В справі критично-бібліографічного журналу{130}

(«Нова книга», 1925, ч. 4—6)

З часу припинення «Книгаря» восени 1920 р. і досі справа критично-бібліографічного часопису на Вкраїні все ще не може налагодитись. Так, — бо ні «Голос друку», складений у Києві літом 1921 р. і випущений через рік у Харкові, важкий і нерухомий, ні книгоспілчанська «Книга», що замінила його 1923  р., ні «Книга» «Червоного шляху» цієї справи, по суті, не розв’язали. Фізіономії своєї вони не виявили, бібліографів та рецензентів коло себе не згромадили, книжкової продукції своїми рецензіями не охопили і, можна думати, не задовольнили навіть редакційних своїх колеґій. Принаймні в друкованих своїх заявах редактори та ближчі співробітники цих бібліографічних спроб одверто признаються, що покійний «Книгар» був журналом «доволі жвавим та цікавим»; що ж до їх власних видань, то ще недавно читач був свідком їхніх писань та міркувань про те, як поставити і як «зрушити з місця віз бібліографічного журналу» (вираз т. Г. К-би).

Маємо на увазі дискусію, що відбулася на сторінках «Культури і побуту» на початку ц. р.

Загальне враження від цієї дискусії можна найкраще схарактеризувати такою картиною: тяжко, непоправно хворий лежить у кімнаті, а його близькі й родичі в певності, що він їх не почує, розв’язують над ліжком практичні питання завтрашнього дня: що треба буде зробити, коли його вже не буде.

Пригляньмося ж до цього похорону давнішої «Книги» напередодні її смерті та до міркувань про те, чим має стати новий, по нових рецептах зреформований журнал.

Всіх статей три. Найголовніша з них належить т. М. Годкевичу. Вона, власне, й порушує справу.

Т. Годкевич виходить з порівняння бібліографічної справи в РСФСР і у нас:

«Росія має силу бібліографічних видань, багатих і технічним виконанням, і добором сил, і обсягом, і тиражем: «Печать и революция», «Книжная летопись», «Книгоноша», «Красный библиотекарь», «Новая книга», «Бюллетени литературы и жизни», «Помощь домашнему образованию», «Красная печать», «Журналист» і т. д…. Багато уваги звертається на книгу, на справу виробництва її, розповсюдження й доцільного використання… Тут багато допомагає традиція, звичка до бібліографічних журналів і великий розмах видавничої діяльності.

Цього у нас ще немає…»

З такої оцінки нашого становища випливають практичні висновки автора:

«Цього у нас ще немає, — і саме тому треба підтримувати кволі парості української періодичної бібліографії. Але тому ж не треба давати розпорошуватись небагатьом бібліографічним силам, треба зв’язати загальним планом журнали, розмежувати їхні функції, не допускати до паралелізму і конкуренції».

Конкретизуючи ще далі свої міркування й рецепти, т. М. Годкевич пропонує якнайточніше розділити сфери обох бібліографічних видань: «Літопису українського друку» з його реґістраційними завданнями, і «Нової книги», що може і має стати «масовим журналом книгарської справи та видавничої політики». До цього додаються ще два корективи. Відносно «Літопису українського друку» — доповнити бібліографічні анотації критичними; відносно «Нової книги» — скоротити рецензії, наблизивши їх до типу критичної анотації, коли б останні не пройшли в «Літописові у. д.».

В ч. 13-му «Культури і побуту» з приводу статті М. Годкевича озвався т. К. Дубняк. Погоджуючись з потребою видання двох бібліографічних органів, реґістраційного і критичного, він висунув план, цілком утопічний в нинішніх умовах нашого книжкового торгу — видавати спеціальні бібліографічні журнали по різних галузях науки, «пристосовуючись до території України».

Третій дискутер у бібліографічій справі, т. Г. К-ба, одкидаючи «краєзнавчий» проект т. Дубняка, повертається до ідеї єдиного критично-бібліографічного журналу, песимістично зазначаючи: «Ми не можемо справитися з організацією єдиного загального критично-бібліографічного журналу, щоб думати ще про інші»… «На згуртування робітників коло цього єдиного журналу і слід звернути увагу».

Ми нарочито зупинилися на статті т. М. Годкевича і збуджених нею відгомонах, бо очевидячки вони лягли в основу тих змін, що зайшли в «Новій книзі» і зробили з невеликого розміром і форматом видання великий журнал з деталізованим підбором матеріалу і складним змістом, «журнал книгарської справи і видавничої політики».

Перше, що впадає в око, — це новий формат журналу.

Досі «Книги» і «Нова книга» виходили на зразок «Книгаря», невеликими зшитками в 3—4 аркуші, тільки переробивши убогу зовнішність на мідний гріш видаваного часопису на зовнішність показнішу і пристойнішу, як то належить органові великого видавництва. Формат і розмір «Книгаря» стали свого роду традицією української періодичної бібліографії. Яким же чином т. Годкевич, що в своїх статтях такий натиск кладе на традиції російської бібліографії (так їх поважає), — в своїй практичній редакторській роботі легко і безтурботно ламає традиції бібліографії української?

Справа, розуміється, не обмежується на розмірі та форматі. Вона йде далі і в другу чергу позначається на характері й доборі статейного матеріалу.

Фундаментальних статей в свіжому № «Нової книги» чотири (до речі, число, якого дотримувалась редакція «Книгаря» в одинарних ч. ч.).

' Перша з цих статей — передова редактора С. Пилипенка «На п’яти підоймах». Т. Пилипенка в цій статті турбують справи Державного видавництва — брак основного капіталу, відсутність господарчого плану і т. п. Але висновки його кінець кінцем оптимістичні: п’ять могутніх підойм (ричагів) мають вивести видавництво з того становища, яке т. Пилипенко не боїться назвати «перманентною кризою». Це: 1) товариш Урожай, 2) культурне (наслідком революції) піднесення людності, 3) українізація, 4) розгортання шкільної сітки, згідно з новими планами загального навчання і 5) ліквідація неписьменності. Точними даними, викладками, цифрами т. Пилипенко своїх висновків не підкріпляє: його стаття написана в тонах газетної передовиці. Друга стаття належить т. Арнаутову і трактує питання про підручники для шкіл соцвиху. На жаль, вона становить собою не так розгляд і оцінку видавничих перспектив, скільки ґрунтовний, добре арґументований наказ педагогічним колам, які треба писати книжки для трудшколи. Ядро її не бібліографічне, а методичне. Але і цю статтю з певними обмеженнями можна віднести до тої рубрики, яку т. Годкевич узиває «видавничою політикою».

Інший характер мають останні дві статті. Цікавіша з них перша: про українську кооперацію та поширення книжки на селі. Питання, яке вона висуває, справді актуальне: чому книжка так слабо йде на периферію. Відповідаючи на це питання, автор має мужність признатися, що тут діє і нездатність периферійного апарату розповсюдження, і віддаленість сіл від нинішніх округових центрів — при безперечному культурному занепаді районів (особливо це треба сказати про районові центри з колишніх повітових міст). Слушно й цікаво сформульовано і практичні висновки автора про заходи, що їх треба вжити для поширення книги. Стаття т. О. Прозоровської про «Формування робочого ядра по бібліотеках» (четверта з черги) найменш цікава. Авторці бракує ширшого погляду. Нудно читати многоповторювані її слова про те, що для широкого читача класики «російські і чужоземні (про українських ні слова!) в повних збірниках творів становлять матеріал важкий і некорисний, для читача ж розвиненого, або коли єсть досвідчений бібліотекар-марксист, що міг би освітить твори марксівською критикою, класики становлять дорогоцінний матеріал для вивчення різних періодів економічного розвитку».

Добір статей (так само як і форма) розриває з дотеперішньою бібліографічно-журнальною традицією, — і розриває, мені здається, не на користь журналові. Гадаю, що й тут попередній досвід періодичної бібліографії української не годилося б так зневажати.

Я, розуміється, зовсім не хочу цим сказати, що статті про книгарство, видавництво, книжкове поширення та бібліотечне користання книжкою — непотрібні. Мені видається тільки, що ними самими не можна обмежуватися… Мені здається, що годкевичівське означення зреформованої «Нової книги», як «масового журналу видавничої політики та книгарської справи», містить в собі внутрішнє протиріччя. Журнал книгарський, журнал видавничої політики не може бути виданням масовим, широкого споживання; це є вузькоспеціальний, книгарський журнал. Коли «Нова книга» хоче знайти стежку до читача масового, то їй не слід цуратися статей на літературні, теоретично-літературні і інші «неправовірні» чи «не зовсім правовірні» з погляду ригористів бібліографії теми.

Так стояла справа в «Книгарі», так мала очевидячки стати вона і в «Книзі» до її зреформування.

Висуваючи приклад «Книгаря», я не хочу цьому прикладові давати нормативне значення. Мені прекрасно відомо, що «Книгар» протягом двох з половиною років видання змінявся, формувався і остаточно ще не усталився. Але разом з тим я не заперечував би того, що він краще відповідав потребам українського читача, ліпше їх угадував, аніж це робить «Нова книга».

Розпочатий як бібліографічний листок-реклама, як інформативне видання т-ва «Час» про себе, щось на зразок «Известий книжного магазина М. О. Вольфа», він уже протягом першого року свого існування виріс із цих рамок. Коли ж наприкінці 1918 р. організатор журналу В. Старий виїздив за кордон, щоб налагодити друк української книжки в Чехії, — то разом з завідуванням редакцією він передав мені і цю свою тенденцію збільшувати в журналі елемент критично-бібліографічний. Це спадалося з поглядом нової редакції, і протягом 1919 року перший статейний відділ «Книгаря» визначив я так:

a) Статті з приводу тих чи інших літературних ювілеїв (передова — з приводу 25-ліття літературної діяльності С. О. Єфремова в ч. 29—31; статті-студії (з приводу столітнього ювілею кулішівського — ч. 23—24); статті-вступи до вивчення тої чи іншої справи, як стаття В. Петрова про Сковороду з характеристикою всієї літератури про філософа в ч. 29—31).

b) Статті з приводу значних появ літературних — там, де редакція не вважала за можливе обмежитися рецензією. Так оцінені були в журналі «Сонячні кларнети» Тичини, заходи Загула — Кобилянського коло перекладу цілого Гайне, спроби повних видань Л. Українки, Коцюбинського і інш.

c) Статті, присвячені теоретичним питанням бібліографії: прекрасні популярні замітки А. Л. Бема. Гадаю, що такі статті можливі і в «Новій книзі», без небезпеки порушити компетенцію «Бібліологічних вістей».

d) Статті з історії української книжки (начерки В. В. Міяківського).

e) Літературно-видавничі проекти (стаття П. І. Зайцева з планом «Збірника творів» Куліша).

f) Статті про зовнішність укр. книжки і навіть про її внутрішню впорядкованість та охайність. З мого погляду, навіть питання про книжну мову може набрати такої актуальності, що і критико-бібліографічний журнал мусить його торкнутися.

Далі за відділом статейним у «Книгарі» йшов відділ рецензій (огляди преси містилися на чолі відділу, як і в «Новій книзі»), а далі мав бути (розвернутися повніше він так і не встиг) другий відділ статей — «поличка книгаря й бібліотекаря», куди й повинні були увійти статті й замітки на теми, яких «Нова книга» торкається в своїх основних статтях.

Мені здається, що описаний вище добір і розподіл статтьового матеріалу більш доцільний, як той, що його практикує редакція «Нової книги» в зреформованому числі. Українському читачеві (ми цілком погоджуємося тут з т. Г. К-бою) потрібний єдиний критично-бібліографічний журнал, різноманітний, рухливий, недорогий, а значить — невеликий, — слід боятися тільки через край солідного, нерухомого, раз на чотири місяці видаваного альманаху, бібліографічного genre ennuyeux. Українському читачеві потрібний журнал, який би не тільки держав його в курсі книжкової продукції, але й проповідував йому нові книжки та видання. Зреформована «Нова книга» — чи не занадто, як на нашого масового читача, академічна?

Навряд чи можна назвати вдатним і третій відступ «Нової книги» від нашого бібліографічного звичаю — заміну рецензій-обговорень рецензіями-анотаціями. Рецензія-анотація, рецензія описового характеру, розуміється, вигідніша для редакції, особливо на перших порах: вона не потребує кваліфікованого рецензента і тим ніби забезпечує повніший охват книжкового виробництва в рецензійному відділі. Але з другого боку, вона рідко коли може бути цікава, рідко коли дає достаточне поняття про книжку. Вона бліда. Так сталося з рецензіями «Нової книги». Навіть у досвідчених літературних людей вони виходять невправні і анемічні (І. Немоловський, М. Доленго, П. Височанський і інш.).

Іноді короткість рецензії не дає змоги дати тій чи іншій книзі принципову оцінку. Так, зосібна, сталося з рецензією на шевченківські твори, видані в Москві заходами літературного товариства «СіМ». Оцінюючи нове видання Шевченка, поважний бібліографічний журнал мусить пам’ятати, що текст «Кобзаря» ще не установлений остаточно, що критична робота Доманицького на сьогоднішній день перестаріла і що, нарешті, якість кожного нового видання в значній мірі залежить від того, оскільки і як воно взяло на увагу нову роботу над шевченківськими текстами. Читач уже знає з авторитетної оцінки про несерйозність, про неохайність московського видання. Бере рецензію «Нової книги» і там знаходить досить невиразну, не цілком позитивну, але й не засуджуючу оцінку т. Річицького, далеку від принципіального ставлення справи.

Нам добре відомо, що влаштувати рецензійний відділ з оцінок докладних і ґрунтовних — річ нелегка. Але не треба думати, що вона таки неможлива. В Харкові і в Києві досить хороших спеціалістів в різних галузях науки й мистецтва. Треба тільки збити їх в одну журнальну сім’ю, заінтересувати її журналом — тобто зав’язати з ними листування і дати їм змогу без зайвого відкладання, в скорому часі бачити свої думки надрукованими. Добитися акуратного виходу книжки щомісяця, забезпечити їй хорошу розсилку — в даному разі буде половиною справи.

Нарешті, відділ «Хроніки». В «Новій книзі» він виключно багатий і розпадається на силу підвідділів: І. Видавництва. II. На шляху до читача. III. Бібліотечне життя. IV. Книгознавство. Бібліографічна робота. V. Друкарська справа. VI. Література. Наука. Мистецтво. Кожний з підвідділів складається з кількох статей і досить великої кількості розрізнених заміток. Деякі з них більше личили б журналові бібліологічному, аніж бібліографічному.

Ця надзвичайна, несподівана в журналі для масового читача розкіш вносить до «Нової книги» навіть певну диспропорцію. Справді: фундаментальні статті займають 12 стор.; огляди й реферати — 6; рецензії (в журналах такого роду — річ центральна) — 25; а розбита на шість рубрик хроніка — 39.

Не кажу, щоби ця хроніка була нецікава, навпаки, — але в журналі неспеціальному, розрахованому на масовий ужиток, її занадто. Пишу так тим пряміше, що й один з редакторів «Н. книги» висловився за найстрогіше розмежування всіх теперішніх бібліографічних та бібліологічних видань: «Літоп. укр. друку», «Нової книги» та «Бібліологічних вістей».

Наприкінці спробуймо зробити підсумок усім попереднім міркуванням.

Справа широкого критично-бібліографічного журналу ніколи не стояла на Вкраїні так гостро, як тепер, після кількох літ невдатних бібліографічних спроб. В тій дискусії, яка знялася навкруги цього питання, було висказано, що найкращим вирішенням цієї справи є єдиний критично-бібліографічний журнал. Справедливість цієї думки може бути обґрунтована: а) пасивністю українського читача, якого треба ще нахиляти до книжки, b) економічною його слабістю, яка не дозволяє валити йому на плечі кілька видань, і с) порівнюючим успіхом критично-бібліографічного часопису в рр. 1917—20.

Зреформована «Нова книга», як спроба вирішити справу популярного бібліографічного видання, є трохи заважка через свої занадто сильно виявлені ухили в бік книгарсько-видавничої політики. Щоби стати журналом жвавим і справді цікавим масовому споживачеві, «Н. к.» треба: 1) поширити відділ статей, поруч з питаннями книжкового торгу та бібліотечним, відгукуючись широко й різноманітно на видатніші з’явища літературного порядку, 2) замість рецензій-анотацій знов повернутися до рецензій-обговорень, як до більш змістовних і повчаючих, і 3) погодити відділ хроніки з бібліографічним характером та неширокими рамками журналу…

І нарешті — уклінне прохання не так до редакції, як до видавництва: забезпечити акуратний, щомісячний вихід журналу і тим покласти початок умовам, в яких журнал зможе обрости сім’єю постійних і добре підготованих співробітників.

1925