До Ростислава Олексієва{223}

Київ, 12. IV. 1931

Вельмишановний товаришу!

Вашого листа одержав на другий день, як Ви його послали (акуратність для київської пошти зворушлива), і відразу ж одправив Вам свої сонети, які були під рукою. Сьогодні хочу відповісти кілька слів на Ваші запитання. Власне, по кілька слів на кожне із Ваших запитань, — хоч розумію: єсть серед них такі ґрунтовні, що вимагають докладнішої і, можливо, усної, не писаної відповіді.

Отже, — 1. Можливості і перспективи сонета. Правду сказати, це питання ніколи мене не обходило. Мені сонета ставало, на мій вік стане, а після мене хоч сельвінщина з карикатурними строфами та складною номенклатурою для простих речей! Але раз це питання ставиться — то що ж? — треба признаватися. Можливості сонета сильно обмежені чотирнадцятьма рядками та традиційною його тематикою. Проте безперечно для мене і те, що сонет належить до жанрових форм «растяжимых». Чотирнадцять рядків сонета, при різному тематичному виповненні та різній синтаксичній організації, справляють враження то довгого, то короткого вірша. Спостереження це зробив, здається, Бутурлін у вступі до посмертної збірки своїх сонетів. По-друге, чотирнадцять рядків можна (не ламаючи сонетного принципу, його логічної ударності, як ламається вона у «вінку сонетів») подвоювати, потроювати, п’ятерити, запроваджуючи такі сонетні комбінації: по два (питання — відповідь; теза — заперечення, або частковий коректив), по три (теза, антитеза, синтез), по чотири (кожен із чотирьох сонетів виконує функцію якогось із строфічних компонентів ізольованого сонета) і т. д. Можна боротися із замкнутим тематичним кругом. Думаю, Ви сильно перебільшуєте, говорячи про сонет наших днів як про стилізацію і тільки. Сонет — то є архітектурний принцип, а не декорація. Коли хтось колись декорував ці конструкції у ренесансовому стилі, то чому ці хороші пропорції не можуть придатися для іншого стильового мислення? Справді, що спільного у «Кримських сонетах» Міцкевича з Петраркою? І де елементи стилізації у «Кримських сонетах» Міцкевича? Єсть жанри, тісно сполучені з певним ідейним та тематичним насиченням, наприклад, байронічна поема. Хто може повторити тепер схему «Бахчисарайського фонтана» або «Мазепу», не ставши смішним? (як Сосюра у своєму «Мазепі»). І єсть жанри, які вже поширилися, пристосувалися і живуть, поволі модифікуючись. Такий, наприклад, сонет. І з цього погляду хто знає, може, він довговічніший за вергарнівський vers libre.

Хороші строфи з окресленим жанровим застосуванням можуть бути і поза канонічним сонетом. Не знаю, як виправдають себе Ваші 10 рядків + 8; але я пробував утворити строфу-жанр із строфічної одиниці «Євгенія Онєгіна». У Пушкіна строфа ця інколи ізольована і суто лірична (тобто не служить фабулі) — наприклад: «Любви все возрасты покорны», з її переломом сонетного типу по 8 рядку і афористичною одстояною дворядковою кодою.

Запровадьте тепер п’ятистоповий ямб або п’ятистоповий хорей; почніть строфу раз з жіночої рими, а раз з чоловічої; надайте їй лірично-сатиричного тону — і вже маєте хороший сонетоїд, без порівняння кращий, як усі вільноотпущені сонети великих майстрів і непутящих писак.

Можна канонізувати і таку строфу-жанр: дванадцять рядків шестистопового, попарно римованого ямбу з переломом після 7 (або 5, або 9) рядка. Логічна схема простіша од сонетної. Але який ефектний перелом після непаристого рядка, коли рима приходить після паузи, а дожидання її примушує звернути увагу на інше смислове спрямування Abgesang’y^{224}. Мої елегії в «Камені» підказані саме таким намаганням знайти оптимальні комбінації поза сонетом.

2. Яку цезуру давати в п’ятистоповому ямбі? Всяку. Найкращою уважається після другої стопи: «Юначе, стій! // Схились на плити край». Але непогана і в середині третьої стопи: «Книжок дитячих // неубутні чари», і після третьої стопи: «Ніхто не скаже нам: // жерці і маги». Можливі навіть рядки без виразної цезури і з двома цезурами. Розв’язує справу контекст рядковий, рух цезур по цілій поезії. Самі цезури після другого наголосу, при скучності синтакси, вірша не рятують. Ви пам’ятаєте, певно, потворне надсонівське:

Я вас созвал, // старейшины Непала,

Как властелин // и любящий отец,

Чудесный перл // судьба мне даровала.

3. Найкраща комбінація рим у терцетах. Для мене — ccd + ede. При такому порядкові забезпечується чоловіче закінчення при жіночій римі в початковому рядку, і навпаки: жіноча клаузула останнього вірша при чоловічій у першому.

4. Що краще: п’ятистоповий ямб чи шестистоповий? Я без найменших вагань висловлююсь за п’ятистоповий. Шестистоповий вірш — сумна необхідність, напр., при передаванні Ередія. Як умістити сонет із «Трофеїв» в 146, 148 складах? Мимоволі, а інколи і свідомо берешся за 174, 176. Шестистоповий ямб, на мій погляд, одноманітніший, скучнить його глибока і фіксована цезура. Про це — в передмові до посмертного Бутурліна.

5. Щодо заборони повторюваних слів і неточних рим мушу сказати: «серці» і «терцій» — рима точна, а повторення: «Poor Yorick» у першому терцеті сонета не псує. Поняття точної рими в українській поезії — при неопрацьованості теоретичній і практичній цієї ділянки — евфонії — мусить бути трохи поширене, порівняно до російської. У сонеті Бажана «Залізнякова ніч» «третіх» — «кетяг», на мій погляд, рима цілком сонетна.

6. Архітектура терцетів. По-моєму, терцети можуть бути і окремими реченнями, і інтонаційними, замкнутими у собі кусками одного речення. Неприпустиме тільки одно: відсутність паузи по 1-му терцеті, напр., те, що є у мене в «Князі Ігорі».

Ще кілька слів про Ваші поправки до присланих мені сонетів. «Каравела» виграла фонетично, але остання терцетка трохи зблідла. «Святослав» виграв. «Alia Ередія» — виграв щодо словника, але останній рядок важкий (5 повносилих наголосів). «Тлінь забудь» — я б поставив «тлін», дві пом’якшені приголосні в закінченнях сусідніх слів роблять неприємне враження. «Жовтень» виграв. «Ех libris», мабуть, теж. А от у «Турнірі» мені шкода давнішого закінчення. Воно без порівняння яскравіше.

Сонетів своїх, крім «Камени» та антології «Українська поезія», я не друкував майже ніде, якщо не зважати на пару перекладів із Ередія («Забуття» і «Джерело юності» — в «Зорі» катеринославській) та одного (чи двох) ориґінальних в «Новій громаді». Після 1925 р. я ориґінальних віршів не друкував і майже не писав. 16 сонетів «Камени» — це приблизно третина того, що я маю. Нові сонети, писані після «Камени» (1921—1922 років) — «від лукавого». Майже всі вони знижені до розмовного тону, безобразові, часто — іронічні. Взагалі нічого спільного з ередіїзмом.

Але то матерія осібна, про яку краще поговорим докладніше і при іншій нагоді.

Ваш М. З.

Вельмишановний товаришу!

Відповідаю на Вашого листа по пунктах.

1. Сонет як стилізація. При Ваших застереженнях це твердження не страшне, і я — чого доброго — пристав би на нього, — тільки ж тоді, бувши послідовним, треба безмежно поняття стилізації поширювати, переносячи його і на октаву, і на терцину, і на всі канонічні строфи, віддавна з певними жанрами пов’язані. А чи маємо право те робити? Чи можна назвати стилізацією «Дон-Жуана» Байронового, хоч написано його такими ж нібито октавами, як і «Визволений Єрусалим» Торквата Тассо? Строфою «Онєгіна» зложено і фривольну лермонтовську «Казначейшу», і патетично-учительного «Сковороду» Куліша. Та чи можна на цій підставі розглядати обидві поеми як «стилізацію» пушкінського роману?.. Так і наш теперішній сонет мало подібний до сонетів найстарших майстрів — де в ньому Петрарка, дю Белле? Все інше: змінилися думки, теми, образовий добір, ритміка навіть, хоч тут лишаються ті ж чотирнадцять рядків, ті самі катрени і терцети. Отже, чи не слід визначати явище стилізації незалежно від строфічних форм, щоб не заплутати справи?

2. Сельвінщина. «Пушторгу» я не відкидаю. Не люблю я тільки «Улялаєвщини» та «Рисі». Прикрі мені й теоретичні його розумування («Звезда», 1930, X—XI), і естрадно-рекламний характер його репутації.

3. Ваші нові сонети. На мій погляд, всі вони щонайменше стоять на рівні попередніх дванадцяти — дорівнюючи якісно кращим із них. Найбільше подобається мені перший, найліричніший — «Далеке». Він має прехорошу pointe наприкінці, про складність і простоту. Рима -валось (вал ось — здавалось), на мій погляд, враження не псує, але, можливо, декому, хто не любить гумору, надто в сонеті — вона покажеться не досить строгою. «Муцій Сцевола» для мене не такий цікавий: занадто хрестоматійний герой, з усіх підручників знаний, — як то він «dextram manum in faculum incensum ingecit» — правицю поклав на розпалене вогнище. До того ж Муцій Сцевола у Вас надто алегоричний. Надрукувати такий вірш — то значить не обтруситися з коментарів, «иносказательных» і «духовных». — Гекуба мені не заважає: нізвідки не видко, що Ви маєте на оці троянську Гекубу, а не сумарний (зовсім дозволенний, хоч не дуже свіжий) під тим іменням образ стражденної матері. Четвертий рядок першої строфи справді трохи перевантажений — два хореїчні слова підряд особливо неприємні: «у тоскній спразі згуби». — «Пан» жодних спостережень не викликає, — сонет «приятный во всех отношениях». Терцети подобаються мені більше у другій редакції.

4. Ваше запитання про елегії. Рима, — пишете Ви, — приходить після смислової паузи. Чи не можна використати цього принципу в сонетах, в двох перших рядках терцетів? Напр. у схемі ccd — ede? Думаю, що ні. Правда, перший рядок терцетів (першого і другого) можна зробити замкнутим реченням, а рядки другий і третій міцніше поміж собою пов’язати. Але враження належного все одно не буде. Пауза поміж терцетами — а вона, кажуть, у сонеті є конечність — все одно не дасть змоги упорядити елегійного ефекту. В елегії ефект помітний тому, власне, що перебій робиться між сьомим і восьмим віршами.

За добре слово про віршову мою посилку дуже вдячний. Ви трохи перебільшуєте поетичну вартість моїх сухариків. Я до них ставлюся суворіше, хоч писати пишу і навіть гадаю видати колись, згодом. Відкинувши з десяток речей ранніх, не відновляючи літератури приятельської, почасти загубленої, я маю їх поверх 50-ти (51—52). Ще б кілька штук — і можна обходити Festum Semi Herediatum (півередіївське свято): Ередія має сонетів — 118.

Втім, бувайте здорові. Зичу Вам добрих настроїв і сонетичного успіху над милим Дінцем.

30. V. 1931 Ваш М. З.

[Грудень 1931]

Вельмишановний Ростиславе Івановичу!

Спасибі за листа. Я вже, правду сказати, і не сподівався що-небудь од Вас одержати. Думав, що Ізюм і наддінецькі піски остаточно поглинули Вас і Вашу творчість. Улітку я мав нагоду двічі проїхати Донбасівською залізницею. Бачив Дінець за Змієвим, бачив його межи Лиманом і Ямою, впізнав здалеку Святогорський монастир, що здався мені вищим, чубатішим, степовішим, як на фотографіях у Семенова-Тяньшанського. Проїжджаючи через Ізюм (обидва рази вночі), виходив на перон і згадував Вас. Місцевість мені дуже сподобалася, і тільки одне прикро, що я не роздивився на Оскіл і не уявляю, який він проти Дінця і який на вигляд… Чи правильно я здогадався, що над Осколом десь і Ваша Капустянівка?

Ваші міркування про переклад сонетів дуже ґрунтовні, такі ґрунтовні, що я, читаючи зараз курс теорії перекладу в Лінґвістичному інституті, можу тільки в найзагальніших піддержати рисах. Теоретичні міркування про переклад — то для мене буденщина, не завжди приємна, і — проза, проза…

Про Загула і його трактування точності, розуміється, двох думок не може бути. Поняття точності у віршовому перекладі зводити на дослівність, на вербальне пересаджування рядка по рядкові може тільки людина без розуміння і тями. Думаю, що перекласти вірші точно — це значить ствердити примат мелодики ориґіналу (ритм + синтаксис) над його вербальністю. Так думав І. Анненський, так думають усі хороші, тобто сміливі перекладачі. Як мовив хтось: секрет хорошого перекладу — додержана міра у суб’єктивному тлумаченні естетичного стрижня першотвору.

Тепер щодо Ваших перекладів. Я маю до Ваших сонетів живу симпатію (вони сонетніші, аніж мої, скажімо. Ви пишете сонети, бо хочете мати сонети, а я пишу сонети, бо інакше, поза канонічним розміщенням думок та образів, у мене не буде нічого, бо поза сонетом — я безпорадний). Отже, і переклади Ваші мені здаються найкращими. Не погодився я б тільки з деякими деталями. Напр., з наголосом «за м?лоду» (по-моєму, «з?молоду»), «знів?чену» замість «зн?вечену». Прозаїчним видається і слово «потрібна», хоч для XVIII в., може, це не так погано. Коли М. Чернявський писав: «Стражники в небі не сплять», він не міг знати, що так зватиметься сільська поліція, після 1903 року (чи коли там) запроваджена. А Пушкін, пишучи «Люблю ее снега в присутствии луны», не знав, що цей зворот звучатиме для нащадків по-канцелярському. Колориту XVIII в. Ви не зберегли — це правда. Як Вам здається, чи не треба було б залишити (для характеру XVIII в.) «Любитися?» Щодо Бутурліна, тобто щодо Вашого перекладу з нього — скажу: Ви надто емоціональні супроти нього. Хоч він і жив у Італії і був напівпортуґалець чи напівіспанець, але синтакса у нього холодна і підморожена. Розриви посеред рядків і емоціональні трикрапки, це задля нього занадто. «Безділлям вбитих днів», розуміється, важко: чи не краще «убитих марно» чи як-небудь «прогайнованих» (абощо). Сонет «Перекладачеві» — запроваджує дещо принципово чуже Іванову: «трос» і «Мінос» — навряд чи таке зіставлення коли-небудь спало б йому в голову. Ваш переклад — прекрасне ствердження, ілюстрація основної думки сонета, що перекладач рокований «лише свою розказувати казку». Волошина не заперечую в цілому. Пощо Вам додержувати його синтаксу? Ви перекладаєте не для читача, а для себе. Ви не хочете бути професіональним перекладачем, і тому берете у поета, що для Вас близьке, рідне, — отже, переробляєте його по-своєму. Коли б Ви перекладали для друку, може, слід би було дати де-небудь омонімічну риму («жаль» — «жаль»), або чотири присудки, попарно сполучені («странник и поэт, мечтатель и прохожий»).

От і все. Мало? Даруйте, коли Вам здасться, що я коротко і надто побіжно збуваю Ваші зауваження та міркування. Опасуюся, що як візьмуся писати докладно, то відкладатиму з дня на день — так і не відповім своєчасно.

Скільки уже у Вас сонетів назбиралося — перекладних і ориґінальних? Перейшло уже за два десятки? Я нещодавно робив ревізію своїм писанням і підрахував, що в мене їх 63, коли не рахувати двох накиданих і ще не опрацьованих та кількох жартівливих і пародійних.

Щоб Ви мали якусь компенсацію за те, що так багато перевели паперу, посилаю Вам свої чотири сонети (останніх). Тема «Параду» навіяна «Злочином» чи «Гріхопадінням абата Муре» Золя. Пейзаж київський — Лук’янівка. В останньому з 4-х сонетів — бульвар і ґрати Ботанічного саду.

Пишіть, коли буде час.

Ваш М. Зеров

Не дивуйтеся, що посилаю листа в зім’ятому вигляді. Ідучи на лекцію, взяв його у портфель. І от що вийшло. Конверт переписано, а на листа не стає пороху.

Вибачайте. М. З.

Вельмишановний Ростиславе Івановичу!

Ваші сонети — чотири — на бібліофільські теми одержав і, щоб оддячитись, посилаю двійко останніх своїх сонетів. Вони не такі сонетні, як Ваші, але не до краю все-таки сонетну фізіономію втратили.

За «Стефана Яворського», зосібна, прошу прийняти ласкаво мій переклад латинської його «Елегії», зроблений колись на подарунок С. І. Маслову в день двадцятип’ятиліття його наукової роботи.

Чи знаєте Ви мої сонети з циклу «Дніпро» («Святослав на порогах» і ін., числом 4), «Cor anxium», «Зодіак» («Близнята», «Водолій»), «Книжки й автори» (7 сонетів з присвятою: «Книжок дитячих неубутні чари»), «Роог Yorick» і т. д.? Пам’ятаю: щось я посилав Вам, але так давно було, що тепер не згадаю нічого.

Щодо Ваших чотирьох останніх речей, то мені найбільш до вподоби «Стефан Яворський». Чудова рима (і слово) — «воротар». Взагалі ж усе гаразд. Можливо, я не обтинав би так рядка короткими словами та густо покладеними наголосами. Але то Ваша річ: видимо, це входить у Ваш художній розрахунок.

Із давніх перекладів — розуміється, Ваш сумароковський сонет кращий од сонета Вашого антагоніста. Що ж до теоретичних міркувань перекладознавців, то хай вони Вас не турбують. Надто Фінкель, що не почуває часом ні художнього рельєфу слова, ні українського лексичного матеріалу. А втім, пробує держатися гордо, авторитетно і «великолепно». Він вправлений лінґвіст, а не літературознавець (і не літературопрактик), і всі його статті про українську літературу для мене, принаймні, органічно невірні, без інтимного відчуття матеріалу писані.

Втім, бувайте здорові.

Коли цікаво, можу Вам послати ще дещо з останньої своєї версифікації.

24. XII. 1932 Ваш М. Зеров

Вельмишановний Ростиславе Івановичу!

Вашого листа одержав і дуже радий, що хоч «Елегією» Стефана Яворського догодив Вам. Ваші думки про сонети цікаві — про недоречність чи про некомпетентність критики, розуміється, мови бути не може, але з ними не погоджуюся: для мене сонет в даному разі не жанр, а тільки логічна схема… Оспорюючи все те, що з приводу «Камени» писали сердючий Мирон Степняк в 4-му томі «Літературної Енциклопедії» («Собственные стихи Зерова выдержанные и холодные»…) і другі, менш компетентні критики, — я заінтересований іноді, щоб мої сонети зберігали мою звичайну розмовну інтонацію в натуральному її реґістрі і пробую узаконити саме недодержаність і зрив. Я знаю, Ви скажете: «Але ж при чому тут форма сонета?» Одповідаю: при тому, при чому фрак на молодих джентльменах в Ітон-коледжі. Джентльмен повинен носити фрак, немовби виріс і народився в ньому. Поет повинен писати сонет, немовби зрісся з його вимогами і трудністю.

Не згоджуюсь і з другим Вашим спостереженням відносно «Донбасу».

Звідки Ви взяли, що «півмісяць буде наш» — це лише профвідпустка «чесного радянського громадянина»? Але як на те пішло, то моя профвідпустка, як людини, приналежної до секції наукових працівників, — два місяці… Півмісяць — це півмісяць своєрідної amiti? amoureuse, що вернула людині поважного віку настрої вісімнадцятилітнього хлопця, і чистого степового повітря, що забезпечили йому солодкий райський сон семилітка. Два електричні ліхтарики на сонячному проводі — верстов за сім від села, де я жив, — на дуже високому місці (топографічно) — були дуже гарні і все підіймалися вгору, чим ближче підходили ми до станції Ниркове, тобто чим вище ставали самі. Вони були дуже гарні здалеку: то каламутно-жовті, як Сатурн, то червоні, як Марс; дарма, що походження їх прозаїчне. І потім — в даному разі — вони лише натяк на поетичну думку, в якій нема, по суті, нічого низького: протиставлення огнів неба і огнів землі — зорі і…

Навстречу им огни земные заблестели,

Огни труда, молений и пиров.

На додатках до листа, як матеріал до нової Вашої критики, посилаю Вам цикл «Книжки й автори» — про книжки, які мені подобаються або подобалися колись. «Таємничий острів» Жюля Верна, «Історія Генрі Есмонда» Теккерея (люблю цей роман, як любив його і Тен), «Домбі і син» (монолог говорить капітан Катль, звертаючись до відсутнього Соля, що поїхав шукати Вальтера. Останні рядки — гіпотетичні: морському вовкові Діккенс мусить здатися надто солодким), «Історія садиби» («Інґрид» Сельми Лаґерлеф).

Прошу Вашої ласки, повідомте тільки, чи одержали сонети і листа. Бувши у Харкові 10—12 січня, я з’ясував, що біля третини моїх листів у Харків не доходить. Через те вирішив і сонети посилати Вам невеликими партіями[578], щоб не ризикувати — великі порції переписуваної енергії витрачати намарно.

Завтра-позавтра пошлю Вам кримський цикл, «Одіссею» і «Культуртреґерів».

З тим прощайте. 12. І хотів зайти до Вас на Лису Гору — але харківські літературознавці накинули інший порядок дня — мій візит так і не відбувся.

28. І. 1933 Ваш М. Зеров

Вельмишановний Ростиславе Івановичу!

Ваші листівки одержав обидві — сердечно дякую за увагу (Ви не можете собі уявити, як дратує мене пошта!) — і на закінчення посилаю Вам чотири нових сонети («Брама Заборовського» у Вас, Ви писали, є, і через те на облік не береться).

Видимо, це останні мої сонети. З літа, власне, з весни минулого року мені не пишеться. Єдине, що я можу робити ще сяк-так, це переклади — і то… з повсякчасними ваганнями та побоюваннями, що втрачаю до решти і ту малу техніку версифікаційну, яку досі мав.

З початку лютого і до 13-го я пролежав у ліжку — мав грип і трохи, коли почував себе краще, попрацював над пізніми латинськими поетами: над Авзонієм, з якого перекладав свого часу Брюсов («Русская мысль», 1911, III; там же і стаття про Авзонія: «Великий ритор»), над Клавдіаном, над Рутилієм Намаціаном. Все це IV—V віки нашої ери, останнє зітхання цивілізації, рокованої на загин, і все автори, несправедливо зневажені філологами та суворими німецькими ерудитами — видавцями давніх текстів. Особливо гарний Клавдіан, двірський поет Стиліхона, напівєгиптянин-напівгрек, надзвичайний майстер латинського вірша, що досягає у ньому такого витончення, якого немає часто і під пером Овідія.

Сонетів посилати Вам уже не можу, бо не маю. Може, поцікавитесь кимсь із моїх «приятелів на час» — римських декадентів?

Наостанку кілька слів коментаря до сонетів:

Весна в Києві: Гермокопіди — в Афінах так називали невідомих людей, що під час пелопоннеської війни поскидали статуї богів на перехрестях. Був утворений процес, скерований проти Алківіада, який і привів його до втечі з Афін. Про це розповідається в старих підручниках грецької історії.

Другий сонет — про Заборовського — був написаний під впливом оповідання одного мистецтвознавця, що Рафаїл був великий естет і в ризниці є його панагія з дзеркальцем на споді.

«Чернігів». В сонеті фіксується враження, якого я зазнав восени 1929 року, бувши там востаннє, — протиріччя між старим замком («валом») і новими будинками на Болдиних горах (недалеко могила Коцюбинського) — вокзал, міст через Десну, майстерні: от-от витягнуть через вокзал за вуха усю ту заворожену, повну старовини, німотну чернігівську тишу.

З тим усім бувайте здорові, присилайте новини, які у Вас будуть, а я — пас!

Ваш, щиро прихильний

16. II. 1933 М. Зеров