Гмиря Борис Романович (1903—1969)

Видатний оперний співак

У 2003 році, до 100-річчя Бориса Гмирі, ЮНЕСКО в своєму спеціальному посланні відзначало: «Гмиря відомий як Борис Великий і його величний бас визнаний унікальним феноменом, що належить не тільки Україні, але і світовій культурі в цілому… Його філософські та епістолярні праці також становлять величезну цінність для світової культури». Людина дивовижного і різностороннього таланту, Борис Гмиря заради кращого і більш ситого життя міг переїхати до Москви, а може навіть до Парижа або Нью-Йорка. На нього завжди був попит, його феноменальний голос знали у всьому світі. Але він залишався удома, тому що любив Україну не на словах…

Він народився 23 липня (5 серпня) 1903 року в Лебедині (нині – Сумська область). Родина ледве зводила кінці з кінцями, грошей, які заробляли батьки (батько – каменяр, мати – швачка), часто не вистачало, щоб прогодувати дітей. Коли Борис закінчив школу, попросив батька віддати його в училище, проте той, за спогадами Бориса Романовича, відповів: «В училищі потрібна форма, а мій заробіток – 11 рублів на місяць».

Вже в 11 років хлопчик самостійно почав заробляти собі на хліб. Був посильним, різноробочим, матросом, кочегаром. У 1930 році він вступив у Харківський інженерно-будівельний інститут, який з відзнакою закінчив у 1935-му. У тому ж таки році Борис поступив в аспірантуру Харківського науково-дослідного інституту споруд. Він написав декілька статей і навіть одержав премію за удосконалення конструкції бетономішалки. Проте будівельником Борис Гмиря так і не став…

Його приголомшливий голос візначили ще під час студентських концертів. Хтось порадив Борису піти на прослуховування в Харківську консерваторію. Члени приймальної комісії буквально обімліли, коли почули цей густий бас. Але за тодішніми правилами вчитися одночасно в двох вузах було не можна. За Гмирю замовив слово викладач вокалу і майбутній наставник Павло Голубєв. Він пішов на прийом до наркома освіти Миколи Скрипника і добився, щоб для Гмирі зробили виняток і дозволили вчитися одночасно в двох вузах.

З 1936 року Борис співав у Харківському оперному театрі. Через три роки він стає лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів у Москві, після чого йому пропонують роботу у Большому театрі і Ленінградському оперному театрі. Але Гмиря залишається в Україні. У 1941 році йому було присвоєно звання заслуженого артиста УРСР.

Коли почалася війна, Гмиря опинився в окупованому німцями Харкові. Він співав у театрах (у Харкові, потім в Кам’янці-Подільському), як і інші артисти, що не встигли евакуюватися в тил. Пізніше це стало приводом для звинувачень його в зраді.

З 1945 по 1957 рік Борис Романович працював у Київському театрі опери і балету. У 1951 році, за особистим розпорядженням Сталіна, проминувши «проміжне» звання народного артиста УРСР, Гмиря був удостоєний звання народного артиста СРСР, в 1952 році артистові була присуджена Сталінська премія. В його репертуарі було близько 40 оперних партій, головними серед яких були партія Тараса («Тарас Бульба»), Кривоніс («Богдан Хмельницький»), Сусанін («Іван Сусанін»), Мефістофель («Фауст»).

Незважаючи на всі нагороди і премії, за кордон Бориса Гмирю випускали неохоче, тільки в країни соцтабору, західні країни були для нього закриті. На виступи Гмирі до Москви і Києва приходили заявки з кращих оперних театрів США, Італії, Великобританії, Голландії, але у відповідь незмінно йшли телеграми: «Гмиря хворий». У Київській опері, якій артист віддав стільки сил і енергії, продовжувалося його цькування. Головний «аргумент» був все той же – в роки війни Гмиря нібито співробітничав з німцями. Насправді це була елементарна заздрість, яка завжди є супутницею справжнього таланту. У результаті в 1957 році Борис Романович був вимушений піти з театру.

Воістину, немає пророка в своїй вітчизні – Гмирю знали і любили у всьому світі, його платівки розходилися величезними тиражами, в 1962 році його ім’я було включене в престижну музичну енциклопедію «Хто є хто». А на батьківщині великий співак не мав постійного місця роботи, заробляв на життя гастролями. Серце Бориса Гмирі не витримало цієї боротьби 1 серпня 1969 року. Він був похований на Байковому кладовищі в Києві.