Шевченко Тарас Григорович (1814—1861)

Видатний поет, письменник, художник, академік Петербурзької академії мистецтв по класу гравюри

Про Тараса Шевченка, мабуть, найзнаменитішого з діячів української культури, написана велика кількість наукових праць і статей, романів і повістей, знято немало художніх і документальних фільмів. Ім’я Великого Кобзаря увічнене в тисячах назв міст і сіл, вулиць, вузів і театрів. Проте його людська суть, як і раніше, залишається в тіні, як і багато подробиць біографії. Навіть прізвище поета у деяких шевченкознавців викликає сумнів. Згідно з їх розшуками, Шевченко – вуличне прізвисько Тараса Григоровича. Є. Маланюк у «Нарисах з історії нашої культури», зокрема, писав: «А що Тарас Шевченко мав прізвище також Грушевський, на це вперше вказав (1898 р.) Олександр Кониський у своїй і досі цілісній монографії. Проте і нині, на жаль, проблема справжнього родового прізвища Шевченка не прояснена…»

Впродовж багатьох десятиліть найрізноманітніші культурно-політичні сили намагалися створити потрібний їм образ Шевченка. «Якийсь символ просто затуляв людину. Більше того – повнокровна, жива, складна особистість заважала створенню цього самого символу. Тому і трапилося те, що трапилося: Шевченко забронзовів настільки, що перетворився на бога. А хто особливо замислюється про долю богів?» – писала про це Ганна Соболевськая.

Слова «Т. Г. Шевченко – перший національний поет і слава України», на жаль, давно стали штампом. І вимовляються вони найчастіше не з гордістю, а з деяким навіть відстороненням, що граничить з байдужістю. Небагато пам’ятають, що Т. Г. Шевченко не тільки Великий Кобзар, але перш за все людина, якій, як будь-кому з нас, були властиві свої бажання, пристрасті і прагнення.

* * *

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії у родині кріпосних селян поміщика В. Енгельгардта. Через два роки родина хлопчика перебралася в село Кирилівку, де і пройшло дитинство поета. Убогим і смутним було життя батьків Тараса. Мати Катерина Якимівна, надірвавшись від непосильної праці, часто хворіла. Її, як писав сам Шевченко, «ще молодую у могилу нужда та праця положила». Вона померла на сороковому році, коли Тарасу не було і десяти. У тому самому році батько одружився удруге на вдові з трьома дітьми. Мачуха ставилася до Тараса суворо. А коли через два роки помер батько хлопчика, його життя стало зовсім безрадісним. Кріпосний, та до того ж круглий сирота, Тарас з 11 років був вимушений мандрувати з одного місця на інше, наймаючись у служіння. У свій час він був кухарчуком, потім пастухом овець, майже рік наймитував у місцевого священика. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка і, ймовірно, неабиякою мірою вплинули на формування його особистості і творчості.

Ще за життя батьків Тарас був відданий «в науку» до вчителя-дячка П. Рубана. За два роки хлопчик навчився читати і писати, а можливо, освоїв і деякі основи арифметики. Вже тоді у нього виявилися здібності до малювання. Він сам говорив, що ще в дитинстві мріяв «зробитися коли-небудь хоч посереднім маляром». Все, що відоме про дитину і підлітка Шевченка із спогадів і автобіографічних творів, свідчить про те, що він був по-справжньому художньою натурою, людиною, яка «не задовольниться тяжко заробленим шматком хліба, а прагнутиме до чогось вищого». Риси «незвичності» хлопчика відмітив ще батько, Григорій Іванович. Вмираючи, він говорив родичам: «Синові Тарасу з мого господарства нічого не потрібно; він не буде абиякою людиною: з нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього мій спадок або нічого не означатиме, або ні в чому не допоможе».

Наприкінці 1828 року Тарас потрапив у служіння в будинок поміщика Павла Енгельгардта (позашлюбного сина В. Енгельгардта), який отримав у спадок маєток у селі Вільшани.

Весь цей час пристрасть до живопису не покидала юного Шевченка – у вільні хвилини він перемальовував лубочні картинки. Виявивши у хлопчика явні здібності до малювання, Енгельгардт вирішив зробити з нього домашнього живописця і відправив його в 1832 році на навчання до Петербурга, до «живописних справ цехового майстра» В. Ширяєва. До того, як потрапити в столицю, Шевченко якийсь час жив у Вільно разом зі своїм господарем, ад’ютантом литовського військового губернатора. Деякі дослідники вважають, що після цього він встиг побувати й у Варшаві, де навчався азам живопису у Жана Батіста Лампі-молодшого або у Яна Рустема. Цей період життя Шевченка – один з найзагадковіших, оскільки ні спогадів, ні свідчень про те, що відбувалося з ним протягом трьох років до появи в Петербурзі, немає.

У Петербурзі Тарас разом з учнями В. Ширяєва брав участь у розписах міських театрів. Незабаром після приїзду він подружився з учнем Академії мистецтв І. Сошенком. Ця людина дуже допомогла художнику-початківцю, познайомивши його з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, з дозволу якого Шевченко почав відвідувати малювальні класи Товариства заохочення художників. 21 травня 1838 року Тарас був зарахований учнем Академії мистецтв. Він починає навчатися під керівництвом чудового художника Карла Брюллова – «Карла Великого», як називали його не тільки студенти, але і колеги. Шевченка ж в академії почали називати російським Рембрандтом, за існуючим тоді звичаєм давати найобдарованішим учням імена геніальних художників, з манерою яких роботи цих учнів мали найбільшу схожість. Один з улюблених студентів Брюллова, в живописі Шевченко досяг чималих успіхів – за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842) він був нагороджений срібними медалями. Успішно працював він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди та ін., автопортрети). В цей саме час прокинувся і поетичний талант Тарас а.

* * *

Шевченко почав писати, ще будучи кріпосним, – за його власними свідченням, в 1837 році. З перших поетичних проб відомими стали балада «Причинна» і «Чого мені тяжко, чого мені нудно…». Декілька своїх творів у 1838 році Шевченко віддав Є. Гребінці для публікації в українському альманаху «Ластівка». Але ще до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 року побачила світ перша, тоді зовсім невелика за об’ємом, збірка віршів Тараса Шевченка – «Кобзар». Традиційно вважається, що вихід «Кобзаря» – це подія в історії української літератури, за значущістю якій практично немає рівних. «Поява шевченківського «Кобзаря» в 1840 році в Петербурзі має вважатися епохальною датою в розвитку української літератури, – писав про це І. Франко, – другою після «Енеїди» Котляревського. Ця маленька книжечка відкрила немов нове світло поезії, вирвалася, як джерело чи стої, холодної води, засіяла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

Хоча перше видання «Кобзаря» складалося всього лише з восьми віршів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тарасова ніч», «Тополя» та ін.), багато хто побачив у них підтвердження того, що в українську літературу прийшов поет великого таланту. Враження, яке справив «Кобзар», посилилося, коли наступного року вийшов найбільший з творів Тараса Шевченка – історична поема «Гайдамаки». Проте далеко не всі зустріли нове творіння поета із захопленням. Один з найвпливовіших критиків того часу В. Бєлінський назвав Шевченка графоманом. «Поема наповнена викрутасами і замашками, властивими всім поганим піїтам… – писав він у рецензії. – Тут добре лаються, п’ють, б’ють, палять, ріжуть, ну зрозуміло, в антрактах кобзар (бо без кобзаря яка вже малоросійська поема!) співає свої натхненні пісні без особливого сенсу, а дівчина плаче, а буря гомонить…» Таким чином, ставлення до літературного таланту поета було неоднозначним. Негативну оцінку його творчості давав і російський поет А. Фет.

Проте були у таланту Шевченка і поклонники. Один із них – поет і перекладач В. Жуковський, якому на знак особливої прихильності і глибокої вдячності Шевченко присвятив знамениту поему «Катерина». У долі Тараса Шевченка В. Жуковський, так само як і К. Брюллов, зіграв значну роль.

З їх безпосередньою допомогою молодий Шевченко зміг позбутися від кріпосної залежності. От як писав про це сам поет: «Змовившись заздалегідь з моїм поміщиком, Жуковський просив Брюллова написати з нього портрет, з метою розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов негайно погодився, і портрет у нього був готовий. Жуковський, за допомогою графа Вієльгорського, влаштував лотерею в 2500 рублів, і цією ціною була куплена моя свобода, 22 квітня 1838 р.».

Вже вільною людиною, студентом Академії мистецтв, автором «Кобзаря», в 1843 році Шевченко приїхав в Україну, здійснивши свою давню мрію. Майже рік він подорожував по містах і селах, відвідував рідних, знайомився з численними представниками української інтелігенції і освіченими поміщиками (М. Максимовичем, П. Кулішем, князем М. Рєпніним і його дочкою – письменницею В. Рєпніною та ін.). У подорожі Шевченко багато малював. Підсумком цієї поїздки став створений ним альбом офортів «Живописна Україна», який художник задумав як періодичне видання. Єдиний випуск цього альбому вийшов у 1844 році в Петербурзі.

У тому самому році Тарас Григорович закінчив Академію мистецтв зі званням «некласного вільного художника» і через деякий час знову виїхав в Україну. Він знову подорожує, відвідуючи Полтаву, Чернігівщину, Київщину й ін. За дорученням Київської археографічної комісії записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам’ятники, портрети і пейзажі. Повернувшись до Петербурга, Шевченко під враженням від подорожі багато пише. З жовтня по грудень 1845 року він переживає надзвичайний творчий підйом, створюючи один твір за іншим – «Єретик», «Сліпий», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний яр», «Як умру, то поховайте…» («Заповіт») та ін. У 1846 році поет створює балади «Лілея» і «Русалка». Він планує нове видання «Кобзаря», куди повинні були увійти твори 1843—1847 років. Друзі і шанувальники почали збір коштів на видання, проте плани їх не здійснилися, оскільки в 1847 році Шевченко був арештований у справі про Кирило-Мефодіївське братство.

* * *

З групою опозиційно настроєних інтелігентів, з яких і складалося це таємне товариство, Тарас Григорович зійшовся ще в період роботи художником у Тимчасовій комісії з розбору стародавніх актів у Києві. У цьому гуртку схвально сприймалися його «волелюбні поезії», зокрема написана ще в Петербурзі поема «Сон», де в карикатурному вигляді зображався не тільки Микола І, але й імператриця Олександра Федорівна:

Цариця небога

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне,

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Деякі біографи вважають, що саме цей твір зіграв фатальну роль у житті Шевченка. При розгромі Кирило-Мефодіївського братства екземпляри тексту поеми разом з іншими його творами були виявлені у багатьох членів організації і представлені імператорові. Автор був покараний Миколою I з усією суворістю тодішніх законів і «за написання обурливих і надзвичайно зухвалих віршів» засуджений до заслання рядовим солдатом в Оренбурзький окремий корпус з вироком: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати». Місцевому начальству було доручено встановити за поетом «найсуворіший нагляд, щоб від нього ні в якому разі не надходили обурливі і пасквільні твори». Нез’ясована суворість царського вироку Тарасові Шевченку дотепер залишається однією із загадок у життєписі поета, адже більшість членів таємного товариства відбулися вельми м’якими покараннями і навіть не втратили права робити кар’єру на державній службі. Чому ж такий суворий був імператор до Шевченка, невблаганно відхиляючи всі прохання про помилування засудженого? Деякі дослідники вважають, що відповідь на це питання потрібно шукати в біографії самого поета. Річ у тім, що до часу проведення слідства про Кирило-Мефодіївське товариство Шевченко був уже відомий Миколі I. Адже саме царська родина кількома роками раніше придбала в лотереї портрет пензля Брюллова, викупивши таким чином майбутнього великого поета і художника з кріпосної неволі. Не останню роль зіграла в цьому імператриця, так характерно зображена в поемі. Монарх не міг пробачити Шевченку нанесеної дружині образи. Тому-то Т. Г. Шевченко «за проявлену ним невдячність одностайно не заслуговує ніякої милості».

8 червня 1847 року Шевченка привезли в Оренбурзький край, в Орську фортецю, де він мав проходити солдатську службу. Перше враження від побаченого пізніше відіб’ється в повісті «Близнюки»: «Так от вона, знаменита фортеця Орська! – майже промовив я, і мені зробилося сумно, нестерпно сумно, неначе мене бог знає яке нещастя чекало в цій фортеці, а страшна пустеля, що її оточує, здавалася мені розверстою могилою, готовою поховати мене живцем…» Так у житті поета почалася «похмура монотонна десятирічна драма» солдатчини.

Незважаючи на царську заборону, Шевченко продовжував крадькома писати вірші, ховаючи їх. Поеми «Варнак», «Марина» (1848) і ціла серія ліричних віршів були написані у фортеці. У 1849—1850 роках у Оренбурзі він переписав ці «невольницькі поезії» в саморобну книжечку, яка потім отримала назву «Захалявна книжка». У 1848 році Шевченко як художник був включений до складу експедиції по обстеженню Аральського моря, де він багато малював і створив 350 акварельних пейзажів і портретів. У 1850 році Шевченко був арештований за порушення царської заборони писати і малювати. Після слідства його перевели в Новопетровську фортецю на півострів Мангишлак у Каспійському морі. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка: з обережності він був вимушений припинити писати і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення. Але Тарас Григорович продовжував малювати, ліпив із глини і алебастру, написав декілька повістей російською мовою, в яких є немало «оренбурзьких» сторінок («Княгиня», 1853; «Музикант», 1854, та ін.). З негласного дозволу безпосереднього начальства в роки заслання Шевченко створив сотні малюнків і ескізів пейзажів, портретів і жанрових сцен. Серія його малюнків «Притча про блудного сина» є одним із найвищих досягнень в мистецтві живопису середини XIX сторіччя.

1 травня 1857 року було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка від солдатчини. 26 червня того самого року Тарас Григорович записав у щоденнику: «Впродовж десяти років я писався і підписував: «Рядовий Т. Шевченко». Сьогодні я вперше написав це звання, що радує душу, – “художник Т. Шевченко”». На початку серпня 1857 року поет покинув півострів Мангишлак.

Повернувшись до Петербурга, Шевченко дуже захопився гравюрою. Кроком вперед стали офорти, створені за фотографіями, які у той час були новинкою. Як графік він прославився майстерним відображенням світлотіні, вільним і точним рухом штрихів. Саме за офорти в 1860 році в Академії мистецтв «під мідь труб і литаврів» Т. Г. Шевченку було присвоєно звання академіка по класу гравюри.

* * *

За рік до цього Тарас Григорович побував на батьківщині. У нього виникла думка купити садибу над Дніпром. Він навіть вибрав мальовниче місце під Каневом, бажаючи поселитися тут із жінкою, про яку він якось особливо сильно мріяв останніми роками свого життя. Мріям цим, на жаль, так і не судилося справдитися… Будучи натурою чутливою і емоційною, Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але ща стя сімейного життя він так і не зазнав. Дворянки і княжни, що обдаровували його своєю увагою, не по спішали ввіряти поетові свою долю. Про любовні почуття Т. Г. Шевченка біографи пишуть дуже мало, приділяючи більше уваги його творчості. Проте в житті поета було немало муз, що надихали його, дарували йому радість і навівали смуток, кохали його і яких кохав він сам. Однією з них була княжна Варвара Рєпніна, якій поет присвятив такі рядки:

…Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил…

35-річна княжна була захоплена талантом і поезією Шевченка і, закохавшись у нього одного разу, зберегла це почуття на все життя. Поет з величезною шанобою віднісся до трепетного почуття Варвари, але не міг змусити серце відповісти на її щиру любов. Врешті-решт між ними зав’язалася тепла довірча дружба, що не уривалася майже до останніх років життя Т. Шевченка. Рєпніна надовго пережила свого кумира і померла в похилому віці в 1891 році.

1857—1858 роки в житті поета пройшли під знаком любові до юної красуні-актриси Катерини Піунової. Наступного року йому подобалася Харитя Довгополенкова, кріпосна дівчина, служниця в будинку двоюрідного брата В. Шевченка, яка відмовила йому. Пізніше, зустрівши чимось схожу на неї дівчину, поет знову виплекав надію на щастя. Закоханий, він у листах до друзів він вже називав її своєю майбутньою дружиною: «Наречену мою звуть Ликера». Як же він, самотній, мріяв про своє тихе житло в Україні, про щастя з коханою жінкою, коли сватався до двадцятирічної Ликери Полусмакової, покоївки пані Варвари Карташевської! Це їй, юній дівчині, присвячував Шевченко проникливі ліричні рядки, розкриваючи своє серце: «Моя ти любо! усміхнись,/ І вольную святую душу,/ І руку вольную, мій друже,/ подай мені…»

Але і це сватання поета виявилося невдалим і затьмарило останні півтора року його життя. Щиро закоханий у Ликеру, Шевченко вже перед самим вінчанням зрозумів, що в серці дівчини немає любові і вона просто обдурює його. «Щира душа повірила душі лукавій і обманулася в своїй вірі», – коментувала пізніше Наталка Полтавка, українська письменниця Н. М. Симонова – дочка Н. Забіли, на дачі якої в Стрільні Шевченко вперше зустрівся з Ликерою.

Самота і глибока печаль вилилися в його гірких рядках:

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло… Зима!

Сиди один в холодній хаті.

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема!

Анікогісінько нема!

Останніми роками життя Шевченко мало писав і мало малював. Його охоче приймали в світському товаристві, де він заводив численні літературні і художні знайомства. У поїздках по місту його майже завжди супроводжував М. Микешин – «не тільки як друг, але і як охоронець», оскільки часто траплялося, що Тарас Григорович непритомнів, і доводилося «відвозити його додому в екіпажі як хворого». Його здоров’я погіршувалося з кожним днем, хоча Шевченко ніколи не скаржився. За спогадами О. Я. Кониського, він «не любив розповідати про свою недугу, взагалі не любив він свої печалі і біди розносити по чужих будинках. Навпаки, прагнув заховати від людей своє горе…» Тим часом хвороби його прогресували. У 1861 році день свого народження Шевченко зустрів тяжкохворим (розлад печінки, серця, водянка). Вранці 26 лютого (10 березня) Великий Кобзар помер.

Життя поета було важким, повним самоти і знегод, але воно не було марним. Кажучи його ж словами, Т. Г. Шевченко зумів

Пройти мытарства трудной жизни,

Измерить пропасти страстей,

Прочесть все черные страницы,

Все беззаконные дела,

И сохранить полет орла,

И сердце чистой голубицы.