Пам’яті Самійленка{143}

В особі покійного Самійленка ми втратили талановитого майстра, що посідав своєрідне місце в нашій поезії — трохи осторонь від великого уторованого її шляху, але незмінно на дорозі, якою йшла до нас справжня культура слова.

Франко колись високо цінив Самійленка як лірика. Вихваляв його, як рідкий приклад «поета-об’єктивіста», як майстра (в більшій мірі, аніж хто інший) «об’єктивної лірики». Ми, нинішні читачі, на Франкову думку, певне, не пристанемо. Для нас Самійленко-лірик на другий план відтіснений яскравішими постатями Лесі Українки, Олеся, Філянського, Тичини, Рильського, цих (за винятком хіба однієї Лесі Українки) ліриків par excellence. Нам здається, що у Самійленка мало, як для лірика, вибухового матеріалу, що у нього трохи анемічна, слабо пофарбована індивідуальністю емоція. Він тече спокійним і погожим струмком, не бурхаючи, завжди в берегах; він не дивує нас ні раптовим піднесенням, ні мальовничим епітетом, ні безпосередністю «крилатого» звуку (пригадується Фетове: «Лишь у тебя, поэт, крылатый сердца звук»…).

«Чи він так держить свій темперамент у поводах, — дивувався Франко, критик інколи дуже тонкий і завжди спостережливий, — чи, може, і се мені видається правдоподібним, така вже його вдача, зрівноважена і проста, що не знає внутрішньої боротьби та безумних поривів. Ясно, безжурно й погідно іде він своїм шляхом рівною ходою, не роблячи нам ніяких несподіванок, не збуджуючи ніяких надмірних надій».

Ця зрівноваженість Самійленка обумовлена його розумовістю, його розмисловістю. Як лірик, — він занадто «від голови». І тому він такий блідий там, де пробує писати під Гайне, поета виїмкового емоціонального багатства:

Її в дорогу виряджали

Сестриці, подруги й брати;

Всього найкращого бажали,

Скоріш вернутися казали

З не дуже довгої пути.

І не було плачу й ридання,

Коли сказали: «Ну, пора?»

Навіщо? Швидко час стрівання,

Прибуде знову їх кохання,

Знов буде подруга й сестра.

Один там був: у його груди

Плачем сповнялися тяжким.

І думав він: «Вона прибуде,

Але мені нічим не буде,

Як не була раніш нічим».

Та він не плакав, хоч блищала

Сльоза невдержана з-під вій,

Бо… чим вона для нього стала,

Вона зовсім того не знала,

А він не смів сказати їй!

Дивна річ! Як не дається Самійленкові ця манера, що була, — в міру темпераменту й хисту, — доступна не тільки Олесеві або Рильському, але й другорядним нашим поетам. Не кажу про загальну розтягненість вірша, про насиченість його чужорідними елементами. (Справді, для чого лірикові ці описові «епічні» подробиці: «Всього найкращого бажали»? для чого ці власні мотивування і вгадування чужих мотивів: «Навіщо? швидко час стрівання»…) Я хочу звернути увагу на одно: хто цей він у натовпі подруг і братів, автор чи хтось інший, Володимир Самійленко чи просто тип несміливого коханця? Я не знаю. Авторового зворушення я не бачу ніде. Переді мною думки і почуття в їх «общем виде». Навіть більше. В тій поезії, яка дала назву його збірці поезії, — в октавах «Україні», де Самійленко говорить, безперечно, від себе і про себе, де він сповідається, голос його не тремтить, не модулює, почуття формулюються чітко, періоди течуть рівно: ніякий «ліричний непорядок» не порушує їх стрункої логічної нанизаності.

Звідси цілком зрозуміло, що, знаючи за собою цю блідість в безпосередньому виливі почувань, цю млявість ліричного руху, Самійленко свідомо шукає епіграматичного стилю, милуючись у короткому влучному слові та знаходячи опертя в канонічних формах. Поет рефлексивний, він любить сентенцію і епіграму (в ширшому розумінні слова):

Хай тільки кожен обробить своє невеличкеє поле,

І зацвіте вся земля цвітом хорошим, рясним.

Кожний працює нехай хоч для рідного тільки народу,

І всі народи землі будуть щасливі тоді.

От властивий його тон і манера!.. Дидактична струя найлегше одстоювалася в його простих, неоздоблених і чітких рядках. І тому можна тільки шкодувати, що він, такий пасивний, не продовжував своїх «Дум буття», розпочатих друком у ЛНВ за 1917 р. «Думи буття» — це краще, що дав Самійленко в цьому дусі. В гірших випадках траплялося інше: невелика криничка ліризму вичерпувалася цілком, і тоді збідніла емоція перетворювала його вірші — найчастіше це були т. зв. «вірші на випадок» — в римовану прозу: офіціозні кантати, марші, присягальні та привітальні тексти. Такі: «Поки душею я не втонув іще», «Привіт тобі, зелена Буковино», «Пам’яті Глібова», «Наша славна Україна», «Вінок Шевченкові».

Ця порівнююча блідість самійленківської поезії признань та інтимної сповіді, проте, надолужується у нього своєрідністю його сатири, майстерністю і дотепом його ямбів та сатиричних куплетів.

«Звичайно від лірика чекають особистих признань та інтимної сповіді музично схвильованої душі. Але ліричний рух ще не робить із цих признань пісні… Лірик новочасний здебільшого розповідає про пережите та намріяне, — лірика перетворюється на монолог…» А в цьому монолозі — треба додати — на нас діє не так безпосередність відгуку, як слово розповідника і його сила переконання. Виписані слова можна пристосувати до Самійленка цілком, без жодних ґрунтовних застережень. В галузі т. зв. «чистої» лірики, лишаючи пальму першості багатьом поетам, він і досі зостається неперейденим майстром у ямбічному жанрі. Вся його міць, як поета, полягає саме в цій поетичній галузі, де, по слову одного російського теоретика, найповніше виявляється «речевая стихия».

Навели Самійленка на цю його поетичну спеціальність, мабуть, російські поети. М. Богданович у своїй статті, друкованій колись в «Украинской жизни» (1916, VII—VIII), вирізняє з-поміж них Лєрмонтова (розуміється, як автора «Думы», «Кинжала», «Не верь себе» і «Последнего новоселья»), добачаючи його вплив на «гражданских стихотворениях Самийленка». На доказ своєї думки М. Богданович наводить самійленківські міркування:

І поки на землі ще є одна сльозина,

Поезія її нащадкам передасть;

І поки на землі ще втіха є невинна,

Поезія в її ще радощів додасть, —

зіставляючи їх з відомими рядками: «И если не навек надежды рок унес, / Они в душе моей проснутся: / И если есть в очах застывших капля слез, / Они растают и прольются».

Думки Богдановича в цілому можна прийняти і навіть краще обставити прикладами (пор. в «Людськості»:

Найкращі п?риви, гарячі почуття

Розсікли ми ножем холодним міркування

І склали ми собі розмірене життя

Без глибини думок, без сили почування), —

але разом із тим треба зробити і застереження. На Лєрмонтові справа не стала: від Лєрмонтова Самійленко перейшов і до його зразка Оґюста Барб’є, «Поступ» якого («Навіщо придались, мій Боже, ті картини»…) він переклав уже наприкінці 80-х років. Широка філологічна освіта Самійленка, його начитаність дозволяють думати, що йому не лишилися невідомі й декламації В. Гюґо, і греко-римські основоположники ямбу (Архілох, Горацій), і що ті десять-дванадцять речей ямбічного жанру, з якими найчастіше Самійленкове ім’я асоціюється, є продукт хорошої літературної виучки. До них належать: «У сумний час», «Вже годі плакати…», «Поступ» (із ямбів Barbier), «26 лютого 1890 р.», «Невже для нас…», «Не вмре поезія…», «До поета», «Людськість», «Сон». Тоном і характером сюди ж треба було віднести і знамените «Carmen saeculare українського неробства та псевдопатріотизму» — сатиру «На печі», коли б на те давав право розмір, у якому цю річ витримано (анапест).

Ямби Самійленкові не зовнішнє лише наслідування, не проста пересадка французької рослини на український ґрунт, але разом із тим і дотепна та складна її акліматизація. І як відміняється терпка мова і громадський пафос Барб’є, перейшовши через інший національний характер та особисту вдачу Самійленка!

Франко, що кілька разів зустрічався з Самійленком, лишив нам яскравий і принадний образ цієї «зрівноваженої і трохи квієтистичної вдачі». На думку Франкову, в ній лише загострювались типові риси національні: «Властиво, це був правдивий тип лівобережного українця, важкого на ініціативу, склонного до рефлексії й задуми, наділеного тонким гумором і сатиричною жилкою». Отже, і в творчості Самійленковій виявилися не так його індивідуальні прикмети, як вірний життю і дійсності в усіх деталях, трохи, може, шаржований національний тип. І варт придивитися до таких гумористичних приказок, як «Божий приклад», «Невдячний кінь» або «Мудрий кравець», щоб відчути, наскільки Самійленко близький до народного гумору, як органічно з нього виростає. Та сама благодушність, добра, не в’їдлива посмішка, трохи лукавства і епічна непохапливість.

В цій епічній повільності, в цьому «золотому гуморі» і розпускає Самійленко ораторський пафос і гіркість традиційного ямбу. Рефлексія, тиха меланхолійність «лівобережної» натури притлумлюють різкий його тон.

Варт із цього погляду порівняти найдошкульніший із самійленківських віршів ямбічного жанру — «Сон» — з якоюсь із прославлених речей Барб’є. От, наприклад, «Ідол» останнього. Героїчна доба революційного піднесення, коли над країною стоїть месідор, палючий місяць жнив; прекрасна Франція, що мчить наосліп, як кінь, що ніколи не знав ні мундштука, ні острогів; і маленький корсиканець, aux cheveux plats, що скочив їй на хребет і, переламавши хребет, покинув її розчавленою на шляху. Барб’є закінчує сильним ліричним пасажем (уступ V):

Ainsi passez, passez, monarques d?bonnaires,

       Doux pasteurs de l’humanit?…

Отже, минайте нас, владики благодушні,

       Ласкаві пастирі людства… і т. д.

Той самий порядок і в лермонтовському «На смерть Пушкина». Спокійний і теплий виклад у перших двох уступах, у третьому вибухає нараз сильною, палкою інвективою:

А вы, надменные потомки…

Тим часом у Самійленка ніякого степенування в чуттях, ніякої ґрадації у вислові, жодних розрахованих на ефект кінців. Авторові сниться сон: велике свято, накриті столи. Приходять гості і, не привітавши господарів, кидаються до їжі:

І бенкет розпочавсь; як хижі ті вовки

         Глитали гості нашу страву,

А ми сховалися в далекії кутки

         І відтіль їм співали славу.

Гості «набуваються», і разом із тим ростуть їх претензії: господарі на їх наказ мусять приносити на себе бичі, мусять зрікатися своєї честі, гідності, взаємної дружби і товариської солідарності; мусять видати на муку власну матір:

І снилося мені: ми матір волокли

     Хто за косу, а хто за ноги;

Зривали одіж їй, і били, і товкли,

      Аж кості хрускали в небоги.

І стався дикий крик пекельний, навісний!

      Враз бризнули струмки криваві…

І от тут раптом, у момент найбільшого напруження, коли читач жде ліричного вибуху, жде громів на адресу старої реакційно-дворянської Росії (алегорія досить прозора!), жде чогось на зразок Франкового «Тюрмо народів, обручем сталевим…» — епічна рамка гармонійно і м’яко замикає низку жахливих малюнків:

Тут кинувсь я від сну, але той сон страшний

       Мене не кидає й на яві.

Лірика, пафос не збуджуються в авторові. Скептичний і неохочий до маніфестування своїх почувань, він не любить показуватись на трибуні і декламувати перед людьми про свої внутрішні болі. Він ховається за свої картини: факти красномовні і говорять самі за себе.

А «Сон» — це ж найгостріша річ у ямбічному надбанні Самійленковому! Другі, як, наприклад, «До поета», не мають і цієї різкості сатиричних контурів: до Ювеналових бичів справа не доходить ніде. Та й якої сатири можна ждати від поета, в основі добродушного та лагідного, що навіть з такої, в умовах нашої дійсності одіозної фігури, як поет-графоман (справжнє громадське лихо!), робить сливе симпатичну постать. Ми готові помиритися навіть з настирливою претензійністю цього невизнаного генія; він так страждає, такий він у нашого поета нещасний та прибитий! Справді: «в його… вірші — лойову вгорнули свічку» («Горе поета»).

Репрезентована в Самійленковій манері м’якість і споглядальність народного гумору привела поета кінець кінцем до утворення своєрідної української редакції традиційного гораціївського, барб’є-лермонтовського ямбу.

Але на цьому значення Самійленка в нашій поезії не обмежується. Не менше знаний він і як творець сатиричного куплету, неперевищений досі представник віршового фейлетону, майстер злободенної версифікації, — як поет, що обточив свою куплетну манеру на тонко відчутих і художньо відтворених «Chansons» Беранже.

До Беранже Самійленко ще ближчий, аніж до Барб’є. Невимушена веселість, ясність, навіть деяка «фривольність» Беранже йому ближчі, як кінець кінцем шорсткуватий пафос автора «Ямбів» та «Ямбів і поем». Але і тут, вірний собі, Самійленко, — прекрасно схоплюючи куплетну форму, вигадуючи яскраво-дотепні рефрени, — перекладати, проте, лінується, перекладає рідко і мало. Тільки три речі з Беранже переповів він по-українськи: «Пташки» (друк. 1888), «Цар Горох» (1897) і «Сенатор» (1906).

Характерне і сумне для історика поезії це припізнення, з яким надійшов до нас Беранже. Поет, що його слава процвіла у Франції в 10—20—30-х роках XIX в., якого «Chansons» виходили між 1815 і 1833 рр. (пригадаймо пушкінського графа Нуліна, що з’являється «в Петрополь» — «С bons mots французского двора, с последней песней Беранжера»); поет, що в російській літературі 50—60-х рр. знайшов талановитого тлумача в особі В. Курочкіна і став популярний (пригадаймо Шевченка, що, повертаючись із закаспійського вигнання, записує до свого «журналу», поруч «Собачьего пира» Барб’є, як літературну новину, «Навуходоносора» Беранже в курочкінському перекладі), — у нас, в українській поезії освоєний тільки в пізніх переспівах Самійленкових (про другорядних перекладників можна не згадувати). Правда, зате ми можемо похвалитися, що у нас Беранже переданий артистично. «Сенатор» Самійленків (у Беранже — «Senateur») не нижчий від «Знатного приятеля» Курочкіна, а його «Цар Горох», безперечно, кращий за всі відомі нам російські переклади.

У Беранже ця прегарна п’єса має назву «Le roi d'Yvetot».

Il ?tait un roi d’Yvetot

    Peu connu dans l’histoire,

Se levant tard, se couchant t?t,

    Dormant fort bien sans gloire,

Et couronn? par Jeanneton

D’un simple bonnet de coton,

    Dit-on.

Oh! oh! oh! oh! ah! ah! ah! ah!

Quel bon petit roi c’etait l?!

    La, la!

Новіший російський перекладач І. Тхоржевський переспівує блідо й сухо, немов виправдуючи шорстке Шевченкове слово про «черству московську мову»: «Легендарный король».

Жил да был один король —

Где, когда — нам неизвестно,

(Догадаться сам изволь),

Спал без славы он чудесно,

И носил король-чудак

Не корону, а колпак —

      Правда, так!

Ха, ха, ха! Ну не смешно ль

Вот так славный был король.

Органічно близький народному гуморові, Самійленко пригадав леґендарних царів народних приказок — «царя Панька», що правив тоді, як «земля була тонка», і «царя Гороха», що панував, «коли людей було трохи». От він, цей симпатичний «цар Горох»:

Колись був добрий цар Горох,

     В історії незнаний.

Без слави добре спав за трьох,

     Немов простий підд?ний.

Замість корони тільки й мав

Ту шапочку, що надівав,

     Як спав.

Ах, ах, ах, ах, ох, ох, ох, ох!

Який був добрий цар Горох!

     Ох, ох!

Переклад зразковий. Не кажучи про те, що він точніше віддає зміст і ритм ориґіналу, аніж переклад російський, — хіба не досить, що, перечитуючи його, не маєш того прикрого почуття, що виникає при читанні доброї частини українських перекладачів, не почуваєш, що перекладач іде за якимсь авторитетним зразком російським? А потім, так прекрасно зукраїнізоване королівське ім’я і так глибоко звучить це спочутливе й сумовите українське «ох!» замість безтурботно-веселого ґалльського — від Рабле та Кола Брюньйона — «la, la», і потім — характерно! — українізуючи Беранже, Самійленко ніде не впадає в обивательську «малоросійщину» епігонів Котляревського.

Нема «малоросійщини» і в його власних фейлетонах. Вони досить численні, перелічуємо лише ті з них, що писані куплетами і оздоблені рефренами: «Горе поета», «Ельдорадо», «Патріота Іван», «Возсоєдиненний галичанин» (з рефреном «О дайте, дайте сто рублів слузі всеруської ідеї»), «Весняний спів», «Новий лад», «Дума-цяця», «Истинно русские заслуги» (з рефреном: «Зате так мало в нас небитих і конституції нема»).

Але не тільки Беранже був учителем Самійленка, як основоположника віршованого фейлетона (цю славу Самійленко розділяє з Франком, як автором «Ботокудів» та «Мандрівки Русина з Бідою»): в його віршах знати і Олексія Толстого, і Гайне. Гайне нагадує його «Те Deum»; Олексія Толстого він використав у «Ельдорадо»:

Поразмыслив аккуратно,

Я избрал себе дорожку

И иду по ней без шума

Понемножку, понемножку.

Але, звичайно, це не є наслідування, — це свідоме використання, навіть з деяким загостренням, цікавого гумористичного засобу, виявлення літературної виучки й очитаності.

Хороша літературна освіта і обумовлена нею культурність сприйняття і дозволили Самійленкові, ніде не зриваючи з народно-гумористичною основою (і не колекціонуючи її утворів, як Руданський), дати тонкий літературний продукт. Самійленко цю народно-гумористичну основу в собі культивує, обробляє і в результаті оправляє її літературно.

В цьому й полягає повчальність його прикладу. Всім відомо, що ми маєм цілі поклади народного гумору, і навіть у підручниках географії гумор зазначається як характерна риса українського світовідчування, а проте українські гумористичні журнали, що коли-небудь виходили, і багато з наших гумористичних письменників справляють враження убоге й сумне. Гулак-Артемовський і всі менші наслідувачі Котляревського, дещо у Стороженка, куплети та казки Кропивницького, не кажучи вже про Раєвського і безсмертного автора «Торби реготу» Олександра Півня — який силуваний і примітивний сміх, яка вульґарна в своїй підкресленій конкретності мова! І хоч як прикро, але, знаючи дещо з писань сучасних поетів та прозаїків, мусимо признатись, що й досі цей сміх і ця мова не віджили цілком. Очевидно, щоби на ґрунті нашого гумористичного світовідчування зріс гідний свого імені український гумор, нам треба засвоїти самійленківську культуру письма і взяти на увагу його приклад.

1925