Сковорода Григорій Савич (1722—1794)

Видатний філософ, просвітитель-гуманіст, педагог, письменник, поет

Григорій Савич Сковорода народився в ніч на 22 листопада (3 грудня) 1722 року в сотенному містечку Чорнухи на Полтавщині. Через багато років, 3 грудня 1763 р., філософ, прочитавши лекції з грецької мови в Харківському колегіумі і покінчивши з іншими справами, повернеться додому на тиху Чистоклітівську вулицю і згадає про свій день народження. Він напише: «Я почав роздумувати про те, як переповнене знегодами життя смертних. І мені здалася зовсім не дурною чиясь думка, що нібито дитина, яка щойно народилася, відразу ж починає плакати саме тому, що вже відчуває, з якими бідами їй рано чи пізно доведеться зустрітися. Думаючи про це наодинці, я вирішив, що не гоже мудрецеві ту ніч, в яку він, народившись, почав плакати, відзначати здравицями або іншими дурощами. Навпаки, я і зараз трохи заплакав, думаючи про те, яке ж це нещасне створіння – людина, якій у цьому кіммерійському сутінку мирської дурості не зблиснула іскра тепла Христового…»

Сковорода походив з небагатого, але відомого своїми чеснотами козацького роду. Його батьки – Сава і Пелагея – були звичайними міщанами з відповідним достатком, людьми чесними, гостинними і побожними. Є свідчення, що і сам хлопчик вже в ранньому віці відрізнявся побожністю, любов’ю до музики і навчання, а ще – чималим терпінням. Коли йому виповнилося сім років, його віддали в парафіяльну школу, яких у Чорнухах на ту пору було три на півтори сотні дворів. А восени 1734 року Григорій відправляється вчитися в прославлену Києво-Могилянську академію, що в ті часи перебувала в порі свого розквіту.

Перший клас – фара. Тут ієродиякон Веніамін Григорович навчив Сковороду і його однокласників читати і писати на латині, польській і церковнослов’янській мовах. У трьох подальших класах: інфіми (етимологія, синтаксис латини, арифметика і катехізис), граматики (складні питання синтаксису, твори Цицерона і Овідія) і синтаксими (стилі латинської ораторської прози, латинська поезія) – його вчителем був Амвросій Негребецький. Сковороді дуже легко давалися всі шкільні премудрощі і він швидко переходив з одного класу в інший.

Наступний клас – риторики – Григорій успішно пройшов в 1739/40 навчальному році у Сильвестра Ляскоронського, що читав чималий за об’ємом курс під назвою «Основи ораторського красномовства». У своїх лекціях Ляскоронський, спираючись на грецьких і римських класиків, перш за все, на Цицерона, детально розглядав вчення про поетичні тропи і фігури, про те, як складати і оповіщати різні урочисті промови, як будувати композицію і так далі.

А потім Сковороду чекали два останні класи: філософія і богослов’я. Філософію (діалектика, логіка, фізика, метафізика й етика) хлопець почав вивчати в 1740—1741 роках під керівництвом префекта академії Михайла Козачинського – прекрасного поета і філософа, який до того був префектом і викладачем поетики і риторики Карловацької слов’яно-латинської школи в Сербії і вже встиг прославитися своєю «Трагікомедією» про смерть останнього сербського царя Уроша V, – твору, з якого починається сербська драматургія. Тепер же Козачинський читав курс під назвою «Синтагма всієї аристотелівської філософії».

Правда, навчання в класі філософії Сковороді довелося перервати, оскільки восени 1742 року, пройшовши конкурсний відбір у тодішній столиці Гетьманщини Глухові (екзамен з церковного співу і співу на «італійський зразок»), хлопець став співаком-альтистом придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. З того часу і до кінця серпня 1744 року він житиме в Москві і Санкт-Петербурзі.

У кінці літа 1744 року, прибувши до Києва у складі пишного почту імператриці Єлизавети, Сковорода звільнився з капели в чині «придворного уставника», тобто регента, і відновив своє навчання в класі філософії Київської академії. Проте рівно через рік генерал-майор Федір Вишневський (той самий, який колись запримітив Олексія Розума) запропонував Сковороді, як людині, обізнаній з музикою та іноземними мовами, відправитися разом з ним до Угорщини. За наступні п’ять років Григорію довелося побувати і в Австрії, і в Словаччині, і в Польщі, і, ймовірно, в Італії (у своїх роботах філософ згадував, окрім іншого, Венецію і Флоренцію), Чехії і Німеччини.

* * *

У жовтні 1750 року, переповнений новими враженнями, але без копійки за душею, Сковорода повертається на батьківщину. Якийсь час він жив у своїх приятелів і знайомих, поки в кінці 1750-го або на початку 1751 року переяславський єпископ Никодим Сребницький не запросив його на посаду вчителя поетики в місцевий колегіум. Сковорода з радістю погодився, оскільки любив і поезію, і викладацьку роботу. Але тут його чекало гірке розчарування. Його розуміння поетичної творчості не задовольнило владику, оскільки, швидше за все, дуже сильно відрізнялося від звичних для старої української школи основ поетики.

Після звільнення з Переяславського колегіуму Сковорода опинився в надто важкому становищі. У той час з майна у нього не було нічого, окрім двох старих сорочок, камлотового каптана, пари черевиків і одних чорних гарусних панчіх. Восени того самого року Сковорода знову повертається в свою alma mater і починає слухати курс «Православне християнське богослов’я» у префекта академії Георгія Кониського – відомого поета, філософа і богослова. Втім, навчання в класі богослов’я Сковорода не завершив: пізньої осені 1753 року за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького він став вихователем Василя Томари – старшого сина бунчужного товариша Степана Томари – і відправився в село Каврай, за 36 верст від Полтави.

Кажуть, що хлопчисько був украй розпещений матір’ю – Ганною, дочкою полтавського полковника Василя Кочубея і Анастасії Апостол. Очевидно, зарозуміла пані дозволяла своєму первістку робити все, що душа забажає. До вчителя вона ставилася дуже прохолодно. Втім, ще холодніше зустрів його сам господар – людина розумна, освічена, проте без міри горда своїм походженням і багатством. Але філософ скрупульозно виконував передбачені контрактом обов’язки. Він навіть зумів полюбити свого неслухняного вихованця, який виявився обдарованим, кмітливим і жвавим хлопцем.

Хлопчик теж полюбив свого вчителя, хоча той йому ніколи не потурав, а іноді навіть дозволяв собі на його адресу уїдливе слівце. Одного разу юний Томара відповів якоюсь дурістю на питання Сковороди. Вирок учителя не змусив себе довго чекати: «Друже мій, так думати може тільки свиняча голова». Юний пан почервонів, як мак, і нічого не відповів. Проте слуги відразу ж донесли про це своїй господині. Ганна просто закипіла від обурення, коли дізналася, що її улюбленого синочка охрестили «свинячою головою», і негайно пішла до чоловіка вимагати, щоб той покарав учителя за таке нечуване нахабство. І хоча Томарі дуже не хотілося це робити, оскільки він вже встиг оцінити вчителя, але відмовити своїй дружині він побоявся. У результаті він звільнив Сковороду, а прощаючись, уперше звернувся до нього зі словами: «Пробач, мені справді шкода тебе!»

Таким чином Сковорода знову залишився «без місця, без утримання, без одягу і без надії». Якраз у цей самий час його давній приятель ієромонах Володимир Каліграф (Василь Крижанівський) був призначений на посаду префекта Московської слов’яно-греко-латинської академії. Він збирався до Москви на початку січня 1755 року і серед інших запросив у столицю імперії і Сковороду. Філософ прийняв пропозицію. Правда, у самій Москві він надовго не затримався, а пішов у Троїце-Сергієву лавру, настоятелем якої у той час був Кирило (Федір) Ляшевецький. Той з радістю прийняв Сковороду як свого найкращого друга – спокійна келія, прекрасна бібліотека, де можна було читати праці і святих отців, і грецьких та римських класиків, дружні бесіди про поезію, філософію, врешті-решт, про сенс життя.

* * *

Через деякий час Сковорода покидає гостинну Троїце-Сергієву лавру і повертається до Переяслава. Але не встиг він ще доїхати до міста, як Степан Томара почав просити своїх знайомих, щоб ті будь-що умовили філософа знову узятися за виховання його старшого сина. Цього разу пан Томара немов переродився – він, як міг, пригрів філософа, просив, щоб той став його синові другом, благав його залишитися в садибі і жити тут на всьому готовому скільки захоче і як захоче, без будь-яких договорів і умов. Серце філософа завжди було чуйним до добра, і він залишився в маєтку Томари.

Тут, у селі Каврай, Сковорода напише близько десятка віршів, які згодом увійдуть до циклу «Сад божественних пісень», невеликий, але дуже яскравий вірш «Про свободу» («De libertate»), пару віршованих фабул, перекладе з латині послання французького поета XVI сторіччя Марка-Антуана де Мюре «До Петра Герардія», «священний гімн» того ж автора «На Різдво Христове».

Сковорода жив у селі Каврай до літа 1759 року. Його вихованець зробив блискучу кар’єру. Він виконував важливі дипломатичні доручення на Кавказі і в Ірані, був надзвичайним послом і повноважним міністром Російської імперії в Константинополі, дослужився до чину дійсного таємного радника… Сенатор Василь Томара – ця у минулому неслухняна дитина – до кінця своїх днів з удячністю згадуватиме Сковороду.

У серпні 1759 року білгородський і обоянський архієрей Іоасаф Міткевич запросив Сковороду посісти посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Прибувши до Харкова, філософ відразу ж опинився в центрі уваги місцевої публіки. Сковорода, як завжди, був ні на кого не схожий ні своїми думками, ні своїми манерами. Дійсно, одягався він зі смаком, але дуже просто; їв тільки зелень, фрукти і молочні страви, та й то тільки після заходу сонця; не вживав ні м’яса, ні риби; спав не більше чотирьох годин на добу; вставав до схід сонця, і якщо погода була хорошою, обов’язково відправлявся за місто, щоб прогулятися на свіжому повітрі серед розкішної зелені… Ця людина – завжди весела, бадьора, рухлива, любитель поговорити, однаково шаноблива до людей різного стану, була «побожна без марновірства, розумна без пихастості, шаноблива без лестощів».

Перший навчальний рік підійшов до кінця. Почалися канікули, і Сковорода відправився до Білгорода, до свого давнього приятеля Гервасія Якубовича, який був настоятелем тамтешнього Миколаївського монастиря і консисторським суддею. Тим часом єпископ Іоасаф Міткевич, маючи на увазі і подальшу роботу Сковороди в Харківському колегіумі, і можливість його духовної кар’єри, попросив Якубовича, щоб той запропонував філософові постригтися в ченці. Батько Гервасій так і зробив. Він почав говорити про те, які величезні переваги обіцяє цей крок: честь, слава, достаток, шана, – одним словом, все те, що люди називають «щасливим життям». У нього і в думках не було, наскільки чуже все це для Сковороди. Було ясно, що друзі не зрозуміли один одного. І філософ вирішив розрубати цей гордіїв вузол. Через два дні він прийшов до Якубовича попрощатися: «Ваше високопреподобіє, благословіть мене в дорогу». Батько Гервасій, не дивлячись на Сковороду, благословив. Отже – знову мандри…

Весною 1762 року Сковорода відвідав Харків, де йому довелося познайомитися зі студентом класу богослов’я Михайлом Ковалинським. Відтоді цей хлопець став його найближчим другом і найулюбленішим учнем. Їх дружба, навіть більше – свого роду «духовний роман», те, що стародавні греки називали словом «філія», і листування триватимуть більше трьох десятиліть. Власне кажучи, саме заради Ковалинського філософ повернувся в Харківський колегіум, коли Іоасаф Міткевич запропонував йому посісти посаду викладача, яку він сам побажає.

З вересня 1762-го по червень 1764 року Сковорода читав тут курси синтаксими і грецької мови. На той момент, коли Сковорода узявся за його виховання, синові священика Михайлу Ковалинському було близько вісімнадцяти років. Забігаючи наперед, слід сказати, що після того, як Ковалинський закінчить Харківський колегіум, він упродовж 1766—1769 років в ньому ж викладатиме поетику, а восени 1769-го відправиться у пошуках щастя до Санкт-Петербурга, де стане вихователем синів останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Льва і Григорія. Незважаючи на те, що цей дуже освічений, вихований, благородний і елегантний чоловік, як згадував його праправнук по материнській лінії Сергій Соловйов, «був наближений до Потьомкіна, спілкувався в колі вихованців «Енциклопедії» Дідро і навіть їздив у Ферней до Вольтера, його погляди завжди перебували під впливом філософії Сковороди…» Ковалинський стане і першим біографом великого філософа. Одне слово, наука Сковороди «доброго виховання» дала свої плоди.

Так чи інакше, але коли недруги Сковороди почали цькування філософа, говорили Ковалинському, що Сковорода мало не богохулить, що вони забороняють слухати його бесіди і про сто бачитися з ним, хлопець, не сумніваючись ні секунди, став на бік свого вчителя. А історія була така.

У кінці червня 1763 року в Троїцькому Охтирському монастирі помер Іоасаф Міткевич, і вже в жовтні того самого року бєлгородським і обоянським архієреєм став Порфирій Крайський. Цьому владиці Сковорода відразу ж не припав до душі. Дуже вже різними вони були: пишний архієрей, що накопичив за своє життя безліч золота і велику кількість всякого майна, і філософ Сковорода, чия життєва доля завжди була «з обідранцями». Зі свого б ок у, Сковорода також не був д у же високої д умки про владику. Коли в кінці листопада 1763 року Крайський прибув до Харкова з інспекцією, і керівництво колегіуму влаштувало йому пишну зустріч, Сковорода на неї не прийшов. Він залишився наодинці, споживаючи скромне снідання і заради розваги складав латинські вірші про істинну мудрість.

Окрім єпископа Крайського, неприязно до Сковороди ставився і вчитель риторики Михайло Шванський, який недавно прибув із Києва і трохи згодом зайняв місце Лаврентія Кордета на посаді префекта колегіуму (а отця Лаврентія призначили настоятелем Святогорського монастиря). Та і новий ректор Іов Базилевич не дуже симпатизував філософові.

Інтриги, чутки, доноси… Ситуація помалу ставала просто нестерпною. Принаймні в листах Сковороди все частіше помітні тривожні нотки.

Після завершення 1763/64 навчального року він був змушений удруге покинути Харківський колегіум. Надворі стояло гаряче літо. У той час Сковорода, напевно, багато розповідав Михайлу Ковалинському про своє життя в Києві, про історію цього міста, яка сягала в таку сиву давнину, що свого часу ходила легенда про те, що Київ – це і є оспівана Гомером Троя, про пишну красу київських храмів, про Могилянську академію, про Печерську лавру й її святих – недаремно у Києва була слава «другого Єрусалиму». Не дивно, що хлопцю захотілося побачити все це своїми очима. Він запросив із собою і свого улюбленого вчителя. Сковорода з радістю погодився, і в серпні друзі відправилися до Києва.

Через пару місяців Сковорода повернувся до Харкова. Здебільшого саме тут він житиме найближчими роками. Ми не багато знаємо про те, що саме робив філософ з осені 1764-го до червня 1768 року. Звичайно, він, як і раніше, піклується про своїх вихованців, читає книги, тішиться музикою, пише вірші. Власне кажучи, це були останні роки, коли він писав поезію. Згодом Сковорода звертатиметься до неї рідко, створивши не більше десятка віршів.

* * *

Коли в 1768 році при Харківському колегіумі були відкриті так звані «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів, особистим указом генерал-губернатора Євдокима Щербініна Сковорода був призначений на посаду викладача катехізису. Таким чином філософ знову опинився в стінах колегіуму.

Проте зі Сковородою і цього разу відбулося те ж саме, що і колись у Переяславі. В кінці весни або на початку літа 1769 року єпископ бєлгородський і обоянський Самуїл Миславський звільнив Сковороду з роботи. З того часу і до самої смерті Сковорода вже більше ніколи не братиметься за будь-яку службу. Почалися вічні мандри…

Як пише Михайло Ковалинський, незабаром після цієї історії Сковорода «занурився у глибоку самоту». Він поселився недалеко від Харкова, в Гужвинському лісі під Дергачами. Цей ліс належав відставному підпрапорщикові Василю Земборському – батькові студента Харківського колегіуму Івана Земборського, який відвідував, зокрема, і додаткові класи (математика, французька мова), а у Сковороди слухав курс катехізису. Тут, у хатині, що стояла на березі Лопані біля пасіки, Сковорода і знайшов собі затишний куток, насолоджуючись розкішною природою, музикою (філософ «приємно і зі смаком» грав на скрипці, флейті, бандурі), роздумами, читанням-тлумаченням Святого Письма. Недаремно він сам себе називав «Варсавою», тобто «сином світу». А ще він пробував висловлювати свої думки на папері. Тим більше що на дворі грало всіма барвами розкішне літо…

Треба сказати, що бажання писати приходило до Сковороди здебільшого тоді, коли надворі було тепло. Принаймні зимова пора для цього не годилася. Філософ писав без будь-якого поспіху, акуратно виводячи кожну букву. А ще йому був потрібний спокій душі, бо він писав, і в думках не маючи заробити на цьому якусь копійку, потішити себе славою, надрукувати потім книгу… «Люди питають, – говорив філософ, – чим займається в житті Сковорода? Чим тішиться? Я ж радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму… Утіха… це маківка і квітка, і зерно людського життя. Вона – його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя прагне саме сюди, немов те стебло, яке потім перетворюється на зерно». Заради цієї «утіхи», що розуміється як непідвладне прагматику розуміння природи речей, філософ і писав свої твори, усамітнившись у Гужвинському лісі.

Через деякий час, літом 1774 року, коли Сковорода жив уже в Бабаях, він у своїй присвяті циклу «Харківські байки» Панасу Панкову пригадає наступне: «Відійшовши від учительства і усамітнившись в лісах, полях, садах, селах, хуторах і пасіках, що знаходяться недалеко від Харкова, я навчав сам себе чеснотам і вчився у Біблії, а крім того, розважаючись благопристойними утіхами, написав півтора десятка байок…» Отак наш мандрівний філософ став «батьком» української байки.

Звичайно ж, байка була добре відома в Україні задовго до того, як Сковорода усамітнився на лоні чудової слобожанської природи. Але до цього байка існувала всього лише як вкраплення в інші твори, тоді як Сковорода зробив її, так би мовити, «незалежною». Байка для Сковороди – це розумна забава, щось подібне до картинки, «зверху смішна, але всередині прекрасна».

Байки Сковороди – філософські. Про це свідчить хоч би те, що їх епіфімій, або, як говорив сам Сковорода, «сила», нерідко за об’ємом перевершує власне фабулу. Особливо це помітно в пізніших творах, наприклад, «Бджола і Шершень» або «Соловей, Жайворонок і Дрізд», що більше нагадують невеликі філософські трактати, ніж власне байки. Виникає враження, що Сковороді стає тісно в прокрустовому ложі байки, що його думки йдуть кудись далі, ламаючи межі жанру. Врешті-решт, і основна тема пошуків Сковороди-байкаря теж філософська – «спорідненість». Значна частина всіх «Харківських байок» присвячена саме їй: «Жайворонки», «Колеса годинникової машини», «Орел і Пес», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Собака і Кобила»…

У Гужвинському лісі Сковорода написав і перший свій великий твір – філософський діалог під назвою «Наркісс. Бесіда про це: пізнай себе». Цей діалог, охрещений Сковородою своїм «первородним сином», згодом історики філософії назвуть першим пам’ятником оригінальної філософської думки у східних слов’ян.

Безпосереднім продовженням «Наркіса» стала «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», яку Сковорода написав тут же, в Гужвинському лісі.

* * *

З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, бував у Бабаях в гостях свого учня Якова Правицького, а також у місцевого поміщика Петра Щербиніна. Але, мабуть, найчастіше він відвідував Розальйон-Сошальських, що славилися своєю гостинністю. Таким чином, на початку 1770 року Сковорода живе вже в Гусинці, яка відтоді стала одним із його найулюбленіших притулків.

Поживши якийсь час у Троїцькому монастирі, Сковорода знову повернувся в милу його серцю Гусинку, а в 1771—1772 роках прийняв дружнє запрошення колишнього острогозького і харківського полковника Степана Тев’яшова і поселився в Острогозьку і в Таволзькій слободі. Тут, на берегах Тихої Сосни, «чисті музи» були до нього особливо прихильні – за відносно невеликий час він зумів написати відразу шість філософських діалогів: «Бесіда перша», «Бесіда друга», «Діалоги, чи Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, чи Буквар світу» – рівно чверть з написаного за все життя. Персонажами цих діалогів філософ зробив і самого себе, і своїх тамтешніх приятелів, зокрема, колезького реєстратора Панаса Панкова і художника Якова Долганського.

Тим часом мандри продовжувалися. З берегів Тихої Сосни Сковорода відправився в Бабаї, звідти далі і далі… Харків, Валки, Великий Бурлук, Гусинка, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначиновка, Охтирка, Таганрог… Подорож до Таганрога – філософ ходив туди в гості до Григорія Ковалинського – продовжувалася близько року… Зупинявся Сковорода зде більшого в маєтках слобожансько-української шляхти: Донець-Захаржевських, Земборських, Каразіних, Квіток, Ковалевських, Меч никових, Розальйон-Сошальських, Тевешових – або в келіях Курязького, Святогорського, Синянського, Сумського й інших монастирів.

За час своїх подорожей він написав ще багато різних за жанрами творів: «Дружина Лота», «Бесіда, названа двоє…», «Боротьба архістратига Михаїла з Сатаною», «Пря біса з Варсавою», «Зміїний потоп», «Вдячний Еродій», «Убогий Жайворонок». Крім того, Сковорода досить багато займався перекладами.

* * *

У безупинних мандрах минали роки. А з часом подорожувати ставало все важче і важче. За плечима філософа вже стояла старість, а з нею хвороби і неміч. Звичайно, друзі пропонували Сковороді який-небудь тихий притулок. Скільки разів запрошував до себе свого улюбленого вчителя лише один – Михайло Ковалинський! Восени 1784 року він писав Сковороді: «Мені дуже хочеться купити землю де-небудь в українській стороні… Якби це вдалося, то, відійшовши від всього, просив би Вас прожити решту життя разом». Ковалинський покинув розкішну столицю імперії і жив самотою в своєму маєтку Хотетово, що за 25 верст на південь від Орла. «Але Бог, – писав він пізніше, – таки звернув на мене свою увагу і послав мого старого мудрого вчителя». Сковорода, якому на той час вже перевалило за сімдесят, незважаючи на старечі болячки, на далеку дорогу, на негоду і ще на «постійну відразу до цього краю», відправився до свого найдорожчого друга, щоб дати його серцю відраду. Перед цим вони не бачилися майже два десятки років. Це була остання подорож великого філософа…

Довгі розмови про сенс життя, про те, що воно більше схоже на сон, а то й на галюцинацію обпоєної опієм людини, що найстрашніше покарання за зло – робити зло… Читання книг, привезених Сковородою… Зустрічі з тими, хто прийшов у маєток Ковалинського, щоб зустрітися з філософом… Так непомітно минуло близько трьох тижнів. Але негода, безперервні нудні дощі давали про себе знати – старий Сковорода кашляв все частіше, сили його танули на очах… І нарешті філософ попросив свого друга «відпустити його в милу Україну, де він до цього жив і хотів би померти».

Прибувши до Курська, Сковорода через сильні дощі був вимушений на якийсь час зупинитися в тамтешньому Знаменському монастирі, де його привітно прийняв архімандрит Амвросій Гиновський. Але як тільки розпогодилося і на небі засяяло сонце, філософ негайно подався туди, звідки він і їздив до Ковалинського, – у слободу Пан-Іванівку. Закінчити свій життєвий шлях він хотів саме там. У Пан-Іванівці Сковорода прожив ще близько місяця. «Дух бадьорий, та от тіло немічне», – усміхаючись, говорив він Андрію Ковалевському, коли той питав його про здоров’я. Ковалевський, розуміючи, що сили філософа закінчуються, запропонував йому виконати обряд приготування до смерті. І хоча Сковорода не бачив особливого сенсу в зовнішніх проявах благочестя, він, щоб нікого не спокушати, зробив все як годиться. Смерть наздогнала його удосвіта 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року.

Народна легенда свідчить, що напередодні до Андрія Ковалевського прибуло чимало гостей, які за обідом із задоволенням слухали Сковороду, – старий філософ був на подив говіркий, веселий і доброзичливий. А після обіду він пішов у сад і довго не повертався. Коли ж ближче до вечора господар будинку вирішив покликати його, то раптом побачив, що той під крислатою липою копає собі могилу. На питання, що він задумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандри. Хай тут і буде мій останній притулок». Після цього він пішов у свою кімнату, вмився, перевдягнувся в чисту білизну, помолився Богові і ліг спати, щоб більше вже ніколи не прокинутися…

На своїй могилі Сковорода заповідав написати загадкові слова: «Світ ловив мене, та не впіймав».