Лобановський Валерій Васильович (1939—2002)

Знаменитий футболіст і тренер, багаторічний наставник «Динамо» (Київ), збірних СРСР і України

6 січня 1939 року полку Лобановських прибуло: у родині працівника київського мельзаводу Василя Михайловича і хатньої господарки Олександри Максимівни народилася друга дитина, син. Назвали його Валерій.

Незважаючи на тяготи війни, що вибухнула незабаром, Валера ріс, оточений любов’ю і турботою. Хлопчик вчився в київській загальноосвітній школі № 319, яку через шістдесят з гаком років назвуть його ім’ям. Шкільна наука Лобановському дається легко: з класу в клас він переходить з похвальними грамотами, не припиняючи радувати батьків своїми успіхами.

Незвичайний інтерес до футболу Валерій почав проявляти ще в молодших класах. Участь у футбольних баталіях не пройшла даремно: у 1952 році хлопчика, що безумовно подавав великі надії, помітив дитячий тренер Микола Чайка. Він запропонував йому продовжити тренування у футбольній школі № 1. Батьки дещо побоювалися, чи не позначиться подібна трансформація дитячого захоплення на успішності. Не позначилася: Валерій так само добре вчиться, багато читає і навіть починає задивлятися на дівчаток.

У 1955 році Валерія переводять у київську Футбольну школу молоді, а двома роками пізніше – він і сам не може в це повірити – запрошують у «Динамо». Кращий український футбольний клуб потребував в Лобановського як гравця дублюючого складу, але сам Валерій упевнений, що ненадовго залишиться в других номерах.

Школа тим часом закінчена. Хлопець отримує срібну медаль і серйозно замислюється про подальшу освіту. Незважаючи на те, що футбольну кар’єру він розглядає цілком серйозно, Лобановський вирішує поступати в політехнічний інститут. Недивно, що це йому вдається з легкістю. Починається довгий період, коли Валерій поєднує гру в «Динамо», що вимагає чималих зусиль, і тепер уже інститутське навчання.

* * *

Поступово Валерій стає відомим спортсменом, чиє ім’я на слуху навіть у тих, хто не цікавиться футболом. Молодий гравець викликає в уболівальників різні емоції, але тих, що заперечує його талант, знаходиться небагато. У 1960 році на рахунку Лобановського вже є серйозне індивідуальне досягнення: він стає другим у рейтингу «33 кращих футболіста СРСР», поступившись тільки Михайлу Месхі. Крім того, Валерій – кращий бомбардир київської команди: у сезоні 1960 року він забив у ворота супротивника 13 голів. Наступного року, провівши цього разу 10 м’ячів, Лобановський зробив свій посильний внесок до успіху «Динамо»: команда стала першим немосковським чемпіоном Радянського Союзу.

У 1962 році київський форвард повторив свій індивідуальний успіх і знову посів друге після грузинського спортсмена місце в списку кращих радянських гравців. Валерій стає одним із тих футболістів, без яких неможливо уявити радянський футбол тих років. І йому, для того, щоб зрозуміти, що його талант визнали остаточно, залишається тільки закріпитися в основному складі національної збірної. У команду Радянського Союзу Валерія запрошують, але виявляється, що конкуренція серед крайніх нападаючих дуже велика. Тому Лобановському вдається взяти участь всього лише в двох міжнародних матчах: проти Австрії і Польщі. Національні кольори Валерій захищає і в олімпійській команді, але розписатися у воротах супротивника йому так і не вдалося.

У 1964 році старшим тренером «Динамо» стає Віктор Олександрович Маслов. З перших же днів у Лобановського і тренера складаються зовсім не прості відносини. Маслов переконаний: зіркам, що зарвалися, в команді не місце. Недовго думаючи, він садовить Лобановського на лаву запасних і не звертає ніякої уваги на те, що в пресі Валерія деколи мало не ототожнюють з «Динамо». Конфлікт посилюється, і одного чудового дня Маслов виголошує: Лобановський більше не гравець «Динамо».

У Лобановського складний характер: в одеському «Чорноморцеві», куди він перейшов з «Динамо», він затримався ненадовго. Валерій був переконаний: тренують футболістів неправильно. На цьому ґрунті у нього виникає чимало негод з місцевим наставником. У 1968 році Лобановський покинув команду і подався грати в донецький «Шахтар». У «професійних мандрах» Валерія супроводжує Олег Базилевич. Талановиті нападаючі підсилюють донецьку команду: забивши в цілому 14 голів, Лобановський двічі ставав кращим бомбардиром клубу, а останній у команді гірників сезон провів на посаді капітана.

До літа 1968 року стає остаточно ясно, що футбольні переконання Лобановського йдуть врозріз із тією тренерською політикою, яка проводилася і триває в кожній із команд, які складають послужний список 29-річного форварда. Не в силах що-небудь змінити, він приймає важке, але, як йому здається, єдине вірне рішення – закінчити кар’єру гравця.

Покинувши донецький «Шахтар» і давши обіцянку більше не грати, молодий батько родини (у 1969 році дочці Лобановського всього 6 років) став безробітним. Рідні вважають, що ось тепер Валерій влаштується працювати за фахом: не дарма ж він закінчив політехнічний інститут і отримав диплом інженера. Але інженером Лобановському стати було не судилося.

Валерію запропонували очолити команду «Дніпро» з Дніпропетровська. Недовго думаючи, він погоджується і стає наймолодшим з 107 старших тренерів команд класу А (команд вищої, першої і другої ліг чемпіонату СРСР). У першому ж сезоні під керівництвом нового молодого наставника «Дніпро» зайняв перше місце в підгрупі і отримав право розіграти у фінальному протистоянні команд другого ешелону єдину путівку у вищу лігу. Вдалий виступ «Дніпра» дозволив журналістам і футбольним експертам зробити цілком справедливий висновок: дебют Лобановського відбувся. Складно відповісти, чи довів він перевагу власних ідей над традиційними тренувальними концепціями, але сумніви в їх неспроможності були розвіяні.

Молодий, завжди підтягнутий і охайний наставник «Дніпра» продовжує штурмувати нові висоти, відшліфовуючи свою тренерську майстерність, яка незабаром прославить його на весь світ. У дніпропетровській команді Лобановський отримав неоцінений досвід, який багато в чому і зумовив його майбутні успіхи. У 1973 році Валерію Васильовичу запропонували очолити іншу, сильнішу команду. З почуттям виконаного обов’яз ку Лобановський покинув Дніпропетровськ і відправився в українську столицю і своє рідне місто – Київ. Там його чекала команда, з якої він сам ще не так давно був виселений.

* * *

Пропозиція очолити київське «Динамо» надійшла Валерію Васильовичу восени 1973 року. На другу в командній ієрархії посаду був запрошений Олег Базилевич: йому запропонували стати начальником команди – тренером з виховної роботи, як тоді називали цей пост. Олег Петрович погодився, що привело багатьох футбольних критиків у замішання. Журналісти не розуміли, навіщо старшому тренеру донецького «Шахтаря» міняти місце роботи. Адже його тренерські досягнення були анітрохи не менші, ніж у Лобановського. Коли ж Базилевича запитали про те, що сподвигло його погодитися працювати під керівництвом Валерія Васильовича, він пролив світло на ситуацію, що хвилювала експертів. «Не під керівництвом, а разом із Лобановським», – уточнив Олег Петрович. «Але так не буває», – заперечили репортери. «Тепер буде так. Вважайте, що ми ставимо тренерський експеримент», – відповів після невеликої паузи Базилевич.

Молоді наставники встановили в команді залізну дисципліну. Особливо педантично до її дотримання ставиться Лобановський: вказівки тренера повинні виконуватися беззаперечно, вважає він, а порушення – каратися. Підопічні все частіше скаржаться, що новий порядок більше схожий на казармений, аніж на спортивний. Для визначення порядків, що склалися в «Динамо», журналісти винайшли новий термін – «лобановщина».

Проте в 1974 році чиновники, схвалюючи той тренерський курс, який Лобановський і Базилевич узяли в «Динамо», не тільки не втручаються в командні справи, але і пропонують молодим «тиранам», як їх встигла прозвати преса, посісти посади старшого тренера і начальника збірної команди СРСР.

Тепер динамівці, що складають основу національної збірної, вважають зайвими побоювання тренерів перед відбірковим матчем чемпіонату Європи зі збірною Туреччини. Після переконливої перемоги з рахунком 3:0 преса в цілому стає доброзичливішою до молодих, але успішних тренерів «Динамо» і збірної СРСР Валерія Лобановського і Олега Базилевича.

Серйозні випробування чекали і футболістів «Динамо». Їх супротивник у боротьбі за Кубок кубків – футбольний клуб «ПСВ» із голландського міста Ейндховен – один із найсильніших європейських клубів. 9 квітня 1975 року, незважаючи на рівну гру, динамівці в домашньому матчі півфіналу розіграшу Кубка кубків зуміли забити у ворота супротивника аж три м’ячі, при цьому жодного разу не допустивши відповідної «люб’язності». У відповідному матчі голландці зуміли узяти реванш – 2:1, проте для загальної перемоги їм цього було недостатньо, і у фінал Кубка кубків вийшли кияни.

Останній суперник «Динамо» – сильний і найбільш популярний угорський клуб «Ференцварош». 4 травня 1975 року відразу ж після першого свистка на стадіоні «Санкт-Якоб парк» стає ясно, що, як би добре не були підготовлені угорці, в боротьбі з київськими динамівцями виглядають вони не дуже упевнено. Вже на 17-й хвилині Онищенко, отримавши передачу від Блохіна, відправив м’яч до воріт угорського голкіпера. Тепер «Динамо» ще упевненіше диктувало умови гри супротивникові і на перерву пішло з перевагою вже в два м’ячі: дубль на свій рахунок записує все той же Володимир Онищенко. Остаточний розгром «Ференцвароша» завершив Олег Блохін: на 66-й хвилині фінального матчу він забив останній в розіграші Кубка володарів кубків 1975 року гол. Після фінального свистка стадіон вітав нових володарів однієї з найбільш престижних європейських нагород, що вперше досягли такого високого результату в міжнародних турнірах, – футболістів «Динамо» з українського міста Київ.

Утім, футболістам і тренерам недовго було призначено спочивати на лаврах: у серпні того ж таки року стало відомо, що керівництво УЄФА прийняло рішення провести матчі між володарем Кубка чемпіонів мюнхенською «Баварією» і київським «Динамо», що недавно прогриміло на весь континент, – володарем Кубка володарів кубків. Той, що переможе, отримає медалі УЕФА і Суперкубок. Матчі були заплановані на 9 вересня і 6 жовтня.

Коли на мюнхенському стадіоні прозвучав фінальний свисток, європейська футбольна громадськість була шокована: цілком природно, матч між такими сильними командами обіцяв бути непередбачуваним, але поразки «Баварії» на власному полі, мабуть, не чекав ніхто. У матчі розвернулася безкомпромісна боротьба, в якій з перевагою в один м’яч перемогли київські динамівці: одну з атак команди на 67-й хвилині успішно завершив Олег Блохін.

Перед відповідним матчем ажіотаж був неабиякий: вже за три тижні до матчу кількість охочих спостерігати його з трибун київського Центрального стадіону, згідно з офіційною статистикою, перевищила позначку в півмільйона людей. Щоб знайомі не відволікали футболістів «Динамо» нав’язливими проханнями дістати квиток, Валерій Васильович вирішив навіть відключити на тренувальній базі в Кончі-Заспі всі засоби комунікації.

Гості, пам’ятаючи про мюнхенський матч, особливу увагу приділяли опіці Блохіна та Онищенка. Але Олег був швидший за німецьких вартових: хвилин за п’ять до перерви він отримав м’яч з глибини оборони і точним ударом відправив його до сітки воріт. Зепп Майєр, голкіпер «Баварії», був безсилий. Відзначився Блохін і на 53-й хвилині: прориваючись до мети, він кинув виклик відразу п’ятьом захисникам німецького клубу. Завдання було дуже складним, але радянський форвард заробив штрафний, з якого і забив другий гол у матчі. Домашнє протистояння київських динамівців і футболістів мюнхенської «Баварії» закінчилося з рахунком 2:0.

Тренери не могли стримати радості: їх експеримент закінчився успіхом, і ні у кого не залишилося сумнівів, що на даний момент на континенті немає команди сильніше, ніж київське «Динамо», і тренерів талановитіших, ніж Лобановський і Базилевич.

* * *

Як це часто буває, після стрімкого злету послідувало не менш стрімке падіння. Сезон 1976 року для київської і національної команд став куди менш вдалим, аніж того чекали уболівальники і футбольні експерти, яких надихнули недавніми гучними перемогами «Динамо» і збірна Радянського Союзу в європейських турнірах. Спочатку динамівці поступилися французькому «Сент-Етьєну» в чвертьфіналі розіграшу Кубка європейських чемпіонів. Потім – пожертвували і Кубком Радянського Союзу, програвши колишнім підопічним Валерія Васильовича – дніпропетровському «Дніпру». Невдача спіткала національну збірну: з чвертьфіналу чемпіонату Європи її видворила команда Чехословаччини, не найскладніший суперник з числа європейських футбольних націй.

На XXI літніх Олімпійських іграх у Монреалі команда Радянського Союзу зайняла третє місце – результат загалом значний, але безумовно недостатній. Від олімпійської збірної сподівалися тільки золота, а тому в пресі знову з’явилася безліч критичних публікацій. Бронзові медалі іменують мало не національною ганьбою, а систему, що не так давно забезпечила європейський тріумф «Динамо», – нісенітницею.

Це і багато чого іншого зробило можливою безпрецедентну ситуацію: у команді стався бунт. Безпосереднім приводом для нього послужила кадрова чистка у виконанні Валерія Васильовича: будучи упевненим, що в монреальській поразці винні виключно гравці, декому із них він указав на двері. Але колектив виступив за спортсменів: набравшись сміливості, футболісти написали колективну скаргу на Лобановського і Базилевича, в якій зажадали звільнення старших тренерів. Команда навіть висунула ультиматум футбольному керівництву: якщо колишні тренери будуть присутні на наступному матчі, гравці не вийдуть на поле.

Футбольне керівництво, розуміючи, наскільки великим для радянського спорту є значення Лобановського, вжило особливих заходів. Нагору були викликані… дружини футболістів. Чиновники попередили, що у разі продовження безладів у команді вони будуть змушені позбавити родину «бунтівників» квартир і автомобілів. Дружини гравців прийшли до висновку, що київські апартаменти і новенькі «Волги», подаровані після завоювання Суперкубка, – достатня ціна терпіння їх коханих. Наступного дня, ймовірно, не витримавши важких родинних розмов, половина «войовничих» динамівців відкликала свої підписи під колективною скаргою. Втім, чиновники розуміли, що подібні дії внутрішніх суперечностей команди не вирішують, хоча і здаються достатньо ефективними. Тренерський тандем, що допустив подібні проблеми, – винен, і так або інакше, буде покараний. Вся тяжкість удару лягла на Базилевича: Олегу Петровичу довелося покинути київський клуб. Із збірної ж пішли обидва однодумці, передавши повноваження старшого тренера Микиті Павловичу Симоняну.

У наступних сезонах команда виступила в цілому не гірше, трохи здавши позиції тільки в 1979 році. Тоді «Динамо» на ранніх стадіях припинило боротьбу за Кубок СРСР і опинилося лише третім у національному чемпіонаті.

* * *

Лобановський, покинувши одного разу пост старшого тренера національної збірної, знову привернув увагу футбольного керівництва країни. Забувши про минулі незгоди і закриваючи очі на постійні напади в пресі, чиновники дали йому другий шанс. Цього разу від нього вимагається, очоливши збірну Радянського Союзу, привести її до перемоги в чемпіонаті Європи 1984 року.

Лобановський, накопичивши вже чималий тренерський досвід, використовує прогресивні методики підготовки і знаходить правильні слова, здатні як слід настроїти футболістів на нелегку боротьбу за право брати участь у фінальній частині чемпіонату Європи. Збірна без особливих труднощів зайняла перше місце в підгрупі, і від бажаної путівки до Франції її відокремлював один матч. Останній у відбірковом у т у рі с упр отивник – збірна Португалії, одна з дуже сильних команд чемпіонату, проте узяти верх над якою, як вважали футбольні експерти, радянським футболістам цілком до снаги. Упевненості в результаті додавало і те, що перемагати суперника в цій зустрічі було зовсім необов’язково: до Лісабона збірна СРСР прибула, випереджаючи португальців на одне очко. А отже, завдання потрапити у фінал буде виконано навіть у тому випадку, якщо матч закінчиться з нічийним рахунком. Проте підопічні Лобановського, хай і з мінімальним рахунком – 0:1, але програли.

На батьківщині невдачу команди, звичайно, не залишають без уваги. Підсумком протистояння тренера з чиновниками було рішення: «Вважати недоцільним подальше використання товариша Лобановського… у роботі із збірними командами». Валерію Васильовичу не залишалося нічого іншого, як повернутися в рідну команду.

Без Лобановського гра «Динамо» йшла абияк. Поправити справи йому вдалося вже в сезоні 1985 року, який для київської команди виявився особливо вдалим. Динамівці стали першими в національному чемпіонаті і всьоме в історії команди завоювали Кубок СРСР.

1986 рік став роком європейського тріумфу киян. Вже в першому турі розіграшу Кубка кубків підопічні Лобановського показали упевнену гру і незвичайну наполегливість: програвши в гостях голландському «Утрехту» 1:2, гравці не зневірилися і в домашній зустрічі узяли реванш. Розгром голландців з рахунком 4:1 став серйозною заявкою на майбутні перемоги. У подальшому «Динамо» буквально громить імениті європейські клуби. Його жертвами стають румунські «Університатя» (2:2, 3:0), австрійський «Рапід» (4:1, 5:1), чехословацька «Дукла» (3:0, 1:1). У фіналі ж киянам належало зустрітися з титулованим іспанським «Атлетико».

Динамівці не збиралися зупинятися перед останньою перешкодою: до вирішальної зустрічі на стадіоні «Жерлан» французького міста Ліон вони підійшли з тією самою рішучістю, яка відрізняла команду впродовж всього турніру. З перших хвилин матчу стало ясно: перевага динамівців очевидна, і забиті м’ячі – тільки питання часу. Втім, і його динамівцям багато не було потрібно: рахунок вже на п’ятій хвилині зустрічі відкрив Олександр Заваров, відправивши головою м’яч у ворота голкіпера мадридців Убальдо Філлола після того, як той парирував один з ударів форвардів динамівців. У першому таймі, який кияни провели, використовуючи контратакуючу тактику, команда позбулася одного зі своїх кращих захисників: травму отримав Сергій Балтача. Вимушена заміна оборону, втім, не ослабила: для супротивника вона залишилася все такою ж непрохідною. На перерву команди йшли з рахунком 1:0 на користь «Динамо». Другий тайм виявився результативнішим: в іспанських воротах розписалися Блохін і Євтушенко. Динамівці поховали останні надії футболістів «Атлетико» і стали повноправними володарями престижної європейської нагороди. Валерій Васильович у черговий раз довів спроможність своїх тренувальних концепцій, зайняв почесне місце в компанії кращих європейських тренерів.

Чемпіонат світу з футболу 1986 року, напередодні якого Лобановський вступив на посаду старшого тренера збірної команди СРСР, завершився для радянських футболістів не дуже вдало: поступившись в 1/8 фіналу бельгійцям 3:4, команда вибула з боротьби за найпрестижніший у світовому футболі титул. Футбольна громадськість результат сприйняла спокійно, розуміючи, що винити наставника, який підготовкою команди до турніру не займався, не дуже доречно. Надії уболівальників були пов’язані з чемпіонатом Європи, який двома роками пізніше мав пройти в Західному Берліні. Підопічні Лобановського вийшли у фінальну частину чемпіонату і почали готуватися до боротьби за звання найсильнішої футбольної держави Європи.

По ходу європейської першості, долаючи супротивника за супротивником, збірна Радянського Союзу стрімко наближалася до заповітної мети. Особливу увагу цінителів футболу привернув півфінальний матч між командами СРСР і Італії. Матч завершився з рахунком 2:0 – у воротах італійців по черзі розписалися Литовченко і Протасов. Журналісти назвали гру радянської команди «футболом майбутнього».

Не менш гідно виступила радянська команда і у фіналі, але опонент – збірна Нідерландів – виявилася все ж таки сильнішою. Втім, засуджувати команду за друге місце цього разу ніхто не збирався: на батьківщину футболісти і їх наставник повернулися героями.

* * *

Лобановський запанував на вершині футбольної слави: у пресі його більше не лають, партійні боси ставляться до нього з безперечною пошаною, а уболівальники мало не обожнюють всемогутнього тренера. Здавалося б, тепер-то Валерій Васильович може займатися улюбленою справою, не звертаючи уваги на обставини і купаючись у громадському визнанні. Але у Лобановського, схоже, інші плани: у 1990 році він заявив, що з роботою в «Динамо» і національній збірній покінчено. Численні пропозиції про перехід в імениті європейські клуби Валерій Васильович ігнорує. Він прийняв алогічне, як вважали більшість футбольних експертів, рішення – відправитися на схід, в Об’єднані Арабські Емірати.

Арабські футболісти про футбол, яким його бачив тренер, уявлення мали вельми віддалене, але Валерію Васильовичу не треба було позичати завзятості і терпіння. Він не сумнівався, що його підопічні зможуть незабаром грати цілком гідно, хоч би тільки і порівняно із збірними країн-сусідів, що недалеко пішли.

Результат не змусив себе довго чекати: вже в 1992 році збірна ОАЕ зайняла почесне четверте місце в розіграші Кубка Азії. Це було чимале досягнення для команди, участь якої в престижному турнірі досі обмежувалася груповим раундом.

У 1994 році Лобановському запропонували узяти керівництво над національною збірною Кувейту, і тренер погодився. Він, здається, знову намагався щось довести собі, можливо, піти з арабського футболу переможеним Валерію Васильовичу не дозволяла гордість. Тим часом його долею і професійними планами почало активно цікавитися нове футбольне керівництво рідного для Лобановського клубу – київського «Динамо».

Коли нове керівництво «Динамо» почало переговори про можливе повернення Валерія Васильовича до Києва, тренер явно підбадьорився. Рідні помітили, що він буквально світився від щастя. Але надмірно згідливим Лобановський бути не бажав: обговорення його професійного майбутнього виливалося в багатогодинні телефонні розмови і не менш довгі особисті зустрічі з представниками нового київського начальства. Втім, близькі іменитому наставникові люди розуміли, що, як би довго не тривали переговори, їх результат був вирішений наперед: Лобановський прийме пропозицію киян і повернеться в Україну.

* * *

З арабськими ініціативами було покінчено, і з 1 січня 1997 року він на посаді старшого тренера почав роботу в «Динамо». У перевазі київського клубу над українськими командами не сумнівався вже, мабуть, ніхто, а тому перемоги в національному чемпіонаті, які слідували одна за одною, мало кого дивували. Динамівці практично неподільно володіли і Кубком України, лише кілька разів поступаючись донецькому «Шахтареві». Але від київського клубу чекали міжнародних звершень. Вони прийшли в сезоні 1997/98 років.

Спочатку «Динамо» дісталося до чвертьфіналу Ліги чемпіонів, але поступилося італійському «Ювентусу». Це був перший серйозний успіх Лобановського після повернення на батьківщину. У наступному сезоні динамівці виступили ще успішніше: команда вийшла в груповий, а потім і у фінальний раунд розіграшу Ліги чемпіонів, де зіграла більш ніж упевнено. Сусідами киян по групі Е стали французький «Ланс», грецький «Панатінаїкос» і англійський «Арсенал». За підсумками двох матчів з кожним із суперників динамівці вийшли в лідери: вони взяли верх над французами (1:1, 3:1) і англійцями (1:1, 3:1), а з греками розішлися з рівним результатом (1:2, 2:1).

На цьому переможний хід не закінчився: у чвертьфіналі престижного європейського турніру кияни отримали переконливу перемогу над маститим мадридським «Реалом». Перший матч на чужому полі закінчився внічию 1:1, а вдома динамівці забили у ворота супротивника два м’ячі, не пропустивши при цьому жодного.

У півфіналі підопічних Валерія Васильовича чекала мюнхенська «Баварія» – давній супротивник киян. Але повторити успіх більш ніж двадцятирічної давності, на жаль, не вдалося: німці узяли реванш. Втім, незважаючи на програш, кияни продемонстрували в сутичці з німецьким клубом гру, гідну їх високого статусу.

Лобановський знову був на хвилі успіху. У 2000 році йому запропонували очолити ще і національну збірну. Валерій Васильович погодився. Але проявити свої тренерські здібності повною мірою у нього не вийшло: команда виступила посередньо, а сам тренер опинився на лікарняному ліжку. Діагноз невтішний – інфаркт. Незважаючи на рекомендації лікарів, тренер постарався щонайшвидше повернутися до роботи. Лікарі заборонили йому повітряні перельоти, а це означало, що на виїзних матчах «Динамо» і збірної, якщо ті проходили далеко від тренувальної бази, Валерій Васильович бути присутнім не міг. Як слід оцінивши ситуацію і зваживши всі «за» і «проти», керівництво національної команди прийшло до висновку, що від послуг Лобановського краще відмовитися.

Втім, історія великого тренера була вже близька до завершення. Останній матч Валерія Лобановського відбувся 7 травня 2002 року в Запоріжжі. В розпал футбольної боротьби «Динамо» з місцевим «Металургом» йому раптом стало погано. До машини «швидкої допомоги» він дійшов сам, відмовившись від нош. Лікарі констатували інсульт. Опритомівши, Лобановський почув: кияни перемогли. На його обличчі з’явилася усмішка. Через шість днів Валерія Васильовича не стало…

Віддати останню данину пошани тренерові Валерію Лобановському до Києва приїхали більше ста тисяч шанувальників. Видатний спортсмен і тренер став історією. Епоха великих звершень, названа на його честь «ерою Лобановського», завершилася. Але пам’ять про Метра надовго залишиться в серцях тих, для кого футбол – не гра, а життя, а людина – не слуга обставин, а їх повелитель…