Боровиковський Володимир Лукич (1757—1825)

Видатний художник-сентименталіст, майстер портретного жанру, іконописець

У ряді блискучих майстрів, що розвивали в XVIII сторіччі портретний жанр, не останнє місце займає талановитий і своєрідний художник В. Л. Боровиковський. Він вніс до портретного мистецтва уважне ставлення до світу людських почуттів і елегійний настрій, такі характерні для розквіту сентименталізму.

Володимир народився 24 липня 1757 року в Миргороді на Полтавщині. Його батько, Лука Боровик, належав до місцевої козачої старшини, володів будинком і двома невеликими ділянками землі. Наслідуючи традиції, четверо його синів служили в Миргородському полку. Але Володимир у чині поручика вийшов у відставку і присвятив себе живопису.

Долю Володимира Лукича докорінно змінили дві алегорії, виконані для прикраси кременчуцького палацу. До цієї роботи його навернув друг, поет В. В. Капніст, засланий за сміливі твори з Петербурга на рідну Україну. Будучи предводителем дворянства Миргородського повіту, а потім Київської губернії, він складав проекти «Потьомкінських сіл» для урочистих зустрічей Катерини II. Картини Боровика сподобалися імператриці. Царська похвала відкрила Володимиру дорогу до Петербурга, куди він і відправився разом з Капністом у вересні 1788 року.

До Академії мистецтв 30-річний живописець-початківець поступити не міг, хоча і надав своєму простонародному прізвищу дворянське звучання. Він брав приватні уроки у прославленого земляка Д. Г. Левицького і австрійського портретиста І. Б. Лампі.

Поступово художник проникся ідеями символізму. Він був цілком поглинутий мистецтвом, і його майстерність, що швидко росла, оцінили замовники. До 1790-х років Боровиковський став одним із найвидатніших художників-портретистів, у 1795 році отримав звання академіка, а через сім років став радником Академії мистецтв.

Поряд із портретами знатних дворян Боровиковський виконував і численні замовлення царської родини. Серед кращих – «Портрет Павла I» (1800), картина-портрет «Катерина II на прогулянці в Царськосельському парку» (середина 1790-х років) і портрет великого князя Костянтина Павловича, за який він удостоївся звання академіка.

І саме тоді, коли його творчість була оцінена двором, 37-річний художник, замість того щоб зосередитися на парадних зображеннях, захопився портретною мініатюрою. Особливим ліризмом і інтимністю пронизаний «Портрет В. В. Капніста». Вершинами ж мистецтва Боровиковського стали жіночі камерні портрети. У незабутніх роботах, написаних у 1790—1800 роках, утілилася гармонія м’якої і ліричної натури самого художника (портрети Філіпової, Скобєєвої, Арсеньєвої). А вишукано-витончений портрет Марії Іванівни Лопухіної, написаний у 1797 році, став високим зразком сентименталізму в мистецтві.

До 1810 року в творчості Боровиковського намітився поворот до романтичного напряму («Портрет М. І. Долгорукої»). Але в душі самотнього художника давно поселилися втома і байдужість. Він сумував за батьківщиною, з радістю відкривав свій будинок землякам, що приїхали до Петербурга, і надавав їм посильну допомогу.

Удачливий художник постійно перебував в духовному і інтелектуальному пошуку. Завжди схильний до релігійності, він знову звернувся до іконопису. Володимир Лукич писав образи? для іконостасів церкви Смоленського кладовища і Казанського собору, ікони для Покровської церкви в Романівці (Чернігівська губернія). Рідкісні замовлені портрети того часу виконані сухо і прозаїчно жорстко, їх фарби зблякли. Немов щось надломилося в людині: віру він почав поєднувати з випивками і каяттям. 6 квітня 1825 року В. Л. Боровиковський помер і був похований на Смоленському кладовищі, для церкви якого так і не встиг написати всі задумані ікони…