Літературна постать Квітки{174}

(До 150-х роковин народження)

29 листопада 1928 р. скінчилося сто п’ятдесят років з дня народження Г. Ф. Квітки-Основ’яненка; через п’ять літ, р. 1933, завершиться перше століття української прози. Мало не вік цілий відділяє нас від друкованої появи «Салдатського патрета» та «Супліки до пана іздателя», де так гостро було заперечено поширене на той час твердження, ніби нашою мовою «нічого не можна й написати, опріч лайки та глузування над дурнем». Ці дві поважні дати (150, 95) знову збуджують наш інтерес до скромної, але такої значущої постаті того, кому належить почесне титло «основоположника нової української прози».

Ця постать заслуговує якнайпильнішого вивчення. При всій її простоті, їй не можна відмовити характеристичності та тієї окресленості, яку надає їй печать незапереченого хисту.

Історики українського письменства розглядають Квітку, як представника дрібномаєткової чи середньомаєткової дворянської верстви, як речника провінціального служилого шляхетства. І це без сумніву так. Подібно до більшості українських авторів 20—40-х рр. XIX століття Квітка «вірою й правдою» служив тій владі, що нащадків патріотичної козацької старшини, з її культом Богдана Хмельницького та прихильністю до «умоначертания прежних времен», переробила на вірнопіддане малоросійське та слобідсько-українське дворянство. Він був одним із фундаторів харківського інституту благородних (тобто шляхетських) дівчат, харківським повітовим маршалком, совісним суддею, президентом палати уголовного суду. Як письменник, автор призначених для народного читання «Листів до любезних земляків», він подавав голос в обороні існуючого ладу, підтримуючи патріархальну концепцію державно-політичного ладу, де єдиним джерелом влади визнавався факт «батьківства»: «Як Бог на небесах, так один в землі цар. Як батько у сем’ї вбивається за всіх, доглядує за всіма, щоб усім було порівно роботи чи достатку, так за всею землею доглядає і піклується цар. Від нього, від царя, поставлені «начальники і судящі» в губерніях та повітах: генерал-губернатори, губернатори, справники, — і закінчується ця ієрархія адміністративна дідичами, поміщиками, що «убиваються» над своїми підданними, розпреділяють подушне й рекрутів, дають порядок і боронять селян від кривди, за що кожного з них належить, «як отця і начальника почитувати». Крім Білецького-Носенка, що співав славу «благодетельной власти малых монархов», ні один із українських письменників не доходив до такої простолінійної апології самодержавно-кріпацьких порядків. Інші українські автори часом ладні були посадити недобрих панів у пекло, як Котляревський, могли сказати: «Той дурень, хто іде дурним панам служити», — як говорив Гулак-Артемовський, — Квітці здається, що в тогочасних суспільно-економічних умовах життьових «все йде гаразд». Недарма вітав його за ті висновки найконсервативніший із російських журналів «Маяк»: «О, поможи ж вам Боже, добрый земляче! Если вы так проговорите несколько лет, много добра вырастет на русском и малорусском свете».

Але при всьому тому ніщо не дає нам права уважати Квітку зубром-кріпосником, захопленим душевласником, оборонцем батога та дворянської сваволі щодо «хрещеної власності».

Бувши харківським повітовим маршалком дворянським, Квітка має стежити за добрими та недобрими стосунками межи дідичами та їх підданими. Будь він звичайним собі душевласником, його маршальське право лишилося б невикористане; він би крізь пальці подивився на зловживання по маєтках, побоявся б вивести на чисту воду своїх знайомих та виборців, озброїти проти себе громадську опінію повіту. Замість того, як знаємо ми з біографічного начерку, приложеного до харківського земського видання творів, Квітка пильно довідується про окремі надужиття по панських маєтках і, встановивши факти, дає накази негайно припинити сваволю управителів та отаманів супроти дворових та оброчних людей.

Та і взагалі, найінтимнішими своїми думками та інтересами він був далекий від поміщицького господарювання. Небіж письменника Валеріян Квітка розповідає, що Основ’яненко відступився майже від усієї своєї частини батьківської спадщини задля старшого брата Андрія, губернського маршалка, що ніс на собі все представництво славного роду Квіток. «Дядя мой без принуждения и малейшего колебания отказался от своей части и уже во всю жизнь довольствовался только небольшим, в сравнении с имением моего отца, капиталом в 40 000 руб. ассигнациями». Скромність матеріальних його ресурсів підкреслюють Костомаров і Корсун; про неї свідчать і власноручні листи Квітчині до Плетньова. Коли Квітку вибирають на почесні посади, він поясняє це Плетньову своєю працездатністю («упражнением в делах»), «незатейливостию и ограниченностью в жизни». А чого вартий, наприклад, лист 14 грудня 1840 р., де він мріє на свої літературні заробітки купити для жінки шубу «понаряднее и попристойнее», криту сукном, «употребительным в лучшем тоне»: «в осьмнадцать лет нашей супружеской жизни я не мог ничего доставить Анне Григорьевне».

Але ніде, ні в чому Квітчине відчуження від звичайних інтересів дворянсько-служилого середовища не відчувається так, як у відомому оповіданні Корсуна, як обирали Квітку на голову судової палати. Кандидатуру письменникову на дворянських зборах виставляє його старший брат, особа серед харківського дворянства дуже авторитетна, — і він же по голосуванні перший його вітає з нововідкритим полем роботи. «Только вы уж, брат, не пишите ни по-хохлацки, ни по-русски: это к такому важному месту и теперешнему вашему положенню совсем не идет». Дворянство підтримує думку многолітнього свого маршалка. Тоді Григорій Федорович виймає листи від Жуковського і подає старшому братові. Брат дивиться крізь окуляри спершу на підпис: Жуковський — і з виразом ласкавого жалю перепитує: «Сочинитель тоже?» «Да, сочинитель и воспитатель государя наследника цесаревича!» — одказує Григорій Федорович. Відповідь справляє враження; але ще більше вражає зміст листа, повідомлення Жуковського, що Квітчину повість «Божі діти» читано в царській сім’ї, що цариця була зворушена, а великі княжни плакали, — і всі разом просять Квітку-Основ’яненка писати й надалі. Старший брат вітає молодшого з найвищою ласкою, а за ним і все дворянство тягнеться вітати нового голову палати: письменницька робота Квітки реабілітована в очах оточення[216].

Отже, як бачимо, становище Квітчине серед людей його стану досить своєрідне. Як на харківські умови, з нього передовий член дворянського гурту, що від інтересів господарських та службових одійшов до інтересів літературних. Обов’язки служби не глушать його письменницького служіння «благому просвещению».

* * *

Цікаве для нас і ставлення самого Квітки до його літературної роботи. Спершу може здаватися, що література є тільки відпочинок для нього і забава. Квітка немов заінтересований підкреслити нефаховість своїх письменницьких занять, випадковість своєї появи серед письменницького кола. «Никогда не думал я писать что-либо. Читаемое не нравилось; и если встречалось что-либо сходственное с моим разумением, я находил, что не с той точки писавший смотрел, не заметил. Отдаленность от действователей и пребывание в здешней пустыне не лелеяли дальнейших рассуждений и никак не возбуждали во мне охоты писать… Защищая как-то достоинство языка малороссийского, я вызвался заставить рассказом своим плакать — не поверили; я написал «Марусю», и когда убеждали меня напечатать, то я, боясь цеховых скалозубов (тобто: зубоскалов. — М. З.), написал для них «Салдатський патрет», чтоб оградить себя от насмешек их и чтоб они поняли, что сапожнику не можно разуметь портного дела». (Лист 26 квітня 1839). «Вы теперь видите, что я непроизвольно, нечаянно-неумышленно попал в писаки». «Я продолжаю писать… чтоб выразить мысль, какая нам с женою придется; хоть посмеемся или погрустим вместе — то и наше; потом и пустим печатать, кому отдам, или так пойдет по рукам и затеряется».

Але не ловімось на ці наївні, простодушні слова. За ними прихована ціла тактика, укрита не одна передумана думка про своє авторство, про його сильні і слабі сторони. Квітка добре знає, що йому вдається і де він може програти. Він нарікає на повість з романтичними героями із великотовариського життя. Йому прикро читати авторів, що літають попід хмарами, вигадують небувалі вчинки, вимишляють незвичайні характери. Чому б, — запитує він, — не звернутися праворуч, ліворуч та й писати про те, що само набігає на очі, писати з натури, не прикрашаючи й не опрацьовуючи, так як воно є в житті. Квітка хоче «не производить, а списывать», намічаючи цілу теорію натурального писання, або краще: натурально-сентиментального, бо ж тяжко зв’язати з тверезим реалізмом пізнішої пори його ідеальні жіночі постаті, його адлектованих Галочок та покірних батьківській волі Марусь, з їх загальними міркуваннями, в яких навіть прихильний до Основ’яненка Костомаров завважив робленість та непридатність: «В некоторых местах Галочка говорит так, как будто прослушала университетские лекции».

Ці думки про натуральне письмо, в свою чергу, диктували Квітці його переважну увагу до народного життя та народної мови. «Заграничных людей в свои повести не беру», — читаємо в посмертній статті Квітчиній. «В высшем кругу единообразие, утонченность, благоприличие, высокие чувства… Нет пищи для замечаний, наблюдений, нечего же выставлять всем видимое и известное. Вот в простом классе людей необразованных, где люди живут и действуют не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму, рассудку, если замечу что такое — пишу».

Описуючи простонародних героїв, Квітка вступає, як на його власну думку, в світ, де ще не так нівелювалася людська своєрідність — по-перше, а по-друге, де живе ще віками сформований побут, тисячолітні повір’я, дідівські перекази та поняття. Натуральне письмо поєднується з фольклоризмом, з відтворюванням у повістях народних звичаїв та переказів з усією їх поезією. Ці списані з натури портрети та подробиці звичаїв нема рації одягати в «общий язык» та «очищенный слог». Відірвані від українського мовного ґрунту, вони втрачають більшу частину свого чару. Квітка доводить, що добирати російські вислови йому несила, що він скрізь і завжди збиватиметься на свій український тон. «Потрудитесь, почтеннейший Петр Александрович, вникнуть в видимую разницу наших, — ну именно языков: русского и малороссийского. Что на одном будет сильно, звучно, гладко, — то на другом не произведет никакого впечатления: холодно, сухо. В пример «Маруся» (мова про російський переклад): происшествие трогательно, положение лиц привлекает участие, а рассказ ни то, ни се, [тогда] как малороссийский [текст] берет рассказом, игрою слов, оборотами, краткостью выражений, имеющих силу».

Ставши на цьому ґрунті, Квітка борониться завзято. Тихий та скромний на око, він пише до літературних та редакційних авторитетів у спокійному, ніби незаінтересованому тоні. «Если будет удостоєно чести помещения в журнале вашем, помещайте; нет — без всякого сожаления отриньте, личные отношения и отношения к публике — вещи различные». Але справа стоїть не так просто; в ці скромні слова маскується самолюбний, образливий автор, якого легко зачепити хоч трошечки різким або необережним висловом. Він зумисне збавляє ціну собі, щоб не трапилося в листі кореспондента щось суворіше, як його власний присуд.

Прикладів Квітчиної самолюбності довго не треба шукати. Як ставився він до російських своїх творів, зосібна до їх мови, ми знаємо. Писати по-російськи було йому те саме, що ставати на ходулі: «Вот-вот зашатаюсь и упаду». Але знав і говорив те він сам; іншим людям говорити про те можна було тільки дуже обережно, — інакше легко було коли не зіпсувати добрі відносини, то значно їх остудити. О. Афанасьєв-Чужбинський, так несправедливо характеризований у мемуарах Я. Жемчужникова «бродячий малороссийский поэт» та етнограф, на початку 40-х рр. з’явився до Квітки в Основу скріпити листовну знайомість особистим побаченням. «Дома Григорий Федорович?» — «Дома, а кто вы?» — «Скажи, что приехал старый знакомый». Сбрасываю шинель, вхожу. Меня приняли в кабинете. Не успел я войти в комнату, как старик приподнялся с кресел и сказал мне: «Се Чужбинський». Обнял меня дружески, и мы разговорились, как люди, которые Бог знает сколько времени знакомы». Пізніше, під час свого перебування в Москві, той самий Чужбинський пише рецензію на Квітчині твори до «Москвитянина», де між іншим висловлюється, що українські повісті Основ’яненка незмірно вищі од тих, які він пише по-російськи. І от, буваючи після того в Основі, рецензент помічає деяку «холодность в изъяснениях». Листи Квітчині до нього втрачають «теплоту, некогда их согревавшую». І Чужбинський додає: «Впрочем, он (Квітка) никогда не намекнул мне о моем отзыве; все это я слышал уже после, стороною».

В Квітчиних листах до поодиноких людей і до редакцій скрізь і незмінно звучить ця потаємна музика настороженого авторського самолюбства.

Критики та журналісти малюються йому майже так, як Степану Олександрову, ізюмському авторові «Вовкулаки»:

А критиків хіба не страшно,

Котрі за помилку одну

Збентежать так тебе напрасно,

Що підеш, наче лин, ко дну.

Проти «напрасних» присудів журналістів Квітка раз у раз робить завбачливі випади, зорганізовує контратаки. Нічим іншим, як спрямованим проти ворожої критики маневром, був його «Салдатський патрет»; багато скарг на критику, обивательську та журнальну, знаходимо і в листуванні. Квітка нарікає на провінціальне чиновництво та на «разнокалиберный круг губернский», що викриває особисті рахунки в його писаннях: «Здесь пречудный народ! Вышла «Козир-дівка», и судья сердится на меня, что он никогда бубликов не принимает от просителей; за «Выборы» и теперь каждый исправник съесть готов. В новогоднике вышла статья «Скупец», и все додумываются, кого я это описал». До цих неприємностей долучаються ще прикрості столичного походження. Журнальні «замечания, насмешки, порицания, колкости» організовують місцеве роздратування проти автора, «и я вместо удовольствия», пише Квітка, «вижу последние дни мои отравленными. Где же искомое во всю жизнь спокойствие?» Журнальній критиці перепадає від Квітки досить часто. Непрошені «опекуны», «учители-самозванцы», «шмели», и каждый имеет своих верующих в него». Осудливі або погордливі рецензії хвилювали старенького Основ’яненка до хвороби, спричинялися до нападів іпохондрії. Він ладен був тікати на край світу і само ім’я Основ’яненка (згадка про власні твори) його «потрясало».

Таким вразливим та чутким був Квітка не тільки в особистій своїй справі, а й у всьому, що торкалося української літератури. Критикувати українські твори, значило для нього кепкувати. Коли в «Маяку» з’явилася рецензія з приводу «Снопа» з випадами на адресу «Переяславської ночі» молодого Костомарова (авторові закидали грубість мови, що порушує висоту трагічного стилю), Квітка послав до редакції статтю, де доводив: «Рано и очень рано приниматься критиковать малороссийскую литературу. Еще надобно подождать, восстанет ли она, дойдет ли она до прежней силы… А до того вожделенного времени будем с благодарностью читать, что и как написанное дарят нам земляки, а на так называемые рецензии, или выходки, или остроты в толстых русских журналах не станем обращать внимания. Занимались бы своим, а до других им дела нет. Нет никого из них, кто бы понял заключение «Салдатського патрета». Для них и против них было написано; приходится переложить для большей им ясности по-русски».

Квітка подає руку молодому поколінню тогочасного українського письменства. Він стає в пригоді Корсунові, заступається за Костомарова, солідаризується з Сементовським. Він намічає в листі до Михайла Максимовича спільну для всіх українських літератів лінію — «пристыдить и заставить умолкнуть людей, с чудным понятием гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов людей говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка». Він боронить гідність української мови, її придатність до високого стилю, її колишнє багатство і славу: «Господарювала наша мова по всій нашій… Росії! З церковного слова розмовляли люди між собою, писали і грамоти, і усе, що треба було списувати, та як — то через школи, то через бесіду — навчили москалів письма, так вони і переварнякали нашу мову, и возродился чистый, плавный, богатый, изящный русский язык. А скільки в нім нашого, прирожденного?.. Та й мовчи! Ще й не смій по-старинному писати! Не смій передавати будущим людям нічого доброго, що було і як було в старовину!» Відродження української мови — є відродження многовікової культурної традиції, відродження старорущини, сказав би Куліш, якого Квітка немовби попереджає темпераментними словами про колишнє нашої мови господарювання.

Цією вірою своєю в великі перспективи українського слова, своїм інтересом до народного звичаю, не нівельованого модами, своєрідного, він і підноситься над літературою своїх спільників, письменників 20—40-х рр. і стає справжнім основоположником українського письменства (він, а не Котляревський) для українського романтичного народництва.

Тому, гадаємо, [сказати] про Квітчини твори, що це голос українського провінціального дворянства, — сказати далеко не все. Треба додати, що це голос кращого із його репрезентантів, занадто старосвітського, щоб бути свободомисленим, ліберальним, але досить чутливого, щоб піднестися над поглядами найближчого свого оточення і, художньою інтуїцією вгадавши нові теми та форми літературні, перекинути місток до нових наступних поколінь та інших соціальних формацій.

1929