Левицький Дмитро Григорович (1735—1822)

Видатний художник-портретист, майстер парадного камерного портрета. Академік живопису (1770 р.), член ради Академії мистецтв (1776 р.)

і керівник портретного класу (1771—1787 рр.)

Історія Росії в особах – так можна коротко сказати про творчу спадщину Д. Г. Левицького, живописця рідкісного дару, чий пензель дзеркально відобразив на полотнах епоху XVIII століття. Царі і царедворці, філософи і світські леви, холодні красуні і письменники, промисловці і дипломати, аристократи і купці, чиновники і військові, батьки і діти – їх портрети свідчать про минуле набагато вагоміше за будь-які слова. Сотні обличь – розумних і дурних, злих і добрих, чутливих і холодних – і за кожним людська доля. Це не просто представники катерининського століття – вони його уособлення, вони його творці. Художник виконав сповна свою місію живописця історії (хоча не створив жодної історичної картини), і за це сучасники спочатку піднесли його на п’єдестал, а потім благополучно забули, поглинуті своїми справами, інтригами і розрахунками. І невідомо навіть, під яким горбком на старому Смоленському кладовищі похована людина, що зуміла обезсмертити їх ?брази.

Життєвий шлях Дмитра Левицького почався в невеликому українському селищі на Полтавщині в старовинному попівському роду Носів. Його батько Григорій Кирилович, освічена і талановита людина, тринадцять років провів у Польщі, де досконало освоїв граверну справу і став великим українським графіком. З-за кордону він повернувся з новим прізвищем Левицький і поселився в Києві, а свій церковний приход здавав по найму іншим священикам. Його творче життя часто перепліталося з діяльністю Київської духовної академії і Києво-Печерської друкарні. У родині Григорія Кириловича і його дружини Гафії, уродженої Левицької, росли четверо синів і дочка. Старший Дмитро успадкував від батька своєрідний дар композиції, досконалість малюнка і упевнену роботу з натури.

Вирісши в колі української художньої інтелігенції і духівництва, він був добре освічений, начитаний, упевнений у своїх здібностях і, безперечно, дуже обдарований.

Можливо, ще в 1752—1755 роках Левицький познайомився з відомим художником О. П. Антроповим, який тоді розписував Андріївську церкву в Києві. І, приїхавши в 1758 році до Петербурга, він не тільки став учнем прославленого майстра, але і жив у його родині впродовж майже шести років. Як помічник Антропова в 1762 році Дмитро виконував розписи Тріумфальних воріт з нагоди коронації Катерини II. Через два роки він вже самостійно реставрував цю споруду, а в 1767 році спільно з В. Васильєвським створив два іконостаси і 73 образи? для Катерининської і Кіро-Іоаннівської церков і добився дуже високої оплати своєї роботи.

Невідомо, чи були інші вчителі у художника-початківця, але вже в перших портретах стиль Левицького в корені відрізняється від антроповського. Його манера самостійна і більш співзвучна західноєвропейській своєю невимушеністю, гамою півтонів, лесуванням, що пом’якшувало інтенсивність кольору, і характерним світлоповітряним середовищем. За портрети історичного живописця Г. Козлова і його дружини Левицький у 1769 році отримав звання призначеного в академіки, а наступний рік став для нього роком майже неймовірного, запаморочливого злету. Серед 39 робіт, представлених на ви ставці в «Імператорській академії трьох знатних мистецтв», шість належали «вільному малоросіянинові» Д. Левицькому, який затьмарив вже іменитих художників – Гроота, де Лап’єра, Лосенка і Бєльського. І особи, зображені на портретах, зовсім не рядові. Вишукано-галантний граф Строганов, трохи непривабливий і простакуватий серед парадної обстановки кабінету, але напродив людяний і розумний. Ось таємний радник і майбутній сенатор Теплов – дипломат, хитрун і зрадник, прекрасний перекладач, музикант і композитор, професійний живописець. Його владний оцінюючий погляд, вольове підборіддя, презирливо викривлені губи дивно поєднуються з неабияким розумом і вразливістю з відтінком мрійливості. На третьому портреті зображений колезький радник і опікун імператорського московського виховного будинку Умський – як вважали сучасники, побічний син імператриці Єлизавети Петрівни. А поряд з ним хитрий кмітливий мужик, відкупник графа Шереметєва, ділок і меценат Сеземов – дуже неприємна особа з одутлим жовтим обличчям. Тут же портрет штаб-лікаря Х. Віргера «102 роки від народження». Але «окрасою виставки» стала програмна робота на звання академіка «Портрет архітектора О. Ф. Кокоріна», ректора Академії мистецтв. Зовнішня мішура дорогого парадного костюма, написана до найдрібніших подробиць і колірних нюансів, не затьмарює, а акцентує увагу на привітному, простодушному обличчі, на погляді розумних очей, ледве помітній усмішці і виразних руках творчої людини.

У 1772 році Левицький отримав звання академіка, а через рік йому доручили портретний клас в академії. Протягом 17 років «чудово ерудований у питаннях мистецтва пан академік» три рази на тиждень поспішав до учнів. І тут він ні в чому не був схожий на інших викладачів. Своїм підопічним Левицький давав дуже різноманітні і обширні професійні знання і для копіювання пропонував зовсім не рядові твори, а картини А. Ван Дейка і Рембрандта, А. Лосенка і «персонних діл майстра» І. Новикова. Вихованців Левицького цінували за професійну ерудицію і майстерність.

На таку висоту художника підняв не тільки його незрівнянний дар, але і заступництво наближених до Катерини II сановників Бецького і Теплова. Це вони забезпечували замкнутому за вдачею Левицькому високопоставлених замовників, таких, як віце-канцлер князь Голіцин (1772 р.), фельдмаршал Прозоровський, директор придворної капели Полторацький, князь Орлов, статс-секретар Катерини II Храповицький і її фаворит Ланський. Всі парадні портрети цих персон, виконані в 1772—1782 роках, відрізняються, як їм і належить, блиском нагород, мерехтінням коштовностей, багатством одягу. Головне для тих, з кого пишуть портрет, – демонстрація знатності, багатства, дворянських достоїнств, влади і шани, але за цим «натюрмортом» око художника не бачить людину і її внутрішній світ.

Серед парадних зображень різко виділяється портрет «російського дивака XVIII сторіччя» П. Демидова (1773 р.). Цей портрет-картина – немов одна з його «витівок». Звільнений від зовнішніх ознак багатства, в нарочито простому домашньому одягу, цей садівник-любитель з лійкою і квітковими горщиками виглядає велично і помпезно на фоні колонади. Портрет давав ускладнену характеристику особи, позбавлену ясності духу і внутрішньої гармонії.

Живописна майстерність Левицького була настільки досконала, що парадні портрети імператриці Катерини II, написані на основі затверджених нею «еталонів», набагато перевершили всі наявні зразки. Особливо знаменитий портрет-алегорія «Катерина Законодавиця в храмі богині Правосуддя» (1783 р.). На полотні все охоплено рухом: оксамитова завіса, клуби жертовного диму, стрімко легка і святкова постать Катерини, задрапірована в блідо-жовту лискучу атласну сукню. Сам Державін відгукнувся на прекрасну картину в оді «Видіння Мурзи». Так само на основі чужого портрета, без єдиного натурного сеансу був виконаний художником один із найкращих портретів філософа Д. Дідро (1773—1774 рр.).

З геніальною живописною силою Левицький передав одну із сторін дворянської культури XVIII століття у ансамблі з семи портретів вихованок і випускниць Смольного інституту шляхетних дівчат. Картини, побудовані як костюмовані вистави, зачаровують чітко продуманою декоративністю і різноплановим зображенням чарівних юних героїнь, розкривають сценічні дарування дівчат. Художник не намагається приховати від глядача надмірно загострений ніс Хованської, хлоп’ячі риси Хрущової і дитячу незграбність Ржевської. Немов лялечка на музичній шкатулці з іскристими од сміху очима стоїть Нелідова. Дивовижні бальні сукні Алімової і Молчанової, переливаючись багатством білих, жовтих і перлових відтінків, сяють матовим блиском, підкреслюють граціозність фігур і жестів. Впадає в око абсолютна живописність прийомів, які служать Левицькому для передачі всіх проявів життєвої краси.

«Хіба не поет Левицький? – скаже пізніше художник К. Коровін. – Які і як у нього передані жінки!» Вони дуже різні за віком, суспільним становищем і зовнішністю: від крихкотілої з порожевілим носом, і недбало одягненої поміщиці Бакуніної (1782 р.) до світського левиці У. Мнішек (1782 р.) в блиску атласу і переливів шовкових мережив.

Серед безлічі офіційних замовлень Левицький завжди знаходив час для зустрічей з близькими йому людьми для створення їх портретів. У його дружнє оточення входили брати Бакуніни, родина Полторацьких, літератори Долгоруков і Новиков та інші. Художник був тісно пов’язаний з родиною графа Воронцова і створив парні зображення подружжя й їх чотирьох дочок. З особливою теплотою ставився Левицький до друга юності архітектора Львова і його дружини. Він добре знав романтичну історію їх шлюбу, сильні характери і добрі душі, що допомогло йому створити на полотні привабливі і гармонійні образи.

Життя Левицького протікало в основному в академії і у величезній майстерні, де в роботі одночасно було до півсотні полотен. Вона вражала великою кількістю багатих нарядів (одяг малювався після натурного сеансу), тканин і всіляких аксесуарів. Сам же художник був дуже простий і в особистих потребах скромний. Облаштувавшись у власному будинку, Левицький познайомився з миловидною дівчиною, що жила по сусідству, дочкою сенатського службовця Настасією Яківною і знайшов у ній доброго друга і вірну дружину. Разом пережили вони велику втрату – їх двоє синів померли в дитинстві. Дочку Гафію вони ростили не в розкоші, але і не бідували (маленька академічна платня цілком компенсувалася гонорарами). Часто приймали друзів – художників і літераторів. Не забував Левицький і родичів, допоміг братові Павлу здобути столичну освіту інженера, на свої кошти одружив його, а потім прилаштовував племінників. У будинку ж самого Левицького постійно жили учні.

Благополучний період життя художника закінчився на початку 1790-х років, коли в опалу потрапили його покровителі Бецький, Безбородько, Воронцов, за «мартиністські» погляди (масон) на 15 років у в’язницю потрапив Новиков. Можливо, відчувши хисткість свого становища в академії, в 1787 році Левицький попросив про відставку, мотивуючи свій відхід «слабкістю здоров’я і зору». Прохання було вмить задоволене, причому «пенсія» керівникові портретного класу, що виховав плеяду видних портретистів (Боровиковський, Щукін, Дрождін), була призначена мізерна. Правда, в 1807 році він був відновлений клопотанням друзів у званні члена ради академії з гідною його багаторічних праць платнею.

За свідченням сучасників, в останні 25 років життя Левицький, завжди релігійно настроєний, цілком віддався релігії. Цьому сприяв і настрій безнадійності, що панував в освічених колах. У числі багатьох інтелігентних людей того часу художник піддався містичним настроям і увійшов до таємної масонської ложі «Вмираючий сфінкс», на чолі якої стояли його друг Новиков і секретар Академії мистецтв Лабзін. Можливо, там художник шукав духовного і емоційного притулку. Але його тривожні думи, відчуття розгубленості і розчарування не відбилися в творах останніх років. Майстер портретного живопису, що присвятив всю свою творчість радісному прославлянню людини, залишився вірний собі і коло мольберта молодів душею, проникаючись вірою в кожну людину і радість буття. Скільки міг, він продовжував працювати: «Портрет молодої людини з сфінксом», чотири портрети дочок Павла I, портрет брата Павла, «Портрет молодої людини», дванадцять незакінчених портретів Володимирських, портрети купців Білібіних. Останнє полотно датоване 1812 роком. Це портрет молодшого брата художника, священика Прокофія. І все… Жорстокий ревматизм і майже повна сліпота навіки скували творчі сили живописця. Дмитро Григорович Левицький, слава і гордість вітчизняної культури, з чиїм ім’ям пов’язані високі досягнення російської школи живопису, помер 7 квітня 1822 року. Його відхід був оплаканий тільки родиною. Запис у церковній книзі став єдиним відгуком про те, що пішов із життя художник, якого швидко забули сучасники. Але, як і раніше, спалахують казковими перлинами його портрети, вражають соковитими світлотіньовими ефектами, виблискують парадними мундирами і бальними сукнями, проте цей блиск не затьмарює істинного героя мистецтва Левицького – реальної людини.