М. Філянський. Цілую землю{167}

Державне Видавництво України, 1928. Стор. 84. Ц. 1 карб. 20 коп.

От книжка, що лишає по собі подвійне враження: справжнього ліричного хисту і разом — великої версифікаційної безпорадності.

Дебютував Філянський давно: перша книжка його ліричних поезій з’явилася ще р. 1906. Через п’ять років після того вийшла друком (у Москві 1911) його друга збірка «Calendarium». Тепер, по сімнадцяти роках перерви, виходить збірка третя — видимо, тільки частина надбаного за цей час поетичного матеріалу; гадаємо так тому, що на титульній її сторінці не знаходимо звичайного для автора позначення: том такий-то. Сімнадцять років, що минулися після «Calendarium», — термін дуже великий, а надто як узяти до уваги, що сюди входять і триліття війни, і десять років революції, — і тим дивніше, що на книзі Філянського вони майже не позначилися ні новою тематикою, ні новими формами: ті самі медитації, та сама лірика чистого споглядання, псалми, гімни, історично-культурні ремінісценції, елегійний тон і навіть та сама боротьба поміж обдарованим поетом та недбалим техніком, печать якої лежала і на перших його томах.

В книжечці чотири відділи: «Образи», «Varii» (чому не Varia?), «Пташки» і «Цикли». Серед останнього відділу низка поезій «В пилу сандалів», — поетичний відгук на подорож Дніпром від Києва до Асканії-Нової, найкраще з усього, що є в збірнику. На жаль, тільки не знаходимо в цій низці уже видрукуваних поезій про Київ («Ще скарб віків не ввесь прожито»). Нема і серед циклу «Varia» прегарного, теж опублікованого в свій час вірша про 1917 рік — «В краї неріднії не раз вона тікала», — хоча один із його мотивів (притча про виноградарів, сприйнята через Івана Золотоуста) використано на сторінках 72 та 84:

Ходімо лавою. Не буде винуватий,

Хто прийде в третій час, хто в шостий, хто в дев'ятий.

Серед історично-культурних постатей, що проходять перед очима поета, бачимо Сковороду («Mecum porto»), Паґаніні, Страдиварі, якому присвячено ефектний вірш з неясною назвою «Геній мети», Шевченка, що відчувається в розлогих гекзаметрах «Над могилою»:

Чуєш?.. Зібралися знов… Тобі вісті несем ми сьогодні.

Завтра в нас свято велике. Завтра в нас день великодній.

Завтра твій степ буде вдягнено в срібні, весільні обнови,

Вчора над ним, над усім «на сторожі поставлено Слово».

Серед інтимних поезій відзначимо останню в циклі «Varia», що зворушує енергією та свіжістю нестаріючої душі:

Шукаю тих, хто в ніч осінню,

Немовби ранком по весні,

Наперекір всьому створінню,

Співа найкращії пісні.

Єсть ефектні ходи в поезії «Над порогами» і в закінченні довгого, обтяженого описовими деталями вірша «Асканія-Нова» («Ти вся — Асканія-Нова. Весь світ почув твої слова»). Хороше враження робив би і вірш «З нею», коли б ритмом і настроями не копіював давнього шедевра Філянського: «Думкою останньою в мій суботній час».

Формальний бік книжки — аматорський; він вражає і страшить неприхованою своєю бідністю. Перш за все це стосується ритміки поета. Автор як засвоїв собі ще в першій книзі кілька розмірів, то так і зостався їм вірний і досі: шестистоповий ямб — найчастіше з перехресним римуванням, чотиристоповий з суміжно римованими рядками та зрідка — ямб тристоповий з дактилічними закінченнями в непарних та чоловіцькими в парних рядках. В останній книзі автор подекуди звертається до хореїв на Чупринчин лад:

Дзвони, дзвони,

Передзвони,

Голос ваш холоне.

Фраза у Філянського бідна: кожен рядок немов синдетиконом приліплюється до попереднього. Enjambements, свобідного руху речень по ткані віршового ритму немає ніде; синтаксичні одиниці раз у раз спадаються з ритмічними:

І я згадав колишній шлях…

Рідний вівтар несеться в дах,

І тавро тих далеких літ

Над кожним кровом там горить.

Філянський немов боїться обриву речення посеред рядка і завжди в таких випадках рядок виповнює:

І летять під темні шати

На розмову, на пораду.

Рима у нашого поета любительська: не знає ні точності справжньої рими, ні послідовної вишуканості асонансу: мак—Бербанк; цвітом—діти—квіти; волю—магнолій; горда—porto; небес—весь і т. д.

Але найбільше лихо Філянського — це його мова. Словник у поета піднесений, високого тону, насичений слов’янщиною: «древо», «злак», «плод», «род», «зрак», «проректи», «дальній», «глас», «суєта», «лоно», «благовоній», «приємлю», «услада». Але ця урочистість лексики раз у раз буває збита словами та виразами наших ділових буднів:

Є тайна в камені і древі,

У пісні, слові і струні;

Її ховає день рожевий,

Вона в колисці і в труні.

Її не зна базарів склока,

Її не кличе буднів шум…

Після «древа» ви ждете чогось на зразок «торжища» і враз — «базар» та ще й негаразд приладжена «склока». Поряд з слов’янізмами невиправдані русизми, нещасливі новотвори, довільні конструкції etc.: «На древі в бентежжі шепоче гілля»; «І воля Бербанка для древа указ» («Ты мне не указ»); «І плод того древа у всіх на виду» (тобто: на очах); «Мріють, мліють на прогалах» (на галявах?); «ласкати» зам. «пестити» («І недоласканії груди»). Особливо улюбленими словами Філянського є гайсати (у нього гайсає пугач, гайсає галич) і лоно; останнє найчастіше у множині: «Переді мною гірні лона» (горные селенья?), «Несуть його в нагірні лона», «в міжгірнім лоні» (просторі?), «І нісся він з вечірніх лон» і т. п.

Таким довільним, не завжди виправданим слововживанням позначені були і перші книжки Філянського; його мова була одночасово штучна і бідна, напружена і слабенька. Недарма і нарікали на неї рецензенти (навіть і нині згадує дехто в цілому несправедливу замітку Коцюбинського з приводу «Лірики»). Але з того часу минуло більш як двадцять років; поетична мова сильно поступила наперед, збільшились вимоги, і в царині урочистого слова єсть уже не один здобуток. Тим часом Філянський пише, як писав, і навіть словника свого не поширює. Тепер це сприймається, як крок назад, як непрощенна відсталість, і можна боятись, що недбалість мови, вірша і навіть графічного образу поезій (Філянський то розбиває вірш на строфи, то ні, то розбиває один рядок на два, то, навпаки, два рядки стягує в один, і все це часто без видимих підстав) перешкодить читачам відчути його своєрідність і силу, як поета-лірика. Літературні вимоги ростуть, і навіть поетові з репутацією давнього майстра небезпечно тим нехтувати.

1928