[Примітки до уривків з поеми «Про природу речей» Лукреція]{145}

Тит Лукрецій Кар — найзнаменитіший з дидактичних поетів Риму, улюбленець Ґете, один із попередників нашої «наукової поезії». Народився коло 99 р. перед Хр.; умер р. 55, як вірити леґенді, збожеволівши від якогось любовного напою. Твір його — поема «De natura rerum» («Про природу»), — згідно з традицією, оброблений по його смерті рукою Цицерона, — один з найцікавіших літературних пам’ятників давнього Риму. Послідовник Епікура і непримиренний ворог поширених релігійних вірувань, Лукрецій у своїй поемі викладає цілу систему епікурейської філософії, в поширенні філософічного знання і дослідницького духу добачаючи найкращу зброю проти «марновірства» і «забобонів». Моральний ідеал Лукреція (уривок 4-й) значно розходиться з нашим. Мудра й праведна людина, на його думку, повинна стояти над тривогами життя, далеко від юрби, маючи до неї «трохи подиву і багато жалю» (А. Франс); найвластивіший стан душевний такого мудреця — це незахитаний спокій, по-грецьки — ataraxia.

Закликання Венери в уривку 1-м не повинне дивувати читача: Венера для Лукреція не стільки олімпійська богиня, як просто інстинкт продовження роду. Мазор — архаїчна назва бога війни (Марс). «Сміливий еллін» — Епікур. Іфіанасса — Іфігенія. Вирушаючи в Трою, греки затрималися в Авліді. Щоб вимолити в богів попутний вітер, гегемон союзного війська цар Агамемнон мусив принести в жертву богині Артеміді (Діані) власну дочку Іфігенію. Перенесена богинею, що не прийняла крові, у Таврію, — Іфігенія стала там жрекинею Артеміди. Іфігенія Таврійська — образ рідкої краси і етичної вимовності — принаджував і нових поетів, між іншим Ґете в його чудовій «Iphigenie auf Tauris» і Лесю Українку.

1925