До Бориса Чигиринця{205}

Кролевець, червень 1913 р.

…З чого почати? Це питання дуже і дуже серйозне. Ви радите охопити тільки післяшевченківську добу. Ніяких серйозних закидів проти цього плану я не маю. План цей дуже випробуваний: з Шевченка починав Франко, видаючи свою антологію «Акорди». Але я не розумію, яка рація поступитись Вам од давнішого Вашого наміру — розпочати зразками народної поезії, а потім перейти до окремих авторів, починаючи з Котляревського. Цей план має ту перевагу, що він дасть цілу картину стилю, покаже, як ішла боротьба шкільних (псевдокласичних) традицій з живою народною струєю — в творчості Котляревського, Гулака-Артемовського…

Київ, 1 жовтня 1913 р.

Вельмишановний Борисе Дмитровичу!

Пишу Вам в справі, дуже далекій до нашого літературного наміру. В Києві, скоро тільки я приїхав, запропоновано мені урока на виїзд — в Поділля — од польського графа Тарновського. Умови такі: займатися години дві щодня російською мовою, російською історією і географією (за 4 і 5 кл.), жити на селі — за Вінницею — в панському будинку, удвох з учнем (бо старі графи десь блукають за кордоном) і за це одержувати 100—125 крб. місячно. Учень має матуру галицької гімназії, і атестат зрілості йому потрібний лише для того, щоб, коли йому доведеться відбувати військову службу — на нього не тикали пальцями і не позбавляли льгот, які дає російська гімназія. Я урока не взяв, але тільки через те, що мені треба прожити ще 3 місяці в Києві, дописувати свою кандидатську роботу і читати університетські книжки, — а графи хочуть, щоб принаймні до Різдва учитель їх синаші пробув у маєтку, на Поділлі (після Різдва син, можливо, житиме в Києві). Урока цього пропонував мені Вячеслав Константинович Прокопович (б. редактор «Світла»), до якого заходили обидва графи — молодий і старий.

Пишіть, шановний Борисе Дмитровичу — оскільки подобається Вам перспектива навчати російської мови графенят і чи можете Ви прийняти пропозицію. Пишіть поки що «взагалі», не одмовляючись од уроків, коли маєте їх у Ромнах, бо, як мені казано, графовій пропозиції вже не день і два, а цілий тиждень, і, може, він вже підшукав собі вчителя десь на стороні — завтра про це наведуть справки.

Прокопович — людина, настроєна дуже націоналістично — і хоче, щоб навчав графа неодмінно «українець».

Докладну одповідь на Ваші листи пришлю згодом, як набереться досить матеріалу. Завтра їду в наукове товариство слухати реферати про Лесю Українку — читатиме Стешенко, Старицька-Черняхівська («по дружбі» терзатиме Л. У., якої, певно, не розуміє) і Ніковський (Василько). Враження потім.

Маю два літературні наміри: 1) написать з приводу нового збірника поезій Вороного реферата «Чужеядіє в українській поезії», 2) прослідити вплив Чехова на стиль Коцюбинського. Але, що і як я писатиму, це ще не відомо і мені самому…

А тепер прощавайте! Живіте і процвітайте, і лікуйте роменською тишею пошарпані п’ятилітнім перебуванням в Києві нерви. Відповідайте!

Ввесь Ваш

Микола Зеров

Київ, 5 жовтня 1913 р.

Був оце на засіданні, присвяченому пам’яті Лесі Українки. Говорила Старицька, так, як погані літературні дами говорять. Проте дала багато цікавих фактів. Наприклад, хоча б те, що «Лісова пісня» писалася вся при підвищеній температурі, по ночах. Багато цікавих рисочок в оповіданні її про особисту вдачу Лесі Українки. Стешенко говорив посилувато. Ніковський гарно, але місцями занадто мудро і вчено.

Мушу познайомити Вас з одним моїм літературним планом. Я готую знов «облічітельного» реферата про «Чужоядність в українській поезії». Чужоядністю я зву те, не раз, певно, і Вами спостережене явище, коли поети українські беруть чужий мотив або чужий метр — і чужий твір видають за свій. Найбільше в цьому винні Старицький (ввесь його літературний доробок — плагіат з горожанської поезії сімдесятих років), Грабовський, Чернявський, Вороний.

…Вороний вибирає ритм якого-небудь банального вірша з «Чтеца-декламатора», пише майже пародію на нього — краде його розмір і заробляє на чужому розмірі. Чужоядність Чернявського в тому, що він, як почав із семінарії писати під Пушкіна, так і «поднесь» пише його віршем, не виробивши свого, — живе з чужого стилю, бо через свою невиразність і податливість не може створити свого…

Вірш [Самійленка] важкий, рубаний, солдатський. Прозаїчні конструкції…

Петро Карманський — поет смутку, в редакції «Діла» з нього сміялись: поете, одважте нам два кіло смутку! Нещодавно — років два — одружився і… нічого не пише.

…В «Зорях» [Чернявського] можна знайти десяток віршів гарних, хоч розтягнутих («Я йшов ланами рідних нив» тощо). Поробивши скорочення, їх можна буде сміло помістити (в антології. — О. Д.) — хоча б за гарну поетичну мову. «Пісні кохання» — дрань страшенна. Русицизми, семінарщина і т. п. смертні гріхи. Кращий вірш «Глибокий плуг пройшов полями моєї тихої душі» — його знайдете у «Віку» — вражає плутаністю образів. А це ж кращий вірш! Решта далеко гірша.

Тепер кілька слів з приводу Вашого листа. Поезія для Вас — це поняття мало не синонімічне з лірикою. Принаймні воно мало не все покривається поняттям лірики. А я б побоявся висловлюватись так рішуче.