Полтавські свята{92}

Це вже втретє — на протязі останніх двадцяти літ — святкує Полтава пам’ять Котляревського.

Перше свято обходила вона в 1903 році, коли одкривала пам’ятник йому, — найуславленішому з своїх синів.

То було невелике (на теперішній масштаб) свято нечисленної («раз, два — и обчелся») української інтеліґенції, що з усіх кутків України зібралася віддати пошану духовному своєму отцеві, — тому першому, хто вивів українське слово «з-під курної мужицької стріхи на широку арену словесності».

З заздрістю і здивуванням слухали українські інтеліґенти вільну й зручну українську розмову галицьких гостей — на власні їх уста було покладено печать! — і, певно, не один з них вірив, що колись настане такий час і для сьогобочної України:

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться…

Та тільки час той, либонь, видавався їм без краю далеким… І коли те, мовляв, станеться?.. Яким чином?..

Але пролетіли не роки — місяці, настала воля, хоч тимчасова, — і з’явилось українське слово в пресі, виникли не знать відки клуби, «Просвіти», громади, почало наростати молоде покоління…

І коли в листопаді 1913 року Полтава обходила 75-і роковини смерті Котляревського, то на цьому святі українська мова вже переважала. Я живо пам’ятаю ті роковини, як учасник одної із виправлених київським громадянством делеґацій. Лагідний осінній день… Служба Божа перед пам’ятником на бульварі… алегоричне казання (говорив архієрей) про те, як один боговибраний народ поділявся на дві галузі — Ізраїля та Іуду — і як царство того народу міцно стояло поти, поки в згоді жили між собою обидва братні племена… А ввечері вистава в гоголівському театрі, безсмертна «Наталка Полтавка» з безсмертною грою Саксаганського і банкет в українському клубі з промовою проф. Грушевського…

Пізніше та промова з’явилася друком на сторінках «Літературно-наукового вісника». Але друкований текст — сухий, конспективний запис самих лише думок без тої сильної і несподівано яскравої форми, в яку вони одяглися, — не дає ніякого поняття про те враження, яке опанувало всіх присутніх. Проф. Грушевський говорив про «жатву многу», що дожидає «ділателей», про те, що українська інтеліґенція все ще уявляє з себе колоністів на своїй власній землі, вичерчував широкі плани будування національної культури, — а його слова приймалися до серця вже не двома десятками, а кількома сотнями, а може, й тисячами української інтеліґенції.

Через чотири роки по тому прийшла друга революція, винесла українське слово на висоти культурного будівництва, поклала міцний фундамент української науки й школи, розбудила народну свідомість. А коли настала третя реакція, з наказом № 22, з смертним присудом українській школі: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно», — то третє свято Котляревського, 150-і роковини його народження, обернулися в ґрандіозну національну маніфестацію. Я згоден думати, що полтавський дописувач надто захопився своїм патріотизмом, — що в маніфестації прийняло участь не 20 тисяч людності, а десять: бо, може, коли б точно підрахувати, то й повних десяти не набралося, але я разом з тим певен, що відгомін полтавського свята широко розійдеться кругом і захопить маси — уже не тисячі, а може, мільйони…

Хороше говорить Тичина в останніх своїх поезіях:

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі…

Що проти цієї чорної землі «белая кость» і «голубая кровь» Шульгина, ті недолугі глузування з «геть» та «себто», «самоперів» та «заковик», ті патетичні фрази про Орла та Змію, запозичені з популярних декламаторів, ті смертні просуди цілому народові:

Іди і покладися в гробі!..

Ні, таки тургенєвському Увару Івановичу нема чого вертіти пальцями і «устремлять в отдаление загадочный взор».

Чорноземна сила вже на порозі.

1919