§ 4. Сентиментальна повість. Квітка-Основ’яненко

Найпізніше, після байки та сентиментальної оперети, з’явилася у нас остання, ще не розглянута на цих сторінках, літературна форма тієї доби — сентиментальна повість.

Ми вже знаємо, що деякі з наших критиків та істориків письменства заперечують усякі ознаки сентиментальності в українській творчості 20—30-х рр. «Наталка Полтавка», на їх погляд, не має ніякого зв’язку з штучною сентиментальною манерою зах.-європейських літератур, являючись лише «изображением чувствительности», і ні в якім разі не «чувствительным — тобто сентиментальним — изображением» (Стешенко). Правда, певної «чутливості» «Наталки» одкидати не можна, виявляється вона і в репліках дійових осіб, і в їх вокальних номерах, але все те у нас своє, саморідне, все те корениться в нашій народно-пісенній традиції, «в народній вдачі і народній пісні» (Гн. Житецький). Так само і повісті Квітки, витримані в його другій — нетравестійній — манері, як «Маруся» або «Щира любов», це — повісті не сентиментальні, а реалістичні. Але далі виявляється, що реалізм цих повістей — реалізм «sui generis», і не витримує іспиту, коли до нього «підійти з міркою звичайного реалізму, як певної узагальнюючої фотографії життя, з його більш темними, ніж світлими сторонами». В «Марусі», зосібна, не можна не відзначити «надмірної ідеалізації родинних відносин»: «…повість Квітки — це євангельська притча, що моральну ідею подає в живих і реальних, конкретних формах», або інакше — «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської» (В. Бойко, вступна стаття до «Творів» Квітки, вид. «Криниці», т. І, стор. І—LIX).

Всі наведені вище означення вносять невиразність і плутанину в основні літературні поняття, де повинні панувати ясність і точність. Ми дізнаємося про сентименталізм, який одночасно є чутливість і не чутливість, і про реалізм, який по суті не є реалізм, а щось особливе, своєрідне, «реалізм нереального».

А проте в характеристиках і означеннях В. Бойка є дещо спостережене тонко і вірно. Це вказівки на свійське, на власне джерело українського сентименталізму — на народну вдачу і на виплід її — народно-пісенну традицію. Щоб зважити все значення цього джерела, треба пригадати сентиментальну ноту в наших літературних творах, що писалися за пізніших часів, коли всякі впливи сентименталізму книжного, запозиченого зовні, одійшли в минуле. Сентименталізм в українській творчості був з’явищем довготривалим, постійним, явищем до певної міри національного значення, подібно до сентименталізму англійського, що так само тримався довго, до Діккенса і пізніше, набираючись елементів реалістичних, але завжди на реалістично змальованому тлі виділяючи ідеальні постаті героїв і особливо героїнь.

Ця «чутливість» тубільного походження часто проривається у Шевченка і в поетів пізнішої доби. Хіба не сентиментальний Ярема в шевченківських «Гайдамаках», що, з свяченим ножем у халяві, готовий до кривавої різанини, співає найніжнішої пісні до своєї коханої дівчини, або Залізняк, «душа щира», що, почувши про страшну смерть Гонти, умирає з горя. «Чутливі» герої і в Марка Вовчка («Чумак» і інші опов.), і навіть зачерствілі, озлоблені в щоденній боротьбі, обвіяні вітром, засмалені сонцем заробітчани Винниченка, письменника з натуралістичним нахилом («Кузь та Грицунь», напр.), виявляють часом найтонші, найделікатніші почування. «Заметим, что такое же движение нежного чувства в этих железных, закаленных сердцах, — читаємо в одній статті про шевченківських «Гайдамаків», — обнаруживается и в нашей истории, и в нашем эпосе. Запорожцы называли своего атамана «батьком». В одной народной думе умирающий казак посылает свой последний привет «батькові кошовому, отаману курінному і всьому товариству кревному й сердешному». От прийом, од якого, певне б, не одмовилась і сентиментальна поетика.

У творчості Квітки зливаються сентиментальні настрої з обох джерел — тут і книжні впливи, і впливи народної стихії. Перші заговорили пізніше, коли Квітка почав грати деяку ролю в культурному житті Харкова, другі діяли ще змалку, бо, як свідчать біографи, життя дворянської сім’ї на Слобожанщині за тих часів було ще цілком старосвітським і не одривалось «ни от простонародного языка, ни от простонародных привычек»… «Старая украинская традиция держалась тогда еще в культурных семьях Харьковщины, как держалась она и в Полтавщине».

З Квітки був сентименталіст в повному розумінні слова. Його соціальне становище — приналежність до одної з багатих і впливових фамілій Слобожанщини — природна його вдача, особливості його виховання, все склалось на те, щоб виробити в ньому релігійний світогляд, консерватизм, віру в непорушність і вищу справедливість існуючого ладу, нахил до ідилізму в розумінні і художньому трактуванні життя. Загалом беручи, Квітка міг би сам бути прекрасним героєм для сентиментальної повісті.

Народився він 18 листопада 1778 р. під Харковом, у пригородному маєтку батьків — Основі. Дитячі його роки пройшли у великопанській обстанові, серед достатків і ніжного піклування, на руках мамок та няньок. Квітки пишалися своїм родом, багатством і значенням у Харкові і по всій харківській околиці. В сім’ї з провінціальною наївністю любили повторяти переказ, ніби колись цар Олександр І, одвідавши родовий будинок Квіток в Основі, з дивуванням запитався: «Не во дворце ли я?!» Пізніше підтримування фамільного престижу впало на обов’язок старшого брата письменникового Андрія Квітку, многолітнього губернського маршалка, але і сам письменник не чужий був родовому, фамільному патріотизмові. У своїй пізній статті про заснування Харкова (в «Молодику») він, без певних підстав, доводив, що Харків повстав лише трудами й заходами Квіток, і таким чином перетворював історію міста у фамільну леґенду.

Вдачі письменник з самого дитинства був тихої й лагідної. Очевидячки, він взяв її на спадок од батька, що, згідно з посвідченням біорафів, відзначався «любезностью характера, редкою простотою нравов, искусством шутя сказать полезные истины и отменным даром приноравливаться ко всякому возрасту»; мати Квітки, навпаки, «була горда, сувора жінка, з холодним характером», — протилежність, що потім повторилася в характерах синів — Андрія Федоровича, губернського маршалка, і Григорія Федоровича, письменника.

Виховання Г. Ф. Квітка одержав релігійне. О. О. Корсун, один із харківських літератів 40-х рр. у своїх «Воспоминаниях» свідчить: «С самого младенчества добрые примеры родителей и родных дали сердцу Квитки то религиозное чувство, которым оно билось во все продолжение жизни покойного». Той же Корсун розказує і про ту пригоду, що повинна була ще побільшити релігійність Квітки. Бувши дитиною слабосилою, хоровитою, він осліп ще на руках няньки; зір повернувся йому тільки на п’ятому році життя, після того, як батьки повезли його на прощу до Озерянського монастиря. Можна собі уявити, з якими коментаріями розповідалася ця подія в сім’ї і яке враження справляла вона на молодого Квітку!

До цього прилучився ще вплив дядька, що був на той час настоятелем Курязького монастиря і наглядав за вихованням майбутнього письменника; не дивно, що за дитячих іще літ у нього розвинулося «желание не быть в свете». На те складалося і його чисто естетичне захоплення церковними одправами, духовною музикою, переливами церковних дзвонів. Уже одбувши військову службу — номінально, «для чину», — на 23 році свого віку Квітка вступив послушником до Курязького монастиря. В монастирі, як вірити Корсунові, він суворо виконував усі приписи монастирського уставу, і коли покинув келію після чотирьох літ послушницької служби, то сталося це, головним чином, під тисненням з боку рідних.

Знаючи все це, ми не здивуємось, знайшовши в Квітчиних писаннях глибоку віру в «премудрий промисел Божий та його безмірне милосердіє», красномовну проповідь покірності всьому, що дістається на пай людині. Звідси випливають і соціальні погляди Квітки. Кожна людина повинна знати своє місце в громадянстві і не претендувати ні на яке інше. В. Бойко, що спробував у своїй статті дати цілу систему життєвої філософії Квітки, ставить це твердження у зв’язок зі сковородинською наукою: «Останься в природном звании своем, сколь оно ни подлое!» «Як не однакові зірочки на небі, не однакові дерева по садках», — так не однакові й люди. І далі: «Не буде вишенька цвісти яблуневим цвітом, їй свій цвіт». В цій системі поглядів класова нерівність і станові привілеї набувають значення споконвічних, звище санкціонованих інститутів. У своїй публіцистичній праці, в «Листах до любезних земляків», Квітка без вагання бере під свою оборону весь тодішній суспільний лад з його «приказним духом» та жорстоким кріпацтвом.

«Як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі клопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, — так над своїм подданим усяк поміщик убивається, подушне розпреділя, порядок дає і защища їх од усяких обид чи по сусідству, чи від чого б то не було; некрут дає по своїй волі, кого і скільки слідує, і усяке таке, як є у своєму господарстві. За те вони повинні поміщику своєму робити, слухати його в усякім ділі, як отця і начальника почитовати…

Оттак і ійде усе гаразд. Нема ніякої замішки…»

І так усе в Квітки набуває відтінку патріархальної ідилії. Державний устрій вкладається у нього в формули патріархальних та домініальних відносин. Всі уповноваження влади виведено з єдиного безперечного хазяйсько-батьківського права. «Поможи ж вам, Боже, добрий земляче! Если вы так поговорите несколько лет, много добра вырастет на русском и малорусском свете», — вітав листи Квітчині ультраретроґрадний російський «Маяк».

У протилежність Котляревському Квітка рішуче не знав і не бачив соціального зла, — навіть тоді, коли в ролі повітового маршалка («предводителя дворянства») йому доводилось боротися з надуживаннями панського права. У своїх «Малоросійських повістях» він не тільки не підносить голосу проти кріпацтва як державно-правового інституту, але не пробує повстати навіть проти його зловживань, як це робили Котляревський або Гулак-Артемовський. У нього все «ійде гаразд». В цьому відношенні Квітка ніколи б не погодився з позицією Франка: «Не в людях зло, а в путах тих, / Котрі незримими вузлами / Скрутили сильних і слабих / З їх мукою і їх ділами». Його погляд діаметрально протилежний, — це в кращім разі погляд гоголівських персонажів із «Ревизора»[36]: «Законы святы, да исполнители лихие супостаты», тобто: все зло в окремих людях, в індивідуальній, не належним способом направленій волі. Квітка моралізує в дусі і напрямку церковно-християнської науки; для нього шлях до поліпшення громадського життя пролягає через перевиховання та моральне удосконалення поодиноких членів громадянства.

Говорячи про християнський світогляд та моралізаторство Квітки, ми, проте, не повинні ні на хвилину уявляти його в образі якогось «морального сухаря», пастора Ґодвінсона із «Пущі» Лесі Українки. В ньому ні краплі не було претензійності та наставницького тону. До старості зберіг він гнучкість та свіжість характеру, вміння легко пристосовуватись до всякого товариства. Він гаряче любив дітей, майстерно оповідав своїм малим слухачам казки, й анекдоти — дорослим. А естетичне його почуття кохалося не тільки в церковних дзвонах, а і в вогні ракет, в феєрверках: на феєрверочних вправах він навіть позбувся одного ока. Г. П. Данилевський у своїй «Украинской старине» («Сочинения», т. XXI), зі слів Корсуна, розповідає, що Квітка дуже любив «сам зажигать свечи. Зажжет бывало спичку да и пойдет с нею по свечам. Он говорил: «Пусть мой биограф не забудет этой странности». Од монастиря в ньому зосталися до пізніх років лише «нахил до молитви, знання церковних книжок, духовна ученість, — наслідком чого він любив розмовляти з духовними, читати на криласі та керувати хором». До аскетичних планів своєї молодості він уже не вертався: його захопило товариське та громадське життя. В рр. 1805—20 ми бачимо його то членом танцювального клубу, то директором театру, то «правителем дел» в «Обществе благотворения» і фундатором дівочого інституту (статті про інститут в «Укр. вестнике» і були його першими друкованими творами). В 20-х рр. він виконує обов’язки повітового маршалка, а в 30-х та 40-х — совісного судді та голови харківської палати уголовного суду.

Не надивлюся я, Создатель,

Какой у нас мудреный век:

Актер, поэт и заседатель

Один и тот же человек, —

говорила з приводу такої різноманітності одна харківська епіграма.

Характеристично-сентиментальною була історія його серця. Уже немолодою людиною Квітка закохався у виховательці харківського дівочого інституту Анні Григорівні Вульф — і одружився з нею р. 1821, переборовши досить значний опір з боку своїх рідних. Останні дванадцять — тринадцять років життя Квітка перебув в Основі майже безвиїзно, задоволений хатнім затишком і подружнім щастям. Спогади Валер’яна Квітки, небожа поетового, яскраво малюють нам старого Квітку і його дружину в цей основський період, — «эту тихую супружескую чету, этих кротких и уединенных Филемона и Бавкиду». А листування подружжя доповнює цей образ кількома рельєфними, колоритними деталями. Особливо цікаві листи до Плетньова (редактора «Современника» і ректора Петерб. університету) Анни Григ., де вона з таким завзяттям боронить від нападу творчість свого чоловіка (образ Галочки з повісті «Щира любов»), і Григор. Фед., де він так зворушливо і наївно просить Плетньова купити і вислати йому шубу для дружини, щоб зробити їй іменинний сюрприз («Она у меня одна в мире; ей желал бы доставлять все, что бы она ни пожелала»… і т. д.).

Квітка помер 8 серпня 1843 р.; його дружина пережила його на цілих дев’ять років. «В эти последние годы, — розповідає Валер. Квітка, — она так была верна памяти покойника, что свет для нее не существовал, она будто со дня на день ожидала минуты встречи с покойником…»

Цей ідилічний характер життя Квітки, цю сентиментальну культуру його почуття ми й повинні пам’ятати, приступаючи до настроїв та персонажів його кращих повістей.