Нові твори М. Черемшини{132}
Допіру випущена «Книгоспілкою» книжка оповідань Марка Черемшини[97] є перша спроба познайомити широкого читача на Україні «наддніпрянській» з творчістю цього талановитого, хоч зовсім не знаного у нас письменника. Не треба, здається, говорити, оскільки ця книжка на часі. Скажемо, що в українській літературі мало авторів, літературна доля яких випала б так несприятливо, як доля цього талановитого представника галицької імпресіоністичної прози.
Марко Черемшина має нині 50 років — народився 13 липня 1874 р.; перші його оповідання стали з’являтися ще в другій половині 90-х рр.; р. 1901 вийшла книжка його оповідань під заголовком: «Карби». А проте — видана в Чернівцях, на Буковині, ця невелика книжка на Україну в свій час не попала; перевидати її тут не перевидали (не мали змоги чи просто не прийшла черга); і от, хоча 1902 р. «Карби» знайшли прихильну оцінку в статті проф. М. С. Грушевського на сторінках ЛНВ, р. 1909 в «Українській хаті» Гнат Хоткевич писав про їх автора, як про «камень отметаємий», як про письменника затертого й несправедливо забутого, ставлячи його поруч Мик. Філянського та Артема Хомика. До книгоспілчанського видання читач, що не має спеціальної охоти копатися в старих часописах, міг дізнатися про Черемшину тільки з хрестоматії «Вік», де видрукувано двоє його оповідань, та ще з коротеньких заміток про нього в «Історії українського письменства» С. О. Єфремова (вид. 3, стор. 418) та «Підручнику» О. К. Дорошкевича (стор. 214—215).
Випущена книжка представляє нам творчість Черемшини далеко повніше: до уваги читача в ній подано 16 оповідань, із них чотири — ранні, із збірника «Карби», дев’ять — із продукції останніх літ і, нарешті, три — перекладені (дуже тонко й художньо) з мадярського автора Коломана Міксата. Але, розуміється, і збірник «Село вигибає» всієї творчості Черемшини не репрезентує: на думку видавництва, це мав бути скоріше «вибір творів», аніж повний їх збірник. І навіть творчі здобутки останніх років, хоч на них звернено найбільшу увагу, не представлені в ньому цілком. Причини цього явища лежать в нашій теперішній одірваності від Галичини, що не дає змоги одержувати і в свій час принотовувати всі літературні новини закордонного життя українського. До цього ще треба додати, що Черемшина має звичай друкуватися не так по великих журналах, як по провінціальних альманахах та призначених для селянства календарях, тобто по виданнях, що в першу чергу ризикують лишитися не присланими або не поміченими.
В моєму розпорядженні у цей час лежать докладні відомості про ті оповідання нашого автора, що не ввійшли до збірника «Книгоспілки». З ними я й маю познайомити читача. Ось вони (друковані в різних галицьких виданнях).
1. «Йордан».
2. «Село велике» (у поправленій редакції — «Інвалідка»).
3. «Зрадник».
4. «Після бою».
5. «Поменник».
6. «Туга».
7. «Бо як дим підоймає ся».
8. «Писанки». — Останні троє оповідань ще не друковані, відомі в «машиновім письмі».
З усіх цих восьми оповідань єдине велике «Поменник», що являється немовби прологом до опублікованого в книжці «Село вигибає» оповідання «Бодай їм путь пропала». Перед нами те саме село, навіть ті самі люди, тільки ще в перший рік війни, і мова мовиться про події, на які натякають деякі тиради в «Бодай їм путь пропала» («Як перед тогід було…»). Головні постаті: «м’який русин» і радикал, селянин Митро Лужливий, сільський піп, москвофіл («твердий русин»), ворог Митрів, якого за російську орієнтацію заарештовує австрійське військо, і нарешті багач Дзельман, що спекулює на приході війська, виказуючи на своїх довжників, як на зрадників австрійської державності.
Інші оповідання, як «Йордан», «Зрадник», «Після бою», розробляють ту саму тему: «війна і гуцульське село». Широкої картини в них нема, — все це невеличкі етюди, поодинокі епізоди кривавої епопеї.
В оповіданні «Йордан» російський солдат грабує і забиває бабу, на яку виказують її сільські вороги, забиває «під самі відорщі», тобто на «голодну кутю», так що бабі не довелося навіть свяченої води з Йордану діждати. І ніякого обурення не викликає уже ця смерть — звикли! — тільки самі епічно-спокійні розумування на тему: «Всім нам так буде!»
«— Тому, любки, пішло війні почерез другий рік!
— Говоріть своє: бабі царство, людям чорний гід, коби й нам борше!
— Не бійте-си, любки, аді Йордан воду розливає, недалекі гони й нам.
— Який Йордан бабі, такий буде й нам.
— Видко ділу, що так: віді з-за цеї війни усім нам буде бабин Йордан».
В оповіданні «Після бою» перед нами «герої тилу» і мародери, що живляться з трупу, як ворони, і вигортають кишені побитих у бої; в оповіданні «Туга» — жалощі жіночі за «Юрійком Золотим», що його (чи не назавжди?) одняла війна; в оповіданні «Зрадник» — постать селянина, що потрапляє під військовий суд за те, що його корова, перебігши дві лінії окопів — свою й ворожу — дала знати неприятелеві, де саме австрійські шанці, і т. д., і т. д.
Окремо стоїть оповідання «Писанки», якого дія відноситься уже до пізнішого часу. То війна «корчувала села, сльози озерами збирала, життя топила». А тепер прийшло нове горе — політичні утиски, новий режим, під яким особливо тяжко живеться національно свідомішим елементам села. Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, попадає під суд. Його обвинувачують у тому, що на сільському вічі («на сході») він ніби дуже різко говорив проти «панів і паничів». Свідки Моканові під тиском суду й свідків обвинувачення, серед яких фігурує лісничий (велика персона!) плутають, збиваються, і Мокан дістає рік тюрми. Адвокат задоволений, що скінчилося так добре; селяни-свідки епічно потішають Романа: «Романку-братичку, ми в жмені тепер, їхнє право, а наш кримінар» (тюрма). Але Романові від того не легше.
«Коби я тоту катушю пересидів, то абих-видів, що хлопа ріжуть, як вепра, то не обізвуся, бігме, ні!.. Таким цапам треба України? Смоли їм у горло ще й обухом у голову! Ти сироти за нього жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаддя сорокате!..»
Але от Роман і свідки проходять мимо в’язниці і коло воріт помічають дівчинку, дочку Івана Паладюка, що сидів колись над Прутцем і був убитий «за Україну». Дівчина принесла матері, що вже від року сидить в острозі, крашанки в кошелі, майстерно розписані, щоби «нені Великдень справити». Дівчинка мусить жити в місті, у наймах, — батькову хату спалено, — але поступатися своїм не хоче: вона просить «вуєчків» запалити «в ліщинах», у колишній садибі батьковій, велику ватру на спомин душі, «аби усі гори знали, що Паладюкова пам’ять сяє». Романові на душі яснішає: росте молоде завзяття, що заступить підупалу енергію старшого покоління. «Адіт таке воно мале та невидне, а стариню завстидала!..»
Різко відмінне від усіх переказаних — оповідання «Бо як дим підоймає ся…», присвячене «пам’яті дєді», — оповідання, що має виразно автобіографічний характер. Своїм тоном і викладом воно нагадує трохи дитячі оповідання Франкові, але зроблене далеко майстерніше й відзначається забарвленою гуцульськими виразами мовою, легкою й колоритною, а до того ще й повною відсутністю публіцистичних одбігів, які трохи таки псують Франкові його «Маленького Мирона».
Яким щасливим обставинам зобов’язаний Черемшина своєю гімназіальною й університетською наукою, ми знаємо від нього самого. «Мій батько, — пише він, — полюбили були дуже красне письменство, познайомившися в молодих літах в Путилові з письменником Юрієм Федьковичем, і для того дбали про те, щоби в хаті була бібліотека і щоб я мав що читати вже змалку», — очевидно, з тайною метою вивести сина в письменники, батько віддав свого Іванчика (справжнє наймення Черемшини — Іван Юрійович Семанюк) до школи і продавав на його «удержання» «по моргові землі». Гімназію майбутній письменник скінчив у Коломиї, а університет — у Відні.
Оповідання «Бо як дим підоймає ся…», очевидячки, доволі точно відтворює ті обставини, що в них відбувався вступ Черемшини до коломийської гімназії. Недурно сам автор називає це оповідання «особистим спомином».
Шість господарів з різних сіл, зустрівшися в Кутіх, змовляються везти своїх синів до Коломиї. Щоб не наражатися на опозицію вдома, вони рішають виїхать з дому нібито до лісу, звести докупи всіх своїх дітей, щоб їм у гурті не такі непривітні були шкільні мури, — і виводити їх у люди.
«Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз у сіно сідати.
— Таки везеш його ситити[98], — ломили собі руки неня.
Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися гей перед тучею.
Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешінкали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.
А як гуси заґеґали, овечки заблеяли, корови замукали, то Іванчик вже сидів у білій корушинці і минав хату».
Далі майстерно описано ранішні враження маленького Іванчика: непереможна дрімота, що хилить непривичного до раннього вставання хлопчика, уривки батькових фраз, що вплітаються в сни, нарешті, перші напади туги за домом, за братом і сестрою:
«— Дєдю, вертаймося ’д хаті та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися, та й сперли коні: «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камраттям, бо це вже Пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: гоп-гоп!
А дєдя собі: гоп-гоп!
А ліс собі: гоп-гоп!
Та й з’їхалися фіри, як наймані. Тоті карі коні то вуйка Костина Будза, а тоті білі то вуйка Мартинюка, а тоті гніді то Кулешіреві, а сиві то Лазорєкові, а тоті черлені то Дутчєкові. Та й дєдя вхопили Іванчика за руку і ’д вуйкам підвели:
— Що позагулювали-сте, браття, свої котєта солімкою, як я своє?
— Аби-с здоров, братчику Ю’!
— Аби-сте здорові, побратими пишні!..
— То цес зеленоокий не схотів робити на дєдю та й неню?
— А це ваші паничі сардакові, аби здорові були!
— Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
— Най ростут великі а дужі!
— Най і мужик покушіє панства!
— Прости нам, Боже!
Хлопці цілували вуйків у руки, а вуйки їх гладили і шустками обдаровували.
Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайте ся добре, аби-сте в приятельстві жили, як дєді ваші!
Хлопці подалися набік і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будут попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будут храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже недовго будут вітром буяти.
Але оці добрі сонішні дєді вже недовго будут їх гей курчата з руки годувати.
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити!..
Гей верше, наш верше
Та зелений верше!
Вже нам так не буде,
Та як було перше.
Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістолля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледве попи і учитель обіздріли тоту зброю, а злісний вже набив капелю на комінок і стрілив у повітря.
Покотився лісом гомін і поніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолля».
Тим часом кінчається батьківська нарада. Батьки кличуть дітей, кажуть поперед себе на толічці стати, і тоді вуйко Мартинюк від батьківської сторони говорить промову, «немов ковбки на ґонти розколює».
«— Вісім рік, то вік є, коли на вас талан (добро) з хати виносити… хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідчу дранку з себе здоймемо… а як не маєте тої волі, то вертайте назад ід хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіте, чи їдете дальше, чи вертаєте?..
— Кажіт, що вибираєте, каламар чи мазницю…
— Колач чи малай?
— Постіл чи черевик, чи нужду чи горазд… чи муку чи життя?..»
Хлопці вибирають каламар і гаразди, колач і життя, — але батькам цього ще не досить. Вони рішають звернутися до найвищої інстанції, поспитатися в самої долі і дають хлопцям такий наказ:
«— Ану, нарубайте смеречини та й накладіт ватру. Як дим буде стелитися до землі, то видко ділу, що землиця то доля ваша, а як дим підоймеся вгору, то писано вам панство!
Хлопці розбігли ся на всі боки і хутко поприносили галуззя та й розіклали ватру.
Дєді вп’ялили очі у ватру.
Зелена смеречина тріскала, порскала, неначе лютилася і раптом спалахнула.
Біленька хмарка диму, як колач, полетіла вгору понад голови дєдів, понад ліщину, понад березину і присіла на дубині, а коли узріла, що дєді поздіймали капелюхи та показують її руками хлопцям і радуються усім серцем, то підлетіла вище і ще вище…
Вже дєді посідали на вози, вже їхали з хлопцями до доброї долі, та біла хмарка все вгорі перед ними та й все підіймаєся вище та вище…
Межи землею а сонцем розколядувалася нова радість.
Бо як дим в гору підоймаєся, то от-тим хлоп’ячим голубим і зеленим оченятам в овечих корушинках писаний легкий хліб…
Такий легкий і білий, як пухкий колач…»
Справді, — як різнить це оповідання з усіма переповідженими своїм тоном, своїм м’яким і теплим гумором, своїм легким і радісним зворушенням! І разом з тим в прозовому доробку Черемшини воно таке ж природне, як і його «Йордан» або «Село вигибає». Це оповідання і ті — то немовби крайні точки осі, круг якої обертається вся його творчість, часом трагічна й темна, а часом осяяна ласкавою й сердечною усмішкою. Таку подвійність літературного обличчя Черемшининого колись давно вже відзначив у своїй книзі, українській новелі присвяченій, Антін Крушельницький: «Під артистичном зглядом, — писав він, — твори Семанюка стоять на рівні із нарисами і новелами Стефаника. Головна ж різниця між ними лежить у цьому, що коли Стефаник послугується трагізмом, як головним середником артистичним, Семанюк дошукується краси поезії в найзвичайніших, цілком буденних хвилях людського життя. Суворе, нахмарене лице Стефаника відбиває вельми від письменського виразу лиця Семанюка — деколи суворого, а звичайно настроєного на ноту сердечного співчуття для осередку, з якого автор вийшов»[99].
Нехай це не скрізь добре висловлено, але в основних рисах це цілком слушно, і можна тільки пошкодувати, що ми й досі не маємо повної збірки оповідань такого талановитого й своєрідного письменника, як Черемшина.
1925