Лифар Сергій (Серж) Михайлович (1904—1986)

Видатний танцівник і головний балетмейстер паризької «Гранд-Опера», автор понад 200 балетів і дивертисментів в оперних спектаклях, теоретик і педагог балету, художник-неореаліст

«Тільки той, хто був у Києві, хто дивився з високої кручі Видубицького монастиря на широкий Дніпро, тільки той зрозуміє, чому для киянина немає нічого дорожчого за Київ з його Дніпром, який з дитинства входить у серце. І навіть прекрасний Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій Київ і мій Дніпро…» – так говорив Серж Лифар. Той, хто, проживши 64 роки у Франції емігрантом, до останнього подиху залишився в душі українцем, хоча на своїй улюбленій батьківщині побував лише один раз…

У хлопчика, що народився на світ 2 квітня 1904 року (знайдені документи вказують саме на цей рік, а не на 1905-й, як вважалося раніше), були всі умови для зоряного майбутнього: краса, талант і забезпечені люблячі батьки, чий родовід сягав корінням з часів Запорозької Січі. Сергій був сином колезького реєстратора Михайла Яковича Лифаря і Софії Василівни Марченко, дочки багатого поміщика-українця. Батьків він дуже любив, але прив’язаний був більше не до батька, людини, яка «уміла поважати юність» і поводилася з сином як із маленьким другом, а до своєї «матусі».

Хоча Лифарі-старші не завжди приділяли вихованню Сергія належну увагу, він здобув хорошу освіту в Київській Імператорсько-Олександрівській і 8-й гімназіях. Уроки хлопчик не любив, але після занять з явним задоволенням занурювався в світ музики, протягом року відвідуючи в Київській консерваторії ім. Лисенка заняття по класу скрипки у професора Ф. Воячека. А потім перейшов у клас фортепіано, тому що «любив спів, оркестр або оркестр в мініатюрі – рояль». Йому пророкували кар’єру якщо не відомого піаніста, то співака: у хлопчика, що співав у хорі Софійського собору, був прекрасний голос. Величезний вплив на формування смаку і таланту Сергія мали і щорічні канікули у діда в маєтку під Каневом: він любив сільські свята з колядками і щедрівками, з народними піснями і яскравим одягом для гулянь, запальним танком. На все це він дивився не відриваючись, в думках полинаючи до часів Запорозької Січі, про яку так багато чув від батька і діда, бачив потерті гетьманські грамоти, дані Лифарям.

У балетну ж Центр-студію Броніслави Ніжинської 16-річний Сергій потрапив випадково, абсолютно не цікавлячись цим мистецтвом: друг потягнув його займатися танцями просто тому, що в студії було «багато гарненьких дівчаток». «Я став танцюристом, ще не вміючи танцювати, не знаючи техніки, але я знав, що оволодію нею, і ніякі перешкоди не зупинять мене на цій моїй дорозі», – говорив про свою юність, про те, як він прийшов у чарівний світ балету, сам Лифар.

Втім, Ніжинська спочатку не взяла Лифаря в свою студію – надто «дорослий». У 16 років багато хто вже закінчує навчання і починає професійну кар’єру, а Сергій тільки збирався вчитися. Він все ж таки з часом потрапив у групу Ніжинської, але знаменита балерина незабаром емігрувала з країни, охопленої громадянською війною.

Після від’їзду Ніжинської Лифар немов прийняв обітницю відлюдника, він абсолютно відмовився від навколишньої дійсності і гаряче займався тільки однією справою – балетом. «Ця п’ятнадцятимісячна аскеза, – згадував Серж Лифар, – п’ятнадцятимісячна келія неначе була послана долею перед вступом до нового життя, неначе мене хтось готував для цього нового життя».

Йому допоміг випадок. Вже перебуваючи в Парижі, Броніслава Ніжинська шукала п’ятьох танцівників для балету Сергія Дягилева. Чотирьох знайшли швидко, а з п’ятим вийшла затримка. І тоді Лифар, через друзів дізнавшись про це, запропонував себе, доводячи, що він – кращий. Родина повністю підтримала Сергія, вважаючи, що так «хоч би хтось втече від убозтва радянського життя».

У коротких біографіях Лифаря мовиться, що він «з великими труднощами дістався до Франції». Насправді в «труднощах» були драма і трагедія, авантюрний сюжет, сценарій, з якого вийшов би прекрасний пригодницький фільм. Причому в кіно невдалий дубль можна перезняти, у Сергія ж подібної можливості не було… Він довірився провідникові-авантюри-стові, який його обдурив, на кордоні його заарештували і кинули в камеру з тифозними хворими. Потім була втеча, гонитва з кулями над головою, стрибок на повному ходу з поїзда. У результаті Сергій знову опинився в Києві, його викликали в ДПУ, запропонували стати донощиком, він, звичайно, відмовився. Через деякий час Лифар знову намагається піти за кордон, на санях, прориваючись крізь зимовий прикордонний ліс. Йому вдалося схопитися за потяг, що йшов на Варшаву, і п’ять годин до столиці Польщі він на морозі провисів на підніжці останнього вагона.

«Соціалістичне щастя» залишилося позаду. Але до слави і визнання було ще далеко. Варшава в ті часи була ще ситим буржуазним містом, але у нього, обідранця, у якого практично не залишилося грошей, не було можливості скуштувати це «солодке життя». Лифар знову в дорозі, він нарешті дістався до Парижа, куди так прагнув.

* * *

Його зліт був стрімкішим, ніж у будь-кого. Сім років, проведених у складі трупи, зробили Сергія визнаною в світі зіркою російського балету. Його вчителями були також неперевершені Чекетті і Лега, партнерками – Карсавіна і Спесивцева. Лифар вражав у дягиливських балетах «Блудний син» і «Аполлон Музагет», «Жар-птиця» і «Жізель», а в 1929 році спробував себе як балетмейстер, поставивши «Байку про лисицю». І всі повеличували самобутній талант Сергія: і критики, і друзі, і колеги. Ось лише деякі з висловів про Лифаря в пресі того часу: «Лифар не схожий на свого попередника [Вацлава Ніжинського], чекає власної зоряної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету»; «І ось помах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах… Птах – Лифар. На сцені запанував чоловік… Сергій Лифар. Фавн – Лифар… Це не танець, не пластика, – це чаклунство»; «Назвати Лифаря улюбленцем публіки було б неточно. Це не любов, а якийсь культ…» Нестримана, одержима балетом, екзальтована людина, до кінця своїх днів із темпераментом, що нагадував юнака, була «богом танцю», «добрим генієм балету XX століття» і загальним улюбленцем.

Хороші відносини склалися у Сержа і з керівником «Російського балету». Він був дуже близький з Дягилевим, останні роки його життя вони провели разом, і помер славетний театральний діяч на руках у Лифаря. На згадку про друга за річну платню Серж викупив цінний дягиливський архів, що включав багато предметів, пов’язаних з О. С. Пушкіним. (Лифар відомий не тільки як танцівник, але і як один із найвидатніших пушкіністів свого часу, що присвятив декілька робіт дослідженню життя і творчості поета.) Пізніше його дружиною стала шведська графиня Ліллан д’Аллефельд-Лаурвіг, яка в 2000 році передала частину його колекції Україні для Музею історичних коштовностей. Ліллан стала для Лифаря доброю феєю, хоча їхні стосунки були швидше дружнім союзом, а не повноцінним шлюбом. Серж завжди байдуже ставився до грошей, він ніколи не думав про «чорний день». Це може здатися дивовижним, але великий танцюрист і балетмейстер, світова знаменитість, ніколи не мав свого будинку, а жив у готелях. Все, що він заробляв, Серж зазвичай віддавав на добродійні цілі і поповнення своєї колекції предметів мистецтва, і тому, коли він пішов зі сцени, то став мало не бідняком. Коли б не зустріч з Ліллан, можливо, останні роки життя Лифар прожив би безпритульним і в убогості.

* * *

Повернімося в 1930-ті роки. Лифар не намагався склеїти трупу «Російського балету», що розпалася, і коли в 1930 році керівництво паризької «Гранд-Опера» запросило його на роботу, Серж став прем’єром і головним балетмейстером своєї нової трупи і пробув на цій посаді 28 років з перервами. Про те, що зробив Серж для Опера, писали так: «Лише із запрошенням в Опера Лифаря балет досяг такого успіху, що йому почали надавати самостійні спектаклі. Балет перестав грати роль «доповнення» до опери…»

Це були найщасливіші роки: визнання не покидало його, кожен балет зустрічався бурхливими оваціями. Всього ж за час роботи в «Гранд-Опера» Лифар поставив більше 200 балетів і дивертисментів. Але якщо як танцівник він був представником класичної школи, то як хореограф проявив себе новатором. Серж знаходив нові елементи, зв’язки і позиції, тим самим вносячи свіжий струмінь до таких перлин класики, як «Жізель», «Ромео і Джульєтта» (балет на музику симфонічної поеми П. Чайковського), «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Жар-птиця». Проте сам він без удаваної скромності називав видатними лише два своїх балети: «Ікар» і «Федра». Поставивши на сцені давньогрецьку трагедію про першу в світі спробу польоту, здійснену юним сином Дедала, Лифар став одним із перших хореографів, що поєднали в творчості суцільну урбанізацію суспільства і політ людської мрії. Партія Ікара, виконана самим Сержем, вийшла романтичною і такою, що вселяла надію. А «Федра» стала найскандальнішим його дітищем, яке він швидше готовий був прибрати зі сцени, аніж що-небудь у ньому змінити. Річ у тому, що в ній Лифар вперше застосував відкриту позицію внутрішньої частини стегон, яка нині повсюдно використовується. Але до часу перших репетицій «поза Б» (вірніше, «поза біде», як назвали її молоденькі балерини) вважалася вульгарною і неприпустимою для використання в балеті. Сержу вдалося відстояти горезвісну позу, і успіх «Федри» у котрий раз підтвердив право Лифаря називатися кращим хореографом Франції. Знаменита французька балерина Іветт Шовіре, «хрещеним батьком» якої став Лифар, згадувала про свого вчителя: «З майстрами працювати завжди складно, але з Лифарем було на подив легко. Мосьє Серж приходив в зал, говорив: «Мої друзі», і всім ставало добре. У нього була дивовижна здатність працювати одночасно над кількома постановками. Він міг попрацювати в одному залі півтори години, потім ішов у інший зал і давав вказівки там, легко переключаючись на інший сюжет і музичний матеріал».

Лифар зробив для Франції те саме, що колись зробив Маріус Петіпа для Росії: повернув світовий престиж французькому балету. Визнаючи його заслуги перед країною, президент Шарль де Голль вручив Сержу «Золоту туфельку», прикрашену діамантами (нині вона також передана його вдовою на зберігання в Український музей історичних коштовностей), – своєрідний балетний «Оскар». Але коли після присудження премії він запропонував Лифарю нарешті прийняти французьке підданство, той відповів: «Дуже вдячний, пане президенте, за цю пропозицію, але я ніколи не буду французом, тому що я був і буду українцем».

Проте на батьківщині Сержу довелося побувати лише один раз – у 1961 році. Він разом з дружиною як турист відвідав Москву, Ленінград, Тбілісі, Київ, побував на могилі батьків. Ніколи більше танцівник у СРСР не приїжджав, хоча мріяв поставити на сцені Большого театру хоч би два балети. Він навіть пропонував в обмін на цю можливість всю свою пушкінську колекцію, але власті залишалися невблаганні: емігрантові-буржуа нічого було робити ні на сцені «Большого», ні в країні. Всі гастролі «Гранд-Опера» в Союзі проходили без участі головного балетмейстера – то йому «забули» оформити візу, то перешкодила «безглузда» випадковість. Але сам Лифар з радістю приймав у Парижі ансамбль танцю України на чолі з П. Вірським, його щирим другом, хвилюючись за успіх виступу співвітчизників.

Окрім цього, Серж двічі пережив гіркоту поразки. Перша – ще в 1945 році, коли Франція, яка нещодавно звільнилася, звинуватила його в колабораціонізмі. Лифар вимушений був виїхати в Монте-Карло, за ним туди перебралася і більшість його зірок. У 1947 році відбулося його тріумфальне повернення в «Гранд-Опера»: всі звинувачення були зняті і, навпаки, доведено, що під час війни він сприяв порятунку цінностей мистецтва, продовжував працювати в тому ж ритмі. У ці важкі роки Серж не тільки відмежувався від співпраці з фашистами, відмовився від особистої зустрічі з Гітлером, але і зберіг в недоторканності портрет Ріхарда Вагнера пензля самого Огюста Ренуара із зібрання паризької Опера, який Геббельс хотів реквізувати і подарувати фюрерові.

Друга поразка була для Лифаря ще болючіша. Дирекція «Гранд-Опера» звільнила його, аргументуючи це необхідністю припливу нових творчих сил. Не врятував навіть вплив президента. Серж був розчавлений, все втратило для нього сенс. Про яке життя могла йти мова, якщо він не мав можливості займатися улюбленою справою, що була центром його існування як особистості? «Мрію повернутися до України. Але вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції забули», – говорив у хвилини відчаю Лифар. Але як будь-яка творча особистість він не міг сидіти без діла: присвятив всього себе теорії й історії балету. Серж читав лекції, писав статті про балет, вів активну пропагандистську діяльність. Його численні праці стали класикою викладання теорії балету. За свій внесок у розвиток мистецтва Лифар був удостоєний різних світових премій, він займав багато керівних посад, пов’язаних із культурою. У трьох автобіографіях викладений його життєвий і творчий шлях: від простого танцівника до зірки світового масштабу. А спогади про сучасників, зокрема книга «Дягилев і з Дягилевим», стали цінним матеріалом для дослідження їх життя.

* * *

Остання пристрасть прийшла до Сержа Лифаря, коли йому виповнилося 67 років. Нею був живопис. Лифар був знайомий із багатьма великими майстрами пензля: Пабло Пікассо, Жаном Кокто, Марком Шагалом, вони оформляли його спектаклі.

Треба сказати, Лифар і сам малював усе життя: ескізи для сценічних костюмів, декорацій, невеликі портрети, – але тепер колишній балетмейстер нарешті знайшов віддушину для палкої уяви. Живопис став для нього однією з нових форм творчого осмислення всесвіту, новим способом самовираження і самоствердження. Він малював олівцем, театральним гримом, гуашшю, але особливою його любов’ю користувалися акрилові фарби. Та і дивився на свої роботи Серж як балетмейстер, тому серед них більше всього малюнків з балету, де він легко передавав пластику танцівників і балерин. Утім, у його колекції можна відшукати і пейзажі, в основному міські, і навіть бій биків. Лифар завжди малював у пориві, і тому його картини були наповнені рухом. Серж говорив: «Після танцю моїм останнім прихистком став живописний образ», – і чи то жартома, чи то серйозно додавав: «…я не художник, а хореограф, який малює». Так або інакше, але і в живописі він – Майстер, і на його виставки стікалося стільки ж народу, скільки раніше – на його балети.

Ще одним пристрасним захопленням Сержа Лифаря були книги. Початок колекції поклав особистий архів Сергія Дягилева, що складався з більше тисячі предметів театрального живопису, декорацій і бібліотеки. Як уже згадувалося, Лифар купив це зібрання у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в «Гранд-Опера». Пізніше він жартував із цього приводу: «Гроші на покупку дягилівського архіву я заробив ногами».

Згодом Лифар зібрав одне із найбільш повних зібрань російських стародруків XVI—XIX століть. Особливе ж місце в його колекції займала «Пушкініана», перш за все десять оригіналів листів поета до Наталії Гончарової, а також рідкісні видання, інші пушкінські раритети. У 1975 році Серж був змушений продати більшу частину своєї колекції. Пояснюючи своє рішення, він писав: «Сьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в змозі зберегти колекцію. Меценати обійшли мене увагою, я вимушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, «відпустити на волю» всі книги і альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек».

* * *

Серж Лифар тихо помер у Лозанні 16 грудня 1986 року. Він похований на кладовищі російських знаменитостей у Парижі – Сен-Женев’єв-дю-Буа, а не на березі милого йому Дніпра, але на могильному камені написано: «Серж Лифар, киянин». Про видатного танцівника і балетмейстера пам’ятають у всьому світі. У Лозанні йому встановлений пам’ятник у вигляді Ікара, його улюбленого балетного персонажа. Поряд із пам’ятником – трикутна меморіальна дошка із словами: «Україна – своєму геніальному синові на честь сторіччя». Рідна земля воскресила пам’ять про Лифаря і в Міжнародному конкурсі балету його імені, і в Міжнародному фестивалі танцю «Серж Лифарь де ля данс». Гідна данина пам’яті українця, «громадянина Всесвіту», як називала його преса і який так і не став французом…