Марко Черемшина і галицька проза{148}

Із українських прозаїків за кордоном, з покоління Коцюбинського — Лесі Українки, на першому місці стоїть блискучий тріумвірат Леся Мартовича (ум. р. 1916), Василя Стефаника та Марка Черемшини (Івана Семанюка). Не можна сказати, щоб наш український читач (з України радянської) всіх цих письменників знав. Порівнююче добре, — хоч, по суті, навряд чи задовольняюче, — стоїть справа з Стефаником, цим, як писав колись Франко, «може, найбільшим артистом, який появився у нас з часу Шевченка»[101]: в свій час спопуляризований у нас «Віком», розповсюджений і в деяких галицьких виданнях[102], він двічі був виданий повністю уже за часів революції («Книгоспілка», Київ, 1920; ДВУ, Харків, 1924). Гірше повелося Мартовичу, але і його найбільший твір, повість «Забобон», до наших рук дійшов і в критиці був відзначений коротенькою заміткою д-ра І. Свєнціцького та докладною статтею проф. М. С. Грушевського[103]. Цілком зате не пощастило наймолодшому членові тріумвірату — Черемшині: його книжечка оповідань «Карби» в свій час на Наддніпрянщину не попала, і єдине, що міг широкий український читач знати про нього і з нього — це коротенька біобібліографічна замітка в т. III хрестоматії «Вік» та двоє передрукованих там же оповідань: «Святий Николай у гарті» та «Хіба даруймо воду». Але коли три-чотири роки тому цього було небагато, то тепер, по опублікуванні за кордоном нових оповідань, без порівняння сильніших за ті молодечі — цього ганебно мало. Говорити про Черемшину тепер і спиратися на його оповідання з «Карбів» та на цитати з «Віку» — це приблизно те саме, що розводитись про великий повістярський талант Коцюбинського, знаючи лише «Хо» та «П’ятизлотника», або писати про великий поетичний хист Лесі Українки, прочитавши «Роберта Брюса» та «Місячну леґенду»…

І

Вперше виразно про Мартовича — Стефаника — Семанюка, як про окрему групу письменників, зв’язану спільністю розлитої по творах ідейної атмосфери, споріднену певними засобами письма, — згадав С. О. Єфремов в своїй «Історії письменства». «Дужий талант Стефаника, — говорить він, — витворив особливо між закордонними письменниками цілу школу, що взяла від нього манеру писать мініатюри тими самими короткими штрихами й темними фарбами переважно з життя галицького селянства. Спроміж цих письменників визначаються Мартович та Семанюк»[104]. І справді: в багатьох відношеннях — суспільних, ідейних, формальних — три названі письменники сполучаються в одно коло і разом з тим досить різко віддаляються від решти закордонних прозаїків — від модерністів, як Кобилянська або Яцків, від старих протоколярних реалістів, як Франко, від нехитрих і соковитих оповідачів типу Бордуляка. Всі три вони — діти села; всі три — найвидатніші представники радикальної селянської інтеліґенції, друге покоління її (перше — Павлик, Франко), інколи навіть практичні діячі радикальної партії, як Стефаник. І, нарешті, всі три — нарожденці одного кутка галицької землі, всі так чи інакше зв’язані з районом Коломиї, з так званим Покуттям.

Лесь Мартович, найстарший з трьох[105], народився в с. Торговиці Городенського повіту 12 лютого 1871 р.; Василь Стефаник в с.  Русові, повіту Снятинського, в квітні того ж року; Марко Черемшина (справжнє наймення Іван Семанюк), наймолодший, — р. 1874, «над р. Черемошем», в с. Кобаках Косівського повіту — там, де хвилі покутських горбів підносяться все вище, назустріч гірським масивам Карпат. Найдокладніші відомості маємо ми про походження і ранні роки Л. Мартовича. З Стефаникового оповідання знаємо, що його батько мав п’ятнадцять моргів поля, був громадським писарем у Торговиці і славився як добрий і свідомий громадянин: Торговиця, де він мав вплив, ніколи не голосувала на виборах за чужорідний соціальний елемент — «за пана». Шкільні роки Л. Мартовича зв’язані з Коломийською гімназією; там, в п’ятій класі гімназіальній, разом з другою хлопською дитиною, Стефаником, на рік молодшим од нього в школі, він утворює літературний гурток і зачитується забороненими книжками з гурткової бібліотеки. Попавши під провід старших (Стефаник називає серед них Іларія Герасимовича), молоді хлопці втягуються рано в практичну роботу, переважно просвітнього характеру, одвідуючи сільські читальні та впоряджаючи бесіди, — аж поки обидва, через конфлікт з шкільним начальством та «політику», не примушені перейти (спочатку Мартович, потім Стефаник) до Дрогобицької гімназії. Далеко скупіші наші відомості про Черемшину. Знаємо тільки те, що, мабуть, з власного подання авторового, увійшло в коротеньку замітку «Віку»: що всі дитячі роки його пройшли на селі, що до 13 літ він пастушив удома, що, вступивши до Коломийської гімназії на кілька літ пізніше від Стефаника, він без голосних інцидентів закінчив її і вступив до Віденського університету. Можливо, належав до молодших членів того літературного гуртка, що по виході Мартовича й Стефаника залишився в Коломиї і працював під проводом Л. Бачинського.

Характерно, що тоді ж, в коломийський період розпочинаються зв’язки молодих письменників з старшим поколінням радикальної групи, що на той час саме організовувалась в партію. В ролі патрона і прихильника молодих авторів бачимо Михайла Павлика. «Під цю пору, десь р. 1889, — розповідає Стефаник, — Мартович написав свою першу новелку «Рудаль», тобто Рудольф[106], про якого наші селяни тоді говорили, що він не вмер, а ходить проміж народ «практикувати». На вакації того року приїхав до Стецеви на Снятинщині пок. Михайло Павлик. Ми його… зараз знайшли, і Мартович прочитав йому свою новелку. Успіх був великий. Павлик дуже похвалив новелку і казав її надрукувати. Новелу Павлик охрестив на «Нечитальник». Під тою назвою вона і пішла до друку, давши потім наголовок одній із збірок Мартовичевих оповідань. Привітав молодих авторів, хоть і значно пізніше, Франко: Франкові вони, безперечно, були далеко рідніші, як Кобилянська і Хоткевич, Яцків і «Молода муза». Всі вони продовжували, по суті, те саме трактування галицького села, якого початки поклав він своєю «Лесишиною челяддю» та «Бориславськими оповіданнями», нарешті, багатьма віршованими картинками з своїх ранніх «Вершин та низин». Беру цю першу книгу Франкових поезій, розгортаю на відділі «Галицькі образки» і переглядаю: «В шинку» — старий господар, що вступився за громадське добро і якого за те вигнали з власної хати і поля; «Максим Цюник» — селянин з дрогобицького підгір’я, що гине в бориславській штольні, конаючи під землею дев’ять день; «Баба Митриха», що передає сусідці перед смертю для сина п’ять тяжкою працею зароблених талярів, а на другий день по її смерті приходить звістка, що син поліг в боснійській експедиції; «Ґалаґан» — оповідання про те, як гине хлопчик, погнавшись босоніж по снігу за паничем, що дарує йому за те «ґалаґана», дрібну мідяну монету на 4 крейцари; нарешті — «Михайло»:

Добрий був ґазда Михайло,

Тихий чоловік,

По-сусідськи згідно, гарно

Проживав свій вік.

Все веселий, хоч убогий,

Других веселив:

«Чень ще станемо на ноги», —

Раз в раз говорив.

Та не довелося стати,

Бо тісний став час:

Треба гнутися й мовчати

І платить раз в раз.

То Михайло хоч сміявся,

Та гірким сміхом:

Страх взнаки йому давався

Орендар з довгом.

Та в кінці злі дні настали:

Орендар вчепивсь,

Ґрунт за довг зліцитували —

І ґазда розпивсь…

І кінець-кінцем «добрий чоловік» і ґазда, втративши все господарство, вішається на одвірку. От образи й картини, теми і настрої, з яких виростають Мартович, і Стефаник, і Черемшина. Як у Франка, у них немає місця ні народницькій ідеалізації селянства, ні старому ідилічному трактуванню села. «Соціалістична критика суспільного ладу» дала їм вказівки, «де шукати в тому житті контрастів, потрібних для мистецького твору», а селянське походження, багатий досвід власного спостереження, непозверхове знання народного побуту вберегло їх від фальшивої ноти. «Не диво, що їх малюнки не виходили ідиліями, що в сучаснім селі, на яке досі галицькі інтеліґенти дивилися очима німецької ідилії XVIII в. або очима проповідників тверезості й ощадності, молоді письменники знаходили зовсім несподівані фігури й події. Тут були і пориви щирого чуття, такого чистого й високого, не вважаючи на грубу форму… і пориви жорстокості і дикості, сплоджені віковою темнотою; були своєрідні радощі й турботи, забобони і щира віра, злоба й насміхи, сльози й прокляття, — одно слово, були люди з таким багатим і різнорідним світом думок та почувань, якого там досі не підозрювано. Молоді письменники не зупинялись перед ніякою драстичністю, перед зопсуттям і неморальністю, а декому здавалося, що вони навіть залюбки малювали ті темні патологічні сторони життя»[107].

Ці слова, які Франко прикладає до себе і своїх товаришів, хлопських синів з походження, соціалістів з переконання, «каменярів» кінця 70-х і початку 80-х рр., без жодних змін може бути прикладено і до молодшої ґенерації хлопських письменників. Але при всій подібності розуміння села, при всій близькості ідейній, — межи Франком і молодшою групою величезна різниця в способі писання. Перший відчув цю різницю сам Франко. Старі автори, говорить він, були епіками, вони зарисовували широкі картини, виводили велику кількість фігур, але завжди за тими картинами було чути «руку і голос автора, який почасти і сам виявляв себе чи то довшими описами від свого лиця, чи то рефлексіями та іншими способами». «Натомість «молоді», особливо Стефаник, вносять в літературу зовсім інший спосіб трактування речі. У них інша вихідна точка, інша мета, інша техніка»… «Для них головна річ — людська душа, її стан і рухи в таких чи інших обставинах, усі світла й тіні, які вона кидає на все своє оточення, залежно від того, чи вона весела чи сумна»… «Вони, так сказать, відразу засідають у душі своїх героїв і нею як магічною лампою освічують усе оточення. Відси брак довгих описів та трактатів у їх творах і та непереможна хвиля ліризму, що розлита в них. Відси їх несвідомий наклін до ритмічності й музикальності, як елементарних об’явів зворушень душі»… «Не об’єктивне, протоколярне представлення мають на меті автори, а збудження в душі відповідних чуття чи настрою всіма способами, які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії»[108].

Отже — психологізм і імпресіоністична техніка, а поруч з ними іще одна риса — відсутність ефектів, сувора простота викладу. Особливо виразно підкреслив цю останню рису проф. М. С. Грушевський в своїй характеристиці Мартовичевого стилю. «Автор свідомо гребує всякою зверхньою декорацією, всякою сенсацією, як способом до підвищення інтересу оповідання». «Він ставить завданням показати свою силу аналізу й розповіді, якраз на типах і ситуаціях найбільш буденних — так сказати, на самім м’ясі життя»[109].

Цей брак ефектів, простота, відсутність всього, що одгонить літературщиною — «пересади, бомбасту, неприродності», — ще зовсім не означає сухості автора, його черствості. Навпаки. Під суворою простотою Стефаника ви завжди угадуєте «владну вимогу нової художньої етики, що не дозволяє артистові оздобляти те, що точить кров з його серця»[110]. Стриманий і спокійний, він не показує свого хвилювання, але написані його рукою рядки захоплюють читача своєю елементарною силою, діють глибоко прихованим ліризмом. Серце поетове б’ється в один тон з великим гуртовим серцем села… З найбільшою силою ліричне зворушення виявляється у Черемшини, вибухаючи щирою й піднесеною сповіддю:

«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.

Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.

Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.

Сухі надмогильні квіти на цвинтарних струпішілих хрестах.

А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.

А хоч би їх росою росити, не покрасніють.

Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити.

Най би раз сонце на кам’янім вершку сіло, най би на тото село подивилося.

Студені чорні долоні його обтулять, німі лиця його стривожать. Хмарами його обсотають, ожеледдю зажеледять.

У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.

Коби влазилися, коби серця не розмняцкали!

Плачі горами стеляться, дугами гори уперізують.

Буйні вітри ними граються. Тут були, тут нема: співанки жалібні.

Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.

Таке тото село тихоньке, таке зарошене!

Деревище у мокрій ямі межи німими могилами.

Ану беріте та голубіте його, ану пестіть та обіймайте!

Лиш варуйте серце, бо воно вам серце покервавить, глибоко покарбує»[111].

Так виглядає в кількох рисах літературна група, до якої належить Черемшина. Поважне й глибоке, але без жодної ідеалізації, трактування села, гнучка й витончена імпресіоністична манера і сувора простота викладу, за якою завжди почувається велике ліричне хвилювання авторове, його боління болями своїх героїв.

II

Все те, що ми говоримо про групу Мартович — Стефаник — Черемшина, зовсім не означає, що всі ці письменники являють з себе одно обличчя, що всі вони улягають впливові когось одного, сильнішого, і тій одній манері приносять в жертву свої індивідуальні риси. Зв’язані однаковим трактуванням селянина, спільністю свого погляду на нього, шукаючи кожен своєї манери в одному напрямку (імпресіонізм, як метод, новела, як літературний рід), — вони ніде і ніколи не переспівують, не повторяють один одного. Тому, може, обережніше буде не називати їх школою: в понятті школи завжди мислиться якась центральна, вузлова манера, від якої залежать усі інші. Тут перед нами три сильні індивідуальності, і кожна з них творить свій стиль.

Відносно Мартовича це зауважив М. С. Грушевський. В своїй статті, присвяченій характеристиці «Забобону», він твердить, що Мартович тільки інколи наближається до стилю Стефаника й Семанюка, і що тільки не розуміючи Мартовича, можна ставити цих трьох письменників «поруч себе»[112]. Все це спостережено вірно, — але не тільки Мартович різнить з Стефаником, різнить з ним і Семанюк, особливо в нових своїх оповіданнях, — і тому чи не краще говорити не про два, а про три окремі стилі?

Лесь Мартович з своїм даром бистрої й вірної обсервації, з своєю гумористичною вдачею зразу ж виявив нахил до сатири. Пишучи рівно, випускаючи збірку за збіркою, вершини він досяг в своїй «монографії галицького села», у «Забобоні», в широкій і різкій картині всіх верств сільської людності — селянства, духовенства, економічних службовців та прикажчиків.

Стефаник з своїм хистом до діалогічної форми розвинув інші елементи новели. Його спеціальністю стали не розповідь, стисла, влучна, осяяна лукавою усмішкою, як у Мартовича, — навпаки, у нього відразу ж виявилась тенденція якомога розповідну частину скоротити. «Йому немов би соромно оповідати, — говорить один спостережливий критик, — він примушує говорити своїх героїв, наводить їх ipsissima verba (їх власні, найвласніші слова), а все, що подає від себе, зводить до значення авторської ремарки в драмі. Цю сторону Стефаникової манери ми знаходимо схарактеризованою в статті М. Данька[113]. В ній, як основну рису цієї манери, зазначено, на жаль, не зовсім чітко, «особливо художній метод діалога й монолога», доведений до високої досконалості і лапідарності. І далі: «Зовнішні описи у нього (Стефаника) обмежуються кількома сильними штрихами, що скоріш накидають, аніж творять фон оповідання». Драматизм Стефаникової манери доходить свого апогею в останніх відомих нам його оповіданнях «Вона — земля» і «Сини». Не вважаючи на всю силу і яскравість «слів од автора» (особливо ефектовне закінчення «Вона — земля»), вони рішуче стоять в цих речах на другому, навіть на третьому плані.

Манера і стиль Черемшини в його ранніх речах взагалі рідні Стефаниковим. За браком порівнюючих даних дуже трудно сказать, як і звідки ця спорідненість постала. Чи Стефаник залежить від Черемшини (перші оповідання Черемшини з’явилися р. 1896, за рік до виступу Стефаника), чи, навпаки, Черемшина від Стефаника, чи, може, нарешті, перед нами два самостійні потоки з одного спільного джерела, — в кожнім разі, взаємовідношення розповіді й реплік, користання діалектом, нарешті, ритм і побудування фраз у обох авторів дуже подібні. Черемшина, проте, видається трохи слабішим від свого старшого товариша. Варт порівняти Стефаників «Скін», початок новели:

«Як глуха осінь настала, як з ліса все листя опало, як чорні ворони поле вкрили, та тогди до старого Леся прийшла смерть» — з вступною тирадою одного з оповідань Черемшини:

«Ще листячко з дерев не попадало, ще богацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочили, — як Петрикова баба забагла умирати», — і ми виразно побачимо, що в другому випадку перед нами ще трохи ученицька, не зовсім вправлена рука. У Стефаника глуха осінь, опале листя, чорне вороння на полі якимсь внутрішнім зв’язком сполучаються з образом конаючого Леся, — у Черемшини його бараболя та коноплі дають лише хронологічну локалізацію бабиної смерті. Або візьмімо оповідання «Хіба даруймо воду». Розмови селян влучно схоплені, сильні, страшні в своїй неприкритості та несвітській темноті; автора за ними не бачимо, герої говорять самі за себе. Але от перед нами постать учительки — і раптом автор немов забуває про свою манеру говорити лише устами своїх персонажів, бере слово сам, — і, треба віддати йому справедливість, — говорить далеко гірше, ніж сторінку перед тим, немов присолоджуючи закінчення. Перед нами немовби Стефаник, що ще не до краю опанував своєю методою.

Розуміється, це зовсім не означає, що ранні оповідання Черемшини взагалі треба вважати за слабкі. По-перше, «Карби» належать ще авторові молодому, двадцятишестилітньому; по-друге, в них знаходимо місця і цілі оповідання, що стоять цілком на висоті тодішнього Стефаника («Зведениця», «Злодія зловили», «Лік», «Святий Николай у гарті»).

Після своїх «Карбів» Черемшина довгий час не друкував нічого. Причини його мовчання, як і мовчання Стефаникового, нам невідомі. Можливо, тут діяли турботи практичного діяча (по закінченні університетських студій Черемшина довший час адвокатував у Снятині), а можливо, авторська його уява натомилася одноманітною тематикою мужицького горя і викликала в ньому своєрідне taedium scribendi, відразу до писання. Але от прийшла світова війна і галицький похід російської армії поставив Поділля, і Покуття, і верховинську Гуцулію перед такими сторіками сліз і людського горя, що старе лихо показалося блідим і ідилічним. Ці нові терпіння галицького села збудили творчість Стефаника. І в ще більшій мірі вернули вони до письменницької праці Марка Черемшину.

Починаючи з першої книги «Літ.-наук. вісника» (1922, травень), на той час поновленого у Львові, одно за одним з’являються нові його оповідання: «Село потерпає», «Село вигибає», «Бодай їм путь пропала!» і т. д. Один за одним перед читачем проходять образи села, знищеного війною. Набої та епідемія, «чорна бола» вигубили половину сільської людності, рештки розбрелися далекими світами, лишивши в кладовиській трупарні, єдиній будівлі, що з усього села зосталася, умирати останніх представників громади — дяка та війта («Село вигибає»). Другий образ: в селі — храм; весь сільський молодняк, добровольці-«пушкарики» держать фронт, окопавшися на горі; батьки й молодиці, уболіваючи над ними, несуть їм храмової страви, — на позиції йде гулянка, танцюють, стріляють з пістолів, а хорватський ландштурм, одступаючи з бойової лінії, приймає гулянку за ворожий наступ і розстрілює село («Перші стріли»). Третій образ, здається, найстрашніший, — хазяйнування мадярів у верховинському селі. Село живе своїм одвічним батьківським, дідівським звичаєм, не одступаючи від нього навіть тоді, коли над селом «гримлять гармати, свистять кулі», а навколо горять мости, а люди «упрівають». Старі люди йдуть до мадярського коменданта з проханням копати окопи перед церквою — бунт! — їх розстрілюють; один із господарів виривається задзвонити по душі постріляним — його убивають, бо дзвін може дати звістку ворогові; всі антагоністи з села доносять один на одного, і мадярська залога, байдуже і не задумуючись, ставить все нових людей під розстріл. З’ясувати ж що-небудь, розвіяти непорозуміння село не може, бо «не знає бесіди», от давня тема — «без язика» — тільки дана не в короленківському, благодушно-ідилічному обробленні, але в трагічних, повних смутку й жаху ситуаціях. І тільки коли під напором неприятеля мадяри «цурікаються», село, напівпрозріваючи, посилає їм навздогін свою клятьбу («Бодай їм путь пропала!»). Тут перед нами гинуть не поодинокі люди, що їм не знайшлося місця в житті («Дід»), а десятки найповажніших господарів, весь «статок і розум» села, «щонайясніші голови», «щонайукладніші роти», гине ціле село.

Всі ці образи справляють тим більше враження, що автор показує їх, ніде не впадаючи в риторизм, ніде не викликаючи свого і від себе: — «безумие и ужас!». Його тон — тон літопису, хроніки.

«Спершу не всі знали, що не вільно з хати світла випускати, аж баба Хромейка навчила село вікна ліжниками заставляти. Бо коли забанувала за сином-жовніром і виплакала собі серце та й померла, — то невістка спорядила її тіло на лавці коло вікон і обсвітила як вівтар свічками, а тоді прийшов комендант із жовнірами в хату і забрав невістку та відправив сковану до міста. Чужі люди поховали бабу, а за невісткою слід загиб.

А старий Чюрей навчив людей рот замикати. Вертав із долів із донькою та й попасав у місті. Лиш конині дав їсти, лиш перехрестився, аби похарчувати, — а перед ним на другім боці за дорогою гальман народу і війська. Питається він бородатого вояка, чого нарід збігся, а вояк відрік, що мають вішати гуцула. Тоді Чюрея скортіло запитати, за що мають стратити того гуцула. Вояк відповів йому коротко: «За москаля!» Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує»… Вояк вхопив ті дідові слова, а за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, — а донька сама домів вернула і дідову причку розповіла».

Літописний тон Черемшини не перша спроба епічного трактування Галицької Руїни 1914—1917 рр. Українському читачеві відомий меморіал пок. Костя Паньківського, з передмовою С. О. Єфремова видрукуваний в «Нашому минулому»[114], меморіал, що так схвилював колись супокійною безсторонністю літопису акад. Шахматова, великого знавця старосвітського літописання. Оскільки ж сильніше впливає цей тон під рукою першорядного художника! Це та найвища точка мужньої суворості тону, яку в мужицькій розмові нотує Коцюбинський: «Він розповідав про речі, повні жаху для мене, так само спокійно, як жайворонок кидав свою пісню на лани».

Широко користуючись авторським словом, роздаючи розповідну частину твору, Черемшина значно відступає від стефаниківської манери. Відступає він од неї і в другому відношенні. З Черемшини далеко більший естет і декоратор, аніж із суворого, суто архітектурного Стефаника; в його оповіданнях далеко більше свідомого шукання місцевого колориту, пишучи свої твори з гуцульського життя, він нахиляється і до верховинського прикрашеного стилю. Коли Стефаник в своїх оповіданнях користається діалектом, то це ніби для того, щоб зробити своє оповідання природнішим, щоб надати своєму персонажеві більше ґрунту і документальності; Черемшина ж звертається до діалекту ради його самого, ради його естетичної вимовності, просто тому, що знає цінність і вагу рідкого і незвичайного слова. Він любить «майстерне гуцульське долото» і імпровізовані рядки гуцульських співанок — без коломийок не обходиться сливе ні одне його оповідання; він любить зупинятися на обрядових деталях гуцульського життя; він старанно підкреслює подробиці народних вірувань. В «Перших стрілах» постріляних «пушкариків», сільську охорону, молодиці зносять у діл: «Молодиці двигали тоту чорнобриву душку, що вже не дише». І таких деталей у нього сила. З нього взагалі тонкий і літературно вправлений етнограф, без тої широкомовної, на шкоду художньому виконанню, етнографічної докладності, якою так грішила стара проза.

Дар «ліричного квітування», властивий його стилеві і раніше, в добу «Карбів», тепер виявляється ще яскравіше. От як в оповіданні «Бодай їм путь пропала!», розповівши про розстріл старіших господарів сільських, нараз проривається він блискучою ліричною тирадою, видержаною в дусі народнопоетичної образовості.

«…Ще гримнула сальва, ще ворухнулися декотрі бадіки, а відтак лежали всі у траві, як німе камінне плиття у лузі. А їх кров сідала довкруги на траву росою і траву чічками черленила.

Схиляється до них церква і своїми хрестами вкриває їх незажмурені очі та й здригається, за ґаздами банує.

Посилають гори запашний вітрець, аби наслухав душі у ґаздів, аби смерть звіяв.

Присилають ліси шум довгошийкий, аби спивав біль з ґаздів переболених.

Присилає село свої зорі, аби сідали у ґаздівські очі, аби тоті очі ще хоть раз на село подивилися.

Але ґазди лежать загнівані на ліси та гори, на село та зорі, лишень дозволяють, аби земля за ними банувала, аби росою на них сідала, аби їх своїми сльозами умивала».

Ці співучі, причитуючі вирази у Черемшини нанизуються один на один, сполучаються в довгі ряди, по три найчастіше, а то по чотири й більше, надаючи його фразі особливого, своєрідного ритму.

«…Аби цісар врадувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край удержався…

…Парасочка мила, Парасочка чічка, днина проти сонця, веселичка в хмарах, зоря із моря…

Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудувалося…

Що всі двері у нас вам відтворились, самі свічки позасвічувались, самії книги та й розчитались…

Що врадувалася вами на ріллі скиба, у морі риба, у горах зело, у стогах зерно…»

Найяскравіше ліризм Черемшини виливається в його «переболеному» листі до гуцульських студентів в Берліні, приложеному до цієї збірки оповідань.

Дальших спостережень не робитимем, — їм місце в спеціальній стилістичній розвідці. Гадаємо, що сказаного досить, щоби відчути в авторові «Перших стрілів», «Село вигибає» та «Парасочки» талановитого автора з самостійною, своєрідно індивідуальною манерою, з власним обличчям, якого не забудеш і з ніяким іншим не сплутаєш. Поруч Стефаника і незалежно від нього, Черемшина — тепер друга вершина закордонної української прози. І чи треба говорити, оскільки потрібно і корисно познайомитись з ним, досі не знаним, або знаним лише з імені, — нам, що стільки говоримо тепер про «нову прозу» і з такою надією поглядаємо на кожного молодого прозаїка?

III

Наостанку кілька слів про нашу книжку. Вона не має наміру охопити весь творчий набуток Черемшини, її завдання лише дати вибір творів першого й другого (нового) періоду авторового розвитку.

В залежності од наявного матеріалу, книжка розпадається на три частини. До першої увійшли оповідання з «Карбів», представлених в цілому слабше, ніж нова творчість. Із п’ятнадцяти новел збірника взято лише чотири. Дві з них («Зведениця» і «Святий Николай у гарті») належать до найсильніших у збірнику; дві інші («Хіба даруймо воду» та «Грушка») дають вихідну точку авторової манери, показують, з чого автор починав. «Грушка», крім того, підкреслює трохи і етнографічні нахили Черемшини, його увагу до життьової обрядовості і представляє цікаву паралель до останніх сторінок «Тіней забутих предків», де перед нами проходить подібна ж картина забави коло мертвого тіла Івана Палійчука.

Другу частину книжки становить новочасна, повоєнна творчість. Тут ми старалися взяти все видрукуване. В якій мірі це удалося нам — не знаємо: при слабій нашій поінформованості про літературне життя закордонної України, при відсутності літературних зв’язків, за вичерпуючу повноту, розуміється, ручитися трудно.

Третю частину складають переклади Черемшини з мадярського повістяра Коломана Міксата. Перекладені з мадярського первотвору, вони цікаві, по-перше, тим, що знайомлять нас з представником літератури, зовсім нам не відомої, по-друге, тим, що дають нам образ сільського життя такої terrae incognitae, як Україна Закарпатська. Але що для нас найважливіше і найцікавіше, це те, що, переклавши їх на верховинську говірку, одягнувши в багате «лудіння» свого стилю, Черемшина ніби адаптував, усиновив, освоїв їх, вписавши тим самим нову і яскраву сторінку в свою літературну біографію.

В додатку подаємо коротеньку бібліографію творів Черемшини і статей про нього.

Збірка:

Йван Семанюк (Марко Черемшина). Карби. Новели з гуцульського життя. Видавництво академічного товариства «Молода Україна», ч. 3, Чернівці, 1901, стор. 141. (Оповідання: «Карби», «Дід», «Раз мати родила», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Грушка», «Злодія зловили», «Лік», «Бабин хід», «Зведениця», «Основини», «Більмо», «Горнець», «Чічка», «На, Боже»).

Окремо друковані оповідання

А. Ориґінальні:

«Село потерпає». ЛНВ. 1922, II (червень).

«Село вигибає». ЛНВ. 1922, II (червень).

«Перші стріли». ЛВН. 1922, І (травень).

«Бодай їм путь пропала!» ЛНВ. 1923, І.

«Парасочка». ЛНВ. 1922, V (вересень).

«За мачуху молоденьку». ЛНВ. 1923, V.

«Зарікайся мід-горівку пити». Календар «Громада» на р. 1924, Льв. 1923 р.

«Козак». Альманах «На вигнанні». Льв., 1925.

«Колядникам науки». «Vivat Academia». На спомин балу укр. студентів у Німеччині. Берлін, 1922.

«Поменник». Нова Україна, 1923, XI.

В. Перекладні:

«Багівецьке чудо». ЛНВ. 1923, VII.

«Поганин Фільчюк». ЛНВ. 1923, XII.

«Ягничка». ЛНВ. 1924, III–IV.

Статті:

М. С. Грушевський. Новини нашої літератури. (Йван Семанюк), ЛНВ. 1902. IX. — С. 128—134.

Гн. Хоткевич. «Камні отметаємиє» (М. Філянський, Арт. Хомик, Черемшина). Українська хата, 1909. — С. 523—538.

А. Крушельницький. Йван Семанюк (В книзі: Українська новела. І. Коломия, 1910. — С. XI—XVII).

1925