Бердяєв Микола Олександрович (1874—1948)

Релігійний філософ, публіцист

У себе на батьківщині він був менше відомий, ніж на Заході. За кордоном його краще читали і розуміли освічені інтелектуали, Бердяєва називали «російським Гегелем ХХ століття», «однією з універсальних постатей нашої епохи». Це був мислитель, що зумів зв’язати воєдино дух культури, історію двох систем – Сходу і Заходу, – котрий сказав про необхідність людської свободи більше, ніж будь-хто з філософів усього світу.

Микола Бердяєв походив із старовинного роду. Батько майбутнього філософа, штаб-ротмістр у відставці, предводитель дворянства, голова Київського земельного банку Олександр Михайлович Бердяєв був одружений з княжною Аліною Сергіївною, вродженою Кудашевою, француженкою по материнській лінії. Їх первісток Сергій згодом став відомим поетом-сатириком. А друга дитина, Микола, народилася на п’ятнадцять років пізніше, 18 березня 1874 року.

Здобувши домашню освіту, 14-річний Микола був відданий у престижний закритий навчальний заклад – Київський кадетський корпус, після закінчення якого поступив у Київський університет, на природничий і юридичний факультети одночасно.

Початок навчання в університеті збігся з виникненням у Росії марксистських гуртків. Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – Бердяєв став у 1895 році. Незабаром послідував перший арешт Миколи за участь у студентських демонстраціях. Удруге його заарештували весною 1898 року – за приналежність до київського «Союзу боротьби за визволення робочого класу». У цей період Микола написав першу серйозну статтю про німецького соціаліста Ф. Ланге і критичну філософію.

В основу своєї оригінальної філософської системи Микола Бердяєв поклав свободу. Він вважав, що «весь світовий процес є споруда теми про свободу, є трагедія, пов’язана з виконанням цієї теми». Трагедія походить від того, що тягар свободи не кожному під силу. Ці думки прозвучали в його першій книзі «Суб’єктивізм та індивідуалізм в суспільній філософії», яка, ледве вийшовши з друку, відразу ж принесла досі невідомому літераторові майже всеросійську славу.

Правда, сам філософ-революціонер у цей момент вже знаходився під явним наглядом поліції у Вологодській губернії, куди був висланий на три роки за вироком суду. Після закінчення заслання Микола поселився в Петербурзі і в 1904 році одружився з Лідією Трушевою, дочкою відомого петербурзького адвоката, що прожила з ним довгі роки в любові і злагоді.

У цілому 1900-ті роки були бурхливими в житті Миколи Олександровича: редагування журналу «Новий час», робота в «Союзі визволення», участь у петербурзьких релігійно-філософських зборах. 1909 рік ознаменувався виходом у світ збірки статей під назвою «Віхи» про російську інтелігенцію – книги, що так або інакше розбурхала всіх мислячих людей у Росії. Величезному на ті часи тиражу відповідала безпрецедентна кількість відгуків у періодичній пресі (250 заміток за рік). Для спростування основних думок збірки публікувалися замітки, статті і навіть цілі книги, у тому числі і далеких від філософії авторів, які нещадно критикували Бердяєва.

У ці роки Бердяєв був тісно пов’язаний з релігійно-філософським товариством у Москві, де робив доповіді і виступав опонентом інших філософів. На початку 1910-х років він на деякий час відійшов від справ, пов’язаних з релігійною і видавничою діяльністю, цілком присвятивши себе книзі, яка по праву вважається однією з вершин філософської думки в Росії. Праця, що вийшла в 1916 році, називалася «Сенс творчості. Досвід виправдання людини». У ній автор стверджував, що людина створена за образом і подобою Творця. І виправданням людського життя, основним змістом її і шляхом до порятунку є творчість: «Творчість… є виявлення надмірної любові людини до Бога, відповідь людини на Божий заклик, на Боже очікування».

Лютневу і Жовтневу революції 1917 року Бердяєв зустрів у Москві. У перші пореволюційні роки філософ повернувся до громадської діяльності. Восени 1918 року він організував у Москві Вільну академію духовної культури, де читали свої курси А. Бєлий, В’ячеслав Іванов, С. Франк, влаштовувалися семінари, публічні збори з дебатами.

Діяльність Бердяєва, що став помітною фігурою в більшовицькій столиці, почала привертати увагу нової влади. У 1920 році він був арештований у зв’язку із справою «Тактичного центру», допитаний особисто Ф. Дзержинським і звільнений без будь-яких наслідків. У 1922 році стався другий арешт, а у вересні – вислання за межі РРФСР з ідеологічних причин у числі 160 представників інтелігенції, опозиційно настроєних до нового ладу.

Першим місцем проживання родини Бердяєвих в еміграції став Берлін, а з літа 1924 року вони влаштувалися в робітничому передмісті французької столиці – Кламарі, де спочатку знімали квартиру, а потім переїхали у власний будинок, отриманий у спадок від друга родини англійки Флоренс Вест.

У Парижі Бердяєв відновив діяльність заснованої ним ще в Берліні релігійно-філософської академії. З 1925 року він видавав «орган російської релігійної думки» – журнал «Шлях», постійно брав участь у міжнародних конгресах і симпозіумах, організовував зустрічі представників католицької, протестантської і православної релігійно-філософської думки.

1940-ві роки виявилися для родини Бердяєвих надзвичайно важкими: війна, німецька окупація, брак палива і продуктів, хвороби, серйозна операція, перенесена Миколою Олександровичем у 1942 році. Бердяєв не надто приховував своє ставлення до фашизму, але, як з’ясувалося після війни, хтось з вищого німецького командування вважав себе знавцем і покровителем філософії, і лише це врятувало Бердяєва від переслідувань гестапо.

Через декілька місяців після закінчення війни Бердяєв пережив велике горе – у вересні 1945 року він поховав дружину, яка впродовж майже сорока років була для нього єдиною коханою жінкою. Її пам’яті присвячена одна з останніх книг філософа – «Екзистенціальна діалектика божественного і людського». Під кінець життя він отримав учений ступінь доктора Кембриджського університету, був навіть представлений до Нобелівської премії, але отримати її не встиг. 23 березня 1948 року Микола Олександрович помер.