«Енеїда» Верґілія{105}

Міф про троянську війну

В основі «Енеїди» Котляревського, так само, як її літературного первотвору — «Енеїди» Верґілія, лежить низка давніх грецьких переказів про так звану «Троянську війну». Перекази ці, одні з найпопулярніших в цілій грецькій міфології, оповідають, як упало під ударами Долі могутнє Троянське царство (в нинішній Малій Азії), з самого заснування свого призначене на руїну, — як будівничий троянського замку цар Лаомедонт вчинив непрощенний гріх, образивши всевишніх богів, що як наймити допомагали йому мурувати стіни міста; як до внука цього Лаомедонта, царевича Парида[66], заявилися на горі Іді три славні богині — мати богів Гера (в латинській міфології — Юнона), богиня розуму Афіна Палада (Мінерва) і богиня краси Афродіта (Венера) — і просили присудити найвродливішій з-поміж них яблуко; як Парид передав те яблуко Афродіті і дістав як нагороду приворожену до нього чарами богині царицю спартанську Гелену; як ображене вивозом Гелени військо грецьких королів облягло Трою і як по довгій десятилітній облозі величне місто дісталося на поталу мечу і огню, спокутувавши таким чином гріх Лаомедонта і зухвальство Парида.

Тільки один із значніших лицарів троянських лишився живий — родич королівського дому, син троянця Анхіза і богині Афродіти Еней, на якого поклала доля трудне завдання заложити нову Трою. Взявши з собою домашніх богів, посадивши на плечі слабосилого батька, лицар пробився крізь огонь і січу і кілька місяців переховувався в лісах на горі Іді. Там знайшов він собі спільників, побудував кораблі і по весні вирушив шукати нової отчизни. Путь йому випала довга і повна пригод. Переслідуваний Юноною, що взагалі ненавиділа все троянське плем’я, він, не вважаючи на повсякчасну допомогу царя богів Зевса (Юпітера), бога моря Посейдона (Нептуна) і матері своєї Венери, сім літ блукав «по всіх морях», аж поки не прибився до берега Італії і не заснував призначеного йому царства.

Цим популярним переказом і скористався Верґілій для своєї «Енеїди».

Рим в період написання «Енеїди»

В історії Риму І в. перед Хр. — бурхлива доба революцій, крутих поворотів реакції та узурпаторських спроб. Але приблизно в роках 31—27 внутрішня криза, що потрясала ввесь організм держави, закінчилась установленням монархічного правління Октавіана Авґуста. Суспільність, стомлена затяжною політичною боротьбою, зрікається старих республіканських ідеалів, заповнює лави прихильників нового ладу. На чолі цього перелому стоїть римська поезія. Обидва тодішні її корифеї, Верґілій і Горацій, радо вітають правління монарха, як еру спокою й порядку і нового, небувалого ще розцвіту римської слави. Утворена в такій обстанові, Верґілієва «Енеїда» перш за все стає династичною поемою: вона прославляє Цезаря Авґуста як законного, спадщинного владаря Риму, потомка Енеєвого сина Асканія — Юла, ім’я якого нібито стало фамільною назвою династії Юліїв. Але поруч самого Енея, родоначальника імператора, в «Енеїді» значну ролю грає лава його вірних товаришів, які стали потім родоначальниками найповажніших римських фамілій та осадчими найголовніших міст Італії. Верґілій не забуває зазначити, що від Мнестея пішов рід Меміїв, од Серґеста — рід Серґіїв, од Клоанта — Клуенціїв, що Капис був фундатором Капуї, а мис Палінур, на півдні Італії, названий так по імені старого досвідченого керманича Енеєвого флоту — Палінура. Цей, так мовити б, антикварний характер поеми чимало спричинився до її популярності. На «Енеїду» посилались як на історичну пам’ятку: в її гекзаметрах шукали одповіді на питання про місце і значення Римської імперії — і справді знаходили там не одну пишну патріотичну формулу, що плекала чуття національної самоповаги. Римський читач дізнавався з поеми, що римська влада триватиме вовіки, що світова місія Риму — правити народами, милувати покірних і карати зарозумілих. Так прославлення династії спліталося у Верґілія з формулами римського місіонізму.

Зміст «Енеіди» Верґілія

Верґілієва «Енеїда» — величезний твір, що містить в собі до 10 000 віршів і розпадається на 12 пісень. Із них перші шість мають змістом історію Енея до його прибуття в Італію, а шість останніх викладають пригоди в Лації і війну з царями: латинським — Латином і рутульським — Турном. Автор зразу знайомить нас з центром подій. В першій пісні перед нами флот Енея, розкиданий бурею біля берегів Африки. Сьомий вже рік минає блуканням троянського лицаря, а він все ще не може дістатися до призначеної йому Гесперії. Так і тепер: ледве од’їхав він од Сицилії, як страшенна буря, упоряджена з наказу Юнони, однесла його до африканського берега, де на той саме час фінікійська цариця Дідона будує нове місто Карфаґен. Слава Троянської війни досягла до фінікійських виходців: троянці знаходять у Дідони гостинність і ласку; а на урочистій учті, улаштованій на пошанування гостей, сама цариця звертається до Енея з проханням розказати свої пригоди. Оповідання Енея заповняє другу і третю пісні. Четверта — присвячена нещасливому коханню і смерті Дідони. П’ята оповідає про перебування троянців в Сицилії, ігрища троянців над могилою Анхіза, про спробу троянських жінок підпалити кораблі і тим покласти край мандрівці. В пісні шостій Еней прибуває до Італії і висідає недалеко міста Кум. Виконуючи наказ батька, він іде до віщої пророчиці бога Феба — Сивіли і під її проводом сходить до підземного царства. Перейшовши всі муки грішних, він вступає на Єлисейські поля, і там батько Анхіз показує йому нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню славу його роду, до часів Цезаря Авґуста. В 7-й пісні перед нами царство Латина; коротка історія дипломатичних зносин і початок війни з тубільцями. В 8-й Еней їде шукати помочі до царя Евандра; пливе вгору, проти Тибрової течії, і там «бачать оддалеки стіни і замок і де-не-де дахи домів, — все те, що нині могутність Риму зрівняла з небом і що тоді було незначним Евандровим царством». Евандр дає помічне військо під проводом свого сина Паланта, а богиня Венера приносить Енеєві зброю, викувану Вулканом. 9-та пісня оповідає про напад царя Турна на троянський флот (який боги обертають у німф) і табір та про геройську смерть Евріала і Низа. Десята містить в собі нараду богів, де Юпітер наказує богам не встрявати в боротьбу, бо «доля сама знайде стежку». Одинадцята містить похорон Паланта та початок мирових переговорів між Енеєм і Латином. Дванадцята — останній бій і поєдинок Енея з Турном, після чого Еней має взяти шлюб з Лавінією, дочкою Латина, і стати царем Лація.

Відношення «Енеїди» Котляревського до «Енеїди» Верґілія

Форма

«Перелицьовуючи» «Енеїду» Верґілія, Котляревський перш за все значно її скоротив. Його «Енеїда» має всього 6 частин і 7500 коротких ямбічних рядків. Перша частина коротенько переказує першу й четверту пісні Верґілія (пісні 2 і 3, оповідання Енея про свої пригоди пропущено зовсім); друга — п’яту; третя — шосту; четверта — сьому. П’ята частина дає стислий перегляд змісту двох пісень: восьмої (строфи 1—45) і дев’ятої (строфи 46—141); а шоста навіть трьох — десятої (стр. 1—73), одинадцятої (строфи 74—118) і дванадцятої (стр. 119—171). Найбільш лаконічним і найменш інтересним являється Котляревський в перших двох частинах своєї поеми, де він підлягає впливу інших жартівливих поем. В частинах третій і четвертій талант його розгортається, і травестія перетворюється в широку громадську сатиру. Масштаб оповідання поширюється; з’являються епізоди і образи, які не мають певної паралелі у Верґілія, — такі: картина пекельних мук і описання воєнних зборів у Лації. Частина п’ята і шоста дають стисле коротке оповідання, дуже близьке до латинського тексту; подекуди трапляється навіть дослівний переклад латинського виразу. Гумористична вигадливість слабшає, творчість підупадає.

Чим же керувався і щ? саме випускав Котляревський, переробляючи латинський текст? На це питання можна одповісти, хоча б порівнявши шосту пісню Верґілія з третьою частиною Котляревського. У Верґілія після коротенького оповідання про висадку Енея і перше побачення з Сивілою читаємо, як, вертаючись до своїх кораблів, знаходять троянці на узбережжі труп знаменитого троянського сурмача Мізена і, спаливши тіло, насипають високу могилу. Римський поет розробляє цей епізод докладно, бо має на думці пояснити своїм переказом назву Мізенового мису, недалеко від теперішнього Неаполя. У Котляревського цього епізоду немає зовсім. Далі центральним місцем в 6-й пісні Верґілія, без сумніву, є візія Енея і пророцтво Анхіза про дальшу долю троянського народу, — яке займає трохи не чверть всієї пісні (вірші 679—892). У Котляревського ввесь зміст його викладено в двох неповних строфах:

Енею, годі вже журитись:

Од його має розплодитись

Великий і завзятий рід;

Всім світом буде управляти,

По всіх усюдах воювати,

Підверне всіх собі під спід.

І римськії поставить стіни,

В них буде жити, як в раю;

Великі зробить переміни

Во всім окружнім там краю;

Там будуть жить та поживати,

Покіль не будуть цілувати

Ноги чиєїсь постола…

Отже, все, що є в «Енеїді» специфічно римського, що становить її ідею — патріотичні тиради про вище покликання Римської держави, топографічні екскурси, епонімні леґенди — все це у Котляревського місця не має.

Зміст

Великі зміни вносить Котляревський і в мотивування подій. Латинська «Енеїда» написана так, як наказувала Верґілієві літературна традиція, в тій манері, в якій творили його попередники і наступники. Зразком епічної творчості був Гомер, і шукати поезії дозволялось тільки на тих стежках, які прокладено було «Іліадою» та «Одіссеєю». І от епічні поети Риму, слідом за Гомером, описують герці героїв, закликають муз, що давно уже стали простою риторичною фігурою і не сміють поясняти описуваних подій інакше, як тільки втручанням богів. Верґілій був найефектовнішим майстром цієї витонченої і штучної манери, і боги, в існування котрих його сучасники вже не вірили, грають головні ролі в його поемі. Перше, ніж описати бурю, він показує нам Юнону, що умовляє бога вітрів Еола; Еол випускає вітри із замкнутої темниці, і ті вириваються в ворота і вихором облітають землю, налягають на море і гонять до берега широкі хвилі… Море ущухає, і перед нами знову боги: це владика вод Нептун проїздить по поверхні хвиль на легкій колісниці. Починається перша сутичка між троянцями і латинами, і хоча, здається, війна досить мотивована в поемі порушенням прав охоти (син Енея — Асканій ранить під час полювання ручного оленя, — це й єсть «няньчин цуцик», про якого Котляревський так яскраво розповідає в четвертій частині, — строфи 77—79), але Верґілієві цього не досить, він посилає до латинян ще богиню Алекто і примушує її надихати латинські серця гнівом. Скрізь і всюди Deux ех machina, як необхідний елемент епічної техніки.

Гумористичний відтінок

Котляревський інколи прийом втручання богів зберігає, але надає йому гумористичний відтінок. І в нього Еол підіймає бурю, але як? Він скликає вітрів «до двора», і вітри являються поволі, як ледачі робітники. І в нього море усмиряє Нептун, але виїздить він не в колісниці, а на ракові:

І миттю осідлавши рака,

Схвативсь на нього, як бурлака,

І вирнув з моря, як карась.

І в нього Еней виїздить з Карфаґену згідно з наказом Зевса, переказаним через Меркурія, але Меркурій у нього не злітає з неба, а приїздить на «чортопхайці», з «нагайським малахаєм» в руках.

Проте в значній частині випадків Котляревський втручання богів одкидає зовсім, шукаючи природнішого мотивування. Так стоїть справа з епізодом про смерть Палінура. У Верґілія (V, 835—871) читаєм:

Темрява ночі уже досягала середини неба;

Тяжко стомились гребці і, знесилені, кинули весла

Та на помості мулкім та по лавах твердих полягали.

Тільки спочили, як сон легкокрилий з етеру ясного

Вогким повітрям летить і тумани нічні розгортає.

Так, Палінуре, він лине до тебе, — зловісні примари

Він насилає на зір твій… Он сів він на кермі вис?ко,

Образ Форбанта прийнявши, і з словом до тебе вдається:

«Язидів сину, поглянь: самі хвилі пильнують за тебе,

Рівно так дише повітря, — настала година спокою.

Голову ти прихили, дай спочити натрудженим ?чам, —

Я замість тебе посиджу, за хвилею й морем догляну».

Ледве підводячи вії, утомлений мовить стерничий:

«Щ? мені радиш, Форбанте? Навже ж я довірюсь потворі?

Чи, ти гадаєш, не знаю я хвилі облудного моря?

Як доручу їй Енея; досвідчений давній керманич,

Чи я не бачив біди од погідного неба та моря?»

Так одмовляв він, — спокійно і міцно тримався кормила

І не одводив очей од зір на високому небі.

Взяв Легкокрилий тоді галузку, обмочену в Леті

Й міццю снотворною Стіксу напоєну, й чоло старого

Стиха обвіяв. Одразу ж по кволому тілу розлився

Непереможний спокій, і склепились досвідчені очі.

Знявшись угору тоді і на човен упавши звисока,

Бог одриває стерно і скидає стерничого в море.

Марно кричав Палінур, марно в друзів благав порятунку;

Бог легкокрилий, як птах, злетів і щез у повітрі.

Мирно тим часом пливли кораблі по широкому морю,

Мирно дрімали гребці, забезпечені словом Нептуна,

І наближались уже до бескетів Сирен, до тих білих

Скель лиховісних, засіяних густо кістьми мореходців,

І зачували здалека, як бухає море о камінь…

Глянув на керму Еней і побачив: нема Палінура!

Сів до стерна і погнав корабель свій по темрявих хвилях, —

Тяжко зітхаючи й сльози ллючи над недолею друга:

«О Палінуре, для чого довіривсь ти небові й морю,

Будеш лежать, непохований, ти на пісках невідомих»[67].

Палінур конає, скинутий богом. Ввесь епізод переказано поважними гекзаметрами і замкнуто урочистими словами Енея. У Котляревського образ інший:

Поромщик їх щонайглавніший

З Енеєм їздив всякий раз.

Йому слуга був найвірніший —

По-нашому він звавсь Тарас —

Цей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в луччім місці би проспавсь.

Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тільки до цього він часу

Терпів на світі цім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув, і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продолжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

Націоналізація героїв

Звертає увагу в оповіданні Котляревського і ще одна риса. Палінур названий у нього Тарасом, хоча пізніше (част. II, стр. 59) він виступає під своїм власним іменням. В тій же другій частині про троянського ворожбита Невтеса читаємо:

Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж він звавсь Охрім.

В частині III (строфа 107) Еней зустрічається з «громадою знакомих душ» і пізнає в ній «Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка», імена, що нічого спільного з Верґілієм не мають і які внесено, щоби надати поемі певну пікантність.

Але річ не тільки в мотивуванні та в іменах, — багато свого внесено Котляревським і в характеристики дійових осіб і перш за все головного героя поеми — Енея. Образ Енея у Верґілія скомпоновано на підставі даних «Іліади». Славний троянський витязь, син Анхіза і Афродіти, на сторінках «Іліади» являється двічі, в 5-й і 20-й пісні; обидва рази виступає він на герць з такими вояками грецькими, як Діомед та Ахілл, і обидва рази боги рятують його од ран і од смерті,

                           …бо він має жити,

щоб рід не загинув славного Дардана.

(«Іліада», XX, 302—303, перекл. Руданського).

Але нічого яскравого, різко індивідуального в гомерівській постаті Енея немає. Це тільки нарис, не більше. Не зробив постаті героя більш виразною і Верґілій. Його Еней надто богобійний, апатичний, надто пасивний, як на героя епічної поеми. Зовсім не те у Котляревського. Перенісши Енея в українську побутову обстановку, український поет оживив цю мертву схематичну фігуру. Його Еней є «парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

одважний, веселий, «завзятого кшталту».

Старе українське життя, український побут всюди тиснеться в поетичну ткань античної леґенди. Світлиця царя Латина уявляється нам як заможна домівка середнього українського панка, троянці, що вивчають латину, переносять нас в обстанову старої української школи, з її піярською граматкою та субітками, а описання учти у царя Латина — в таємниці старосвітської української кулінарії і т. д. Безліч натяків і порівнянь, взятих з тодішнього життя або недавнього минулого: «Не так розсердиться добродій, коли пан возний позов дасть», або: «Я кошовий Еней троянець», тужливі зітхання за старовиною («Так вічной пам’яті бувало у нас в Гетьманщині колись») — і поруч з ними деталі класичного греко-римського сюжету утворюють курйозну мішанину стилів, що повинна була свого часу підносити значення поеми як яскравої і влучної пародії.

Перший критик «Енеїди» М. І. Костомаров р. 1844-го в своїм «Обзоре сочинений на малорусском языке» писав, що «Котляревский взял «Энеиду» для пародии и избрал в ней такую форму, которая в самом деле могла удовлетворить желание позабавиться над книгою. Чего лучше? Малороссийский язык самая романтическая форма, «Энеида» — самое классическое содержание». Але пізніше, коли боротьба з класицизмом скінчилась, «Енеїда» як пародія втратила свою цінність. Центральне значення в ній набули відгуки і картини старого українського життя, і іменно вони надихнули новим життям мандрівну, безліч разів змінювану греко-римську фабулу.

1919