«Прокуратор Іудеї» і два перекладачі{150}

Яку ролю відіграє переклад в утворенні і виробленні літературної мови — говорити нема потреби. Досить послатись на приклад хоча б літературної мови латинської, що їй початок поклав Лівіїв Андроників переклад Гомерової «Одіссеї».

Virum mihi, Camena, insece versutum, — з цього яскравого і ще не обробленого сатурнівського вірша, звичайного доти супутника сільських ігрищ, народного обряду, що мав передати гармонійне еллінське: Andra moi ennepe, Musa, polytropon… — виріс і урочисто-загальмований період Цицерона, і urbanitas Горація, і столична «виборність» Марціала.

Не буду говорити і про те, що в перекладах чужих зразків наша мова виходить на здобуття нових понять, фіксуючи тисячу стимулів до мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів, як виявлених, так і порівняльних, і через те ступінню точності і силою перекладу можна міряти розвиток і літературність даної мови. Певна річ, не випадком сталося, що французи і німці мають найдосконаліші переклади, та що росіяни до тої досконалості стали наближатися тільки перед війною. Не випадково і те, що у нас справа перекладу починає більш-менш налагоджуватися тільки останніми часами. Причин було чимало. Спочатку на перешкоді стояла відсутність (чи, може, нез’ясованість) в нашій мові «високого» і «середнього» стилю: всім відомо, як зірвався Гребінка зі своїм перекладом пушкінської «Полтави», як тяжко було Ніщинському перекладати Софоклову «Антигону»[143] або як Куліш, повстаючи проти карикатури на народну мову в творах «котляревщини», надавав своїм перекладам сентиментальної афектації та солодощів етнографізму.

Потім виросла інша небезпека — одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах. Архаїчний у своїм стремлінні обмежити українську літературу речами хатнього вжитку, Костомаров мав усе-таки якісь підстави винуватити Старицького. Ще нещасливіший був Стешенко в своєму юнацькому перекладі Овідієвих «Метаморфоз». Тільки після багатьох спроб перекладчикам стало вдаватися безкарно проходити межи двох потвор — простацької вульґарності та надуманої безкровності.

Не треба, проте, думати, що ніяких небезпек та перешкод на нашому шляху вже немає. Вони єсть, і чи не найбільша з них, на мій погляд, лежить у необережному нормуванні літературної мови, в її пересушуванні, пурифікаційному завзятті таких численних і таких впливових нині редакторів мови. Що цією небезпекою не можна нехтувати, видко вже з того, що коло нівеляції та самозбіднювання заходжуються навіть белетристи, люди, на обов’язку яких досі, здається, лежало збагачування словника і синтакси. Щоб не видатись голослівним у твердженнях, приглянемось до найновішого з перекладів Анатоля Франса, що належить здібному і далеко не початкуючому белетристу Валер’яну Підмогильному (Анатоль Франс. Оповідання. ДВУ, 1925. «Універсальна бібліотека», ч. 19). Ця невелика збірка особливо зручна, тому що до неї входить оповідання «Прокуратор Іудеї», вже перекладене сімнадцять років тому і тоді ж уміщене в ЛНВ («Пілат», переклад Наталі Романович). Ми маємо можливість зіставити обидва переклади, наочно побачити, як пішла вперед наша мова і які тенденції в ній тепера виявляються.

Порівняємо.

В ориґіналі: «L. Aelius Lamia, n? en Italie de parents illustres, n’avait pas encore quitt? la robe pr?texte, quand il alla ?tudier la philosophie aux ?coles d’Ath?nes».

У Наталі Романович: «Люцій Елій Ламія з вельможної родини в Італії, не скинувши ще білої з пурпуром хлоп’ячої одежі, поїхав вчитися філософії в атенських школах».

У Валер’яна Підмогильного: «Елій Ламія народився в Італії від вельможних батьків; але ще не скинувши претексти, він подався до атенських шкіл студіювати філософію».

Друга фраза. В ориґіналі: «Il demeura ensuite ? Rome et mena dans sa maison des Es?uilies, parmi de jeunes d?bauches, une vie voluptueuse».

У перекладі H. Романович: «Повернувшись до Риму, він оселився в своїм домі на Есквілінському горбі, де в товаристві молодих вітрогонів віддався непутящим втіхам».

У перекладі В. Підмогильного: «Потім він оселився в Римі й бучно жив у своєму будинкові на Есквіліні серед молодих гультяїв».

Перше враження йде ніби на користь новішого перекладу, йому не можна відмовити ні більшої точності («Прокуратор Іудеї», не «Пілат»), ні більшої стислості, чужої всім описовим та експлікативним зворотам («претекста» замість «біла з пурпуром хлоп’яча одежа», «Есквілін» замість «Есквілінський горб»). Але в дальшому читанні ми натикаємось на цілий натовп огріхів та неуважностей, що випливають, мабуть, з похапливості роботи та не досить чітких уявлень про культурне оточення Франсового оповідання. Попробую ці огріхи зібрати.

«Елій Ламія» — в ориґіналі: «Л. (Луцій) Елій Ламія». Тобто герой названий родовим та фаміліярним прізвищем, на той час, як первотвір подає, крім того, і особисте його ім’я.

«Він двічі обняв Ламія» — треба: «Ламію».

«Як ти використав своє довір’я в Ірода Антипаса», — по-нашому «Ірод Антипа», коли захочемо держатися церковної традиції, або «Герод Антипа», якщо дотримуватись т. зв. еразмівського читання.

«Вітелій… доручив керувати Іудеєю своєму приятелеві Марселію». У Франса — «Marcelle», тобто «Марцеллу».

«Лукренське озеро» (у Н. Романович: «Лукренське море»). А. Франс дає «Lucrin», тобто славнозвісне Лукринське озеро.

Не відзначаючи дрібніших помилок (як «Мізена» замість «Мізен»), переходжу до того місця, де Пілат розповідає про невдачі свого єрусалимського культуртреґерства. Бажаючи подарувати місту водопровід, він несподівано натикається на опір людності, що, галасуючи про блюзнірство і неповагу до святощів, кидається на робітників. «Чи знаєш ти, Ламіє, скаженіших дикунів?» У Анатоля Франса Пілат говорив щось інше: «Con?ois-tu, Lamia, de barbares plus immondes?» — тобто: «Чи ти уявляєш собі, Ламіє, брудніших варварів?» Іудеї в очах римського прокуратора тільки чужаки (варвари), і до того негігієнічні. З Анатоля Франса письменник, не байдужий до колориту місця й часу, і, не вважаючи на всі вихватки проти вчених педантів, добре обізнаний з епохою, в якій обертає своїх героїв, і тому, коли він говорить про «administrations», то має на увазі «уряди», «ранґи», а зовсім не «посади», як перекладає Підмогильний. Можна думати, що і Понтій Пілат в його очах більше «адміністратор», навіть «маґістрат», аніж просто «урядовець» («Але Тіберіїв вигнанець не слухав уже старого урядовця»).

Переходжу до другого ряду огріхів, які хочу об’єднати рубрикою: штучні, неприродні словосполучення, силувані фрази (в тому разумінні, як Айхенвальд називав брюсовські вірші «несвободнорожденными»).

«Тепер я живу в Сицилії… засіваю і продаю хліб». У Н. Романович природніше: «Я закопався в Сицилії… сію і продаю пшеницю».

«Хто оборонятиме пам’ять про мене?» У Н. Романович: «Хто стане в обороні моєї пам’яті?» Вірніше: покривджений Пілат прагне оборонця своєму імені.

«У леґіонерів були прапори з виобразом Цезаря».

«Вони всі горді й огидні, вони поєднують у собі ганебне боягузтво з непереможною упертістю, й не варті ані любові, ані ненависті». У Н. Романович: «Горді й одночасово низькі, нечесно підлі й непохитно уперті, вони зарівно можуть притомити і любов, і ненависть». Легше!

«[Я] склав план акведуку на двісті стадій завдовжки, який мав рясно постачати до Єрусалиму чисту воду. Я вивчив височінь рівня води, укладистість модулів, нахил мідяних басейнів, що від них одбігали розподільні рури, і сам усе обрахував за вказівками механіків».

«Їхні священики писали Цезареві, що я нищу (ламаю) їхній закон».

«Певно, все те, що ти спізнав з єврейської вдачі, не віщує їм нічого доброго («n’est pas ? leur avantage»). Але я, живши в Єрусалимі, цікавився народом і примітив у ньому невиразні чесноти, що уникнули твого ока («des vertus obscures qui te furent cache?s»). У Наталі Романович легше і по суті точно: «І справді, тобі довелось відчути вдачу жидів з недоброго боку. Але я жив у Єрусалимі яко сторонній чоловік, входив у життя народу і тому пізнав такі його прикмети, яких ти не помітив».

«А найбільшу ганьбу я даю тобі за те, що ти не одружився згідно з законом». Наталя Романович: «І особливо осуджую я тебе за те, що ти не взяв собі законної жінки».

Нарешті, третя група стилістичних особливостей нового перекладу, з якими мені трудно помиритися. Зводяться вони до крайнього і без потреби спрощення синтакси. От як розповідає Анатоль Франс про свого героя, що на старості літ береться за мемуари та філософічні студії: «C’est au milieu de ces paisibles travaux et dans la m?ditation assidue de livre d’Epicure qu’avec un peu de surprise et quelque chagrin il vit venir la vieillesse». У давньому перекладі читаємо: «Серед сеї спокійної роботи і уважного думання над книжками Епікура з тихим здивуванням і сумом помітив він наближення старості». У новому перекладі, всупереч стилістичному смакові і самого Франса, що не раз нарікав на різні que, qui і dont, просте речення перетворено на складне: «Отож, мирно працюючи і пильно міркуючи про Епікурові книжки, він трохи здивовано і з сумом помітив, що близиться старість».

Другий приклад. Старі приятелі зустрічаються, але Понтій Пілат не признає Ламію, і той «avec un peu de surprise et quelque chagrin» говорить (беру старіший переклад): «Понтіє, мій привітний друже («h?te»), двадцять років так убілили моє волосся і вкрили зморшками лице, що ти не пізнаєш свого Елія Ламія». У новому перекладі: «Мій любий Понтію, моє волосся посивіло за двадцять років і щоки мої зморщились — тим-то ти й не пізнаєш свого Елія Ламія».

Чому перекладач замінив образове «роки убілили волосся» на щоденне і вижавелене «волосся за кілька років посивіло»? Чому він розв’язує хороше консекутивне речення «так… що» — трудно сказати. Можна лише догадуватися, що в даному разі він підліг впливові тих стилістичних міркувань, які за останні часи почали у нас поміж громадою ширитись. Книжка О. Б. Курилової «Уваги до сучасної української літературної мови», надзвичайно корисна, як збірка матеріалів, набула у нас значення, на яке, можливо, не сподівалася сама її авторка. Замість стати збіркою корективів до ходячої фразеології і закликом до систематичних студій над синтаксою, вона лягла основою того тісного і педантичного нормування, яке стали практикувати численні, законом про українізацію покликані до роботи викладачі української мови. Замість доповнювати книгу новими спостереженнями, поряд з її узагальненнями даючи матеріал для застережень і поправок до висновків занадто простолінійних, із «Уваг» О. Б. Курилової стали виволікати якнайсуворіші приписи та з аптечною точністю виписані рецепти. А як все це відбувалося в середовищі, яке досі аж надто мало над питаннями стилю спинялося, то наслідком такої практики виник безкрилий пуризм, що про нього непогано говорив Горнфельд:

«Пуризм бессилен в своей наступательности и наступателен вследствие своего бессилия… Он ведет законную борьбу во имя законных целей, но в громадном большинстве случаев он ведет ее дурно: грубо, иногда насильственно и невежественно. На основании двух — трех случайных наблюдений, без всякого углубления в смысл явлений»[144] і т. д.

Одні з наших викладачів подалися до вимовного етнографізму; другі, нерозважно відкидаючи многолітній досвід творення мови, намагаються повернутися до її первісного, докулішівського, скажімо, стану, і потім різьбити її наново; треті, узагальнюючи різні емпіричні правила, повідкривали здебільшого дуже сумнівні закони української синтакси та стилістики… Радячи службовцям канцелярський трафарет: «во исполнение» перекласти «виконуючи» або «щоб виконати», такий викладач став снувати з своєї практики нормативний висновок: «українська мова дієслівних іменників уникає». Другий, примушений російський період розбиваючи на кілька речень, став до речі і не до речі говорити про «розімкнений лад української синтакси»[145]. Так пішли до масового ужитку різні забобони, що, видимо, нашого прозаїка пойняли жахом перед дієслівними іменниками («наближення старості» — «що близиться старість») та не страшними на око додатковими реченнями.

Ця блідість Підмогильного як стиліста (в перекладі), ця зв’язаність кожного його кроку різними стилістичними вказівками, при книжності й надуманості його фрази, і примушує нас з більшою охотою повертатись до старого невимушеного, хоч і не бездоганного перекладу.

Переглянемо закінчення оповідання «Прокуратор Іудеї». Підмогильний: «Він звався Ісус з Назарету, і його розіпнуто на хресті; не знаю за який злочин. Чи не пригадуєш ти, Понтію, цієї людини?» Понтій Пілат насупив брови й потер рукою чоло, ніби щось пригадуючи. «Ісус? — пробурмотів він, помовчавши кілька хвиль. — Ісус з Назарету? Ні, не пригадую».

У Н. Романович: «Його ім’я було Ісус; він був родом з Назарету і був розп’ятий не знаю за яку вину. Пригадуєш ти сього чоловіка, Понтіє?» Понтій Пілат зсунув брови і підніс руку до чола, наче шукаючи в своїй пам’яті. Потім по хвилі мовчання вимовив стиха: «Ісус? Ісус з Назарету? Ні, не пригадую». В старому перекладі Анатоль Франс відчувається дещо сильніше. В ньому більше чутливості до власної синтакси Франсової, а чутливість до фрази перекладуваного автора обов’язкова для кожного перекладача[146].

Так виглядають сьогоднішні тенденції в розвитку нашої літературної мови, оскільки відбиваються вони в роботі одного з найпідготовленіших наших перекладачів. Чи можна їх назвати здоровими? Гадаю, ні! І цілком пристаю на думку А. В. Ніковського, що писав про «небезпечний нахил до реґламентації певного лексичного материка та про вихолощування синтаксису українського», і до того додавав: «Єсть також помилкова думка, ніби синтаксис, лексику, фразеологію та правопис можна завести враз і навіки»[147]. Очевидно, нормалізація літературної мови протягнеться ще довго, і навіть у тих скромних межах, які пропонує В. М. Ганцов, «формальна правильність мови, унормування діалектичної розбіжності та розмаїтості» ще потребуватиме пильних студій та повсякчасного перевіряння висновків. Паралельно з усталенням норм повинно провадитися якнайбільше наукове «дослідження словотворення, синтакси, лексики та фразеології» — всього, що надає граматикам завзяття заносити меча «над індивідуальними особливостями мислення і стилю». Ті ж методи реґламентаційні, які панують у нас тепер серед різноманітних постувальників і вегетаріанців стилю і творять замах перш за все на все, що вище від середнього рівня, тоді одійдуть і замруть самі собою.

Таку нормалізацію і таких нормалізаторів мав на думці І. Франко, коли писав про шкоду живій літературній мові від граматиків.

«Буде вже більше як 25 літ тому, як я мав нагоду у Львові познайомитися з заїжджим петербурзьким поляком Венцьковським, людиною незвичайно освіченою та бистроумною. Я жалувався перед ним на слабий розвій нашої літератури та неусталеність граматики.

«Ах, не говоріть мені про граматику! — аж крикнув д. Венцьковський. — Богу дякуйте, що у вас іще нема граматиків. Бо граматики — то грабарі живої мови. Вони не розуміють тої мови, а знають тільки свої правила. От погляньте у нас! Ще Міцкевич, Словацький і Красінський говорили кождий своїм язиком і жоден не вчив польської граматики. А прийшли по них граматики, і що ж — джерело живої води засохло, бо кождого в школі вчать: так маєш говорити і писати, а не інакше. А се, пане мій, перший ступінь до переміни польської мови на мертву мову»[148].

Всю цю науку повинні взяти з відповідними змінами (mutatis mutandis) і наші перекладачі, і красою живої своєї мови, вихованої на справжньому знанні і на «безпосередньому відчуванні виразної сили її словотворчих елементів»[149], не жертвувати ніяким неперевіреним узагальненням та педантичним приписам.

1925—1926