Айвазовський Іван Костянтинович (1817—1900)

Видатний російський художник-мариніст і баталіст, академік живопису, професор Академії мистецтв, засновник Музею старовини, художньої майстерні, картинної галереї, концертного залу у Феодосії

Іван Айвазовський – яскравий приклад точного «попадання» у власну долю. Йому таланило у всьому – у творчості, у наукових дослідженнях, у дружбі, з учнями, у громадській діяльності. Він був приголублений при дворі, але вважав за краще жити в рідній Феодосії; він міг вести дозвільне життя багача, але займався археологічними дослідженнями і допомагав величезними коштами місту. Його творча спадщина налічує близько шести тисяч полотен, а за кількістю виставок – 120 – йому досі немає рівних у світі.

Картини Айвазовського були у великій ціні ще за життя майстра, що вже казати про наш час. А підроблювати його почали ще в Італії, коли він тільки удосконалював свою майстерність, та і зараз купують копії, чудово усвідомлюючи, що це підробки. Справжні ж полотна художника прикрашають багато музеїв світу, і добре, що він, працюючи по 10 годин у день, створив їх так багато. Творчою спадщиною Івана Костянтиновича пишаються три держави – Україна, Росія і Вірменія, і він по праву вважається майстром планетарного масштабу.

* * *

Стародавні греки з Мілета в VI столітті до н. е. заснували свою торгову факторію на березі прекрасної бухти і назвали поселення Феодосією, що означає «Дар богів». До XIX століття Феодосія перетворилася на невелике провінційне містечко. Сюди й і перебрався з Галичини (тоді територія Польщі) торговець Геворг Гайвазян – нащадок старовинного вірменського роду, що виїхав з рідних місць (Турецька Вірменія) ще в XVII столітті, рятуючись від геноциду, розв’язаного турками.

17 (29) липня 1817 року священик Мкртич вірменської церкви Феодосії зробив запис про те, що народився «Ованес, син Геворга Айвазяна» – майбутній художник зі світовим ім’ям Іван Костянтинович Айвазовський, який свої листи вірменською мовою завжди підписував «Ованес Айвазян».

Досі у Феодосії переказують легенду про хлопчика, що малював самоварним вугіллям на білених стінах будинків вірменської слобідки. Сучасник і відданий друг І. К. Айвазовського Микола Кузмін писав: «Невпевненою дитячою рукою почав він олівцем перші спроби і намалював у 1829 році, 12-річною дитиною, ряд морських картинок, портретів військових героїв Греції і сцен з повстання в Греції, а також змальовував види турецьких фортець, прославлених подвигами російської зброї».

Градоправитель Феодосії О. І. Казначеєв почув про талановитого хлопчика і не залишився байдужим до долі юного таланту: насамперед він подарував Ованесу пачку справжнього малювального паперу і коробку з першими в його житті акварельними фарбами, а потім запропонував брати уроки малювання разом зі своїми дітьми у архітектора Коха. Так настінний малюнок змінив весь хід життя вірменського хлопчика.

Олександр Іванович і надалі брав найактивнішу участь у долі Ованеса. За черговою щасливою випадковістю, коли в 1830 році хлопчик закінчив вірменську парафіяльну школу, Казначеєв був призначений губернатором Тавриди і, відбуваючи до Сімферополя, узяв його з собою і добився прийняття Ованеса в Сімферопольську гімназію. З життя зникла нужда – Іван (так почали називати Ованеса) більше не ходив узимку в старому одязі і в дірявих черевиках.

Незабаром успіхи молодого художника сталі такими помітними, що на нього звернули увагу представники вищих міських кіл. Так Айвазовський отримав право користуватися прекрасною бібліотекою в будинку Н. Ф. Наришкіної і робити копії з вподобаних ілюстрацій. Наталія Федорівна була настільки упевнена у винятковому обдарованні хлопчика, що, володіючи великими зв’язками, почала клопотатись не тільки про прийом Івана в Петербурзьку академію мистецтв, але і доводила необхідність відправити його для навчання живопису до Рима. Наришкіній вдалося добитися бажаного результату, незважаючи на те, що хлопчик ще не досяг приймального віку. Відіслані до Петербурга малюнки справили враження, але в закордонному навчанні Івану було відмовлено.

* * *

21 серпня 1833 року в кареті, що належала Варварі Аркадіївні Башмаковій (онучці самого О. В. Суворова-Римнікського, князя Італійського), Іван Айвазовський прибув до Петербурга. Він потрапив у клас професора Максима Никифоровича Воробйова, талановитого педагога і відомого представника російського пейзажного живопису на початку століття.

Іван із легкістю переносив напівголодне існування в академії. Він працював ще старанніше і вражав своїх учителів незвичайними успіхами в живописі. Про ці успіхи прочув навіть сам президент академії О. М. Оленін. Зустрічаючи Айвазовського в коридорах академії, він хвалив його і говорив, що покладається на нього.

Успіхи Айвазовського були такими значними, що вже через два роки навчання, у вересні 1835 року, за картину «Етюд повітря над морем» йому була присуджена срібна медаль другого ступеня.

Професор академії Карл Павлович Брюллов взяв активну участь у долі Івана і ввів молодого художника в коло «братії», членами якої були композитор М. І. Глінка, знаменитий історичний романіст Н. В. Кукольник і його брат Платон, поет В. А. Жуковський, художник Я. Ф. Яненко. Брюллов вже при першій зустрічі обдарував Івана щирим компліментом: «Я бачив ваші картини на виставці і раптом відчув на губах солоний смак моря».

У березні 1837 року за високим велінням Айвазовського зарахували до класу батального живопису професора Олександра Івановича Зауервейда. Для занять морським військовим живописом в академії йому була надана майстерня. А в квітні він був офіційно прикомандирований як художник на кораблі Балтійського флоту і відправився в своє перше плавання по Фінській затоці і Балтійському морю. Разом із дев’ятирічним великим князем Костянтином Миколайовичем і його наставником адміралом Ф. П. Літке він здійснив плавання на військових кораблях, що відпрацьовували практичні заняття.

Іван був ще учнем академії, двадцятирічним хлопцем, але його картини свідчили, що він не поступається відомим мариністам свого часу. Карл Павлович Брюллов висловився за скорочення терміну навчання Айвазовського в академії на два роки і надання йому можливості самостійно працювати. Всі його останні картини отримали високу оцінку публіки і ради Академії мистецтв, а за дві з них – «Штиль на Фінській затоці» і «Великий рейд у Кронштадті» – молодий художник був удостоєний золотої медалі і звання «художник». У лютому імператор Микола I придбав шість картин Айвазовського для Академії мистецтв за 3000 рублів.

Золота медаль давала Івану право як академічному пенсіонеру протягом шести років працювати за кордоном для вдосконалення живописної майстерності. Але за молодістю років йому було запропоновано на два роки відправитися до Криму, «перебуваючи під особливим наглядом академії». Поїздка до Італії відклалася, але Айвазовський не надто переживав, адже у нього з’явилася можливість відвідати рідних, яких він не бачив п’ять років, і почати працювати самостійно. Весною 1838 року живописець відправився до рідної Феодосії, щоб із захватом писати переважно морські пейзажі, що урочисто оспівують природну стихію.

* * *

Айвазовський писав з натури види Феодосії, Керчі, Ялти, Севастополя, Гурзуфа. У цих речах художника відчувається прагнення відобразити типові особливості описуваного місця, бажання створити соковите, образне уявлення про природу узбережжя Криму. Першою картиною, написаною художником за натурними ескізами, стала «Ялта» (1838), що зображає вечірній пейзаж. На передньому плані представлені рибалки, що спо стерігають розвантаження щойно прибулого човна. Проте головне місце в композиції належить темним морським хвилям, що б’ються об берег під блакитним небом. З чітким опрацьовуванням кожної деталі місцевості збудована і картина «Стара Феодосія» (1839). Така ж топографічна точність характерна і для інших кримських робіт («Керч», 1839).

Спокійне споглядання прибережних видів було несподівано перерване. До Феодосії прибув командувач військами кавказької прибережної лінії, прославлений герой війни 1812 року генерал М. М. Раєвський. Миколі Миколайовичу, що побував у майстерні Айвазовського, дуже сподобалися його марини, і він запропонував художникові взяти участь у військово-морському поході до берегів Кавказу. Іван одразу загорівся бажанням відправитися в подорож, під час якої мріяв побачити «те, чого ще жодного разу не бачив і, хто знає, чи побачить коли-небудь…»

У травні 1839 року Айвазовський на кораблі «Колхіда» відправився в морський похід. На борту він познайомився з флотоводцем Михайлом Петровичем Лазаревим і молодими офіцерами, майбутніми героями оборони Севастополя Володимиром Олексійовичем Корніловим, Павлом Степановичем Нахімовим (капітаном флагманського корабля «Силістрія» в цьому рейді), Володимиром Івановичем Істоміним, братом О. С. Пушкіна Львом Сергійовичем. Він зберігав з ними дружні відносини впродовж всього життя, як і з розжалуваними в солдати декабристами О. Одоєвським, М. Наришкіним, М. Лорером.

Після повернення до Петербурга у літку 1840 року художник представив полотна військово-морської тематики, багато інших марин і пейзажів, як звіт за два роки роботи в Криму. Він творив самостійно, без оглядок на авторитети, без примушування, і це сприяло його швидкому становленню як живописця. В академії залишилися задоволені результатами кримського відрядження, Айвазовський отримав атестат, і йому було присвоєно звання «художника 14 класу». І тепер, відправляючись до Італії, молодий живописець точно знав, якою дорогою йому потрібно йти.

* * *

20 липня 1840 року Айвазовський разом зі своїм другом по академії В. І. Штернбергом, що також отримав золоту медаль, але роком пізніше, відправився в далеку дорогу. Василь Іванович був прекрасним художником (жанрист, пейзажист) і веселою людиною, і тривалий переїзд із короткими зупинками в Берліні, Дрездені, Відні, Трієсті пройшов непомітно. Через місяць друзі влаштувалися у Венеції, що полонила серце не одного живописця своїми каналами, гондолами, лагуною, прекрасною архітектурою.

Щойно прибувши до Венеції, Іван поспішив на острів Св. Лазаря, щоб зустрітися з братом Габріелом, духовну близькість з яким він зберіг до кінця життя. Габріел придбав на той час певне становище в конгрегації мхитаристів. Ще у «маленькій Вірменії» брати домовилися злегка змінити прізвище, щоб воно було ближче до вірменської. Габріел розповів, що розшукав фамільне коріння, й їх справжнє прізвище Айвазян. Але іменуватися Айвазяном Іван не захотів. Куди краще звучало «Айвазовський».

Це був одночасно важкий і щасливий період у житті Івана Костянтиновича. У чужій країні в перші місяці він зазнав відчутного браку коштів, адже значну частину покладеної йому академічної пенсії він відправив матері до Феодосії, а ще оплата майстерні, придбання матеріалів і мандри по Італії вимагали суттєвих витрат. Проте досить швидко його становище змінилося – у Айвазовського з’явилися шанувальники, і картини його почали активно купувати. Це трапилося після того, як художник повністю прийшов до усвідомлення свого суто індивідуального творчого методу, що остаточно склався лише в Італії.

Іван Костянтинович зрозумів, що особливості його сприйняття природи, зорової пам’яті, уяви і, нарешті, темпераменту не поєднуються з характером роботи на натурі. Він не міг годинами сидіти з мольбертом і пензлями на березі моря і спостерігати, копітко переносячи на полотно рухливість хвиль, стан атмосфери, мінливість освітлення. Його виняткова пам’ять зберігала безліч ефектних і єдиних у своєму роді миттєвостей з життя природи, а вигострена техніка і тонка професійна майстерність дозволяли безпомильно відтворювати створену уявою природну картину природи. Надалі Айвазовський працював тільки «з пам’яті».

Популярність молодого художника швидко росла, і незабаром про талант Айвазовського вже говорили по всій Європі. У такій стрімкій славі ховалася і серйозна небезпека – перетворитися на модного художника, що працює тільки на потребу публіки і пише полотна, які тішать око. Звичайно, не завжди швидкість роботи йшла на користь картині, але Айвазовського рятувала його непідробна, безмірна любов до мистецтва, вражаюча працездатність, щирість відчуттів, які виражалися в його картинах. Саме тому його творіння викликали захоплення не тільки звичайних глядачів, але і професіоналів – художників і справжніх знавців і цінителів мистецтва.

Європа визнала за Айвазовським право називатися кращим художником-мариністом.

* * *

У 1841—1842 роках Іван Костянтинович поперемінно жив у Неаполі і Римі. Рим потряс Айвазовського: «Я бачив творіння Рафаеля і Мікеланджело, бачив Колізей, церкви Петра і Павла… Тут день вартий року», – писав він до Петербурга. Гучний успіх, що супроводжував кожен новий твір художника, міг би декого занурити в атмосферу постійного свята, спокусити богемним життям. Але внутрішнє єство Айвазовського відкидало подібний життєвий стиль. Головною пристрастю художника назавжди залишилася творчість, якій все було підпорядковане. Іван Костянтинович не знав перерв у замовленнях, що принесло йому матеріальне благополуччя, дозволило багато подорожувати, а значить – творити.

У 1841 році художник створює неймовірне за своєю потужністю полотно «Хаос. Створення світу». Іван Костянтинович, незмінно удосконалюючись у своїй майстерності, постійно шукав свіжі теми для морських пейзажів, нові відтінки для води і неба, але більшість його полотен носили все ж таки романтичний характер. І раптом його майстерність вибухнула могутнім акордом в нетиповому для нього містичному жанрі.

Картина привернула увагу папи Григорія XVI. Він забажав побачити художника, але спочатку творіння Айвазовського було уважно і прискіпливо оглянуте багатьма прелатами і кардиналами, які цілою комісією з’явилися в його майстерню. І навіть при всьому упередженні до російського мистецтва вони не знайшли вад. Папа Григорій XVI придбав полотно для картинної галереї Ватикану і нагородив художника золотою медаллю.

Популярність принесла Івану Костянтиновичу непогані прибутки, що дозволило йому не залежати від скромних сум, які надсилала академія. Матеріальна незалежність дала можливість Айвазовському здійснювати тривалі подорожі по Європі. На початку 1842 року він через Швейцарію і Німеччину по Рейну попрямував до Голландії, потім відвідав Лондон і Париж, Іспанію (Кадіс і Гранаду), Португалію. Картини подорожували разом зі своїм творцем і експонувалися в найбільших містах Європи, де публіка і критики аплодували майстрові морського пейзажу.

Його картини «Море в тиху погоду», «Ніч на березі Неаполітанської затоки» і «Буря коло берегів Абхазії» були нагороджені в 1843 році Великою золотою медаллю, а сам живописець був прийнятий у члени Паризької Королівської академії. Критики писали, що ніхто раніше не зображав світло, повітря і воду так живо і переконливо. Айвазовський став єдиним російським художником, якого французький уряд переконливо запросив експонувати картини на міжнародній виставці, організованій у Луврі. Забігаючи наперед, відзначимо, що в 1857 році Іван Костянтинович першим серед іноземних художників став кавалером французького ордена Почесного легіону.

* * *

У 1840 році з Петербурга до Італії виїздив молодий художник, який подавав надії, а через чотири роки повернувся визнаний усією Європою живописець. Айвазовському всього 27 років, в його творчому доробку близько 50 великих картин, і він уже член кількох європейських художніх академій, людина з ім’ям. В першу чергу повернення Івана Костянтиновича урочисто відзначили у Брюллова, де зібрався майже весь літературний і художній бомонд.

Для всієї Росії повернення Айвазовського стало тріумфом вітчизняного мистецтва, і йому виявили належну шану, удостоївши безліч регалій. Першою нагородою, врученою художникові в липні 1844 року, став орден Святої Анни III ступеня, який у той час вручався тільки офіцерам за конкретний подвиг або участь у відомій битві. Потрібно відразу зазначити, що будь-яка діяльність в галузі мистецтв у дореволюційній Росії вважалася приватною справою, а тому отримання орденів художниками в ті роки було явищем рідкісним. А от створення живописних полотен за замовленням уряду розглядалося як вид державної служби. Але в той момент Іван Костянтинович на службі ще не перебував. Тільки наприкінці вересня того самого року він був зарахований до Головного морського штабу в званні першого живописця з правом носити мундир Морського міністерства «з тим, щоб звання це вважати почесним…», а рада Петербурзької академії мистецтв одноголосно присвоїла йому звання академіка «щодо живопису морських видів».

Восени 1845 року Айвазовський звернувся в Головний морський штаб і Академію мистецтв з проханням продовжити йому відрядження до Криму для завершення початих ним картин з видами причорноморських портів і сюжетів з подорожі до берегів Малої Азії і Туреччини. Художник отримав дозвіл залишитися там до травня наступного року. Ніхто в Петербурзі навіть не підозрював, що Іван Костянтинович остаточно вирішив оселитися в рідній Феодосії з тим, щоб вона стала основним містом його життя. У 1845 році він придбав ділянку землі на околиці міста, біля самого берега моря, і вже при будівництві передчував, як йому тут комфортно буде жити і працювати. Іван Костянтинович досяг слави і такого матеріального благополуччя, що міг дозволити собі жити в будь-якому куточку світу, але він вибрав місто дитинства.

* * *

1840—1860-ті роки були для Айвазовського щасливою творчою порою. З художника-початківця він перетворився на метра, геніальному пензлю якого була підвладна мінлива морська стихія. Але за ці роки художник пізнав не тільки міцну дружбу, романтичну любов, смак слави і благополуччя, але і заздрість, і гіркоту втрати. Єдине, що залишилося без зміни, це саме розуміння мистецтва Айвазовським і його світосприймання. Він був останнім найбільш яскравим представником романтичного напряму в російському живописі і дотепер залишається ним.

Кращими романтичними творами Айвазовського цього періоду є картини «Буря на Чорному морі» (1845), «Георгіївський монастир» (1846), «Вечір у Криму. Ялта» (1848), «Венеція» (1849), «Вхід у Севастопольську бухту», «Морський берег. Прощання», «Судна на рейді», «Севастопольський рейд» (всі 1851 р.), «Місячна ніч у Криму» (1859), «Море» (1864), «Буря на Північному морі» (1865). Художник завжди прагнув і в житті, і в явищах природи виділяти не типове, а виняткове, незвичайне, рідкісне. І перераховані вище полотна відрізняються особливою звучністю, мажорністю колірного рішення. У них з великою майстерністю зображені тріумфуюче в сонячних променях море, захід сонця, що виблискує всіма кольорами і тихі місячні ночі.

Бурхливе море давно стало улюбленим мотивом пейзажистів-романтиків. Але лише небагато з них зуміли утриматися від хибного пафосу. Бездоганне знання моря врятувало Айвазовського від фальшивої надуманості. Саме такою стала нова картина художника, так з’явився на світ пронизаний духом епічної героїки «Дев’ятий вал» – вершина першого, романтичного періоду в його творчості. І хоча полотно повністю написане за спостереженнями і з уяви, воно є одним із найбільш вражаючих творів російського пейзажного живопису.

Услід за «Дев’ятим валом» ціла серія «бур» народжується на полотнах Айвазовського: «Бурхливе море вночі» (1853), «Вівці, що заганяються бурею в море» (1855), «Буря вночі» (1865), «Бурхливе море» (1868), «Буря» (1872), «Буря коло скеля стих берегів» (1875), «Буря біля мису Айя» (1875). До кінця днів художник був поглинутий ідеєю створення образу схвильованої морської стихії. З-під його пензля вийшов ще цілий цикл картин, що зображають бурхливе море: «Обвал скелі» (1883), «Хвиля» (1889), «Буря на Азовському морі» (1895), «Від штилю до урагану» (1895) та інші.

Значне місце в творчості Айвазовського займають героїчні перемоги російського флоту, які відбувалися безпосередньо за життя художника. Він мав можливість поговорити з учасниками морських битв і навіть побувати на місцях бойових дій. Художник відобразив епізоди морських битв: битву при Гангуті, Чесменський, Наваринський, Синопський бої, Севастопольську оборону.

У жовтні 1853 року Туреччина оголосила війну Росії, а в березні 1854-го на її боці виступили англійський і французький флот. У тому ж таки місяці в Севастополі Айвазовський відкрив виставку своїх батальних полотен в Севастопольському морському зібранні. До його картин неможливо було пробитися.

Абсолютно особливе місце в мистецтві Айвазовського займає Севастопольська епопея, їй присвячено чимало картин. Коли восени 1854 року над півостровом Крим нависла реальна загроза його захоплення, художник був вимушений виїхати з родиною до Харкова, але там він не знаходив спокою. Незважаючи на протести дружини, Іван Костянтинович повернувся в обложене ворогом місто. У перший же день його бачили на Малаховому кургані разом з Нахімовим і Корніловим. З болем у серці дивився живописець на верхівки щогл затоплених кораблів Чорноморського флоту, які перегородили своїми корпусами вхід у Севастопольську бухту ворожому флоту, що виднівся в морі. Він упізнав щоглу лінійного корабля «Силістрія», на якому провів незабутні дні під час десанту у Субаші. Цей образ він відобразив у картині «Облога Севастополя» (1859).

До останніх днів свого життя Айвазовський служив флоту, прославляючи його славні перемоги і героїзм моряків («Захоплення пароплавом «Росія» турецького військового транспорту «Мессіна» на Чорному морі 13 грудня 1877 року»; «Бій пароплава «Веста» з турецьким броненосцем «Фехтібуленд» на Чорному морі 11 липня 1877 року», обидві в 1877 г.; «“Канаріс” спалює турецький флагман», 1881 р.).

* * *

Художник устиг у житті дуже багато зробити. Слід зазначити, що в поглядах на соціальне значення мистецтва у Айвазовського і художників-передвижників, що прийшли після нього, було багато спільного. Задовго до організації пересувних виставок Іван Костянтинович почав влаштовувати виставки своїх картин у Петербурзі та Москві. Протягом життя ним було відкрито більше 120 персональних виставок. Вони проходили не тільки в російських столицях, але і в багатьох губернських містах – Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві, Керчі, Феодосії. Для тих років це було явищем абсолютно незвичайним. Так, він отримував від цього величезні прибутки, але витрачав їх доцільно і за велінням серця на добрі справи. Добродійна діяльність – це окремий розділ у житті художника.

У 1880 році Айвазовський відкрив у Феодосії першу в Росії периферійну картинну галерею. Багато сучасників при цьому дорікали йому в «надмірній активності», а художник все своє життя творчо підходив не тільки до роботи живописця, але і до методів просування себе на ринок. Фактично, Айвазовський у той далекий час створив свій «бренд» і уміло його «розкрутив», говорячи сучасною мовою.

Більшу частину його художніх робіт, звичайно, становлять марини, проте він пробував себе і в не властивих його даруванню жанрах: портрет і побутовий живопис. Відомо близько десятка автопортретів художника, датованих 1874, 1881, 1889, 1892, 1898 роками, а також привертають майстерністю виконання і психологізмом портрети бабусі художника і його старшого брата Габріела, католикоса Хрімяна, новонахічеваньського міського голови А. Халібяна. Властивим маринам майстра легким артистичним диханням позначений портрет його дружини – Анни Бурназян-Айвазовської. Художник одружився вдруге в 1882 році з вдовою комерсанта Феодосії Анною Микитівною Саркизовою. Про почуття вже немолодого художника свідчить її портрет, виконаний Айвазовським під час їх весілля.

Осібно стоять українські пейзажі Айвазовського, яким властиві поетичність, розуміння побуту простих людей. Поступаючись у майстерності виконань маринам, вони привертають увагу м’яким, ліричним настроєм, звучним колоритом. Доречно зауважити, Айвазовський першим серед художників почав малювати степові пейзажі, зокрема українські. «Очерет на Дніпрі» (1857), «Чумацька валка» (1862), «Український пейзаж» (1868), «Під час жнив на Україні» (1883), інші роботи художника віртуозно відображають місцеві колорит і звичаї.

Виконані вони невимушено, без якогось перебільшення, з любов’ю до краю і його людей. Руку великого майстра особливо видно в невеликій картині «Весілля на Україні» (1891).

* * *

Уже згадувалося, що Айвазовський був першим російським художником, що почав влаштовувати персональні виставки. За їх загальною кількістю (більше 120) Айвазовський – абсолютний рекордсмен не тільки у вітчизняному, але й, мабуть, в світовому живописі. Причини, що спонукали його до цього, носили суто матеріальний характер. Айвазовському, що жив вельми скромно, були потрібні значні кошти – щоб допомагати співвітчизникам і співгромадянам; він вважав це своїм обов’язком і майже щорічно влаштовував виставки у великих містах Росії й Європи. Всі виставки Айвазовського носили добродійний характер. Кошти від них йшли студентам, що потребують допомоги, на створення бібліотек, вдовам художників, інвалідам війни.

З величезною самовіддачею Айвазовський працював і в останній день свого життя. 19 квітня (2 травня) 1900 року на мольберті стояло полотно з початою картиною «Вибух корабля» – це полотно єдине зі всієї спадщини майстра залишилося незавершеним. Можливо, ця картина також стала б шедевром, адже недаремно живописець говорив, що кращою своєю роботою він вважає «ту, що стоїть на мольберті в майстерні, яку я сьогодні почав писати…»

Айвазовський помер раптово, вночі, від крововиливу в мозок. Велика людина, художник і громадянин, він був похований з військовими почестями, місцевий гарнізон поклав на труну адміральську шпагу. Феодосія осиротіла. Місто одягнулося в траур. Життя зупинилося: магазини закрилися, в навчальних закладах припинилися заняття; замовк ринок, що вічно вирував.

Дорога до вірменської церкви Сурб Саргіс (Святого Сергія), де Айвазовського хрестили, вінчали і біля якої його поховали, була усипана квітами. На мармуровому саркофагу художника викарбувано старовірменською: «Народився смертним, залишив по собі безсмертну пам’ять». Про Айвазовського можна також сказати словами його улюбленого поета: «Він був, о море, твій співак». Біля фасаду створеної ним картинної галереї спорудили бронзовий пам’ятник з лаконічним написом: «Феодосія Айвазовському».