Леся Українка та її «Лісова пісня»{185}
Леся Українка — є псевдонім, тобто не справжнє, прибране наймення. Належить воно Ларисі Петрівні Косач, що виступила в українськім письменстві тринадцятилітньою дівчиною р. 1884-го і вмерла п’ятнадцять літ тому, 1 серпня 1913 р., здобувши собі славу найвизначнішої — поряд з Ольгою Кобилянською — із українських жінок-письменниць.
Батько її Петро Антонович, давній київський «громадянин» (тобто член української студентської громади 60-х рр.), служив спочатку на Волині, у Звягелі, а потім у Києві при генерал-губернаторстві. Мати її, Ольга Петрівна, писала віршем і прозою, перекладала (один час уславилася своїми перекладами з Гоголя); потім, уже після революції 1905 року, видавала часопис «Рідний край» і при ньому для дітей «Молоду Україну». В літературі її знали і знають під прибраним ім’ям Олени Пчілки. В українській сім’ї виростаючи, Леся Українка змалку вчилася — а це на той час траплялося рідко — української мови, і говорила нею далеко краще, ніж усі її однолітки та товаришки. Ходити до шкіл їй не довелося через хворобу (туберкульоз кісток), що спочатку прикинулась до руки, не даючи їй змоги учитися музики, а потім до ноги. Але вдома пощастило їй дістати освіту добірну, що цілком заступила їй середню та й вищу школу. Леся добре знала нові мови — французьку, німецьку, англійську — а прислухаючись до науки старшого брата, засвоїла собі трохи і давні мови, латинську та грецьку; принаймні, пізніше вона перекладала з давньогрецької мови Гомерову «Одіссею».
Багато допоміг її освіті рідний її дядько Михайло Драгоманов, що, р. 1876-го звільнений урядовим наказом із Київського університету, жив тоді за кордоном, випускаючи українські громадсько-політичні журнали, збірники, книжки, що не могли вийти в царській Росії, підтримуючи в Галичині гуртки молоді, що додержували соціалістичних переконань (учнем Драгоманова в Галичині був і Франко); а потім коло 1890 р. став за професора в Болгарії, у Софійськім університеті. Леся Українка листувалася з дядьком, робила для нього переклади, цікавилася його науково-популярними роботами і сама навіть написала була, своїй молодшій сестрі для вжитку, підручник історії східних народів українською мовою. У дядька Драгоманова вона прожила кілька місяців перед його смертю (р. 1895), а потім іще якийсь час перебула з його сім’єю у Болгарії.
Під впливом дядька Леся Українка стає соціалісткою. За його вказівками (Драгоманов весь час казав молоді вчитися соціально-політичних наук із писань західноєвропейських соціалістів), а почасти і підпадаючи загальному рухові тогочасної молоді, береться вона за соціологічні та економічні писання Маркса, — одна з перших в українськім громадянстві. Бере вона участь і в російських марксистських журналах, як «Жизнь», і в українських («Дзвін»).
Разом з тим здобуває вона й літературне ім’я. В 1892—93 рр. виходять її перші книжки поезій, ориґінальних («На крилах пісень») і перекладних із Гайне. Р. 1899-го з’являється друга книжка її власних утворів поетичних «Думи і мрії», а згодом, р. 1902-го і третя, «Відгуки». Поетичний хист Лесі починає відзначати українська критика, а надто Франко, якого слово важило тоді у літературних справах найбільше і який у своїй статті визнав, що ні один із українських поетів не показує в своїх поезіях такої моці, як ця слабосила та хоровита дівчина. Трохи пізніше, коли Леся жила, лікуючись, у Карпатах і стрілася там з Франком, то Франко на її вірш «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» озвався своїм: «На ріці вавилонській і я там сидів». В 1901 р. Леся ближче зійшлася і з Кобилянською; бувала і в студентському гурті буковинському, що потім у своєму видавництві «Молода Україна» надрукував її «Відгуки».
Всі ці літературні успіхи Лесі ішли в парі з новим нападом та зростанням її хвороби: здавалося, ліквідована закордонними операціями, вона перекинулася тепер на внутрішні органи, на легені та нирки. Починаючи з 1903 р., Леся Українка рідко коли могла дозволити собі таку приємність, як прожити зиму в Києві; її здоров’я потребувало теплішого клімату: то французько-італійського узбережжя Середземного моря, то Криму, то Кавказу. Р. 1908-го славнозвісний німецький хірург засудив її ще на дальші подорожі, до пекучих пісків та сухого повітря Єгипту. Відбувати ці далекі подорожі за кордон «на прощу до єгипетського сонця» було нелегко, тим більше, що грошові засоби Лесі Українки були невеликі, і в самому Єгипті їй не раз доводилося давати лекції тощо; до того ж і хвороба щороку то більше точила організм. В останніх роках життя Леся Українка завжди мала високу температуру ввечері, і та температура її виснажувала. Коли ж вона бралася писати, то писання її мучило ще більше: це була друга гарячка, друга маячня, що приносила їй нові образи, нові видива, розмови. Задуми, деталі намислів, віршові рядки — все це треба було занотовувати, записувати, поспішаючи, — поки є сила і снага; а потім все те доводилось покутувати довгим вилежуванням у ліжку. У такому хворобливому стані — «в припадках умопомешательства» — написала Леся Українка (в Кутаїсі, на Кавказі) всього за кілька день свою «Лісову пісню»; на оброблення та на переписування пішло без порівняння більше часу, ніж на саме компонування. На Кавказі написаний і другий найкращий твір Лесин — її драма «Камінний господар». На Кавказі, в Сурамі, в горах вона і вмерла, на сорок третьому році життя, і через тиждень була похована в Києві на Байковому кладовищі.
Повсякчасна хвороба та перебування Лесине за кордоном, по середземноморських та єгипетських теплицях полишило свій слід на її творчості. Думка поетки раз у раз відривається від рідного краю та його обставин, сходить на верховини теоретичних міркувань, що починають переважати, торувати над простим безпосереднім почуттям. В її драмах, що взагалі вимагають від читача доброго підготування, дуже багато розумних суперечок, глибоких думок, і тому деякі з них краще читати, аніж бачити на сцені. Та й те треба сказати, що, пишучи деякі з них, авторка, мабуть, і не думала про виставу.
Читача, що візьме до рук збірку творів Лесі Українки, може здивувати і те, що майже всі вони розповідають про чуже життя і про давні віки. Так, наприклад, «У пущі» розповідає про англійських пересельців, що утікали від переслідувань за віру в ліси Північної Америки, засновуючи там нові села та міста; поема «Камінний господар» переказує леґенду про середньовічного іспанського маґната Дон Жуана (чи вірніше Дон Хуана), великого грішника, що знав годити тільки своїй «буйно-викоханій волі», помітаючи людськими правами, порядками та звичаями; поема «Кассандра» забирається ще далі: її зміст узятий із леґендарних переказів про облогу Трої, малоазійського міста, зруйнованого за три тисячі літ до нас і оспіваного в старогрецьких поемах, що дійшли до нас під іменем Гомерових.
Тільки дві з її більших драм, «Бояриня» та «Лісова пісня», взяті з українського життя. Дія «Боярині» відбувається на Україні та в Московській державі XVII в., а «Лісова пісня» разом з українськими поліщуками виводить і ті казкові істоти, що існують тільки в народних повір’ях: лісовика, мавок, потерчат, перелесника тощо. Леся Українка ніде не ставить перед собою в драмах (в оповіданнях вона це робить) завдання змалювати громадське життя таким, як воно є, з усіма його формами та особливостями. Вона немов одривається від об-станови, від характерних рис місця й часу, змальовуючи таких людей і такі справи та події, що бувають у всяку добу і в усякому громадянстві. Найголовніший предмет її письменницького інтересу — це думки, які вона хоче розвинути, а тому і байдуже їй, що бере вона для своєї «Лісової пісні», фантастичні істоти чи справжніх, звичайно стріваних у житті людей.
Що ж хоче сказати Леся Українка своєю «Лісовою піснею»? Коротко висловити того не можна. Художні твори промовляють не так до розуму, як до почувань, та й не завжди їх мову можна перевести на язик чітких та ясних понять.
Дві найголовніші постаті виступають у «Лісовій пісні»: Мавка, що покидає ліс і йде жити до людської хати, і молодій парубок Лукаш, що любиться з Мавкою, а потім одружується з хазяйновитою вдовицею Килиною. Мавка, побачивши людей і людське життя, їхнє житло й турботи, відчуває свою самотність у лісі. Хоч лісовик і говорить їй:
Грайся з вітром,
жартуй із Перелесником, як хочеш,
всю силу лісову і водяну,
гірську й повітряну приваб до себе, —
але минай людські стежки, дитино,
бо там не ходить воля, там жура
тягар свій носить. Обминай їх, доню:
раз тілько ступиш, і — пропала воля!
Але Мавка не зважає. Полюбивши Лукаша і Лукашеву пісню, вона йде жити з ним. Але серед сім’ї Лукашевої може бути тільки з дядьком Левом, що, одвіку живучи в лісі, приятелює з «лісовим кодлом». Вона не може знести суворого звичаю Лукашевої матері, не може покластися на м’яку вдачу Лукаша. Його кохання — занадто людське, воно:
солом’яного духу
дитина квола. Хилиться од вітру,
під ноги стелеться. Зустріне іскру,
згорить не борючись, а потім з нього
лишиться чорний згар та сивий попіл.
Мавка починає тужити за старим життям, за своїм високим верховіттям, яке вона покинула задля позему людських стежок. Але повороту немає, і вона як тінь ходить коло Лукашевої хати, не маючи сили її покинути.
Подібне до Мавчиного і горе Лукаша. Сільський парубок, майстер вирізувати сопілки, що сам не може зрозуміти свого хисту пісенного і багатства почуттєвого,
хоча душа його про те співає
виразно-щиро голосом сопілки, —
він щасливий, поки з ним Мавка та його безжурна молодість, що вказують йому на красу природи, навчають слухатися її голосу, а не практичного голосу тісного людського життя. Але от Лукаш одружується з Килиною, потопає в господарському клопоті, у бідності, у злиднях. Його життя стає для нього, мрійника, нудним та нецікавим. Він тужить за Мавкою, за колишнім щастям і, занедбавши господарство, блукає самотній лісами. Горить його лісова господа; мати й жінка знов переносяться на село, але він не хоче. Він став мудрий. Він знає марність людського надбання, він буде в лісі глядіти недогарків свого колишнього добра. Йому здається, що то його занедбана доля озивається до нього:
Ой колись я нав?сні
тут по гаю ходила,
по стежках на признаку
дивоцвіти садила.
Ти стоптав дивоцвіти
без ваги попід ноги.
Скрізь терни-байраки, та й нема признаки,
де шукати дороги.
Отже, не вважаючи, що в «Лісовій пісні» така сила різних фантастичних образів, вся її драма-поема дуже людська своїм змістом. Вона показує в постаті Мавки та Лукаша тих невдах, що зраджують себе самих, не слухаються голосу свого хисту, своєї думки та здібностей і з власної стежки сходять на манівці, лишаючись невдоволеними та сумовитими, живучи
Як одрізана гілка,
Що валяється долі.
«Лісова пісня» уважається за найкращий твір Лесі Українки. На те пристає більшість критиків, що писали про Лесині драми. Уважають, що ні в одній із її п’єс немає такого легкого та розмаїтого вірша, такого багатства мови, такої широти та теплоти у авторському ставленні до своїх витворених фантазією постатей. Визнавала те саме і Леся Українка. В листі до матері, відповідаючи на її здогади, чи не Гоголь своїми «Вечорами на хуторі» навів її на думку написати «Лісову пісню», — вона розказує, що дійові особи цієї «драми-феєрії» запали в її фантазію ще за дитячих літ з народних казок та материних оповідань. «Я здавна тую мавку в умі держала, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімним (озеро в Ковельському повіті) вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш? — у дядька Лева Скулинського… Видно, вже треба було мені колись її написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну чому. Зчарував мене цей образ на ввесь вік».
Ціле життя ношений в уяві, цей образ згадався Лесі Українці на Кавказі, коли вона затужила за волинськими лісами, і досить було чотирьох днів, щоб він з’явився на папері. Він уже достиг в думці поетки. Через те і виповівся він так легко і вдався їй так, як не вдавалась ні одна літературна робота.
1929