Записки Українського наукового товариства в Києві{25}

Книга XI. Київ, 1913

На першій сторінці нового тому «Записок» читаємо посвяту: «Незабутній пам’яті Миколи Лисенка». Це вже друга книжка в останній серії, яку доводиться починати некрологом. В X книзі Товариство пом’януло Я. М. Шульгина; в XI воно відгукнулось на нову національну втрату, на цей раз ще болючішу, присвятивши всю першу частину чергового тому оцінці музичної і громадської діяльності покійного Миколи Віталійовича Лисенка.

В цій першій частині книжки знаходимо три невеличких статті: проф. Мих. Грушевського — «Пам’яті Миколи Лисенка», Ів. Стешенка — «Над труною Миколи Лисенка» і Ол. Ол. Русова — «Лисенко, як науковий дослідник законів української музики».

Стаття проф. Грушевського єсть, властиво, його промова, виголошена на урочистому, пам’яті покійного композитора, засіданні Наукового товариства 3 декабря 1912 р. Звичайно, як і всяка промова, вона не може претендувати на вповні вичерпуючу характеристику етнографічної і музичної діяльності Миколи Віталійовича і того значення, яке ця діяльність мала в історії українського національного руху. Професор тільки підносить декілька загальних думок, докладне обґрунтування їх лишаючи майбутнім дослідникам; але думки ці висловлено так рельєфно і так стисло, що ми без вагання можемо визнати статтю проф. Грушевського найбільш цінним з усього, що з’явилось в українській пресі з самого дня смерті Миколи Віталійовича.

Діяльність покійного як композитора-етнографа проф. Грушевський розглядає на тлі всього того, що зроблено було його попередниками в справі вивчення народного життя «в одному з найбільш цінних і значущих його проявів — народній пісні». Ще на світанку нашого національного життя, на перших початках українського відродження «пісня українська стала предметом ентузіазму і гарячого культу з боку всіх прихильників і поборників народної стихії»; кажучи словами Гоголя-сина, вона стала їх «життям і радістю», а супроти тих заборон і обмежень, яким підпадав кожний новий крок на шляху національного самопізнання — ще й єдиним до того «символом, знаменем українства». І першим знаком повороту української інтеліґенції до свого народу було збірання пам’яток його пісенної творчості.

Наслідком цього захоплення, ентузіазму, спільного кільком поколінням, повстала сила записів, довга низка часом дуже цінних збірників. Проте — при всій своїй вартості — всі ці збірники давали тільки текст пісень, те, що проф. Грушевський зве «тілом пісні». Душа української пісні, мелодія її якось не йшла до рук збирачам, тікала од них. Записи мелодій були нечисленні, невдатні і не давали ніякого поняття про дійсне її багатство і красу. Розкрити те багатство, винести на «всенародные очи» ту красу довелось тільки Лисенкові — в кінці шістдесятих років минулого століття.

Великий музичний талант, пильне вивчення пам’яток народної творчості, широка музикальна освіта, добута в Липському, свідомість національна, винесена з студентських гуртків під час університетських студій — все з’єдналось в особі Миколи Віталійовича і дало йому змогу з одного боку — «принести українському громадянству безцінні взірці народної музики в її цілім, непорушенім вигляді, в усій її красі, в відповідній артистичній передачі», а з другого — покласти підвалини дальшому розвиткові національної творчості в сфері музики. В цьому розумінні Лисенко був, подібно до Шевченка, «останнім кобзарем і першим великим поетом» відродженої України. Він став на порозі безіменної народної творчості і зрозумів її до найглибших глибин, пізнав її дух і традицію і, перетворивши в собі, зоставив їх як заповіт майбутньому.

Кінець статті автор присвячує характеристиці особистої вдачі покійного і — треба визнати — робить це дуже вдатно, в небагатьох словах концентруючи все, що досі сказано було про М. В. в цьому відношенні.

Після статті проф. Грушевського, що становить спробу загальної характеристики, О. О. Русов спиняється на спеціальному питанні, в попередній статті зачепленому дуже побіжно, — на питанні про характер лисенківського вивчення народних пісень і про ті висновки, до яких прийшов Микола Віталійович в результаті своїх дослідів. Автор спиняється на рефераті М. В-ча, читаному в сімдесятих роках в Південно-Західному одділі Географічного товариства — «Характеристичні ознаки української музикальної творчості в порівнянні її до творчості інших слов’янських народів», на статті його про торбан, друкованій у свій час на сторінках «Киевской старины», а далі відходить в сферу особистих спогадів і там шукає ілюстрацій до свого викладу. Ця частина статті, де автор виступає як сучасник перших років композиторської діяльності Мик. Віт., як людина, зв’язана з ним тісно дружбою, має особливий інтерес; але переказувати її рішуче не маємо змоги.

Чергова частина книжки містить і чотири розвідки: Л. Добровольського («Михайло і Золоті ворота»), І. Каманіна («Українські богатирі козацької доби»), С. Гаєвського («Різдвяні та великодні вірші») і М. Порша («Робітництво України»).

Л. Добровольський в великій і ще не скінченій статті містить поки що докладний огляд спеціальної літератури про героїчний епос на Україні і леґенду про богатиря Михайлика зокрема. Начерк трохи блідий і не яскравий, зате дуже повний і совісний. Ніяких нових спостережень або висновків в цій частині роботи нема.

І. Каманін одмічає ряд цікавих аналогій в постатях героїв козацького епосу і старовинних великоруських билин. Провідну думку автор бере з статті акад. Дашкевича про «Рыцарство на Руси в жизни и поэзии». Проф. Дашкевич, як відомо, перший розцвіт лицарства, лицарського духу, лицарського ідеалу відносив до XII віку.

Погранична боротьба з кочовою людністю степу — ось та обстанова, в якій витворювався лицарський дух княжих дружин. В XVI—XVII віці українська колонізація знову опановує від XII—XIII століття спустошені степи, знову зустрічається віч-на-віч з кочовиками-татарами; в результаті новий розцвіт лицарського духу серед козацтва, розцвіт героїчного епосу, відродження знайомих богатирських образів, знайомих епізодів. Аналогії Каманіна часом дуже влучні, цікаві, але ще велике питання, чи можна так далеко заходити в зближеннях старого «былинного» епосу і нового — козацького.

С. Гаєвський виясняє деякі моменти в генезі великодніх та різдвяних віршів, а в додатку містить кілька цікавих варіантів відомих віршів «Ірод-цар за Христом ганявся», «Кажуть люди, молодиці» etc.

Книжка закінчується великою розвідкою М. Порша — «Робітництво України, нариси по статистиці праці». В цій частині роботи автор розглядає такі питання, як національний склад робітництва на Україні, кількість робітництва українського, поділ промисловості по містах і повітах України і т. д. Взагалі, остання книжка «Записок» складена дуже цікаво і представляє інтерес не тільки для спеціаліста.

1913