Амосов Микола Михайлович (1913—2002)

Видатний кардіохірург, учений, письменник

Микола Амосов – один із піонерів радянської та української серцево-судинної хірургії – залишив людству тисячі врятованих життів, декілька десятків книг і свою знамениту гімнастику. Хірург-кардіолог і фахівець в області кібернетики, провідний фахівець з операцій на серці, за роки своєї діяльності він зробив понад шість тисяч операцій, вперше в країні здійснив протезування мітрального клапана серця, створив і першим у світі почав використовувати штучні серцеві клапани з покриттям. Широку популярність Амосову принесла розроблена ним оздоровча програма «Три тисячі рухів на день» – комплекс оздоровчих процедур: тригодинні піші прогулянки, біг і вправи з гантелями. Микола Михайлович написав також чимало науково-популярних книг. Його твір «Голоси часу» перекладений понад 30 мовами світу.

Микола Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в селі Ольхове Череповецького повіту Новгородської губернії – за 25 км від Череповця. Як пізніше писав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часу»: «Всі предки були селянами. Мама була акушеркою в північному селі, недалеко від міста Череповця. Жили дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Так вона і залишилася для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому вся родина для мене була в мамі. Найідеальніша людина: на все життя».

У 1909 році земство надало матері Миколи – Єлизаветі Никаноровій – місце акушерки фельдшерського пункту у Вільховому. Вона самовіддано трудилася багато років і там же, у Вільховому, закінчила свої дні. Батько Миколи, Михайло Амосов, з початком Першої світової війни пішов на фронт. А через півроку перестали приходити від нього листи – «пропав безвісти». Але після восьми місяців мовчання прийшла звістка – з Німеччини, де він був у полоні. Двічі намагався втекти, але невдало. З Німеччини Амосов-старший повернувся тільки на початку 1919 року, допоміг Міжнародний Червоний Хрест. Незабаром після повернення Амосов-старший покинув родину.

Можливо, обтяжливе розлучення батьків або підсвідомий страх матері втратити молодшу і хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи Амосова було незвичайним для села: тримався він замкнуто, спілкувався тільки зі своїми двоюрідними сестрами, та й то рідко. Так Микола і пішов у школу, самотній, без друзів, адже він навіть сусідських дітей бачив лише здалека: «Просто – панич! Читати-писати не вмів. Пам’ятаю тільки, що багато малював, фантазував».

Спочатку школа не подобалася: багато шуму, хлопці всі незнайомі, пустують, контакту не було, навіть на змінах Амосов прагнув не виходити з-за парти. Але до зими освоївся. А в перше шкільне літо «панство» остаточно злетіло: всі дні він проводив з новими товаришами, вони бігали босоніж, ловили рибу – одне слово, усі радощі сільських хлопчаків незалежно від епохи. Коли Амосов пішов у другий клас, відкрили нову школу – за кілометр від їхнього села. Дістатися туди було складніше, але хлопці сприймали це як нову гру з пригодами: взимку – завірюхи, замети, навесні, в повені – на човні.

У 1926 році закінчилося дитинство – як визнавав Амосов, щасливе, – і почалося доросле життя – за його ж словами, досить сумне. Щоб учитися далі, треба було після закінчення початкової школи їхати в чуже місто – Череповець і вступати до школи другого ступеня. Туди Микола приїхав разом із матір’ю – тримати іспит. Амосов згадував, що був спокійний, упевнений і не хвилювався. Опісля повернулися у Ольхове і чекали повідомлення про прийом. Амосов писав: «Думалось:

хоч би не прийняли. Але тут же: треба! І так пішло на все життя: треба! треба!» Він поступив.

У 1928 році Амосов перейшов у восьмий клас. Як він сам записав, «на межі 15—16-ти років я сам і життя, і країна змінилися». Закінчився неп, почалася колективізація: приватні господарства ліквідовували, організовували колгоспи.

* * *

У 1930 році закінчилися шкільні роки. Замість 9 класу учнів розподіляли: або в Череповецький механічний технікум, або до Ленінграда (в Оранієнбаум) – у лісний. Череповецький механічний технікум був заснований ще в ХІХ столітті, тоді він називався Олександрівським технічним училищем і випускав механіків. Тепер, коли індустріалізація країни вдихнула нове життя, в його стінах почали готувати техніків для лісової промисловості й електростанцій. У цей технікум і поступив Амосов. Із вчорашніх школярів створили окремий клас, зарахували на другий курс.

У 1932 році Микола Амосов був розподілений до Архангельська на лісозавод імені Молотова. Як він сам підводив підсумки: «Юність закінчилася. Щаслива? Мабуть – так».

У березні 1933 року раптово важко захворіла мати. Амосов терміново виїхав до Череповця, потім до Ольхового. Єлизавету Кирилівну довелося покласти в лікарню, їй стало краще, виписали її приблизно через місяць. Удома вона пробувала навіть працювати, але не змогла. Єлизавета Кирилівна майже щодня ходила в медпункт – на той час відкрили пологовий будинок, де була молода акушерка. Збулося те, про що вона мріяла все життя – приймати пологи в лікарні, – але вже не для неї. Прожила Єлизавета Кирилівна ще рік і навіть устигла познайомитися з невісткою Галиною.

Зі своєю першою дружиною Галиною Соболевою Микола Амосов зустрівся в Архангельську. Вона приїхала з Вологди після технікуму, почала працювати на електростанції бухгалтером. У 1934 році вони одружилися. Шлюб спочатку був щасливим.

Галина і Микола дуже хотіли вчитися далі. Весною 1934-го Амосов склав іспити у ВЗІІ – Всесоюзний заочний індустріальний інститут у Москві, на енергетичний факультет. Але це був компромісний варіант, Амосова спокушала не інженерія, а теоретична наука з ухилом у біологію. Цього разу Микола вибрав МДУ. Але коли він приїхав у приймальну комісію, його засмутили: він службовець і зможе поступити, якщо всі вступні іспити складе на відмінно. Проте повної упевненості в успіху в Амосова не було, і він забрав документи. Після повернення до Архангельська він вступив до медичного інституту, склавши всі іспити на п’ятірки.

Молода родина Амосових переїхала в гуртожиток інституту: Галина – у жіночий, Микола – у чоловічий. Можливо, саме це і стало причиною того, що сімейне життя Амосових тріщало щодалі, стосунки з Галею періодично погострювалися – позначалося роздільне життя і бідність. Молоді обговорили становище і вирішили пожити окремо. Микола Амосов з Галиною розійшлися після шести років шлюбу.

1 липня 1939 року Амосов отримав диплом лікаря з відзнакою, поступив в аспірантуру з військово-польової хірургії. Микола Михайлович згадував, як це було – майже випадково: «Перед закінченням інституту директор Раппопорт (з військових лікарів) запропонував аспірантуру з військово-польової хірургії на своїй кафедрі. Місце було єдине – погодився. Так прозаїчно потрапив у хірургію».

* * *

У 1941 році М. М. Амосов був призваний у ряди Червоної армії. Протягом усієї Великої Вітчизняної війни він служив на Західному, Брянському, 1, 2 і 3-му Білоруських фронтах, а також на 1-му Далекосхідному фронті. Амосов був провідним хірургом польового пересувного госпіталю (ППГ-2266) від початку і до кінця війни.

Було дуже багато поранених, Амосов працював майже цілу добу, освоював нові хірургічні методики. Якось з резерву в госпіталь прислали нову групу медиків. Серед них опинилася Ліда Денисенко. Згодом вона стала дружиною Миколи Амосова і була з ним до самої смерті – вони прожили разом майже 60 років.

Ліда Денисенко, ледве потрапивши в госпіталь, захворіла, і Амосов був настроєний вельми скептично по відношенню до неї як до працівника – він завжди був дуже вимогливим до своїх співробітників. Але як тільки новенька одужила, Амосов із задоволенням відзначив, що працює вона чудово – робота горить в руках. 23 липня 1943 року Микола Амосов і Лідія Денисенко розписалися в загсі білоруського міста Речиця. З війни повернулися як чоловік і дружина.

Фашистська Німеччина була розбита, і війна закінчилася. Майже. Адже і після переможного салюту були ще різні події в історії ППГ-2266. Госпіталь розформували тільки в листопаді 1945-го. Поки була війна, всім здавалося, що як тільки переможуть Німеччину, відразу всіх демобілізують, і почнеться щасливе мирне життя. Але були ще півроку роботи в Японії. Амосов писав, що півроку ці були нудні: зник головний зв’язок між людьми – робота, велика загальна мета – перемогти! Але і до цієї роботи він ставився дуже відповідально, адже про сто не міг інакше.

В середині вересня госпіталь вивезли в район Владивостока – на станцію Седанка, лікарі роз’їжджалися, Амосов з дружиною були направлені в інший ППГ.

* * *

Після кількох років роботи на Далекому Сході, а потім в Брянську Амосови в листопаді 1952 року переїхали до Києва. Микола Михайлович дуже не хотів виїжджати з Брянська, але він мріяв про нову роботу, наукове і хірургічне зростання, яких в області не було, до того ж дружина Лідія поступила в Київський медінститут, в якому давно хотіла вчитися.

У листопаді 1951 року в Києві проводилася вельми значуща хірургічна конференція. Амосов зробив доповідь у Київському інституті туберкульозу і грудної хірургії ім. Ф. Р. Янковського, продемонстрував результати своїх операцій – рентгенівські знімки, гістологічні зрізи. Директор інституту туберкульозу Олександр Самойлович Мамолат був приголомшений побаченим і почутим, він зразу ж запросив Амосова до Києва для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної (грудної) хірургії. Так Київ зустрів Миколу Михайловича з розкритими обіймами. За наказом міністра охорони здоров’я Л. І. Медведя в госпіталі для інвалідів війни було створене торакальне відділення. Тут з особливою повнотою розкрився різносторонній талант хірурга і дослідника, фізіолога і інженера Амосова, стала особливо плідною його наукова, організаторська, педагогічна і громадська діяльність. У Києві робота Миколи Михайловича була пов’язана з двома інститутами – туберкульозу і пульмонології й інститутом удосконалення лікарів.

У березні 1953 року Амосов захистив докторську дисертацію. Його обрали на кафедру в Київському медінституті. Була робота в новій клініці, складні хворі, виступи в товаристві хірургів – одне слово, почалась інтенсивна робота. Амосов одним з перших проводить широкі операції на легенях, що дозволяє повертати до нормального життя десятки хворих людей.

У січні 1955 року Микола Амосов зробив доповідь по хірургії легенів на з’їзді в Москві, яка мала величезний успіх. Він їздив з доповідями на конгреси до Румунії і Чехословаччини. Тоді ж Микола Михайлович почав робити прості операції на серці – його цікавить не тільки легенева хірургія, він на цей час дуже захоплюється кардіохірургією. «Весь 1955 рік пройшов під прапором серцевої хірургії», – підводив підсумок року Амосов.

Поступово легенева хірургія зійшла нанівець, розвивалася фармакологія, упроваджувалося все більше ефективних препаратів, що борються з туберкульозом, і залишилися операції на серці. «Понад усе були операції, які ніколи не відкладалися, і, звичайно, дочка. Їй належали вранішні і вечірні години», – писав Микола Михайлович. У 1956 році в житті Амосова відбулася знаменна подія: народилася дочка Катерина.

У 1955 році М. М. Амосов уперше в Україні почав займатися лікуванням пороків серця. Восени приступили до операції вроджених вад у маленьких дітей. Звичайно, це був успіх, але проблеми залишалися – не було ще знань з реанімації і найнеобхіднішої апаратури. Особливість оперативного лікування пороків серця полягала в тому, що внутрішньо-серцеві маніпуляції потрібно виконувати на «сухому серці», тобто на зупиненому. Для цього потрібні апарати штучного кровообігу для підтримки функцій життєво важливих органів. У той час такі апарати тільки починали створювати. Професор М. М. Амосов як хірург-інженер з ентузіазмом включився в цей процес, спираючись на свої інженерні знання. Разом зі своїми співробітниками – лікарем І. Ліссовим, інженерами-конструкторами О. Мавродієм і А. Трубчаніновим – він створив надійний, придатний для широкого використання апарат штучного кровообігу «серце – легені» і одним із перших у СРСР упровадив його в практику.

1961 рік став для Миколи Михайловича щедрим на нагороди: йому була присуджена Ленінська премія, він був нагороджений орденом Леніна і обраний членом-кореспондентом АМН СРСР.

З 1962 року почався зріст науково-медичної кар’єри Миколи Михайловича відразу по кількох напрямках, причому, як визнавав він сам, «без усяких зусиль з мого боку: я свято слідував правилу М. А. Булгакова: ніколи нічого не проси». На початку року Амосова обрали членом-кореспондентом Академії медичних наук. Пропозицію вніс президент академії О. М. Бакульов. Потім у той самий рік нагородили Ленінською премією – Амосова і ще чотирьох легеневих хірургів.

Коли Миколі Михайловичу запропонували висунути свою кандидатуру в депутати Верховної Ради СРСР, він вельми здивувався: «Вже зовсім несподіваний чин, от як це було: викликали в обком і сказали: “Є думка висунути вас у депутати. Народ підтримає”». Я делікатно відмовлявся, мені справді не хотілося, але наполягати побоявся: всі під партією ходимо! Потрапиш у немилість – працювати не дадуть». З того часу Микола Амосов стає помітною постаттю радянської еліти, уособлюючи досягнення радянської хірургії. У депутатах професор Амосов пробув чотири терміни, його регулярно переобирали у Верховну Раду – в 1966-му, 1970-му, 1974-му. У його обов’язки входило приймати громадян і допомагати в їх труднощах. І Амосов ставився до них з повною серйозністю.

У 1963 році професор Амосов першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапана серця. Проте в ті роки ще не було досконалих матеріалів для його виготовлення, а ті, що були, провокували утворення згустків крові усередині серця. Коли на Заході з’явилися протитромбні пластмаси, деякі інженерні винаходи Амосова були використані для створення штучних серцевих біоклапанів (у 1998 році такий клапан ушиють у німецькій клініці Reiner Korfer в серце самого Миколи Амосова).

Вже в 1965 році Амосов придумав і вперше в світі упровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів.

З 1968 року професор М. М. Амосов став директором знов створеного Київського НДІ серцево-судинної хірургії Мінохоронздоров’я УРСР і працював на цій посаді до 1989 року. Ним було створено і вдосконалено ряд нових методів хірургічного лікування пороків серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу.

На початку 1970-х сталася одна подія, здавалося б, на перший погляд, дріб’язкова. Лідія Василівна взяла собаку, «доберман-пінчер, сука, вісім місяців – не собака, а картинка», – відзивався про неї Амосов. Назвали Чарі. Але собаку потрібно вигулювати двічі на день по годині. Лідія Василівна узялася сама, але скоро відмовилася, і вранішні прогулянки перейшли до Амосова: «Щоб краще використовувати час, я почав бігати, перед тим книжка з’явилася «Біг заради життя». Сподобалося, відтоді бігаю 30 років з перервою на хворобу в 1996—1999 роках. Так Чарі «зробила внесок» до моєї системи навантажень».

У 1980 році у видавництві «Молода гвардія» вийшла книга Амосова «Роздуми про здоров’я», де червоною ниткою проходить думка, що потрібно берегти здоров’я змолоду. Її надрукували в журналі «Наука і життя» і скоро видали окремою книгою, передрукував її і журнал «Фізкультура і спорт». Книга написана жвавою цікавою мовою і розрахована на читачів різного віку і професій. Особливу турботу лікар-письменник виявляє до молодих. Він говорить, звертаючись до молоді: «Зрозуміло, ви здорові, і рано вам морочити голову думками про майбутні хвороби. Але… час швидкоплинний. Незчуєшся, як відсвяткуєте тридцятиліття, і почнеться перша декада, коли потрібно буде думати про майбутнє… Крім того – на жаль! – і нині уже не всі ви маєте здоров’я».

* * *

До 1982 року справи в клініці йшли успішно, проводилися планові операції, але були і проблеми. Амосов визнавав, що хотів переламати долю. Він оперував по вісім разів на тиждень, тільки найскладніші випадки, але результати діяльності, на жаль, не радували, настрій був поганий. Хоча на Всесвітньому конгресі кардіологів і кардіохірургів, що пройшов весною 1982 року в Москві, в доповідях була представлена статистика така ж, як і в клініці Амосова, і навіть гірша, але Миколі Михайловичу цього було недостатньо.

В останню п’ятницю липня він оголосив, що йде у відпустку на все літо. Це літо 1982 року було трьома місяцями очікування, Амосов немов прислухався до себе – як воно без хірургії: «Найщасливіші дні? Ні, душа ще не відхворіла, комплекси були присутні. Але найспокійніші – точно. Був при справі. Рано-вранці бігали з Чарі по лісу, далеко, привільно. Думав не про хворих, а про високі матерії – розум, людина, суспільство. Робив гімнастику, обливався водою».

На початку осені Амосов у наукових справах повинен був їхати до Москви, і в поїзді він опинився разом з академіком Патоном. Останній рішуче не схвалив намірів Миколи Михайловича націлюватися повністю на кібернетику і висловився досить різко: «Та ви з глузду з’їхали! Хіба можна кидати операції! Що вам дасть кібернетика? Там більше слів, аніж діла».

Напевно, це і стало останнім поштовхом для Амосова, адже в душі він дуже сумував за хірургією – справою свого життя. І у результаті він все ж таки вирішив повернутися до улюбленої справи.

Улітку 1983 року відбулася знаменна подія: клініка Амосова перетворилася на самостійний Інститут серцево-судинної хірургії, відокремившись від Тубінституту. Для цього, правда, Амосову довелося піти в ЦК Компартії України, до В. В. Щербицького, за його ж наполяганням академіка Амосова призначили директором інституту.

* * *

Всі біди, як відомо, приходять несподівано: на фоні звичайного режиму 8 грудня 1984 року в суботній ранок у знаменитого кардіохірурга раптом почалися перебої в серці. Амосов довго чинив опір діагнозу, але розвинулася гіпертонія, назріла необхідність установити кардіостимулятор. Його Амосову поставили взимку, операцію провів у Каунасі професор Юргіс Юозович Бредикус. В середині лютого 1986 року Амосов повернувся до роботи – операції, директорство, фізичні навантаження. Він був настроєний по-бойовому – питання, щоб залишити клініку, зняте: «Ми ще повоюємо». І за два з половиною роки існування інституту на 50 % зросла кількість операцій і на 23 % – працівників.

Та все ж інтенсивна робота і навантаження – Микола Михайлович, як і раніше ставився до себе без поблажливості – поставили знову питання руба. Амосов вирішив передати справи по інституту наступникам. 1988 рік він назвав останнім роком свого директорства. 6 грудня 1988 року видатний «серцевий лікар» на вранішній конференції оголосив, що складає з себе повноваження директора інституту, 75 років – чималий вік, «давно я чекав із страхом і надією: скинути ношу відповідальності за чужі життя».

А життя продовжувалося. У 1989 році в країні почалася виборча кампанія, обирали народних депутатів. Коли колеги-лікарі висунули Миколу Михайловича в кандидати – він погодився. Амосов пройшов перший тур виборів, випередивши п’ятьох конкурентів. Як депутат він працював не менш добросовісно, аніж як директор Інституту серцево-судинної хірургії і хірург, хоча оперувати не кинув, обмеживши свою професійну діяльність до двох операцій на тиждень. Амосов відмовився від найважчих випадків, тим більше що нова робота забирала багато сил.

Подальша діяльність Верховної Ради бачилася Миколі Михайловичу досить безрадісною. Як людина дії, він розумів ціну словесної лузги, демагогії, якої ставало все більше. Амосов скористався своїм діагнозом серцевої хвороби і взяв відпустку в політиці, знову повернувся до медицини, оперував.

А в 1991 році накотилися події путчу, розпад Союзу. Верховна Рада СРСР перестала існувати. Незалежність України Амосов вітав. Раз є народ, є мова – повинна бути країна. Здавалося, наступає нова ера. На жаль, надії на загальне процвітання не виправдалися…

У 1992 році Амосов підсумував свої філософські ідеї і написав статтю «Мій світогляд». Її надрукували в «Питаннях філософії» і ще в декількох виданнях. Розширення і вдосконалення цієї праці Микола Михайлович продовжував до останніх днів.

У тому самому році Амосов остаточно перестав оперувати. До цього його підштовхнув випадок із смертю хворої. Вона померла не на операційному столі, а через два місяці після операції, від інфекції, але хірург все одно вирішив, що в 80 років вже не слід оперувати серце. В інститут він почав ходити раз на тиждень, займався викладацькою діяльністю, консультував. У ці місяці Микола Михайлович назавжди залишив скальпель. Але операції снилися йому ночами.

* * *

Після прощання з хірургічною практикою М. М. Амосов присвятив час, що звільнився, новому захопленню – власній системі гімнастики, яка знову принесла йому всенародну популярність.

Восени 1993 року серцевий стимулятор відмовив, і його довелося замінити на новий. Операція пройшла успішно. Амосов відчував себе бадьорим. Йому виповнилося 80 років. Але незабаром після ювілею він почав помічати, що самопочуття погіршало, з’явилися труднощі при ходьбі.

Тоді-то Микола Михайлович і вирішив провести свій знаменитий експеримент: збільшити навантаження в три рази.

«Ідея була наступна: генетичне старіння знижує мотиви до напруги і працездатність, м’язи детренуються, це ще скорочує рухливість і тим самим посилює старіння. Щоб розірвати порочне коло, потрібно змусити себе дуже багато рухатися. Що я і зробив: гімнастика 3000 рухів, з яких половина, – з гантелями, плюс 5 км бігу».

Амосов став і дослідником, і піддослідним одночасно. Хто з-поміж людей, та ще з «водієм ритму» серця, що мінявся кілька разів, здатний на таке? Певне оновлення прийшло, і він знову оволодів силою долі. Саме плоди експерименту дозволили Миколі Михайловичу протягом декількох місяців у думках пройти по дорозі життя, щоб відобразити її на папері. Так виникла книга спогадів «Голоси часу».

Благополуччя продовжувалося близько трьох років. Але потім з’явилися задишка і стенокардія. Серце значно збільшилося в розмірах. Як фахівцеві академікові Амосову було ясно, що у нього розвивається прогресуючий порок серця. Була потрібна операція, відкладати вже не можна. Микола Михайлович знав: треба замінити аортальний клапан і накласти шунти на коронарні артерії. Але таких одночасних операцій ні в його інституті, ні в Москві, та ще у такому віці – після вісімдесяти, не робили. Сподіватися було практично ні на що.

І раптом Анатолій Руденко, хірург з амосівської клініки, його учень, поділився своїми враженнями про відрядження в клініку професора Керфера поблизу Дюссельдорфа. Там оперують у будь-якому віці. Смертність 1—3 %. «Я захопився, але навіть не подумав: «От би й мені!» – пише Амосов. – Так далеко. Та й чи варто?»

29 травня професор Керфер ушив академікові Амосову біологічний штучний клапан і наклав два аортокоронарних шунти. Гарантія клапану давалася на п’ять років.

Через три тижні Амосов з дружиною і дочкою, що супроводжували його в цій поїздці, повернулися додому. Серце не турбувало, проте слабкість і ускладнення ще два місяці утримували його в квартирі. З дня повернення він робив легку гімнастику, а восени повністю відновив свої 1000 рухів і ходьбу. Не бігав і гантелі в руки не брав. «Експеримент завершений», – написав він у закінченні до спогадів. Книгу видали до дня народження – в грудні Миколі Михайловичу виповнилося 85 років.

Весною 2002 року академік переніс інсульт, але не втратив бадьорості духу. В останній день життя, 12 грудня 2002 року, він почував себе непогано, і смерть до нього прийшла несподівано. Життя ученого увірвалося від обширного інфаркту. Він не дожив до 89 років усього 6 днів.

* * *

«Якби можна почати життя спочатку, я б вибрав те ж саме – хірургію і на додачу – мудрування над «вічними питаннями» філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства», – написав М. М. Амосов в «Автобіографії».

Микола Михайлович належав до тих обдарованих людей, хто завдяки цілеспрямованості і працьовитості за своє довге і нелегке життя зміг зробити дуже багато корисного. Це був один із найвидатніших і успішних хірургів; новатор, що проклав нові шляхи в хірургії легенів і серця і створив нову науку – біокібернетику; вчитель багатьох хірургів; глибокий і оригінальний мислитель, названий в Україні людиною сторіччя; невпинний пропагандист здорового способу життя; талановитий, цікавий письменник; громадянин, захисник Вітчизни і просто хороша людина, чесна, щира, добра…