§ 3. Переклади-травестії: Гулак-Артемовський, Гребінка

«Рибалка» належить до нечисленних перекладів Гулака-Артемовського; травестійного в ньому небагацько, хоча в його підзаголовку ми й читаємо: українська балада.

Травестія у нас з'являлася звичайно в тих випадках, коли автор хтів сказати щось своє власне, але разом з тим не наважувався одступити од твору, який вибрав собі за зразок, засвоював його план, його засоби, цілу його концепцію і новий, свій зміст, формував по давній і чужій колодці. В своєму «Рибалці» Гулак-Артемовський вочевидячки намагається якнайточніше передати чужий зміст, чужу манеру. Зо всім тим «Рибалка» не цілком і переклад. Невиробленість української поетичної мови, незвичка до лаконічного вислову — не дали Гулакові змоги втиснути ґетевський матеріал у 8 строф, складених з коротких чотири- та тристопних ямбів; у нього і рядки довші (од 4-х стіп до 6-ти), і кількість строф більша (10 зам. 8) — взагалі рамки оповідання значно поширені. Беру прикладом початок балади. У Гулака:

     Вода шумить!.. вода гуля!..

На березі рибалка молоденький

На поплавець глядить і промовля:

«Ловіться, рибоньки, великі і маленькі».

     Що рибка смик, то серце тьох!

Серденько щось рибалочці віщує:

Чи то тугу, чи то переполох,

Чи то коханнячко?.. Не зна він, а сумує.

     Сумує він, аж ось реве!

Аж ось гуде — і хвиля утікає!

Аж гульк! — з води дівчинонька пливе,

І косу зчісує, і бровами моргає.

В новому українському перекладі Дм. Загула:

Вода шумить, вода гуде.

На березі рибак

На вудку дивиться і жде —

Спокійно, сумно так.

Сидить і дивиться, і враз

Розбіглася вода,

І з хвилі вирнула в той час

Русалка молода.

На цілу строфу коротше! Друга риса Гулакового перекладу — її вже ми бачили у вірші «До Любки» — це навантажування поезії деталями, і до того ж деталями, відсутніми в первотворі. У Ґете русалка виринає з хвилі

І каже голосом дзвінким:

Чом вабиш ти мій плід

Зрадливим підступом людським

В смертельно-душний світ?

А в Гулака —

     Вона морга, вона й співа:

«Гей-гей, не надь, рибалко молоденький,

На зрадний гак ні щуки, ні лина,

Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?»

Оповідання обростає цілим рядом конкретних подробиць, які помітно затримують його темп. І ще одна увага. П’єса Ґете — балада. Коли Гулак брався її перекладати, баладного стилю в українській поезії ще не існувало — була народна пісня, яку допіру почали збирати й вивчати, і була травестія, що мала уже за собою деяку поетичну традицію. Гулак скористувався засобами тієї й другої: від народно-поетичної традиції він узяв зменшені форми слів — дівчинонька, коханнячко, любенький, веселенький, брівки, ніженьки; разом з тим він не визволився і від деяких зворотів травестійного характеру і тим сполученням травестійного з пісенним позбавив свою п’єсу стилістичної суцільності. Справді, дивне враження у нього справляє така, напр., строфа:

     Коли б ти знав, як рибалкам

У морі жить із рибками гарненько,

     Ти б сам пірнув на дно к линам

І парубоцькеє оддав би нам серденько.

Це «пірнути на дно к линам» видається певним дисонансом у фразі, як літера іншого шрифту в наборі. Воно мимоволі нагадує Палінурову смерть з «Енеїди»:

Еней велів його приняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в луччім місці щоб проспавсь…

Перекладом мала бути, але стала по суті травестією і пушкінська «Полтава» під пером Євг. Гребінки (Опыт перевода «Полтавы», поэмы А. С. Пушкина).

Гребінка належить до покоління, що прийшло на зміну поколінню Гулака-Артемовського (народився він в 1812 р.). Але літературне обличчя, стиль і мова Гребінчиної «Полтави» не являють ні одної нової риси проти «Гараськових пісень» або «Енеїди». Це й зрозуміло: переклад «Полтави» Гребінка розпочав в 1831 р. ще студентом Ніжинської гімназії вищих наук кн. Безбородька, тільки приступаючи до літературної праці, і, як кожний початкуючий автор, використовуючи уже готовий, сформований стиль. Перекладаючи Пушкіна, він спромігся передати його лише в тонах «Енеїди».

Досить порівняти хоча б один уривок російського первотвору з його українською передачею, щоб побачити, як мало «спроба» Гребінки може називатися перекладом. Беру з «Полтави» характеристику історичної доби, на тлі якої розгортається фабула.

Была та смутная пора,

Когда Россия молодая,

В бореньях силы напрягая,

Мужала с гением Петра.

Суровый был в науке славы

Ей дан учитель: не один

Урок нежданный и кровавый

Задал ей шведский паладин.

Но в искушеньях долгой кары,

Перетерпев судеб удары,

Окрепла Русь. Так тяжкий млат,

Дробя стекло, кует булат.

Венчанный славой бесполезной,

Отважный Карл скользил над бездной,

Он шел на древнюю Москву,

Взметая русские дружины,

Как вихорь гонит прах долины

И клонит пыльную траву.

У Гребінки ця характеристика доби читається:

За білого царя Петра —

Колись давно робилось дуже,

Він був розумний, гарний, дужий,

Шмигляв в шатро (?) і із шатра

За тридев’ять земель в чужині,

Дививсь на дивовижі там

І те заводив в Московщині,

Що льготою було людям.

Попавсь небіжчик в анацію,

Як швед крутив, бач, веремію,

В Москву гнав військо звідусіль,

Поки не вивчивсь воювати

Петро, та й дав поганцям знати,

Оддякував за хліб, за сіль.

Вершляґ, хоч шклянку розбиває,

Та штуку з криці вибиває.

Карл, постягавши німців силу,

Ішов войною на Москву,

Змітавши москалів дружини,

Як вихор пил жене з долини

І на облозі рве траву.

Пушкіна в цих двох абзацах майже не зосталося. Перш за все, Пушкін дуже далекий од думки ототожнювати Петрові реформи з льготою людям: вивчаючи добу з документів, він прекрасно знав, що народним масам реформаційні заходи Петра принесли не пільгу, але новий тягар. Він тонко характеризує різницю між законами Петра, що були виразом його реформаційної програми і визначалися мудрою поміркованістю, і його наказами, жорстокими і дикими, «писаними батогом»; а коли і прославляє Петра, то, головним чином, за його ролю будівничого «в гражданстве северной державы», а не за милосердя і полегкості народові.

Поруч з таким перекрученням пушкінського погляду на Петра та його добу, ми бачимо в Гребінки доволі грубе підробляння під народне розуміння, удавану наївність, для котрої шведи і німці те саме («Карл, постягавши німців силу…»), розтягненість (в наведеному уривкові, біднішому на зміст, аніж ориґінал, 21 рядок зам. 18-ти Пушкінових) і цілу низку запозичених у Котляревського образів, зворотів та епітетів. «Білий цар» Петро у нього шмигляє в шатро і із шатра, немов «Енеус, маґнус панус»; Мазепа для нього — пресучий гетьман (епітет Сивіли); Карл XII — «хлопець нібито проворний, / До різанини геть моторний, / Регочеться проти гармат» і т. д. Описуючи Мазепині інтриґи по чужих державах, Гребінка цілком впадає в тон IV частини «Енеїди» з її описом протитроянської коаліції:

Заворушились запорожці,

Загомоніли чорноморці,

яких тоді не було й імені, і навіть —

В Очакові, в землі турецькій,

Зібралась щось не по-братецьки

Песиголовців череда.

Ці незугарні песиголовці, котрим рішуче нема чого робити в поемі, заснованій на історичній традиції, становлять явну паралель до діви-царя Камілли Котляревського («Енеїда», IV, 131—132).

Тон пушкінської поеми то тут, то там підпадає жорстокому пародіюванню. Романтичне кохання одного з «полтавских казаков», змалку закоханого в Марії Кочубеївні, що «уныл и сир», одійшов од неї, —

Когда наехали толпою

К ней женихи… —

особливо постраждало від того. Пушкінське оповідання —

Когда же вдруг меж казаков

Позор Мариин огласился,

И беспощадная молва

Ее со смехом поразила, —

И тут Мария сохранила

Над ним привычные права.

Но если кто, хотя случайно,

Пред ним Мазепу называл,

То он бледнел, терзаясь тайно,

И взоры в землю опускал… —

набирає у Гребінки якогось неприємного, вульґарного відтінку:

Найкращий був між козаками

Один ще молодий козак,

І цей з другими парубками

Гарбуз ісхрумав, неборак…

Ім'я пресучого гетьмана,

Мов жид якесь ім’я Гамана,

Кусавши чорний вус, ворчав…

Але що особливо цікаво, це те, що Гребінка не відчув українсько-історичного колориту «Полтави». Пушкін, прославляючи державні заслуги Петра і його знамениту «вікторію» над шведами, як подію, що забезпечила успіх його реформаторським планам, зумів, проте, зрозуміти і, під впливом автономічно-шляхетського памфлету кінця XVIII в., т. зв. «Історії Русів», сформулювати настрої українських патріотів мазепинських часів.

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы, —

говорить у нього Мазепа. Гребінка був українським патріотом такого ж обивательського типу, як і Гулак-Артемовський. Його український патріотизм подібний був до узору, вишитого на канві щирої відданості російській офіціальній програмі самодержавія, православія і народності. При меншій дозі сервилізму та «облесного роялізму», як у Гулака, він єднав в собі дві любові. З одного боку —

Измлада, от самой моей колыбели,

Мне грустно стенали пастушьи свирели;

Печаль разливалася в песнях родных.

Рыдая, я слушал унылую Чайку;

Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку.

З другого:

        …Царство без границы

Надвинулось на многие моря.

И запад, и восток, и юг, и север

В одно слились. Везде — язык славянский,

Везде святая праведная вера,

И правит им один великий царь.

И царство то чудесное — Россия.

З цими речами, вложеними в уста Богданові Хмельницькому, з цими поглядами політичними, Гребінка постарався зламати вістря занадто різким незалежницьким заявам пушкінського Мазепи:

Давно, без дідівської слави,

Ми як воли в ярмі жили

У підданстві або Варшави,

Або великої Москви.

Настрої козацької молоді, сповненої певності, що коли б на її чолі стояли «старый Дорошенко иль Самойлович молодой», «Тогда б в снегах чужбины дальной / Не погибали казаки, / И Малороссии печальной / Освобождались уж полки», — тратять у нього щонайменше половину своєї енергії:

Тоді в снігу в лихій годині

В Москві не дохли б козаки,

І скрізь по селах України

Рушали сотні і полки.

Гребінці явно не пощастило передати в своїм перекладі тон і стиль «Полтави». Брак художнього хисту, що міг би сам, власними силами, потрапити на шлях перекладу — при повній відсутності в українській літературі поетичних зразків нетравестійного типу — не дав йому змоги утворити відповідну ориґіналові художню форму; а російський патріотизм провінціального ґатунку, що не насмілився піти дальше банальних славословій Петрові та банального потріпування Мазепи, ослабив в його переказі прекрасну концепцію пушкінської поеми: протиставлення дрібних нібито ватажків українського партикуляризму та героїчної постаті творця російської державності —

В гражданстве северной державы,

В ее воинственной судьбе,

Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,

Огромный памятник себе.

У своєму освітленні петрівсько-мазепинської доби український письменник початків XIX в. не доріс ні до політичної свідомості українських автономістів XVIII ст., ні до пушкінської трактовки ролі Петра і петрівської реформи. Всупереч усім доброзичливим сподіванням Квітки[27], Гребінчина «Полтава» вийшла твором грубим і ординарним, безсилим привабити читача своєю ідейною стороною та художніми заслугами[28].