Українське письменство в 1918 році{79}

Той широкий розмах, якого набуло українське життя за останні два роки, не вповні сприятливо позначився на нашій літературній продукції. Коли досі наш національний рух був рухом здебільшого літературним, і кожна нова людина, що ставала під його прапор, так чи інакше повинна була випробувати свої сили на службі українському слову, — так тепер найбільшу вагу придбало життя політичне, і всі свідоміші елементи нашого народу, вся наша невелика числом інтеліґенція була мобілізована в інтересах державного будівництва України. При літературній роботі залишилися тільки старі, давно випробувані партизани. Але і їх праця не могла як слід наладитись, з огляду на зовнішні обставини нашого життя. Загальний хаос і руїна, тяжка спадщина чотирилітньої війни, політична боротьба з усіма кривавими її перипетіями розпорошували увагу, певно, не одного з майстрів рідного слова, не давали їм зосередитись, переносили їх в сферу жорстокої сучасності. Художня творчість замовкла, припинялась, бо завше так буває inter arma…

…и лик склоняет Урания,

когда встает и кличет месть.

І все-таки, як не важка була загальна обстановка, як не тяжко було українському інтеліґентові працювати в різних галузях широкого і надзвичайно ускладненого життя, з якими труднощами не довелось боротися видавництвам і часописам, а літературна продукція наша в 1918 році стоїть безмірно вище, ніж стояла вона в р. 1917.

Поновилася і дала свій плід робота старих видавництв, приглушених переслідуваннями українського слова в часі війни, відродилися молоді підприємства, засновані перед двома-трьома роками, і одразу розвинули видавничу роботу в таких розмірах, які ще три-чотири роки тому могли б видатися неймовірними… Центром видавничої діяльності лишився Київ, де, помимо місцевих підприємств, осіли видавництва петербурзькі — старе «Благодійне товариство» і нове «Друкар», але українська книжка друкується скрізь, не виключаючи навіть найглухіших кутків провінції. Великі видавничі заклади засновуються не тільки в Харкові (видавництво кредитового союзу кооперативів), Катеринославі, Полтаві, а і в таких невеликих порівнюючи містах, як Черкаси, де широко розгорнуло свою роботу товариство «Сіяч». Коли приглянемось до роботи наших видавництв в минулому році, то виразно добачимо, що на першому місці стоять видання утилітарні — словники української мови, «самоучители», термінологічні словарики (число політичних брошур значно підупадає) і, головним чином, підручники для української школи. Одначе сими виданнями справа не обмежилась. Новонароджений український читач, що ще на протязі минулого року розібрав старі запаси довоєнних та дореволюційних видань по книгарнях, знову зажадав лектури. І от один за одним починають перевидаватись українські повістярі й поети, як старшої, так і молодшої ґенерації. В довгій низці передруків на першому місці треба поставити однотомове видання Котляревського, випущене «Віком», і розпочате «Криницею» п’ятитомове видання Квітки-Основ’яненка, третій том якого нещодавно вийшов з друку. Т-вом «Серп і молот» випущено кілька книжок Стороженка, книгарнею Череповського — «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького, т-вом «Сіяч» в Черкасах — «Старосвітські батюшки та матушки» того ж таки автора і «Великий шум» Франка, т-вом «Дзвін» І том оповідань Дм. Марковича. Із літературного здобутку письменників середульшої ґенерації — з’явився в друку сливе повний збірник творів Коцюбинського в п’яти книжках (т-во «Криниця»), закінчений восени 1918 р., І том писань Вол. Леонтовича (вид. «Вік»), і дві збірки нарисів і оповідань Мих. Грушевського. Перша з сих збірок («З старих карток») обіймає історично-художні спроби автора, почасти друковані в «Л.-н. віснику» («У св. Софії», «Біжниця в Зомерберґу») і «Селі» («Як ми стрічали новий рік»), а почасти ще невідомі (прегарна «Історія синьйори Занети Альберіґо з Венеції»). Другі оповідання М. С. Грушевського, так само друковані в «Л.-н. віснику», під ініціалами М. З. (Мих. Заволока) зложили збірник «Sub divo» — «Під голим небом». Правдивою окрасою книжечки являється поетична «Ніч», де так майстерно відчуто красу великого християнського свята і дохристиянського культу всесильної природи, старого гімну Великому Панові. Із другорядних письменників середнього і молодого покоління принотуємо: «Оповідання» Мод. Левицького, випущені «Сіячем», І том Гр. Григоренка, виданий «Часом», «Життя людське» Нат. Романович-Ткаченко (вид. «Сіяч»), «Оповідання» Арх. Тесленка і Ст. Васильченка (обидва в вид. «Вік»). Цікаво зауважити, що окремими збірниками починають виходити не тільки письменники, що мають певну літературну репутацію і своєрідну манеру, хоча з огляду на природу свого літературного, трохи сухуватого таланту мало популярні в широких колах читачів, як Леонтович і Гр. Григоренко, — але і такі автори, що мало помітні були навіть на обрії української прози, як Л. Пахаревський (дві книжки «Оповідань» в вид. «Сіяч»). Окремо годилося б занотувати роботу видавництв, що на меті своїй поставили систематичне ознайомлення наддніпрянського читача з письменством наддністрянської України.

Початок такої корисної і давно уже потрібної роботи добачуємо в виданій «Серпом і молотом» І-й книзі Мих. Яцкова під назвою «Боротьба з головою». До збірника увійшло звиш 30 невеличких нарисів, «поезій прозою» та оповідань і при них «вступне слово» М. Рудницького, дуже цінне з огляду на тонкість літературного аналізу, що містить в собі характеристику Яцкова, як «одного із тих письменників наших, які прийняли необхідність зрозуміння нових шляхів творчості, промощуваних і перейдених західноєвропейською літературою», але у власній творчості безладно «змішали дуже різноманітні первні» і здебільшого як схему засвоїли собі те, що «в творчості великих європейських письменників було висказом наскрізь індивідуального розуміння і охоплення життьових прояв».

З нових творів, що протягом року містилися на сторінках наших журналів, на першому місці повинно поставити доволі велику повість ветерана української прози — П. Мирного — «За водою» (ЛНВ, кн. VII—VIII, IX, X—XI). З боку форми в останньому творі Мирного нового нема нічого: всю повість витримано в трохи перестарілій як на наш час манері «давнього українського реалізму». Оповідання розгортається широко і повільно, з правдивим гомерівським спокоєм. Сюжет його, так само, як і форма, належить минулому. Перед нами картина сільського життя післякріпацьких часів: панські утиски, селянське безземелля, жидівський визиск і, як наслідок останнього, — жидівський погром, один із тих, що хвилею прокотилися по Україні на початку 80-х років. Героєм повісті — коваль Грицько з села Красноярки, десь на Полтавщині. Записаний по ревізії в «дворові», він під той час, як селянам давано волю, дістав її «голою», навіть без того сирітського наділу, який добули всі інші красноярці. Але справжнє нещастя Грицька починається тоді, коли на селі являється жид-орендатор Лейба. На веселій красноярській річці насипають греблю, ставлять млини; кипить робота, множаться достатки Лейби, дарма що од високої під весняну повінь води терплять селянські городи і разом з ними (і чи не більше од них) — Грицькова кузня. Гарячий коваль стає виразником громадського протесту: «Через твою греблю, Лейбо, вода (по городах). Не було греблі, ми сього ніколи не знали». Слідом за згадкою про дідів виникає ціла низка гірких міркувань: «До Лейби погано було, а тепер — ще гірше. Пан, бувало, затнеться: не вимолиш, не випросиш! Зате в пана який догляд? Чи сяк, чи так, а все-таки поживишся… Тепер Лейба прибрав все до своїх лап…» Сі міркування поки що затаюються про себе, помалу достигають в душі, формуються, аж поки «не знать звідки прокидається» чутка, що «жидів велено бить». І жидів б’ють, спочатку в повітовому місті Голоп’ятому, а потім в Красноярці, де юрба під проводом Грицька розкидає ненависну греблю і за водою пускає Лейбине добро. «Пливе через греблю велике й мале цурпалля; гній з перегнившою соломою, пісок та глина…» Над річкою стоять крик та гук, регіт та жарти, а здалека чутно тупотіння ніг і пісню: «Ой бре, море, бре». То красноярці святкують перемогу справедливості. В повісті Мирного багато влучних спостережень, як завше, гарна і свіжа мова, багатий лексикон, але з архітектурного боку повість далека од досконалості. Автор надто докладно розповідає епізоди другорядні, які тілько одволікають увагу від основної теми. Так, наприклад, цілком зайвим видається нам розтягнутий на цілих 11 сторінок розділ з описом купальського свята в Красноярці. Все це стара, давно пережита і нецікава, наївна, так мовити б, етнографічна манера, від якої давно вже відгонить анахронізмом.

Друга велика повість, друкована в «Віснику» — «Шуми весняні» (кн. IV—VI, VII—VIII, IX, X—XI, XII) належить д. М. Івченку і порушує сексуальну проблему. Герой — земський агроном на провінції, повітовий Дон Жуан, покоряє три дівочих серця, «солом’яну вдову» Ольгу Петрівну, молоденьку дівчинку, дочку повітового нотаря Наталю і просту селяночку Марусинку, з якою знайомиться під час об’їзду досвідних полів. Повість читається доволі легко, але по прочитанні не лишає ніякого враження: тему розроблено примітивно: од багатьох сторін і сцен віє самим справжнім арцибашевським «Саниным», — немає тільки пишного апофеозу героя, що, натворивши не дуже славних і не дуже трудних подвигів, іде «назустріч сонцю».

Із других белетристичних речей «Вісника» принотуємо двоє оповідань Б. Лазаревського — «Степан» і «Дитинка» (інтересніше із них, здається, друге); — два історичні начерки Ор. Левицького («Пан Сенюта» і «З розстриги Сотник»), як завше, безпосередні, свіжі і колоритні, і ще по-дитячому безпомічний гімназіальний нарис, що не знать звідки приблудився на сторінки «Вісника», «З юнацького щоденника», підписаний ініціалами Г. А. І.

Найкращий подарунок з обсягу повісті маємо з Галичини. Се посмертна повість Леся Мартовича «Забобон» і, як висловився один із рецензентів, «велична епопея гуцульського життя» — «Ліс рубають» Ант. Крушельницького. Обидві повісті, власне, не нові. «Ліс рубають» написано, як про це свідчить авторова помітка на обороті першої сторінки, в 1914 р., а «Забобон» ще трьома роками раніше. Повість має власну одіссею і спочатку мала друкуватися в ЛНВ, але, з огляду на можливий опір галицького читача, що міг би прийняти її як пасквіль, на сторінках «Вісника» не з’явилась; була взята автором для виправлення, мало не згинула під час російського погрому 1914 р. — і після довгої низки митарств вийшла у Львові накладом Видавничої спілки в 1917 р., а до Києва добралася тільки по весні 1918 року. Головна тема повісті — сонне і сите життя попівської родини Матчуків: самого панотця, ледачого і вередливого «пестія долі», що ніякого діла не хоче знати, і тільки раз у раз гризеться з парафіянами та наймитом Іваном, попаді і сина Славка, студента-правника, що від кількох уже літ живе на селі у батьків, дурячи їх фальшованими відомостями про складені на університеті іспити, з кожним днем убожіє душею і кінчить одруженням так само незугарним, як незугарне було все його пробування під батьківською стріхою. Особиста історія поповича Славка змальована автором на темному тлі, яке творять друзі і приятелі Матчуків (родина панського управляючого Краньцовського), їх слуги, що безбожно, з наказу своєрідного звичайового права, їх обкрадають, і нарешті — спеціальність Мартовича — селяни з Воронин і інших околишніх сіл. «Се ціла монографія галицького села з північної околиці Львова», — зазначає в своїй статті проф. М. Грушевський. Докладніше на аналізі повісті не спиняюсь, — все те читачі знайдуть в статті проф. Грушевського, де дуже влучно вияснено як соціальну, так і естетичну вагу повісті («Світлотіні галицького життя», ЛНВ, кн. IX)[57].

«Ліс рубають» Крушельницького видержано в цілком одмінному тоні. Коли «Забобон» — сатира на мізерне життя галицького інтеліґента на селі (сатира, додамо, гостра і не зовсім справедлива, бо автор бере для характеристики не типові з’явища, а виїмки), то «Ліс рубають» — справжня поема молодого життя, що починає розцвітати по гуцульських горах. Гуцульське село у Крушельницького — се не та романтична, чаром поезії овіяна Гуцульщина, яку знаємо ми з оповідань Федьковича. Романтичне минуле помалу забувається, ліси порідшали, село збідніло, в ньому забрали силу дукачі — жиди і свої ж хазяї — гуцули. До них попереходили всі царинки, на них іде весь здобуток тяжкої праці селян. Жертвою їх в повісті виведено старого Юру Василинюка. Замолоду дід був найкращим робітником в лісі, найодважнішим плавачем на дарабах, не раз пишався своєю працею, а на старість, як заборгував, як збувся царинки, котру хотів лишити внукам, вперше зрозумів, що вся його праця пішла на збагачення других. Дід так і вмирає, не діждавшись просвітку. А просвіток уже близько. Несе його син сільського глитая Івана Руснака — Василь, завзятий організатор, що надумується привчити селян робити гуртову роботу і береться рубати ліс спілкою. Проти Василя і спілчан складається коаліція з сільських багатіїв, не раз справа стоїть на самісінькому краю, не один ніби щирий прихильник одпадає од неї, часами зневіра закрадається до самого організатора, але молодість і енергія кінець кінцем перемагає… От-от має наступити весна (ліс рубають взимку), загомонять потоки, розіллється Черемош, підуть дараби і одразу ж ясно позначаться висліди товариської роботи. В повісті багато прегарних сцен (смерть Юри, зустріч Марічки і Василя, II, 14—18), добрий план, ефектовно розвинена фабула і, що особливо приємно, couleur locale не так настирливо впадає в око, як в деяких гуцульських повістях. Єдине, що можна закинути авторові, — се подекуди мелодраматичні ефекти і невдатне закінчення (місяць стоїть над горами і презирливо дивиться на людські змагання до нового життя), що ніяк не в’яжеться з загальним бадьорим настроєм повісті.

Великий роман Яцкова «Танець тіней» (І ч. — 1916 р., II ч. — 1917 р.) поки що лишаємо поза оглядом, як нескінчений. В Києві відомі лише перші розділи третьої частини («Шляхи», 1918, 1—6).

*

Переходячи до обсягу поезії, знову зустрічаємось з занотованим вище з’явищем: в області поезії, так само як і в прозі, величезний попит на українську книжку викликав цілу низку передруків старих авторів, яких видання було вичерпано протягом першого року революції. Найдорожчий пам’ятник української поезії XIX в. — Шевченків «Кобзар» на протязі минулого року з’явився одразу в трьох гідних уваги виданнях — книгарні Череповського у Києві, видавництва «Рух» в Харкові і закордонному — «Української накладні», Ляйпциґ—Київ. Видання Череповського й «Руху» в цілому без змін передруковують текст Доманицького. Як поставились до свого завдання редактори закордонного видання, сказати важко, бо другий том, що має охопити творчість Шевченка з 1848 р. по 1861 рік і разом з тим, здається, подати варіанти до тексту, на книжковому торзі ще не з’являвся. При І томі уміщено простору (з бібліографічним покажчиком на 174 стор.), але, на жаль, не засновану на самостійному студіюванню матеріалу статтю Б. Лепкого «Про життя і творчість Тараса Шевченка». Із других видатніших появ одмітимо випущений «Друкарем» І том творів Лесі Українки, що містить в собі три великі речі: драматичні поеми «Кассандра» й «У пущі» і драму «Камінний господар». Чому до І тому увійшли іменно сі твори, а не які інші, справа не досить ясна. Бажалося б бачити такий розклад матеріалу, котрий міг би дати поняття про художню еволюцію поетки. Т-во «Сіяч» видало ліричні поезії Манжури, т-во «Криниця» передрукувало II і III тт. Олеся і випустило досить повний, в трьох книжках, збірник поезій Чупринки. В кінці року з’явилися звістки, що в Харкові має вийти другим виданням запізнений романтик, «непривітаний» в свій час «співець» Щоголів, останню книгу якого, «Слобожанщину», можна було знайти по київських книгарнях ще в 1916 році; вид. «Серп і молот» злагодило до друку поезії Карманського, а «Сіяч» — двотомового Вороного.

Із журналів найяскравіше був поставлений одділ поезії «Шляху», де містилися вірші Самійленка, Кримського, Вороного, Жука і багатьох других. Серед всього того надбання особливо занотуємо прегарну «ліричну поему» Філянського «Бузовий кущ». Загалом беручи, поетичний хист Філянського — річ далеко не безперечна. І том його лірики, що з’явився ще 1906 р., викликав гострий осуд з боку такого тонкого і вдумливого естетика, як покійний Коцюбинський. Але, зазначивши одноманітність настроїв і тем поета, вказавши всі великі і малі його гріхи проти української мови, Коцюбинський не доглянув у Філянського таких справжніх перлин лірики, як його «Хвала» або «Дам серцю волю я…» з її співучим рефреном: «О зоре ясная, вечірняя моя!..», не запримітив своєрідності образів, чистої і прозорої елегійності.

В новій поемі Філянський лишається вірним собі самому: струнка і прозора архітектура вірша, плавкість і безперечна музичність, і якась, тільки одному йому властива, чистота звуку:

Був день, яких і влітку мало,

На південь сонце день вело,

Вода свічадами стояла…

І в’яло гнулося стебло, —

а поруч з тим — потворне незнання мови, сила слов’янізмів та москалізмів і дратуюча неохайність в римах.

Галицька Україна подарувала нам приємну новину в книзі «віршованої прози» П. Карманського «Al fresco»[58], що становить, без сумніву, нову фазу в творчості поета, котрого ми знали досі як розпучливого і без краю сумного лірика. Не можна сказати, щоб усі речі, які увійшли до книжки, стояли на висоті поетичного хисту Карманського — велике число їх накидано справді «на свіжо» і скоріше на місці було б у газетному фейлетоні, ніж у книзі поезій, — надто багато портретності та газетної хроніки, — але в цілому книга справляє добре враження завдяки сильним і влучним сатиричним випадам проти підлоти міщанського існування, громадського лицемірства і всілякого опортунізму («Канґури», «Шевченкове свято», «Осел і статуя Венери» і саркастичне «Болить мене душа»).

Але особливо великий урожай на нові твори і молодих поетів був цього року у нас на Україні наддніпрянській. Поминаючи десятки тужливих патріотичних голосів, що раз у раз озиваються з ведмежих кутків провінції, невдатно наслідуючи та переспівуючи Шевченка, зазначимо лиш те, що найсвіжішого з’явилося в Києві та його найближчій околиці — Якова Савченка (Поезії, т. І, Житомир), Мих. Семенка (три книги: «П’єро задається», «Дев’ять поем», «П’єро кохає»), Дм. Загула («З зелених гір»), Вол. Ярошенка («Світотіні») і Павла Тичини («Сонячні кларнети»). Із всієї сеї фаланги «молодих» П. Тичина, без сумніву, найталановитіший — природжений і щирий поет. Се помітно з його вірша — мелодійного, простого, несилуваного, ориґінальних ритмів, тонкості звукової інструментовки. Читаєш його книгу, сторінку по сторінці, і вухо раз у раз ловить тонкі, ледве помітні алітерації:

сум росте, як колос,

внутрішні рими і «піврими» на кінцях рядків:

    Буде бій

    Вогневий,

Сміх буде, плач буде

    Перламутровий,

зручне використання стилістичних засобів народної поезії:

Твої коси від смутку, від сліз

Вкрила пр?золоть, ой ще й кривава…

То тут, то там — іноді цілком несподівано — прориваються прості і свіжі образи. Ось захід сонця:

«Хтось на заході жертву приніс»…

«Гасне день, облітає мов мак».

Вечір:

Підійшов навшпиньках, засвітив зорі,

Прослав по травах тумани

І, на вуста поклавши палець,

Ліг.

Осінь:

…Певно, серце твоє взолотила печаль,

Що така ти ласкава!

Тонкий обсерватор, Тичина справді має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Він може дати враження руху (ритмічне хитання соняшника), докинути кілька нібито незначних, випадково схоплених зорових і слухових деталей, і ви мимоволі, всім єством відчуваєте вітер в ясний сонячний день.

Птах. Ріка. Зелена вика.

Ритми соняшника.

День біжить, дзвенить, сміється,

Перегулюється…

Без сумніву, Тичина має ключі од якихось схованих таємниць українського слова, — такі несподівані і свіжі бувають у нього сполучення слів. Часом не вповні з’ясовуєш собі його думку, почуваєш, що він і сам не зразу б у ній розібрався, а збіг звуків, образ, відчутий нутром, а то і просто епітет примушує вібрувати уяву. Ось пантеїстичне: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух». Момент перед творенням світу, коли з «первозданної» матерії ще не виділились окремі існування, — хаос, і над ним альтруїстичний творчий порив:

Я був — не Я. Лиш мрія, сон,

Навколо — дзвонні згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Теми свої Тичина бере зусюди. Ціла низка його поезій навіяна політичними подіями останніх років. Але як поетично перетворено сі враження! Як далеко одходить поет од застарілих шаблонів городянської поезії! В «Скорбній Матері», що «обніжками-межами» проходить по полю, між могил, дивиться на «квіти звіробою», що зросли на бойовищі, де полягли її діти, лежать, як се влучно з’ясував в своїй статті «Vita nova» Ан. Ніковський, враження крутянської і багатьох інших трагедій минулого року. Але автор ніде не знижується до простих ліній алегорії, не витлумачує і не перекладає на загальноприступну основу своїх поетичних видінь і символів. Не розумієш кінець кінцем тільки одного, нащо здався Тичині той поверховий футуризм, з усіма його фокусами і словесними новотворами («я веснів», «акордились планети», «яблуневоцвітно», «сню волосожарно», «омофорно»), з його вишуканістю й манірністю («вороний вітер», «одбивсь в озерах настрій сонця» і т. п.)? Нащо здалась йому футуристична марка і всі ті незграбні, немов синдетиконом склеєні вирази (з усіх складових слів Тичини приймаємо тільки підкреслені нижче: «Розпрозорились озера», «Йде весна, квітами, травами закосичена»)? Чи не здається, нарешті, самому авторові, що його найхимерніші речі разом з тим і найгірші?

Яків Савченко — друга зоря плеяди — «состав значно простіший». Коли у Тичини од усіх поезій віє безпосередньою щирістю й природністю, коли «сум» у нього росте «мов колос» і образи виринають самі собою, Я. Савченко старанно вишукує теми, вигадує, вимучує, хоче справити враження і для того напихає свої поезії Ґномами і Чортами, Чародіями і Драконами, всякою демонічною силою, свійською і сторонською. Не спиняється Савченко і перед друкарськими ефектами — великими літерами там, де повинні бути маленькі (Чорний Змій, Жах і Порожнеча, Оселя, Птиця і т. і.), і крапками там, де годилося б стояти більш звичайним розділовим знакам. Сей несмак справляє неприємне враження, тим більше, що в деяких здібностях поетові одмовити не можна. З технічною стороною вірша він, правда, управляється не завше, але поміж необробленими рядками і сугубо демонічними поезіями подекуди можна зустріти викінчені гармонійні строфи.

Засну в пустелі на піску,

Між сірих скель навік спочину

І в смертних снах своїх одлину

В бездонно-огненну ріку.

І стане казкою життя,

Як міф далекий і туманний.

Оставлю вірш я злототканий

Про вічну радість небуття.

Умру самотньо на пісках.

Вітри зметуть мені кургани.

Піскам шептатимуть тумани

Про мій пустельний саркофаг.

Футуризму у Савченка сливе нема. Де-не-де тільки проривається (і то в останніх поезіях, що до збірника не увійшли) те чи інше на футуристичний кшталт виковане слово.

Найвірнішим адептом поезії будучого в плеяді молодих поетів є найбільш претензійний, хоча й не найталановитіший Мих. Семенко. Перша книжка поезій, якою він дебютував в 1913 р. — збірник Pr?lude — не збудила серед читачів ніяких особливих надій. Правда, була там якась дрібка мелодійності, траплялись подекуди інтересні, по 6 і 9 рядків строфи, але в цілому — старі, позатирані теми, позбивані кліше: «я чую плач в душі нудній», «загляну я в очі дівочі і в них побачу співчуття», «квітку засипав негаданий сніг» (бліде наслідування олесівських «Айстр») і т. п. Пізніші книжки Семенка великого розвитку його хисту не показують, це стосується як до «Кверофутуризму», так і до обох «П’єро». Автор став значно сміливішим, франтовнішим, набув собі «душу пілота», почав жонґлювати іменами тих, кого уважає за духовних батьків або найяскравіших представників футуризму, — іменем «Чурляніса і Врубеля, Сезана і Гуро», і, шукаючи «квінтесенції модерного життя», заходився пересаджувати на український ґрунт головним чином манеру Ігоря Сєвєряніна, ґалантного петербурзького еґофутуриста, зв’язаного з футуризмом головним чином зовнішньою стороною своїх писань. Як Сєвєрянін, виковує Семенко нові слова (на московський кшталт): «омаґазинив я свою зверненість»; і, як ті російські футуристи, що хотіли скинути старих російських поетів «з пароплаву сучасності», ганьбить українських поетів старшої ґенерації — Чупринку, Олеся і Вороного, — а на адресу читача кидає такі фрази:

Доля наглумилась над нікчемними вами,

Гей, підходьте, гей ви! — я хочу дати вам по морді!

Але за кожним таким новоскованим словом, за кожним таким ексцесом не почувається щирості, — все це зроблено «для годиться». Невідхильної внутрішньої потреби творити такі неологізми у автора не видко, а войовничі його настрої підказані просто бажанням дати українську паралель тому, що з’явилось в сусідньому — російському — письменстві. Та і взагалі в поезії Семенка переважає quaero, в ній більше програмових зумисних шукань в області футуризму, ніж справжнього футуристичного світовідчування.

На боці од футуристичних шукань стоять два поети: Максим Рильський («Під осінніми зорями») і Дмитро Загул, автор невеличкої і блідої книжки «З зелених гір».

Загул має добрі версифікаційні здібності, але теми розробляє давні-предавні, пише солодко і сентиментально — «риданнячка», «зітханнячка», скаржиться на «доленьку», бажає бути «пісенькою тою, що її співає дівчина моя» і т. д. і т. д. Сильніший Загул як перекладчик. В збірнику «З зелених гір» видрукувано його переклади Бальмонта (досить невдатні), кількох уривків «Пісні пісень» та «Еклезіаста», а в вид. «Серпа і молота» з’явився зроблений ним вкупі з В. Кобилянським гарний переклад «Книги пісень» Гайне[59]. Шкода тільки, що, перекладаючи Гайне, Загул не застановляється над його ритмами, не пробує передати їх якнайточніше і взагалі не підозрює, здається, всіх тих питань і технічних труднощів, які стоять перед кожним початкуючим поетом.

Цілком свідомо зате до технічної сторони поетичної творчості ставиться останній із молодих поетів, на якому маємо спинитись, Максим Рильський. Випустивши сім років тому маленький збірник мрійних, трохи дитячих поезій («На білих островах»), він старанно і завзято — «взыскательный художник» — прийнявся засвоювати класичні форми, пробуючи свої сили то в терцинах, то в сонетах, то в октаві (поема «На узліссі»). Не можна сказати, щоби він опанував ними цілком: його октавам бракує ясності, його сонети не показують доброго ознайомлення з усіма правилами сонетної форми, але чотиристоповий його ямб («Учитель, учнями розп’ятий», «Вже червоніють помідори») має на собі печать хорошої школи (російської): почувається і Блок, і Ін. Анненський, і добре простудійований Пушкін. Після екстенсивного, розгонистого, широкомовного Семенка і демонічного, великолітерного Савченка (Якова) так приємно спинитися на часинку на його гармонійному спокої:

Сьогодні був у мене сатана,

Моя душа для нього непотрібна;

Занадто супокійна і ясна, —

До місяця осіннього подібна.

Чарує ясність його мрії, витонченість стислого вислову:

Як Одіссей, натомлений блуканням

по морю синьому, я, стомлений життям,

приліг під тінню сокора старого,

зарившись в листя і забувши все.

Якісь думки — чи тіні їх — снуються

в дрімоті тихій. Листя миготить.

Упав на стовбур білий відблиск сонця,

і комашинка лізе по ньому.

І я засну під безтурботний шелест

з надією, що, граючись м'ячем,

мене розбудить ніжна Навзікая,

струнка дочка Феацького царя.

Книжкою Рильського, останньою з поетичних новин, 1918 роком помічених, закінчимо побіжний огляд нашої молодої поезії, закінчимо в тому ж оптимістичному настрої, який проказав критикові (Ан. Ніковському) привітальні слова його статті про П. Тичину: «Ave, vita nova!» Дорогою і важливою стороною в творчості наших недавніх поетів є те, що як не різна їх індивідуальна вдача, як не одбігають один від одного їх шляхи і художні симпатії, всі вони шукають, прислухаються до чужих літератур, вивчають і перекладають найкращі їх пам'ятники і разом з тим уважно, часом вдумливо, працюють над українським віршем. Нехай не з усіма здобутками їх творчості можна згодитись, нехай дещо видається смішним або недоцільним, ясно, що перед більшістю з них лежить шлях плодотворного розвитку. Для сього їм треба тільки трохи зосередитись і заспокоїтись, послухатись прегарної ради одного з-поміж себе, М. Рильського:

Керуй на озеро спокою

свої шукання молоді, —

того спокою, в якому дозрівають творчі задуми і поетичні образи.

*

Далеко гірше стоїть справа з продукцією драматичною. Правда, число нових назв може здатися досить високим, але художня вартість великої більшості новоявлених драм і комедій не може бути названа високою. Переважає так зв. «драматичний мотлох», провінціальна писанина, що носить на собі всі ознаки перестарілого і до розпуки невибагливого смаку. До неї стосуються і драма д. Крижанського «Сваволя», і твір д. Гаврила Левченка «Юрко Огневик», і «Круча» д. В. Товстоноса, і «Нірвана» Олелька Островського. Трохи вище, на межі літературності стоять драми Л. Яновської («Четверта аксіома» і др.), ще вище — випущені на протязі року «Хуртовина» та «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка. Приємною новиною були і видані на початку року «Драматичні твори» С. Васильченка, куди увійшли не тільки давні його речі, як «На перші гулі» або «Зіля-королевич», але дещо й нове, як «Не співайте, півні, не зменшайте ночі».

Найвидатнішими, проте, появами з обсягу драматичної творчості були, без сумніву, дві п’єси Винниченка: «Панна Мара» і «Між двох сил». «Панна Мара» — легка, непретензійна комедія, щось на зразок давніх-предавніх водевілів з переодяганням, як це і зазначив один із суворих її рецензентів (найсуворіша рецензія належить О. Ковалевському і з’явилась у «Відродженні»). П’єса справді слабенька, зшита білими нитками і не може рівнятися навіть з середніми творами Винниченка. Перша слаба її сторона — невиразність центральної постаті, самої «панни Мари». «Се королівна, справжня королівна», — раз у раз про неї повторюють і закоханий в неї студент Срібний, і домашній учитель Єлеонський, а тим часом на сцені перед глядачем якась анемічна постать, що тільки силкується бути принадною і ґраціозною, — силкується і не може. «Повстання Мари» проти реакційних поглядів сім’ї, її репліки проти батька, що, наляканий перспективою «конфіскації без викупу», хоче збути оброблену трудовими руками землю в інші, нетрудові руки спекулянта, і, нарешті, останній її вчинок — заява про студента Срібного, як про свого нареченого, — все це вчинки й події, слабо мотивовані психологічно. Так само невиразно, з великою домішкою неймовірного шаржу, змальовано батьків Мари, що більш за все на світі бояться мікробів і жида-спекулянта Мойсея Абрамовича, що приїздить купувати землю, і тих селян, що приходять його арештовувати. Розмова селян (найнеможливіший жарґон) — звучить дуже неправдоподібно, а їх роль на сцені трохи нагадує тих блаженної пам’яті 1-го, 2-го і 3-го чоловіків зі старої української драми, над якими так весело насміявся колись сам Винниченко в своєму «Антрепренері Гаркуні-Задунайському». Продуманіше і уважніше написана друга річ — «Між двох сил» — але і в ній, помимо окремих інтересних моментів, окремих влучних спостережень, нема нічого, що могло б зробити її твором першорядного значення. П’єсі бракує суцільності драматичної будови, бракує композиції. Драматизм її здебільшого зовнішній і з цього боку — вона чи не найбільше скидається на популярних в свій час «Євреїв» Чирикова, весь драматизм котрих полягав у тому, що просто перед очима глядача проходила на сцені картина жидівського погрому.

Із п’єс перекладного репертуару зауважимо «Пана» Шарля ван Лерберґа і «Затоплений дзвін» Гауптмана, що вийшов у перекладі Мик. Голубця двома виданнями (бібліотека «Шляхів» у Львові, «Серп і молот» в Києві).

*

Такі результати минулого року на полі літератури. Коли розглядати їх із зовнішнього боку, беручи на увагу кількість назв та число випущених і розпроданих примірників, їх можна визнати цілком задовольняючими. Коли ж оцінити здобуток минулого року з боку внутрішньої вартості нових творів, висновки будуть дещо поміркованіші. Нових творів, які б доторкалися свіжих тем, були новими з огляду форми й змісту, на протязі минулого року з’явилося обмаль. Та й то деякі з них, як, напр., «Забобон» Мартовича або «Ліс рубають» Крушельницького, належать передвоєнній добі. Явище зрозуміле! В часі державного будівництва культурні сили нації одтягаються до іншої праці, і «музи мовчать» не тільки серед подій міжнародної, але і в часи внутрішньої, горожанської війни.

1919