Шевченко Андрій Миколайович (народився у 1976 р.)

Знаменитий футболіст, багатократний чемпіон

і володар Кубка України, чемпіон Італії, перший українець, що виграв Лігу України, володар звання «Кращий футболіст Європи» 2004 року, Герой України

Андрій Шевченко народився 29 вересня 1976 року в селі Двірківщина Яготинського району Київської області в родині Миколи Григоровича і Любові Миколаївни Шевченків. Батьки Андрія ніякого відношення до спорту не мали. Мама – бухгалтер у дитячому садку, а батько – прапорщик на пенсії. Як тільки хлопчик підріс, його улюбленою грою став футбол.

Комусь може здатися, що до слави Андрій Шевченко йшов як по маслу.

Нічого подібного. В юності мало хто бачив у ньому наступника Блохіна. Навіть у Київський інститут фізкультури Андрія не прийняли: він не склав вступний іспит зі спеціалізації – футболу! Правда, на висоті опинилися тренери Володимир Онищенко і Валерій Зуєв, які узяли його в «Динамо-2» в 1993 році.

Вже в листопаді наступного року відбувся дебют Шевченка в основному складі «Динамо». Йожеф Сабо, у той час головний тренер збірної України, говорив про молодого футболіста: «Я ставив Шевченка, хоч загалом він грав погано, але я продовжував його ставити в гру, і він поступово ставав тим Шевченком, яким він є нині. Потім приїхав В. В. Лобановський, і у нього він вже повністю розкрився. На мою думку, Шевченко – це зірка світового класу, це футболіст, який може все».

Колись нашим фахівцям і уболівальникам здавалося, що українським командам ніколи не судилося на рівних боротися з грандами європейського футболу. Проте пройшло зовсім трохи часу, і українці серйозно заявили про себе на міжнародній арені. Першою ластівкою став матч «Динамо», що відбувся в 1993 році, з діючим володарем Кубка чемпіонів, «Барселоною». Абсолютно несподівано кияни вдома отримали перемогу з рахунком 3:1. Але в Барселоні каталонці показали, що «Динамо» ще рано думати про європейські вершини. 4:1 – і за сумою двох матчів перемога залишилася за «Барсою». Та і взагалі перемога в Києві поки що залишалася єдиним вдалим пострілом на фоні великої кількості невиразних і відверто провальних матчів.

Спочатку в розіграші Ліги чемпіонів сезону 1997/98 року був повержений знаменитий «Ейдховен», причому на його ж полі. Звичайно, не обійшлося без участі Шевченка, який буквально затероризував оборону голландців і забив переможний гол. А потім були два матчі з «Барселоною» і перемога над нею із спільним рахунком 7:0.

Власне, і до матчів із «Барселоною» мало хто з українських уболівальників сумнівався в тому, що Шевченко – великий форвард, а вже після тріумфальної перемоги «Динамо» про нього заговорила вся Європа. Ще б пак, зробити посміховисько з легендарного клубу, який завжди вважався одним із головних претендентів на перемогу в найпрестижнішому європейському клубному турнірі… Правда, до радості перемог домішувалася гіркота усвідомлення того факту, що Шевченко рано чи пізно (швидше рано) покине «Динамо». Всі розуміли, що Андрій все-таки вже переріс рівень «Динамо».

У 1999 році Шевченко перейшов до «Мілана». Мрії, які ще не так давно здавалися абсолютно неймовірними, збулися. У «Мілані» він нарешті отримав те, чого йому не завжди вистачало в «Динамо» і в збірній, – партнерів, які завжди забезпечували його точними пасами, півзахисників, які знали, куди і коли потрібно доставити м’яч, щоб потім Шевченко, впоравшись з одним або двома захисниками, відправив його до воріт. Це твердження може здатися комусь не дуже приємним, але факт залишається фактом.

У «Мілані» Шевченко добився всього, про що тільки може мріяти футболіст. Разом з «Міланом» він вигравав чемпіонат Італії і Лігу чемпіонів, ставав кращим бомбардиром «серії А» і, нарешті, в 2004 році був визнаний кращим футболістом Європи. І все-таки залишався один момент, який буквально отруював футбольне життя Андрія Шевченка…

Відомо, що у Олега Блохіна відносини з журналістською братією складаються не дуже гладко. І тому заява новопризначеного тренера збірної, що він виведе команду на світовий чемпіонат 2006 року, була скептично зустрінута журналістами. І справа тут навіть не у відносинах Блохіна з представниками ЗМІ, а в тому, що вже дуже сильною здавалася група, куди волею долі потрапила українська команда. І ось тренер безапеляційно говорить, що Україна поїде до Німеччини, мало того – займе перше місце в своїй групі.

З кожним матчем ставало ясно, що Блохін не кидав слів на вітер. Гра за грою українці перегравали своїх суперників, причому не тільки вдома, але і в гостях. І у результаті відбулося те, що і обіцяв Олег Блохін: збірна України зайняла перше місце в групі і отримала путівку на чемпіонат світу.

Жеребкування власне фінальної частини світової першості здалося українським уболівальникам вдалим. Так, у групі була дуже сильна збірна Іспанії, але два інших суперники – команди Тунісу і Саудівської Аравії – були цілком до снаги українцям. Проте дебют збірної України на чемпіонатах світу вийшов просто катастрофічним. Іспанці каменя на камені не лишили від оборони нашої збірної, забивши у ворота Шовковського чотири м’ячі. На щастя, первинні прогнози щодо двох інших суперників виявилися вірні. Україна легко виграла у Саудівської Аравії і не без зусиль, але все-таки впоралася з Тунісом. У результаті – друге місце в групі і можливість зіграти в 1/8 фіналу.

Гра Україна – Швейцарія, як і припускали фахівці, була не дуже видовищна, не балувала глядача великою кількістю небезпечних моментів. Було ясно, що в даному випадку найважливішим для двох команд був результат. І як підсумок, основний і додатковий час закінчився безрезультатно. Доля путівки в чвертьфінал вирішувалася в серії післяматчових пенальті…

Що творилося на вулицях Києва, Харкова й інших українських міст – важко передати словами. Коли Олег Гусєв забив вирішальний пенальті, країна буквально вибухнула. І хай у чвертьфіналі не вдалося обіграти італійців, все одно – це був тріумф, приголомшливий і беззастережний.

Що ж до гри Шевченка, то він, звичайно, виконував функції лідера команди. І хай блискучі ігри змінювалися не дуже виразними матчами, але можна сміливо стверджувати, що без Шевченка українська збірна навряд чи потрапила б на чемпіонат світу і навряд чи дісталася би до чвертьфіналу світової першості.

У тому ж 2006 році Шевченко перейшов у «Челсі». Лондонська «одіссея» Андрія виявилася не дуже вдалою – на жорстку конкуренцію за місце в «найдорожчому» на той момент клубі світу наклалися травми. У 2008-му нападаючий знову опинився в «Мілані», а у вересні 2009-го повернувся в рідні пенати – в серпні Шевченко підписав дворічний контракт з київським «Динамо». 8 жовтня 2010 року Андрій Шевченко провів свій 100-й матч за національну збірну України в домашній грі проти збірної Канади. Він став першим українським футболістом, що досяг цього феноменального показника.

Час летить невблаганно. Здавалося, ще недавно на полі з’явився короткострижений хлопчисько, що виглядав навіть молодшим за свої сімнадцять років, і який змусив таки всіх нас повірити в те, що український футбол швидше живий, ніж мертвий. І ось уже Андрію Шевченку тридцять п’ять, а в цьому віці будь-якому футболістові, хочеш не хочеш, а доводиться замислюватися про те, де, як і коли завершувати свою кар’єру. А тренери змушені сушити собі голову над проблемою, ким же замінити Шевченка. Але скільки не думай, а відповідь таки одна – заміни Шевченкові бути не може. За визначенням. Адже він такий – один…