[Виступ на диспуті «Шляхи розвитку сучасної літератури»]{134}

Дозвольте мені на початку, — щоб з’ясувати, на якій позиції в цій нашій суперечці «Європа чи Просвіта» стою я, — розпочати з вступного слова т. Меженка.

Не можу сказати, щоб це вступне слово задовольнило мене виразністю своїх контурів. Воно трохи нагадало мені ті знамениті різдвяні ляльки, що вішають по ялинках: половина фізіономії плаче, а половина сміється. Початок його — мені здавалося — прозвучав «за упокой», наприкінці враз стали пробиватися окремі нотки «во здравіє».

На мій погляд, одправна точка промови взята невірно. Є певне непорозуміння в тому, як т. Меженко формулює головні тези статті Хвильового: «Т. Хвильовий ллє воду на млина тим, хто без огляду й застереження приймає Європу»… Таким чином складається враження, ніби стаття Хвильового — то є якийсь пролог до позверхового сприйняття Європи, до лакованих черевичків Валеріяна Поліщука… і далі: Хвильовий (сам!) «рішуче і без застережень спиняється на Європі».

Я думаю, що для всіх, хто прийшов у цю залу не ради спорту, не тільки

зреть бег коней й бой певцов,

а і вияснити для себе різниці наших літературних позицій, — для всіх тих ясно, що в статті Хвильового нема нічого, що їй закидає тов. Меженно. Стаття ця спиняється, власне, на першім понятті дилеми: «Просвіта чи Європа» — на «Просвіті», на нашій літературній убогості, на непоборному міщанстві, яким починає пройматись так звана пролетарська література. В якому ж розумінні треба брати Європу (другий член цього протиставлення), те знаряддя, що їм треба побороти тенденцію, виявлену частиною нашої пролетарської літератури, — цього в статті Хвильового не з’ясовано зовсім. Думаю, він ще має висвітлити позитивний бік своєї позиції в другій, заповіданій статті. Але навіть коли ми приглянемося до першої статті, опублікованої, ми ніде не побачимо, щоб під Європою він розумів бульварний роман і видавництво на зразок Френкелевого. Загальний тон статті дозволяє твердити, що цю Європу він менш за все має на оці, коли говорить про Європу, як про лік на наші літературні рани. Гадаю, з усього контексту видко, що Європа в статті Хвильового — то є символ міцної культурної традиції, суворої життьової конкуренції, суворого мистецького добору. Це звучить у статті так виразно, що всю її можна собі усвідомити тільки як заклик зрівнятися з культурою, що панує там — в її найвищих технічних здобутках. Європа у Хвильового фігурує як трамплін, що поможе нам стати на вищім ступені культурної творчості, як засіб підвищити «нашу власну кваліфікацію». А раз мова мовиться про засіб самопровірки, про учебний матеріал, то нема чого закидати Хвильовому, чи то боронити його, як проповідника міщанської Європи… Європу повинно брати як школу, що підійме на вершини нашу мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурою слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманії. Так, думаю я, і треба розуміти цей заклик і гасло. В нім звучить для нас пересторога — на смітник не йти і в помийній ямі не валятися. І даремно т. Коваленко закидає нам «плач на ріках Вавилонських». Скоріше вже його промова (чи то співдоклад) прозвучав, як своєрідна панахида на звалищах гнилої (що дуже й дуже давно гниє і все зогнити до краю не може), до смерті вже приговореної європейської культури…

Проти чого ж ми повинні боротися во ім’я цього гасла — підвищення нашої культурної кваліфікації, стоячи на ґрунті розуміння Європи, як учебного матеріалу, як технічного вправлення?

Перш за все, проти того вопіющого неуцтва, яке в нашій літературі почало розташовуватись. Я пригадую критичну статтю одного автора про літературний Київ в збірнику «Київ-Гарт». Я вас запитаю, невже в нормальних умовах літературного життя можливий такий випадок, щоб людина виступала в печаті статтею на літературну тему і розумілася на цій літературі стільки ж, скільки ми всі розуміємось на китайській мові? Бо коли критик закидає робітникові над словом, що той перекладає октави та анапести Горація, то хіба не ясно, що він не знає елементарних речей, бо в анапестах Горацій неповинен, а октави в літературах європейських з’явилися тільки через 1300—1400 літ по смерті Горація? Я вас запитаю: де, в яких умовах, в яких нормальних літературних обставинах можливі такі критичні виступи, коли людина подає голос і вважає, що стоїть на аванпостах культурної творчості, а такої азбуки не знає?

Ви подивіться, як цей критик — т. Коваленкові він знайомий — говорить з письменником. Він санкціонує, побиває, розправляється. Він поводиться з письменниками, немов з каторжниками, як влучно сказав колись Чехов…

По-друге, ми повинні боротися проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах. Я не знаю… але, по-моєму, говорити це — трюїзм. І проте такі твердження навіть із дуже авторитетних уст прозвучали. Я пригадую знаменитий московський диспут і постанови про літературну політику РКП. Там досить виразно і ясно було сказано, що всі пролетарські літературні угруповання даремно претендують на ролю повноважних представників, літературних відділів тих чи інших соціальних груп, складаються вони здебільшого з людей декласованих, одірваних од свого ґрунту і часто становлять з себе те, що зветься богемою. Звідси зрозуміло, чому гуртківство доходить у нас до крайнього виразу. Щоб далеко за прикладами не ходить, давайте візьмемо газету «Більшовик», її відділ «Культура й мистецтво»… Ми тут сперечаємось не перший раз, — і от кожного разу, коли я беру справоздання про академічні вечірки, я бачу, що воно «вопієт» — зумисним переінакшенням фактів. Коли, скажемо, Ярошенко приходить на академічну вечірку і говорить під час дебатів якусь нісенітницю, на зразок тієї, що «німець вигадав обезьяну»… ні, не будемо говорити так!.. коли Ярошенко спрощує, впадає в неточності, твердить, що «Дарвін довів походження людини від мавпи», — в справозданнях «Більшовика» його виступи оказуються блискучими, єдино вірними. Але варт такому письменникові вийти з підопічної організації, і він одразу тратить всю «благодать», яка невидимо спочивала досі на його літературних здібностях, робиться трупом. Належте до певної групи — і вас будуть уважати правим, за вами визначатимуть рацію. Ви маєте патент на істину, — щось в роді льготного квитка на воду, що видається в профспілці. Приналежність до гуртка, як критерій істини… проти такого критерію істини у всякому разі ми повинні протестувати.

Третє, що ми повинні сказати, це те (я дуже вдячний т. Деснякові, що цю мою думку на сторінках «Більшовика» подано правильно…), це те, що атмосфера учеництва у нас ненормальна. Ми не досліджуємо форми; у нас письменник не виробляє для себе літературної манери, яку бере в основу свого оформлення життьового матеріалу. Наші молоді автори, власне, ще не починали вчитися. Я поясню це маленьким прикладом. Появився в літературі Хвильовий зі своєю зразковою, досконалою прозою, і зразу всі молоді автори намагаються писати, як Хвильовий. Переймають його зовнішні прийоми; вплітають в епічне оповідання ліричні пасажі і перетворюють живу рису письменницької вдачі у змертвілий літературний засіб… Коли ж ви опанували видимою літературною технікою, ви вже великий майстер. Ви можете заплющити очі на те, що, власне, ви як письменник не поставили першого питання: що ж є мій фах як письменника, до чого я прямую і яка моя власна манера? Ви можете не звертати уваги, що ваша літературна форма взята напрокат і не пасує до вашої письменницької вдачі… Ось чому у нас так багато готових зворотів, утертих конструкцій, так багато шаблону. Талановитий Фальківський на сторінках «Культури і побуту» в живий емоціонально вірш вкрапляє такі місця:

Мої пісні, то шум турбіни,

Мої пісні — верстатів спів.

Як тут не взяти під сумнів, чи чув же коли тов. Фальківський справжній шум турбіни?.. Я не знаю, на що сподіваються наші поети, коли пишуть оці мертві слова про трактори, турбіни і т. д.? Може, вони гадають, що всі ті машини, мертвий інвентар поезії, не запротестують проти їх писань… Але, право, інколи починає здаватись, що ще два — три десятки таких поезій, і навіть мертві трактори почнуть добирати, хто їх любить, хто їм відкриває перспективи, а хто тільки на них заробляє.

Тепер я переходжу до того, що, власне, ми повинні робити позитивного, щоб у нас запанувала «Європа», щоб оці заклики до засвоєння джерел, до аналізу великих зразків, до культурності в нашій літературній практиці, в нашій мистецькій роботі дали свій плід.

Я думаю, що справжня культура у нас запанує тоді, коли ми усвідомимо собі, що ми уже маємо. Ми повинні — на току критики, з лопатою в руках, як колись казав Куліш, — вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по-новому придивитись до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з’ясувати їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції. Нам треба вивчити Франка і Лесю Українку, пригадати забутих, вернути українській літературі цілу низку «отторжених» від нас письменників. Ми, так би мовити, повинні весь цей скарб, все це наше багатство, якого й досі гаразд не знаємо, засвоїти, вияснити, в якій мірі воно, це багатство, утворює той ґрунт, на якому ми маємо стояти в дальшому сприйманні, в дальшому засвоюванні, в дальшому прокладанні літературних шляхів. Може, не всі присутні з цим згодяться, але я скажу, що чим глибше ми будемо досліджувати, чим глибше закладатимемо фундамент, тим вище буде наше будування.

По-друге, ми повинні пересадити до себе цілу низку найвидатніших творів колишнього й сучасного європейського письменства, — розуміється, не П’єра Бенуа… хоч, може, й П’єра Бенуа, бо він все-таки далеко кращий від нашого Олекси Слісаренка… Ця низка славних авторів і творів становить справжній капітал культури, і ми повинні його придбати.

І, нарешті, третє, що повинно у нас бути, — це атмосфера здорової літературної конкуренції. Повинна бути атмосфера, до якої в Москві уже закликають: про цю конкуренцію говорив т. Бухарін на московському совіщанні, і там його тези прийнялись і поруч з іншими лягли в основу літературної політики… Цей шлях — і наш шлях. Ми не менше повинні шанувати кожне культурне надбання. Ми повинні плекати його… Коли ми протиставляємо свою державну й воєнну міць Європі, ми почуваємо потребу закладати доброхім, напружувати всі свої культурні ресурси. Чому ж у літературі ми вважаємо можливим зоставатися при кустарництві й «просвітянстві», проти танків висуваємо тачанки, а то й вози, цілий козацький табір, з возів складений?..

Ми повинні повсякчас заявити, що ми хочемо уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з хрипучого грамофона — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора, перш за все до самого себе.

Це дуже й дуже побожні, помірковані бажання, ріа desiderata… і великий сором для нашої культурної обстановки, коли такі помірковані бажання для багатьох наших літераторів все ще являються максимальними.

24/V. 1925