Петро Кузьменко та його повість{181}

В історії українського письменства єсть свої відмітні й пам’ятні роки. Такий, перш за все, рік 1798-й, коли в Петербурзі без відома автора вийшла заходами гуртка земляків перша половина «Енеїди» Котляревського. Такий є рік 1840-й, коли з’явився друком «Кобзар» Шевченків, невеличка частина того, що друкується під цією назвою тепера. Такий, нарешті, і р. 1861-й, коли почався виданням місячник «Основа» — перший журнал, на який спромоглося українське громадянство.

Кожний із цих трьох років має свої відміни. Року 1798-го українське слово тільки оповістило світові, що воно ще живе, що воно здатне до літературного вжитку, і цьому оповіщенню повірили. Сучасники Котляревського у своїх споминах записали, може, трохи й захоплюючись, що «Енеїду» читали на Україні всі, від пана до мужика. Року 1840-го українське слово читача уже вразило; вразило несподіваним багатством, красою вислову, глибиною чуття. Квітка-Основ’яненко писав Шевченкові, як він притулив його «Кобзаря» до серця, «бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу». Харків’янин Корсун, що р. 1841 видав збірник «Сніп», розказав у своїй статті про Костомарова, як вони вдвох з Костомаровим, купивши в книгарні «Кобзаря», сіли на лавочці біля чийогось двору та й сиділи, поки не перечитали все до кінця. Навіть поважний ректор Харківського університету Гулак-Артемовський спинив Корсуна, тоді ще студента, на вулиці та й заходився вихваляти нового автора. Року 1861-го, коли вийшла перша книжка «Основи», було вже щось інше. Тут уже виступав не один письменник, не два, не тісний гурток товаришів, як то бувало раніше, а ціла громада. Українське письменство робило немов перший перегляд своїх сил. Цілий ряд нових людей пристав до літературної роботи, і то людей всякого віку, всякого становища, всякого достатку — від міністерського урядовця п’ятдесятип’ятилітнього О. Стороженка до двадцятилітнього офіцера, що тільки-тільки вийшов з артилерійської школи, Митрофана Александровича. Серед тих нових авторів, що з’явилися в 60—61-х рр. в кулішівському збірнику «Хата» та в «Основі», показуючи живучість українського слова, був і Петро Кузьменко, сільський дяк з Кролевецького повіту на Чернігівщині, молодий, 29-літній чоловік, що не так давно перед тим покинув шкільну семінарську лаву.

Життя Кузьменкове дуже нескладне й коротке. Був він сином сільського дяка і народився в м. Понорниці на Кролевеччині 1831 р. Учився в Чернігівській семінарії, але курсу в ній не добув: р. 1852 вийшов із останньої богословської класи і став за дяка в рідній Понорниці. Чому Кузьменко не кінчив семінарії — невідомо: Борис Грінченко гадав, що умер батько Кузьменків, і він сам мусив заробляти собі на прожиток. На те саме, видно, натякав і Куліш, коли писав в «Основі»: «Тяжелые обстоятельства жизни, густой мрак, окружающий юношеские годы талантливого писателя, внешний гнет, душевное уныние, недостаточность научной образованности — все это вместе может парализовать иногда самые прекрасные способности ума и сердца, может сделать то, что человек, призванный к высшей общественной деятельности, навсегда останется в низменном кругу поденщиков, едва зарабатывающих насущный хлеб. К таким талантам принадлежит, по своим житейским обстоятельствам, П. Кузьменко».

Р. 1856-го Кузьменко був уже дияконом в с. Попівці Конотопського повіту. Р. 1857-го він знову вступив до семінарії, закінчив освіту, але незабаром повдовів і, оженившися вдруге, зняв із себе дияконський сан. Жив він після того на жінчиному ґрунті, в хуторі Потетківському, де й помер на тридцять сьомому році життя, р. 1867-го.

Літературну свою роботу Кузьменко розпочав р. 1854-го в «Чернігівських губернських відомостях» записами народних повір’їв та оповідань. Р. 1860-го, видаючи альманах «Хата», Куліш дістав від Кузьменка 6 поезій — не знати, чи від самого автора, чи від спільних знайомих чернігівських — і, надрукувавши ті поезії поряд з віршами Щоголева, зробив до них критичну передмову. Куліш вихваляв ті поезії за «приятну тихость», за «гарне душевне сумування», за голос, що «до серця доходить і в душу проситься». На сторінках «Основи» видрукувано потім великого вірша Кузьменкового «Погане поле» — переказ про дівчину, що зрадила свій рід і свій край під час татарського нападу, придбавши від татарина двох дітей, і за те була закопана жива в землю. Грінченко, що написав був про Кузьменка велику статтю, знайшов таку саме невеселу історію і в переказах інших народів. Віршова переробка цього, як кажуть учені, мандрівного оповідання, тобто такого, що переказують його різні народи, пристосовуючи до все інакших подій та обставин (то кажуть, ніби це діялося за татарщини, то під час шведського походу 1708—1709 рр.); віршове оброблення цього переказу показує, на думку Грінченкову, що р. 1861-го Кузьменко дійшов до найбільшого розвитку свого хисту.

У VIII книзі «Основи» за р. 1861-й з’явилася його повість «Не так ждалося, да так склалося», що є чи не найкращим твором цього обдарованого, але безталанного своєю долею автора. Оповідаються в ній речі прості, звичайні; описане просте селянське життя, але зроблено все те остільки правдиво, що оповідання одразу впало до ока читачам і критиці. От яку ціну зложив йому Пантелеймон Куліш із його статті («Основа»):

«Повість «Не так ждалося, да так склалося…» вразила мене, — пише Куліш, — добірною простотою мови та неабиякою розважністю та доречністю в переповіданні людських пригод та вчинків. Я з радістю побачив, що хист Кузьменків немов жива течійка води, що пробивається пустирем та бур’янами і всюди несе з собою свіжість і травицю, де була сама непривітна голизна… Сказати попросту, мене не [лише] захопила, зацікавила, а й зворушила, до живого серця пройшла невелика й така проста змістом, що аж убога повістка Кузьменка. Він пише так, ніби в його повісті немає ніякого авторського обмислення; так, ніби він нічого не вигадував, не продумував наперед, і це найбільша заслуга його повісті. З тремтінням стежив я, аж до самісінького кінця, чи не впаде він у ту балакучість, якою часто грішать наші письменники і яка часто-густо не дозволяє втішатися їх творами. Але ні! Автор до краю лишився вірний тій чистоті уяви, що позначає всіх справді талановитих людей. В його повісті, може, дечого не стає, але в ній немає нічого зайвого… Коли Кузьменко не напише нічого більше, то повість його завжди зоставатиметься на приміті у знавців нашої літератури. Коли він не утворить нічого гіршого, то йому належатиме почесне місце серед наших письменників. А коли він дасть хоч один іще твір кращий від цієї повісті остільки, оскільки ця повість краща від його віршів, то ми вказуватимем на нього, як на письменника зразкового».

Кузьменко не справдив Кулішевої надії: другої повісті він не написав, а невдовзі то й зовсім вийшов із кругу живих. Питання, чому Кузьменко не вибився у передню лаву українських авторів, варте, щоб над ним спинитися і подумати над ним. Такі люди, як Кузьменко, в українськім письменстві 60—70-х років були не вдивовижу. Часи, коли весь цвіт розумового та письменського життя становили дворяни, — уже миналися. Дяківські, попівські сини, подекуди діти міщан та селян прокидають собі показнішу життьову стежку, стаючи письменниками, громадськими діячами, визначними ученими. В умовах тодішнього життя звуть їх різночинцями.

Розуміється, відійти від батьківських занять, пробитися в ряди людей розумової праці для таких виходців із низького стану є справа далеко тяжча, ніж для дітей шляхетських. Скажемо, наприклад, Квітці, при певних матеріальних достатках, при порівнюючій культурності найближчого гурту батьків, родичів, знайомих — легше було розвинути свої розумові інтереси та письменницькі здібності; легше було зв’язатися з журналами та літературними діячами, аніж будь-якому різночинцеві. Що ж сказати про таких людей, як Кузьменко, що, добуваючи шкільну освіту, мали перешкоду в родинних обставинах, а маючи охоту до письменницької роботи, не завжди могли вишукати потрібний для того час. Відомий російський письменник Чехов, що сам був сином дрібного крамаря з Таганрога, поки здобув письменницьку славу, мусив не один рік працювати в гумористичних журналах, на поденній, мовити б, роботі, — прохопився одного разу фразою: «Те, що письменникам-дворянам давалося само собою, за те ми мусили платити молодістю та здоров’ям». А надто тяжке було становище таких людей по глухих провінціальних кутках. І особливо, як вони тяглися до українського письменства! Українське письменство не мало постійних літературних осередків, і після «Основи», що закрилася з кінцем 1862 р., довгий час не було жодних українських видань; не було куди посилати свої твори, подаючи їх широкому колу читачів. Писати ж і складати написане докупи, сподіваючись, що колись і комусь воно здасться, — це не кожен міг витримати. Не витримав і Кузьменко, ставши жертвою того лихоліття, що настало в українській літературі наприкінці 60-х років.

1929