Параджанов Сергій Йосипович (1924—1990)

Геніальний кінорежисер і сценарист

Є у вірменській мові таке сумне слово – «дард». Воно означає горе або печаль. «Що моя біографія? Дард – ось одвічна її форма», – писав про себе Сергій Параджанов. Мабуть, така доля тих, хто наділений талантом бачити і відчувати цей світ інакше, ніж бачать і відчувають його інші, кому Природою, або Богом, або кимось ще було сказано: «Ти будеш Генієм!». Генієм у всьому. «Параджанов – це унікум, – говорили люди, що добре знали його, – таких більше немає». Адже кіно було не єдиною його пристрастю. Параджанов чудово малював, знався на кераміці, склі, середньовічному мистецтві, зброї, антикваріаті. Найвідоміші ювеліри вважали за честь проконсультуватися у Параджанова, хоча він і не був професіоналом в ювелірній справі. І це ще не все. Археологія, історія, етнографія, культура і література Стародавнього Сходу – здавалося, немає в цьому світі чогось, чим би не цікавився Параджанов. Причому не просто цікавився, а глибоко і вдумливо розбирався.

Україні дуже поталанило, що Параджанов волею долі потрапив до Києва. Як це не дивно, але їй певною мірою дякувати роботу випускників вузів. Звичайно, майже завжди були варіанти, як уникнути примусового розподілу, а точніше, щоб тебе приизначили туди, куди ти хочеш. Можливо, такі варіанти були і у молодого випускника Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) Сергія Параджанова. Але так чи інакше, в 1952 році, після закінчення інституту, Параджанов опинився на Київській кіностудії. Відтоді його життя, його геній надовго, точніше назавжди, були пов’язані з Україною.

Звичайно, у якогось обивателя може виникнути питання: «А хто Параджанов за національністю, хто він по духу, чия культура йому була найближчою?» І ось тут деякі джерела «радують» нас таким визначенням: «Параджанов Сергій Йосипович (1924—1990) – російський кінорежисер…» і так далі і тому подібне. Так і хочеться вигукнути: «Дозвольте, вірменин, що народився в Тбілісі, довгий час жив і працював у Києві, – російський кінорежисер?! Господи, дурість яка!»

Приписати Параджанова до якогось певного етносу неможливо. Народився в Тбілісі? Але це не означає, що Параджанов грузин. Довгий час працював і жив у Києві? Але це не дозволяє нам зробити Параджанова «власністю» України. «Для мене Вірменія – це мистецтво й історія, це мої друзі, мої радощі, наші творчі втрати», – говорив Параджанов. Вірменія – це його батьківщина, його біль і радість, в цьому немає і не може бути сумнівів. Але і це твердження, хай не здається воно комусь надто вже суперечливим, не робить Параджанова вірменином. Параджанов позанаціональний, він, його картини і фільми належать всьому світу, а не якійсь окремій нації. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», – писав він в автобіографії. Від себе додамо: три батьківщини – і цілий світ, що захоплювався його мистецтвом.

* * *

Сергій Йосипович Параджанов народився в Тифлісі (Тбілісі) 9 січня 1924 року в родині вірменських іммігрантів з Туреччини. Радість Йосипа Параджанова, тріумфування, що у його дочок Анни і Розанни з’явився брат, затьмарило настання в СРСР епохи терору. Один із знавців торговців художніми цінностями Тифліса вимушений був оформити фіктивне розлучення, щоб родина залишилася з коштами для існування у разі прийдешніх репресій і конфіскацій.

Про своє навчання в тбіліській школі № 42 Параджанов згадував: «1938 рік… Клас 6-Б… Потім прийшла дирекція школи і розсаджувала учнів на свій розсуд. Через чотири роки нас розставили на випускній фотографії. Отже, нас було 36.

Потім хтось сказав, що 36-й зрадник… І я, комсомолець, акуратно ліловим квадратом закреслював його на фотографії…

Через багато років… я броджу рідним містом не впізнаний ніким, не впізнаючи нікого… Але хтось різко зупиняється, бентежачись, проводжає мене поглядом… І все…»

У 1942 році Сергій закінчує середню школу: алгебра – посередньо, геометрія – посередньо, тригонометрія – посередньо, природознавство – відмінно, історія – добре, географія – посередньо, фізика – посередньо, хімія – добре, малювання – відмінно. З таким атестатом треба йти куди завгодно, але не в технічний вуз. Абітурієнт робить інакше – стає студентом Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Проте вже в січні розуміє, що вчинив необачно.

* * *

Сергій іде в світ мистецтва. У 1943—1945 роках вчиться по класу вокалу і скрипки в Тбіліській консерваторії і одночасно в балетній школі при Оперному театрі ім. З. Палеашвілі. У 1945—1946 роках він поглиблює свою майстерність вокалу в Московській консерваторії під керівництвом Н. Дорліак, дружини С. Ріхтера. У 1946 році присвячує себе кіно. У ВДІКу Параджанов здобув вищу освіту режисера під керівництвом корифеїв радянського кіно І. Савченка, О. Довженка. З червоним дипломом він приїжджає знімати фільми на Київську кіностудію, нині ім. О. Довженка.

У ВДІКу Параджанов учився на одному курсі з майбутніми режисерами Аловим, Мелік-Авакяном, Наумовим, Озеровим, Хуциєвим. Його перший учитель І. Савченко зняв фільм «Богдан Хмельницький» (1941), став у СРСР одним з першопроходців у зйомках повнометражних кольорових картин («Старовинний водевіль», 1946). Савченко довірив здібному студентові допомагати йому в створенні фільмів про Велику Вітчизняну війну, одного з «десяти сталінських ударів», «Третій удар» (1948) і про Шевченка – «Тарас Шевченко» (1951).

З 1952 року Параджанов трудиться на Київській студії, живе в студійному гуртожитку. Свій перший повнометражний фільм «Андрієш» режисер зняв у 1954 році за однойменною віршованою казцкою Букова. Ця стрічка про героя молдавських казок – пастушка Андрієша, що мріяв стати витязем, про чарівну сопілку, яку одного разу йому подарував казковий богатир Вайнован, і боротьбу із злим чарівником Чорним Вихором, що ненавидить все живе. Цю тему Параджанову підказав ще у ВДІКу Довженко.

* * *

У 1957 році Параджанов зумів зняти ряд документальних і науково-популярних фільмів – «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки». У 1959—1962 роках він знімає художні картини «Перший хлопець», «Квітка на камені», «Українська рапсодія». Існує думка, що початок зльоту Параджанова – 1964 рік, час, коли вийшов фільм «Тіні забутих предків». Але це не зовсім так. Фільм-портрет «Наталія Ужвій» (1957) про королеву тодішньої української драми ніколи б не довірили рядовому режисерові. Як і не погодилися б тодішні «важкоатлети» української літератури і автори сценаріїв О. Левада, В. Собко на рядового режисера.

Восени 1962 року на Київській кіностудії ім. О. Довженка заздалегідь дали добро на зйомки однойменного фільму за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». 9 травня 1963 року сценарій у російському перекладі і письмові схвальні висновки республіканських інстанцій відправили на високе утвердження союзним столоначальникам. Звернення до української літератури було не випадкове. Ще з початку 1960-х років Параджанов написав сценарій фільму-біографії «Дума про Кобзаря». Пізніше він загориться ідеєю екранізації поеми Т. Шевченка «Марія».

Художник радісно телеграфує 15 травня з Москви, що «Тіні…» включили в план виробництва на 1963—1964 роки. Наказ про запуск у підготовчий період виробництва кінокартини датований 15 липня. Виділили 2400 метрів плівки і 375 тисяч рублів. «Тіні забутих предків» знімав зірковий колектив, від оператора, згодом режисера Ю. Іллєнка, виконавців головних ролей Л. Кадочникової, І. Миколайчука до художника Г. Якутовича і композитора М. Скорика.

Приз за кращу режисуру Міжнародного кінофестивалю в Мар-дель-Плато, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі, премія Британської кіноакадемії і ще близько тридцяти призів і премій, отриманих у двадцяти країнах світу. Захоплені телеграми від Фелліні, Антоніоні, Куросави, Годара. І це було не просто визнання, це була констатація факту: відтепер Сергій Параджанов – метр, гідний слави майстрів світового кіно. І все це завдяки фільму, через який радянська критика називала Сергія Параджанова «формалістом».

«Тіні забутих предків» – це гуцульська історія любові пастуха Івана і Марічки, знята за повістю Михайла Коцюбинського. На перший погляд, такий матеріал не провіщав успіху. Що ми маємо на увазі? Перш за все – глядацьке сприйняття і уподобання. Глядач спочатку фільм Параджанова сприйняв, м’яко кажучи, прохолодно. Члени знімальної групи згадували, як під час одного з прем’єрних показів, як тільки згасло світло і фільм почався, в залі почувся сміх, дурні коментарі. Авторів і акторів прямо-таки обсипало жаром, коли вони почули за спиною: «Що за фільм такий поганий? Про дикунів він, чи що, про тих, які в XVIII столітті залишилися?» Особливо обурений був Іван Миколайчук. Коли показ закінчився, він вийшов на сцену і сказав, як відрізав: «Під час показу я почув розмову. Виявляється, наша картина про дикунів. Так от що я вам скажу: не про дикунів вона – про людей, що зуміли зберегти в душах своїх відчуття прекрасного. Те саме відчуття, яке у більшості присутніх в цьому залі геть відсутне». Здавалося б, глядачі мали б бути якщо і не ображені, то, принаймні, незадоволені словами молодого актора. Але тут, що називається, пройняло. Пройняло до самого серця. Миколайчуку аплодували. Стоячи…

Взагалі-то Іван Миколайчук на зйомках «Тіней забутих предків» опинився випадково. Адже Параджанов після кінопроб вже утвердив на роль Івана актора Миколу Юхтіна. Хто знає, як би він зіграв, яким би вийшов Іван у виконанні Юхтіна? Зрозуміло інше – Іван Миколайчук ще довго б пробивав собі дорогу в кіно. Адже коли Сергій Параджанов починав зйомки «Тіней забутих предків», Івану Миколайчуку було всього лише двадцять два, і вчився він на першому курсі Київського державного театрального інституту (до КДТІ він закінчив Чернівецьке музичне училище і театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської). Але у Івана був учитель. Учитель, який з першого ж дня їх знайомства розгледів величезний талант свого учня і якому була небайдужа його доля. Віктор Іларіонович

Івченко, в групі якого вчився Миколайчук, буквально за руку привів Івана на знімальний майданчик, де керував Параджанов. І вся знімальна група на чолі з Параджановим після першої ж кінопроби була вражена – настільки приголомшливим був Іван у виконанні Миколайчука. «Він воднораз перевернув наші уявлення про образ Івана», – згадував режисер момент знайомства з Іваном Миколайчуком.

Звичайно, знімали «Тіні забутих предків» там, де і відбувається дія фільму, – на Гуцульщині, на карпатських полонинах. І цілком природно, що при зйомках фільму відбулася неймовірна кількість цікавих випадків і виникло безліч непередбачених ситуацій. Розповідати про всі – не вистачить ні місця, ні часу. Наприклад, сцена похорону Івана – це класика кіно, один з найвеличніших епізодів світового кінематографа, що стоїть врівні із знаменитою сценою розстрілу на Потьомкінських сходах у фільмі Сергія Ейзенштейна, або, наприклад, з проходом зі свічкою у виконанні Олега Янковського у фільмі Андрія Тарковського «Ностальгія». Такі епізоди вкарбовуються в пам’ять раз і назавжди, побачене залишається, немов слід на піску, і вже ніщо і ніколи не змиє його.

«Тіні забутих предків» знімали довго, майже півтора роки, хоча повинні були укластися в рік. Кіночиновники загрожували з Києва Параджанову, що він зриває строки, а той відмахувався: «Історію кохання не можна знімати за графіком!» У вересні 1964 року «Тіні…» офіційно схвалили до прокату.

Параджанов не відразу повірив в успіх фільму «Тіні забутих предків». Йому хотілося визнання на фестивалях. І ось у 1965 році картина відправилася на кінофестиваль до Аргентини. Повинен був їхати і режисер. Але при оформленні документів Параджанов невдало пожартував, мовляв, мені замовляйте квиток в один бік. Хтось, звичайно, доніс, і керівництво кіностудії злякалося, що Параджанов може не повернутися. До Аргентини поїхали виконавці головних ролей Лариса Кадочникова й Іван Миколайчук. Перегляд влаштували в розкішному залі на тисячу місць. Коли картина закінчилася, весь зал в єдиному пориві встав і хвилин п’ять не відпускав артистів зі сцени. Вони не чекали такого прийому. Перед від’їздом актори почали думати, що ж привезти в подарунок Параджанову. Нині це видається смішним, але вони купили… кокосовий горіх. Їм здавалося тоді, що це дуже екзотичний подарунок. Режисер від душі розвеселився…

* * *

Параджанов, натхнений перемогою і тріумфом, не гаючи часу, приносить на студію сценарій фільму «Київські фрески». Зберігся протокол першого його обговорення від 24 березня 1965 року. Редактор Король: «Перед нами річ надзвичайно емоційна. Але після першого враження настає період роздумів. І ось після зрілих роздумів і аналізу моя оцінка сценарію ще вища». На наступному етапі, на художній раді студії 9 липня 1965 року Параджанов заявляє: «Це фільм про доброту, про гуманність, про турботи людей… Я нічого не можу додати до сценарію… Все це стане баладою про Київ, якщо розуміють, що необхідність для художника – сказати таке слово». Один з опонентів режисера зауважив, що незалежно від рішення худради директор студії ризикує партійним квитком.

Уже через декілька днів з «добром» українських відомств сценарій «Фресок» відправляють до Москви. Параджанов не вірить у своє щастя. Невже йому дозволять знімати? Москва спочатку включила зелене світло. Але, окрім московського начальства, є ще і київське, яке раптом вирішило дати задній хід. До початку 1966 року тривають спроби добитися дозволу знімати «Фрески». Безрезультатно…

У 1967 році Сергій Параджанов знімає в Єревані художньо-документальний короткометражний фільм «Акоп Овнатанян», про творчість вірменського художника кінця XIX століття. У 1968 році світ побачив фільм «Саят-Нова» («Цвіт граната» з 1972 року).

Інтернаціоналіст і екуменіст Параджанов не віддавав остаточної переваги жодному етносу, жодній релігії, жодній статі. Вірменина Саят-Нову грає грузинка Софіко Чіаурелі. Вона знялася в стрічці в ролях царівни Анни, черниці, музи поета, ангела воскресіння і самого поета. Фільм про Саят-Нову, якого вважали своїм вірмени, грузини і азербайджанці, нерідко називають апофеозом кінематографа Параджанова, і не кінематографа загалом, а рухомого живопису, архітектури і скульптури, колажа в стилі народного поп-арту.

Керівниками Держкіно «Саят-Нова» був сприйнятий вельми скептично: «Народу таке кіно не потрібне». І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився перемонтовувати картину, і за нього це зробив С. Юткевич. На сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторська, яку майже ніхто не бачив, і фільм Юткевича, який вийшов у прокат.

* * *

Параджанов був нетрадиційний у всьому – в житті, в мистецтві, в любові. Життя Сергія Параджанова – це епос. А радянська влада не любила епоси, принаймні ті, які складені не на її честь, не любила людей, які не хотіли жити і працювати, як усі. А Параджанов не любив радянську владу. Отже, нелюбов була взаємною…

Владі не треба було великих зусиль, щоб засадити Параджанова. Він жив, як хотів, робив те, що хотів. Йому, наприклад, подобався антикваріат, він купував і продавав антикварні речі, особливо не ховаючись (при цьому міг подарувати людині, яка просто колись принесла йому у в’язницю торт, гарнітур XVIII століття, що коштував скажених грошей). А в ті часи це означало відповідну статтю за спекуляцію і строк. Але системі цього здалося мало. У 1973 році Параджанова судили, і серед іншого значилося звинувачення в гомосексуалізмі. Не потрібно бути знавцем тюремних звичаїв, щоб зрозуміти, що означала така стаття. Але в обвинувальному висновку зна чилося: «Підсудний Параджанов зґвалтував члена КПРС». Якимсь чином про це дізналися на зоні, і до Параджанова прийшла делегація впливових карних злочинців, що висловили своє якнайщиріше ним захоплення.

А на волі в цей час боролися за свободу великого режисера. Кремль буквально закидали вимогами звільнити його, за кордоном був навіть створений «Міжнародний комітет із звільнення Сергія Параджанова».

30 грудня 1977 року Параджанов отримав свободу. Суддя І. Кривуля згадував про свою бесіду після судового засідання: «Ми поговорили як вільні люди хвилин десять. На моє питання: «Чи дійсно він скоїв злочин?» Параджанов відповів твердо: «Ні. Мене судили за “Тіні забутих предків”».

Його звільнили, але знімати не давали, потім знову засадили. Коли почалася перебудова, здавалося, що ось тепер Параджанов може зробити все, що він хотів. Але доля відпустила йому зовсім небагато, в 1990 році Сергій Параджанов помер…