Рєпін Ілля Юхимович (1844—1930)

Видатний художник-жанрист, майстер портретів, історичних і побутових сцен

Ілля Юхимович Рєпін належить до тих відомих живописців, чиї картини приходять у наше життя з дитинства. Він був художником від Бога, художником по долі, художником за покликанням. Колись одна з його учениць запитала: «Чи задоволені ви, Ілле Юхимовичу, що ви художник, і якби повернувся ваш юний час, чи пішли б ви знову по дорозі художників?» Рєпін відповів: «Я такий задоволений і радий, що якби мені давали генерала, ні, якби – митрополита, ні – міністра, ні – у пекло а чи в рай, я б захотів бути художником…»

Але життя його не було легким і гладеньким, йому багато що довелося пережити, він знав про тяготи і знегоди не з чуток.

* * *

Народився Ілля Юхимович Рєпін 24 липня (5 серпня) 1844 року в місті Чугуєві Харківської губернії, в родині військового поселенця Юхима Васильовича Рєпіна і його дружини Тетяни Степанівни, вродженої Бочарової.

На початку ХIХ століття Чугуїв був маленьким провінційним містечком. Це був центр військових поселень у Східній Україні – як Красноград, Куп’янськ, Балаклія і П’ятницьке. І хоча коштів для військових поселень царський уряд виділяв немало, козаки у військові поселенці йшли неохоче, оскільки не особливо шанували муштру, із-за чого, власне, і збунтувалися в 1817 році. Серед непокірних поселенців був і дід Рєпіна. Художник неймовірно пишався цим фактом і порівнював себе з Тарасом Шевченком, дід якого брав участь у Коліївщині.

Батько майбутнього великого художника, Юхим Васильович, служив рядовим Чугуївського уланського полку. Він виконував обов’язки фуражира і квартирмейстера – розміщував військових на квартири, забезпечував провіантом. У складі Чугуївського полку Юхим Рєпін об’їхав Персію, Туреччину, Молдавію, Кавказ і Крим, отримав бойові нагороди. А коли після 27 років військової служби пішов у відставку, то почав торгувати кіньми, за якими їздив на Дон.

Його син Ілля народився в будинку бабусі. Коли Сіверський Донець змінив своє русло, будинок цей затопило, і Рєпіни переїхали на Микитинську вулицю (сьогодні це музей-садиба великого художника). Взагалі будинки військових поселенців були настільки однаковими, що Ілля Юхимович, згадуючи своє дитинство, жартував, що навіть голуби часто помилялися і залітали в сусідні двори.

Коли батько надовго виїжджав у справах служби, клопоти про благополуччя чотирьох дітей (двоє померли в ранньому віці) брала на себе мати, Тетяна Степанівна. Ілля був напрочуд допитливим хлопчиком, але в школі вчитися йому не довелося. Грамоті Іллю навчив сільський паламар, а арифметиці – дячок. Отримавши в семирічному віці набір фарб, він з таким захопленням і завзятістю малював, що у нього почала йти носом кров. Всі сусідки вважали, що хлопчисько не виживе. Але він видужав і знову повернувся до фарб, щоб уже ніколи з ними не розлучатися.

Проучившись декілька місяців в Корпусі топографів, Ілля в 1858 році пішов в учні до художника-іконописця І. М. Бунакова. Він швидко освоїв складну техніку розпису, а в іконах давав волю своїй уяві. Священикам подобалися їх яскраві барви. Особливо вдалася Іллі «Марія Магдалина» – палаючі промені і заплакані очі страдниці на іконі справляли сильне враження на віруючих. Юний художник отримував багато замовлень на розписи церков і портрети городян. У 19 років у рідному місті він був визнаним майстром.

До 1859 року у хлопчика була одна мрія – поїхати до Петербурга в Академію мистецтв: «…мене охоплювали знову і знову мрії про Петербург… Хотілося навіть плакати від туги… Та дарма, чи є він на світі, цей Петербург? Можливо, це все лише небилиці». Він витратив багато сил, щоб вирватися з бідності і завоювати собі право вчитися далі. Заробивши гроші на дорогу до Петербурга, в 1863 році Ілля покидає батьківщину, щоб здійснити свою мрію. Але назавжди, на все життя зберіг художник любов до тих місць, де він народився і виріс. Пізніше в листуванні з Львом Толстим Рєпін напише: «Тут, у Чугуєві, – я так насолоджуюся красою природи! Що за диво!! І я ніколи не припускав, що народився і провів дитинство, отроцтво і юність серед такої незвичайної і грандіозної природи!»

* * *

Досвіду провінційного живописця було недостатньо для вступу. Рєпіна підвело штрихування. За порадою художника-архітектора Петрова, у якого він знімав кімнату, Ілля поступив у вечірню рисувальну школу на Біржі. Вдень він тинявся по столиці у пошуках заробітку, а ввечері успішно освоював злощасне штрихування. Отримавши перший номер у школі, Рєпін справився з іспитом в академію і в 1864 році був зарахований вільним слухачем. Щоб заплатити 25 рублів за перший рік навчання, Ілля пішов на поклін до мецената, генерала Прянишникова, і той вніс необхідну суму.

Зо всім запалом юності Рєпін осягав ази творчості. Але йому не вистачало загальноосвітніх знань, і він з вражаючою завзятістю вивчав історію, літературу, анатомію, математику, фізику, хімію. Ілля навіть подумував на чотири роки відмовитися від живопису, щоб наздогнати «інтелектуальних багатіїв». Товариші по навчанню – В. Полєнов, М. Антокольський, О. Шевцов, М. Мурашко – відрадили його і намагалися добувати йому замовлення на портрети, щоб він міг заробити на життя. Подолавши всі перешкоди, вже через рік і вісім місяців навчання Рєпін отримав Малу срібну медаль за ескіз «Ангел смерті винищує первістків єгипетських» (1865). Це було для Іллі не просто визнанням його успіхів, але і дозволило звільнитися від податного стану і тілесних покарань, отримати звання художника і більше не оплачувати навчання.

Обов’язкові академічні роботи на біблейські сюжети Рєпіна не хвилювали. Його другим вчителем з 1863 року був І. М. Крамськой, а близьким другом і радником став В. В. Стасов. Проникнувшись ідеями артільників і передвижників, орієнтуючись на реалістичну творчість В. Г. Перова, Ілля успішно виконував завдання, але душу в них не вкладав. Він шукав свою тему. І вона відкрилася йому погідного дня 1868 року на Неві. Постаті бурлаків, доведених каторжною працею до стану тяглової худоби, їх змучені обличчя і нескорені погляди затулили весь горизонт. Рєпін водномить захворів сюжетом і закохався в своїх героїв. Він задумав складну, побудовану на контрасті композицію: виснажені фігури бурлаків, яскравий сонячний день і зграйки панночок у барвистих сукнях на березі. Але за порадою друга Ф. Васильєва Ілля відмовився від «повчання» в картині, а канікули 1870 року провів з друзями і братом на Волзі, «полюючи» за бурлаками, проникаючись їх життям і звичками. Ескізи літніх робіт, розкидані по підлозі конференц-залу, були особисто розглянуті великим князем Володимиром, і він залишив за собою майбутню картину.

Рєпін так захопився бурлаками, що друзі насилу переконали його брати участь у конкурсі на Велику золоту медаль і право пенсіонерської поїздки за кордон. Ілля довго не знав, як підійти до чергової біблійної теми «Воскресіння дочки Каїра» (1871), поки не пригадав про своє велике горе – смерть се стри Усті. Він уявив, як до їх будинку, що закляк від горя, увійшла людина і повернула сестрі життя. Після чотирьох місяців безплідних пошуків Ілля переписав картину за декілька днів, отримав медаль і успішно закінчив академію.

* * *

Молодий художник не зміг відразу відправитися в пенсіонерську поїздку: його затримали незакінчені портрети, «Бурлаки» і величезне замовлення на картину «Слов’янські композитори» (1871—1872), яку Тургенєв назвав «холодним вінегретом з живих і мертвих». Картина мала величезний успіх, хоча в ній все надумано, а серед видатних майстрів Рєпін, виконуючи волю замовника, не відобразив ні друга Мусоргського, ні Бородіна, ні навіть Чайковського.

Ще однією причиною затримки стала зміна незатишного холостяцького життя на сімейне. Наречена, Віра Олексіївна Шевцова, на його очах з незграбної дев’ятирічної дівчинки, сестри друга, перетворилася на ніжну і вдумливу дівчину. 11 лютого 1872 року молоді повінчалися в академічній церкві, а в листопаді раділи народженню дочки. Поки маленька Віра підростала, щоб осилити подорож, щасливий батько представив глядачам полотно «Бурлаки на Волзі» (1870—1873), на якому самі за себе говорять «11 постатей – 11 гірких доль на гарячому піску під пекучим сонцем роздольної російської річки». Рєпінська майстерність поєднала тут спокійну мудрість, богатирську силу, сувору доброту, тяжкі думи і відсутність некрасовської покірності. «Не можна не полюбити цих безталанних… не можна не подумати, що дійсно винні народу… Адже ця «партія» бурлацька снитиметься потім уві сні, через 15 років згадається. А не були б вони такі натуральні, безневинні і прості – не справляли б враження і не склали б такої картини…» – писав Ф. М. Достоєвський. «Бурлаки» були з захопленням сприйняті глядачами і критикою в Петербурзі і на Всесвітній виставці у Відні, а потім на довгих 44 роки сховані від очей публіки («щоб не думали») в більярдній князя Володимира.

За кордон Рєпін виїжджав уславленим майстром. З 1873 по 1876 рік художник побував у Відні, Венеції, Флоренції, Римі, Неаполі, Альбано, Лондоні. Довгий час він жив з родиною в Парижі, де народилася друга дочка Надя. Їх будинок став рідним і для дев’ятирічного Валентина Сєрова, а Ілля Юхимович був його першим і улюбленим вчителем. Художник знайомився із західним мистецтвом, написав багато пленерних пейзажів, етюдів, портрети Тургенєва і дочки Віри, «Дівчинку-рибачку», картину «Паризьке кафе» (всі в 1874 р.) і алегоричне полотно «Садко в підводному царстві» (1876). За останню роботу Рєпін отримав звання академіка живопису.

Але в Росії від творця «Бурлаків» чекали чогось більшого. Паризькі роботи нічого не додали до його славетного імені. Здавалося, він накопичував сили, щоб після повернення до Чугуєва виплеснутися своєрідним літописом післяреформеної Росії: «Під конвоєм» (1876), «У волосному правлінні», «Повернення з війни», «Мужичок із боязких», «Мужичок з лихим оком» (відравлено на Міжнародну виставку до Парижа), «Хресний хід у дубовому лісі» (все 1877 р.). Однією з дійових осіб «Хресного ходу» став чугуївський соборний протодиякон І. Уланов. Його ж монументальну фігуру темпераментно, вільно, з винятковим багатством живописних прийомів зобразив Рєпін в картині «Протодиякон» (1877). «Та це ж ціла огнедишна гора», – сказав про портрет Мусоргський. Ці й інші роботи художник створив за один рік життя в рідному місті. Йому було жаль розлучатися з Україною, але дуже хотілося бути в центрі російського живопису.

Проживши п’ять років у Москві, Рєпін з родиною, що поповнилася сином Юрієм і дочкою Тетяною, переїхав на постійне місце проживання до Петербурга. У своїй живописній майстерні художник працював відразу над кількома полотнами. Його творчий темперамент був величезний. Він постійно удосконалював композиції, створював десятки ескізів навіть не до основних фігур, шукав виразну натуру. Так, образ гордовитої «Царівни Софії» (1879) художник знайшов, обєднавши воєдино ескізні портрети Бламберг-Апрелєвої, кравчині і матері В. Серова. Критичне ставлення до своїх робіт у Рєпіна бувало надмірним. Він постійно щось виправляв у вже готових картинах, а іноді заново переписував їх на тому ж полотні. Так, над «явленою іконою» художник працював з 1877 по 1924 рік. Довгі роки створюючи в картинах «Відмова від сповіді» (1879—1885), «Арешт пропагандиста» (1880—1892), «Не чекали» (1884—1888) образи революціонерів-народовольців, Рєпін оспівував тип людини, що віддає життя за вищі ідеали.

Нікого не залишив байдужим багатоликий натовп «Хресного ходу в Курській губернії» (1880—1883), який мірно напливав на глядача. У картині немає ніякого благоговійного і релігійного екстазу – тільки прихильність, тупість, жорстокість, біль і убогість. Десятки фігур, але немає жодної зайвої. Кожен образ, продуманий і десятки разів переписаний, міг би стати окремою картиною: від хлопчика-горбаня і жебрачки до огрядної жінки і урядника з нагайкою. Навіть на прохання Третьякова Рєпін нічого не змінив у картині, хоча дуже часто піддавався умовлянням. «Краса – це справа смаків; для мене вона вся в правді», – відповів художник знаменитому меценатові.

Такою ж страшною за своєю правдивістю і реальністю злочину і смерті стала картина «Іван Грозний і його син Іван 16 листопада 1581 року» (1882—1885) – найбільш драматичний твір Рєпіна. «Відчуття, переобтяжені жахами сучасності», дозволили відтворити на полотні «живу смерть», дітовбивство. Художник відобразив момент, коли в тиранові Грозному прокидається людина і батько, що усвідомив свій звірячий вчинок і горе. Слабка усмішка прощення освітлює обличчя вмираючого. Колір на полотні співзвучний трагедії: сірий фон, криваво-червоний килим, чорне вбрання Грозного і рожево-золотий одяг царевича підсилюють загальне враження. Але саме миттєва зміна душевного стану людини, що б’є з очей царя, приголомшує глядача більше, ніж кров, що хлинула з рани.

Картина написана «так майстерно, що не видно майстерності», і так правдиво, що Третьякову, котрий купив її, від імені царя наказали не виставляти цей твір у галереї.

* * *

Праця над «Грозним» забрала у художника багато сил і душевної енергії. Та і в сімейному житті у Іллі Юхимовича давно не було тиші і щастя. Його часті захоплення, неврівноважений палкий характер доставляли немало горя дружині, зайнятій домівкою і вихованням чотирьох дітей. Вона не могла бути світською господинею рєпінського салону. Друзі бачили «приховане страждання» цієї жінки. Віра Олексіївна зажадала розриву. Старші дочки залишилися з батьком, а Юрій і Таня – з матір’ю. Але контакту з дітьми у Рєпіна не було, вони не пробачили йому грозової атмосфери дитинства і скандали. Тихе сімейне щастя не задовольняло його бурхливу натуру. Художникові був потрібен стан юнацької закоханості, яскрава і сильна пристрасть. У 44 роки він пережив це почуття до своєї обдарованої учениці, Єлизавети Миколаївни Званцевої, але дівчина не могла відповісти взаємністю обтяженому родиною художникові.

Після душевної і сімейної кризи Рєпін повністю занурився в роботу над задуманою ще в 1878 році іскрометною і соковитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878—1891). У ці роки Рєпін писав Стасову: «Ну й народ же!! Де тут писати [листи], голова обертом йде від їх гамору і шуму… І ось тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, не можу розлучитися, веселий народ… недаремно про них Гоголь писав, усе це правда! Диявольський народ!.. Ніхто у всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! Все життя Запорожжя залишалося вільним, нікому не підкорялося…» Проникаючись старизною, художник кілька разів їздив в Україну, зустрічався з істориком Дмитром Яворницьким (він зображений на картині писарем). Яскрава зовнішність, реготливі обличчя, упевнені в своїй моці постаті, що злиті в єдиному пориві веселості, на картині стали символом козацької вольності і братерства.

«Запорожців» за 35 тисяч рублів купив цар. На ці гроші Рєпін придбав маєток Здравнево в Білорусії і перетворився на справжнього поміщика, зайнятого посівами, худобою, наймом робочих. Малює він мало («Осінній букет» – портрет дочки Віри), тому що дуже болить і поступово відмовляє права рука. Ілля Юхимович сумує: «Як мені тут хотілося до Малоросії, до Чугуєва… Хочеться бачити білі хатини, залиті сонцем вишневі садки, ставки, мальви всіх кольорів і чути дзвінкі голоси засмаглих дівчат і мужні голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки…» Можливо, на цьому і закінчився б великий художник, якби Рєпін не спробував помиритися з родиною. Але сумісне життя знову не вдалося. Художник залишив маєток дружині і виїхав, але не в Україну, а в Петербург, де занурився в життя вищого світу, з представників якого писав портрети. Поступово він засвоїв їх погляди, почав соромитися своїх юнацьких поривів і шукань, перетворюючись на світського, салонного живописця.

Друзі по Товариству передвижників, у правлінні якого він то перебував, то виходив з нього, не визнавали його. Рєпін з властивою йому різкістю і непередбачуваністю думок і оцінок постійно наражався на конфлікти. Часто він безапеляційно піддавав критиці те, в чому ще і сам не розібрався, а потім щиросердо каявся. Але обр?зи залишалися. Друзів-художників ставало все менше (хоча із Стасовим, Полєновим, Суриковим дружба майже не уривалася), а ось знайомих серед знаті – все більше. Якась роздвоєність поселилася в душі і творчості Рєпіна. Він більше не міг зупинитися на жодному цікавому сюжеті, переживав почуття спустошеності. У цей період художник навіть відійшов від реалізму: «Триматимуся тільки мистецтва і навіть тільки пластичного мистецтва для мистецтва», – писав він з Італії Стасову в 1893 році, і той поспішив зарахувати його до ренегатів. Все частіше на мольберті Рєпіна з’являлися картини на раніше нелюбимі біблейські теми: «Голгофа», «Ранок Воскресіння», «Невіра Хоми», «Отрок Христос у храмі».

Зіткнення з супротивниками повернули живописця до реалізму, і його «Дуель» в 1897 році на Міжнародній виставці у Венеції здивувала, як писали сучасники, всю Європу. Але Рєпіну хотілося «хоч би що-небудь для стерпного фіналу зробити». І всю свою майстерність портретиста художник вклав у величезну, замовлену Миколою II, картину «Засідання Державної ради» (1901—1903). Грандіозне багатофігурне полотно, у виконанні якого Рєпіну допомагали Б. Кустодієв і І. Куликов, заблищало пишними мундирами більше 80 сановників на чолі з царем. Використовуючи манеру односеансного письма, працюючи в стилі імпресіоністів, він створює етюдні портрети, що за силою враження перевищують навіть само полотно. Картиною всі були задоволені. Очевидці засідання вважали, що вона стала дзеркальним відображенням урочистої події, такі «життєві були обличчя, такі характерні пози, так точно відтворена обстановка».

* * *

Рєпін недаремно вважався одним із кращих портретистів. Найкраще вдавалися йому образи тих людей, яких він щиро любив і поважав. Живописець створив портрети цілої плеяди учених: Пирогова, Сєченова, Бехтерева, Менделєєва, Павлова; російських письменників: Тургенєва, Л. Толстого, Писемського, Горького, Короленка, Маяковського; композиторів: Мусоргського, Бородіна, Римського-Корсакова; художників: Крамського, Сурикова, Куїнджі, Ге, Васнецова, Сєрова; портрети Стасова і Третьякова, а також всіх своїх рідних. За словами самого живописця, навіть в «найбільш порожній портрет» він «вкладав душу».

Можна тільки дивуватися, як такий художник, що тонко відчував людину, непокірний і примхливий, міг у 1900 році пов’язати своє життя з вигадницею банальних романів Наталією Нордман-Сєверовою і повністю підкоритися її устрою життя. Вона в різний час була то палкою суфражисткою, то войовничою феміністкою, потім проповідувала вегетаріанство і самообслуговування. Про її обіди з сіна ходили анекдоти. Все, що вона робила, було безглуздо, пихато, гучно, але водночас і щиро. Ілля Юхимович зносив усі навіженства дуже терпляче, хоча життя у фінському маєтку дружини «Пенати» було більше схоже на буфонаду, аніж на творчість. Але Нордман протиставила ворожості рєпінської родини культ художника, підкупивши цим Іллю Юхимовича. За 15 років сумісного життя світ для Рєпіна звузився до розмірів однієї садиби у фінському селищі Куоккала. Він припинив викладання в академії, із подивом і образою усвідомивши, що тепер «виявився поганим педагогом», хоча для багатьох був великим учителем – Рєпін виховав Грабаря, Малявіна, Кустодієва, Остроумову-Лебедєву, Білібіна і Сєрова.

Художник продовжував працювати в звичному для нього режимі, і коли в 1907 році відмовила права рука, писав лівою, закріпивши палітру спеціальними ременями на тілі. Коли йому зовсім заборонили малювати, він ухитрявся за допомогою недопалка і туші на клаптиках паперу створювати самобутні портрети відвідувачів і друзів. Рєпін часто приймав гостей, але вільно зітхнув тільки після смерті Нордман. А вона своє безкорисливе ставлення до Іллі Юхимовичеві довела тим, що, захворівши, покинула маєток, виїхала до Швейцарії і там померла в лікарні для бідних, відмовившись звернутися до нього за допомогою. У «Пенатах» були створені: «Йди за мною, Сатано!», «Чорноморська вольниця», «Фінські знаменитості», «Гопак».

Після революції в Росії 1917 року Фінляндія стала окремою державою. Рєпін відчував себе людиною, якій «піти нікуди». Його звали до Росії, але, заляканий розповідями про зруйновані музеї і розправи над його друзями-художниками, Ілля Юхимовича спочатку боявся їхати, а потім його підвело здоров’я. Рєпін помер 29 вересня 1930 року і був похований в парку «Пенат», в садибі в селищі Куоккала (нині селище Рєпіно Курортного району Санкт-Петербурга).

За кілька років до смерті художник писав: «Так, я відчуваю, що успіх мій був надмірний, і я маю бути покараний забуттям». Але замість забуття Іллю Рєпіна чекала величезна слава. Живуть його картини, декілька видань пережила написана ним книга спогадів «Далеке близьке».

Ілля Рєпін дав нащадкам неповторний приклад величезної працездатності й уміння долати багато знегод. Долати в ім’я творчості саму долю.