Блохін Олег Володимирович (народився у 1952 р.)

Видатний футболіст і тренер, кращий форвард київського «Динамо», кращий футболіст Європи (1975)

У родині Блохіних ніколи не говорили: «не бігай, не стрибай, сиди тихо»; навпаки – заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, що народився 5 листопада 1952 року, Олега. Це не дивно: адже їх мама Катерина Захарівна була багатократною чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів вносила поправки в рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом.

15 вересня 1962 року Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, на іспиті він нічим особливо не виділився. Невисокий для свого віку, сором’язливий і досить непоказний хлопчик потрапив у команду Леонідова тільки завдяки надзвичайній швидкості реакції.

Після закінчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постійними зборами і тренуваннями він заочно вчився в Київському державному інституті фізичної культури. У «дублі» Блохін пробув три сезони. Звичайно, він дуже хотів потрапити в основний склад, але сам розумів, що рано – багато футбольних елементів виявилися не закріплені, – і Олег відшліфовував техніку під керівництвом заслуженого тренера України М. Комана, весь час роздумуючи, кого ж із непереможних форвардів – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка або В. Хмельницького – зможе замінити. У листопаді 1971 року Блохін, уже повноправний гравець «Динамо», відстояв своє право бути членом збірної СРСР на ХХ Олімпійських іграх і влітку 1972-го разом із командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохіна», який незабаром почав наводити страх на захисників і воротарів усього світу.

Щоб перерахувати всі перемоги і поразки Олега Блохіна, потрібно було б написати кілька книг (що і зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать всі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м’ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У п’яти сезонах Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів називався в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семикратним чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном своєї команди, двічі входив у збірну команду Міжнародної федерації футболу (ФІФА).

Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося в 1987 році. Відколи почалася перебудова, багатьох спортсменів стали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 року: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.

Легендарний форвард переїхав на Кіпр. Рік він грав там за «Аріс», але незабаром остаточно повісив бутси на цвях і сам почав «учити забивати голи» інших футболістів – став тренером у Греції. Впродовж двох з половиною років він очолював «Олімпіакос», слідом за ним ПАОК та «Іонікос».

Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, які запрошували його працювати тренером, але кожного разу щось не складалося. А сам титулований нападаючий вважав би себе просто щасливим, якби з’явилася можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І у тих, хто прагне до мети, бажання обов’язково збуваються: у вересні 2003 року Олег Володимирович був призначений старшим тренером національної збірної України з футболу.

Завдання, поставлене перед новим головним тренером, сформульоване було дуже просто – пробитися у фінальну частину світової першості і виступити там якнайкраще. Набагато важче було виконати це завдання. Але Блохін випромінював упевненість, і вона передалася футболістам. Збірна України зайняла перше місце в дуже непростій відбірковій групі, а вже в 2006 році в Німеччині створила справжнє диво – дійшла до фіналу. На даний момент це досягнення є кращим в історії української збірної.

Наприкінці 2007 року Олег Володимирович покинув пост головного тренера збірної і вирішив спробувати себе в клубному футболі. Рік він очолював тренерський штаб російського клубу «Москва», потім був спортивним директором одеського «Чорноморця». Тим часом йшли палкі суперечки про те, хто ж повинен стати тренером національної збірної. Називалися імена вітчизняних фахівців і зарубіжних наставників, при цьому Блохін серед головних претендентів не значився. І тому рішення Федерації футболу України про призначення Блохіна, опубліковане 21 квітня 2011 року, було досить несподіваним. Під його керівництвом збірна України виступила на Євро-2012 і хоча не змогла пробитися у чвертьфінал чемпіонату, проте зуміла продемонструвати видовищну гру.