З студентських років М. В. Лисенка{18}

В нашім письменстві ще й досі не встигла розвинутись література біографій і споминів.

Строге, наукове дослідження життя такої центральної фігури нашого літературного руху XIX століття, як Шевченко, ще ледве розпочате, і двотомна «хроніка» О. Я. Кониського і досі зостається наугольним каменем не виведеної ще будівлі. Драматична, повна глибокого протиріччя і хитання постать Куліша і зараз лишається не вповні розв’язаною загадкою, що вимагає ще старанного збирання біографічного матеріалу. Без біографії поки що Костомаров і Драгоманов, — а вони ж стояли на чолі громадського руху, один — сорокових, другий — сімдесятих і вісімдесятих років, і останньому з них більш, ніж кому іншому, повинно бути вдячним сучасне українство за обґрунтування його політичної програми…

Браку біографічних праць вповні відповідає брак автобіографічних записок. Нескінчені мемуари Антоновича, недавно знайдені спомини Бориса Познанського, що оце розпочалися друком в «Украинской жизни», напівбелетристичні замітки Ганни Барвінок в «Українській хаті» та ті коротенькі згадки, що з приводу ювілею або смерті видатних діячів містились на сторінках «Киевской старины» або «ЛНВ», — от і все, що ми можемо назвати в цьому напрямі. Але як мало цього, як мало в порівнянні до того, що могло б бути! Як часто можна почути жалкування з приводу того, що які, мовляв, безцінні скарби споминів поніс з собою в домовину покійний Житецький, і справедливі уваги, що ці спогади зберегли б не одну колоритну сторінку з історії нашого громадського руху… коли б у свій час були записані. І цим увагам не можна не признати повної слушності. Ніякий документ, звичайно, не може дати того живого образу старовини, як талановито написані спомини або автобіографічні записки. Нехай в них буде багато суб’єктивних, іноді помилкових з нашого погляду оцінок, але хіба нічого не важить те, що замість довгої низки імен і, в ліпшім разі, добре перевірених дат, ми матимемо живий відгук почувань і настроїв епохи, що давно одійшла в минуле, без великого напруження могтимемо викликати в уяві картину того минулого, відчути безперервність традиції, що в’яже наше покоління з попередніми.

Останніми місяцями, мало не зараз по смерті Миколи Лисенка, в наших часописах почали з’являтись статті, що мали завданням відновити в пам’яті, а то й просто подати до відома громадянства деякі факти особистого життя покійного, щоб те живе очарування його індивідуальності, яке зазнали на собі сучасники, не вмерло з ними, а передалось наступним поколінням. Особливо гарно і повно малює, проте, постать Миколи Віталійовича давня стаття М. П. Старицького, видрукувана ще в «Киевской старине» з приводу тридцятип’ятилітнього ювілею Лисенкового. М. П. Старицький ще тоді взяв на себе з власної волі скромну ролю біографа, цю, словами англійського історика Маколея, ролю «літературного васала, що по споконвічному ленному праву має нести своєму сюзеренові повинність подиву і пошани», — і дав прегарно виписаний нарис дитинства і молодих років М. В-ча. Цей нарис і досі може бути цікавим з огляду на ще не перевищену повноту і точність даних; тому й хочемо, користуючись ним, зазнайомити наших читальників з шкільними — власне, студентськими роками життя великого музики.

Як пройшли перші роки життя Миколи Віталійовича — добре всім відомо. Бонни, ґувернантки, французька мова, аристократичні манери і аристократична великопанська пиха — от те оточення, в якому зростав майбутній демократ, етнограф і композитор. Українська стихія, що широким поясом оточувала цей великопанський островок, спочатку в Крилові (Новогеоргіївську), де стояв орденський кірасирський полк, в якому служив батько Миколи В-ча, а потім в Гриньках, лише випадковими, поодинокими проміннями, то казкою няньки, то народною піснею проривалась в напівфранцузьку атмосферу кутка і, розуміється, не була такою дужою, щоб залишити глибокий слід в душі дитини. Далі маємо — аристократичний пансіон Ґедуена в Києві, виховання в гурті дітей титулованих польських маґнатів, харківська друга гімназія, що ні крихти не відмінила обстановки і того кола понять, в яких зростав Микола Віталійович, і нарешті Харківський університет, куди небіжчик з огляду на родинну традицію (його дядько проф. Борисяк читав в університеті лекції по мінералогії) вступив на природничий факультет.

Восени 1860 року сім’я Лисенків переїздить на зиму до Києва, і Мик. В-ч переходить з Харківського університету в Київський. До речі, вельми цікаві деякі мотиви цього переходу. В 1859 році, коли скрізь на провінції пройшли вже чутки про неминуче скасування кріпацтва, поширились якісь непевні звістки про селянське повстання, поміщики Кременчуцького і сусідніх повітів, звичайно заможніші, почали вибиратися на зиму до міст — до Полтави, Харкова та Києва. На родинній нараді в сім’ї Лисенків було вирішено виїхати в Київ, але через деякі фінансові перешкоди справа загальмувалась, і виявилось, що перебратись того року не можна: «Мы (пише М. П. Старицький про себе і Мик. В-ча) с величайшей радостью возвратились в Харьков». Але тут, в Харкові, стався один незначний факт, котрий примусив Мик. Віталійовича і його товариша одмінити свій спочатку неприхильний погляд на Київ і зацікавив їх київським життям. «Один наш товариш, — розказує М. П. Старицький, — прізвищем Косяков, з родинних обставин мусив перейти з Харківського університету в Київський. В Києві він пробув недовго, всього з місяць, а коли після того повернувся в Харків, його важко було пізнати. На йому були ботфорти, конфедератка і «носогрейка» в зубах. Він наговорив нам дивних речей, що в Києві студенти форми не носять, що життя там вільне, не так, як в Харкові, і т. д. і т. д.». Молоденький студентик не зрозумів ні національних змагань, ні партійної боротьби, що кипіла тоді в Київському університеті, звернув увагу лише на зовнішність, але його чудернацьке убрання, неймовірні оповідання і здивували, і захопили юнаків, і коли того ж таки літа на сімейній нараді знов зняте було питання, куди їхати на зиму, молодь вже нічого не мала проти Києва і навіть ставилась до його прихильно.

На підставі спогадів М. П. Старицького нам можна приблизно уявити світогляд і симпатії молодого Лисенка під той час, коли він вступав до Київського університету.

Вже в дитинстві бонтонному вихованню матері і ґувернантки довелось зустрітись з доволі міцним українським впливом з боку тітки старих Лисенків М. В. Булюбаш та її придворного штату економок і служниць. Аристократизм і напівфранцузьке виховання зустріли ворога в народній пісні і казках, що так тішили фантазію дитини. Це були перші повіви народної стихії на душу хлопця.

Другий момент в «українізації» Миколи В-ча, в наверненні його до народної стихії, відноситься вже до жовнинського періоду молодих його літ, коли майбутній музика-етнограф вже вийшов з пансіону Ґедуена і мав вступити до IV класу гімназії. Сім’я Лисенків в цей час вже перебралась з Гриньків в Жовнин, де Віталій Федорович вибудував на горі новий просторий дім. Розкішний садок, левади, луки і млини над тихою Сулою, де часами збиралась містечкова молодь співати пісень, не могли не справити враження на чутливу до краси душу юнака. До цього моменту належать перші записи народних пісень; ще тоді Микола В-ч поклав на ноти мелодії найлюбіших йому пісень, почав підшукувати до них акомпанемент, писати козачки тощо. Не зостались тут без впливу також і знайомість та приятелювання з сусідами-родичами, де М. В. вперше довелось прочитати заборонені твори Шевченка, що вразили його енергією і музичністю простої мужицької мови, і побачити на свої очі людей, перейнятих живою симпатією до всього свого, українського — мови, убрання і пісні.

Цим впливом ранніх вражень дитинства, захопленням народним словом і музикою, на котрі з такою силою озивалась його творча душа артиста, почасти й пояснюється те, що звички, прищеплені молодому Лисенкові вихованням в панській родині і аристократичних пансіонах, не увійшли йому, як то кажуть, «в плоть і кров», і ніщо не перешкодило йому потім скинути їх з себе, як непотрібну шкаралущу. Але в момент вступу в Київський університет враження народного слова і пісні, читання Шевченка і Куліша («Чорна рада», «Записки о Южной Руси») ще не встигли перемогти старих звичок думання, навіяних вихованням. «Козацька душа», яку знаходили в Миколі його родичі-українофіли, визволялась з них поволі, але невпинно. Треба було лише кількох нових і міцних вражень, щоб чутлива душа юнака рішуче прихилилась до рідного краю і його бідолашного народу.

Такі враження і дав Миколі Віталійовичу Київський університет, властиво, ті загострені відносини національні, що склалися в студентському житті.

М. П. Старицький художньо описує перше враження, яке на нього і Мик. Віт. справив Київ і київське життя. «Ми були, — пише він, — вражені не так самим містом (воно було безлюдне і мертве в порівнянні до Харкова), як студентами, що подекуди стали з’являтись на вулицях. Здебільшого вони були в польських вбраннях, лише вряди-годи показувалась між ними «косоворотка навыпуск» або сива смушкова шапка. Мова скрізь панувала польська. Пішли ми в театр і нічого не зрозуміли: виставляли якусь комедію з варшавського життя. Пішли в більярдну — і там слуги і гості говорили по-польському. Нарешті зайшли до крамниці — і там запитали нас: co pa?stwo chce? В кухмистерській нам запропонували «яї садзоне» і «леґуміне», що про них ми не мали ніякісінького поняття. Лисенко вже зажурився, що ми заїхали в Польщу і що чого доброго й лекції доведеться слухати по-польському».

Студентське життя зразу ж зустріло юнаків гарячими суперечками і промовами, головним чином про те, кому, якій нації повинен належати Київський університет. «Нас поразила, — пише Старицький, — сборная зала университета, принимавшая с каждым днем все более бурный вид; и в ней звучала подавляюще польская речь». «Студенти-поляки держались осторонь, ходили купками, сперечались про щось, часом говорили промови. Іноді з тих невеликих купок чутно було протести. Пам’ятаю, якось раз невеличкий кацапик в червоній сорочці Христом-Богом благав товаришів, щоб його підняли. Ми підхопили його і поставили на вікно. З цієї високості він і почав громити ляхів. Промова його була палка, щира і сильна. Зміст приблизно був такий, що всі ми, і руські — і українці, співчуваємо національним змаганням польських студентів за права свого народу і автономію, але спочуваємо тільки доти, доки вони не стають на перешкоді нашому національному розвою, нашим правам. А ви, панове, одразу ж починаєте з насильства. Київ не ваш город, а наш, і університет цей — наш, а до того й наука повинна бути вільною од національних забобонів («предрассудков»). Слова промовця справили непереможне враження на великий натовп кунтушів і венгерок. Все замовкло й стихло. Один поважний, огрядний поляк навіть похвалив: «Добже шельма муві». Але другий з гострою рудуватою борідкою і вгору підкрученими вусиками аж скрикнув: «Лже лайдак: тен університет єст наш, бо з Вільна пшенєсен». Зчинився ґвалт неймовірний, а серед того ґвалту й крику хтось в сіряку і сивій шапці гукав: «Панове, обміркуймось! Невже тепер ви не шукатимете згоди? Гей, ізгадайте даремно пролиту кров…»

Такі сцени траплялись мало не щодня. Суперечки ставали все гострішими і запальнішими в міру того, як з’їздилося студентство, а на коридорах і в аудиторіях збиралося все більше народу. Розуміється, ці суперечки, ця гаряча атмосфера національної боротьби не раз примушували студента Лисенка замислитись над питанням, хто ж він, яких батьків, якої національності. Питання, що досі десь дрімали в голові, тепер прокидались, розжеврювались, розгорялись. А одповідь на них проказували враження рідних місць, рідного степу, народна пісня і палке слово поета, що його вперше знайшов М. В. у родичів. М. П. Старицький свідчить, що вони з Миколою Віталійовичем просиджували довгі ночі в розмовах про національні завдання, минувшину і сучасність. Розмови про колишню долю рідного краю переплітались з розмовами про безправність і злидні селянина-кріпака.

Університет 60-х років не був ще придушеним, заспокоєним університетом наших часів. Тоді ще не додумались до теорії середньої школи з програмою вищої, — теорії, яку так ретельно провадить в життя наше міністерство. Студентські збірки не були ще ділом абсолютно забороненим, і студентське життя не йшло так мляво, як тепер, і між перейнятою одним настроєм студентською масою не було того взаємного недовір’я, яке можна відзначити як характеристичну рису сучасного нам академічного життя.

Студентська молодь, що з’їздилась в Київ з різних провінціальних гімназій — з Житомира, Полтави, Чернігова, Новгород-Сіверського, — незважаючи на свою українську розмову, не мала ніяких політичних ідеалів, ніяких усвідомлених симпатій до культури рідного народу. Київ з цього погляду стояв далеко попереду, раз тому, що в ньому, як у більшому культурному центрі, сильніше відчувалося тодішнє піднесення громадського настрою (адже це були 60-ті роки, коли в столицях, по слову поета, «стоял шум» і «гремели витии»), й, по-друге, й тому, що тут ще з часів Максимовича, Костомарова й Куліша цікавились історією і побутом рідного народу, жива ще була й пам’ять про Кирило-Мефодіївське братство. Боротьба з польським студентством, боротьба проти польського характеру Київського університету розбуджувала почуття національності і в значній мірі утворювала те оточення, в якім швидко повинні були зростати і міцніти політичні ідеали і переконання. Так, М. П. Старицький розказує про одно студентське зібрання в одного студента — полтавця Г., розказує, як здіймалися там балачки про те, щоб підкреслити український характер Київського університету, про майбутню культурну ролю українського народу, про те значення, яке повинна мати українська мова… Ці розмови близько зачіпали Миколу Віталійовича. Він цілком переймався ідеями, які з них виносив. «Він весь «преобразился» і з завзяттям неофіта «доводив всім і кожному, що всім нам не тільки з народом, але й між собою треба розмовляти по-рідному, щоб зробити «мужицьку мову культурною і своєю».

І знов риса, характеристична для тодішнього молодого «українофільства»! Зробившись людьми, свідомими своєї національності, молоді студенти зразу ж спробували якось це зманіфестувати, виявити, — в зовнішності, манерах, убранні. В спогадах Старицького можемо знайти інтересне оповідання: з якими довгими дебатами обмірковувалось питання про обов’язкову для кожного українофіла народну одіж — сіряк, чумарку, шапку і т. і.

В цей час Микола Віталійович так очевидно перейнявся вже ідеями тодішнього народолюбства і українофільства, що його найшли можливим запросити на «генеральну збірку» в університеті, в студентській бібліотеці. Що це була за «генеральна збірка» — точно не знаємо, ближчого означення Старицький не дає, — треба думати, що це було зібрання студентської «громади». Ми маємо чудесне описання цього генерального зібрання. «Обстанова була вельми таємнича — ніч, велика зала, ряди парт, столик, тьмяне світло, запитання усім, хто надходив: пароль? лозунґ? — все це імпонувало надзвичайно. Ми почували себе в ролі заговорщиків на таємничій нараді в якійсь середньовічній ратуші…» На цих зборах при участі делеґатів од руських і поляків поставлено і вирішено було питання про переконання, самопізнання і діяльність кожного свідомого українця, а також і про відношення до інших національних організацій — руських і польських. Тут вперше Микола Віталійович почув інтеліґентну українську розмову і на власних очах переконався, що вона може, по його ж виразу, стати «орудком широкої культури». Ми знаємо, що в цей час Микола Віталійович пильно починає вивчати мову, стежить за кожним найменшим явищем в літературі — захоплюється книжками «Основи», оповіданнями Марка Вовчка, останніми передсмертними поезіями Шевченка, статтями вже раніш відомого йому Куліша і уважно студіює останнє тоді слово українського національного самопізнання — «Две русские народности» Костомарова; знаємо, що він бере участь в просвітніх гуртках, яких тоді так багато було в Києві, і належить до групи, що займається збиранням матеріалів по українському народному синтаксису.

Так минає рік, перший рік перебування Миколи Віталійовича в Київському університеті. Він, властиво, найцікавіший нам з усіх, бо якраз він був роком перелому, переходу Миколи Віт. від панських поглядів і звичок думання, в яких він зростав, до щирого демократизму і народолюбства.

Вернувшись влітку додому, в Жовнин, майбутній композитор починає з того, що переодягається в свитку, і, маючи на увазі «зближення з народом» — з одного боку, і з другого — вивчення і збирання етнографічного матеріалу, знайомиться з усім селом. Він часто буває на «вулиці», на «вечорницях», розважає гурт грою своєю на фісгармонії і разом з тим збирає, записує пісні, котрі потім в його обробці утворили йому славу тонкого і вдумливого знавця народної душі, в її найдорожчому вияві — пісенній творчості.

По весні 1864 року Мик. Віталійович кінчає університет кандидатом природничих наук і вступає кандидатом до мирового посередника Таращанського повіту, де пробув весну і літо, а восени того ж року виїздить до Ляйпціґської консерваторії. Цим і закінчується університетський період життя М. В. На підставі вищезгаданого матеріалу ми можемо зробити такий висновок, що значення того періоду в житті нашого композитора було величезне. Університет вперше показав йому, наштовхнув його на питання, над якими він доти не задумувався, захопив його хвилею демократизму і народолюбства, навів його на стежку, з якої він не звертав все своє життя.

Дальша діяльність Миколи Віталійовича протікає на очах всього українського громадянства. Ще в університеті приєднується він до славної плеяди наших істориків і етнографів, що всі сили свої оддали на служіння народу, що метою своєю поставили зібрати всі скарби його духу і своїми спостереженнями і студіями поклали основи нашого національного самопізнання.

Кожного разу, коли доводиться згадувати нашу інтеліґенцію 60—70-х років, нам мимоволі спадає на думку один чудовий образ, один з найкращих образів давнього козацького епосу. Ще на початках XIX століття наш народ уявляв з себе лише темну масу селян-кріпаків; позбавлений своєї національної інтеліґенції, несвідомий щодо себе і своєї культурної сили, він зостався на широкому шляху культури, немов той менший брат, піший піхотинець думи. Його старші кінні брати випередили його, поспішаючи до мети, а його покинули серед степу, безсилого і безпорадного, на здобич сіроманцям-вовкам, на поталу хижій птиці. І коли він не загинув «на безвідді, на безхліб’ї», і не тільки не загинув, а узброївсь культурним надбанням і зараз простує, наздоганяючи старших братів, то це велика заслуга нашого покоління 60—70-х років. А серед того покоління Миколі Лисенкові належить чільне і почесне місце.

1913