Іван Капустянський. Валеріян Поліщук{140}

Спроба характеристики творчості з портретом, автографом і автобіографією поета та бібліографічним покажчиком. Українська критична бібліотека за редакцією Літературної й Етнографічної секції науково-дослідчої кафедри історії, української культури в Харкові. № 1. Харків, 1925. Стор. 170. Ц. 1 карб.

В одній книзі, під одною обкладинкою перед читачем виступають історик та дослідник літератури: Ів. Капустянський і поет Валеріян Поліщук: І. Капустянський пише про Валеріяна Поліщука в тоні півдосліду, півпанегірика, а Валеріян Поліщук — про себе, в тоні автобіографічної повісті.

Стаття І. Капустянського вже відома читачам з «Червоного шляху», — це найслабша з усіх критичних статей, які коли-будь друкувалися на сторінках «Червоного шляху». Починається вона досить утертим і проте слабо сформульованим твердженням, що «література кожної доби одбиває цю останню» (тобто: добу). Далі йдуть міркування: «мотивом і стимулом» дореволюційного українського мистецтва були національні утиски; тому й література українська, озиваючись на них, ніколи не знаходила резонансу «в широких міжнародних класах мистецтва». Сучасне ж письменство українське утворюється в добу, коли національних утисків не стало, і тому одразу б’є в інтернаціональні струни й будить широкий міжнародний відгомін. Найориґінальнішим, найсвіжішим його вицвітом і є творчість Валеріяна Поліщука.

Взявши одразу такий високий тон, Капустянський з гіперболи вже не виходить. Всі слова його перейнято пафосом найщирішої дружби, — дружби, що всупереч відомій приказці (Amicus Plato…), не зважає навіть на правду. Оглядаючи тематику Поліщукову, Капустянський побожно схиляється навіть перед наївним і, так би мовити, наочним фрейдизмом «Ньютона», перед «Людяною поемою», яку називає «філософією (!) на тему шевченківського все йде, все минає»; ласкаво вибачає його композиційну безпорадність на тій (явно недостатній) підставі, що «головною його темою являються ідеї та проблеми»; нарешті, присудивши Поліщукові титул «знавця попередньої (дополіщуківської?) української літератури», ладен побачити в ньому (іп spe чи вже тепер — неясно) поета, що так само відтворює нашу добу, як Данте свою (стор. 85).

З методами досліду у Капустянського так само трудно помиритися, як і з його оцінками. Звичайний порядок викладу у нього такий: зазначається (в заголовку) тема, потім іде коротко (і часто незграбно) сформульована теза, а далі — цілими сторінками приклади, приклади, приклади, що тієї тези здебільшого не доводять, хоч, правда, не завжди й заперечують її. Так, у розділі «Язик поезії Поліщука», заявивши на початку, що «творчий індивід Вал. Поліщука є плодом певної соціальної груповки», а саме спролетаризованої інтеліґенції, т. Капустянський пробує простежити соціально-групове обличчя поетове в його мові. Які ж елементи мови він указує: «блатні», вуличні словечка, провінціалізми, офіціальні скорочення, технічні терміни, новотвори — (причому в числі новотворів, тобто слів, що їх поет або утворив, або завів до літературного вжитку, знаходимо продподаток, буржуйка, бандити) — і навіть лексичні непристойності. Що хоче довести своїми переліками т. Капустянський? Невже ж, що «блатні слова», провінціалізми та лексичні непристойності — характеризують мову спролетаризованої інтеліґенції?..

Автобіографічні матеріали В. Поліщука читаються з більшою цікавістю. Автор має правдивий смак до самого себе, навіть замилування до себе; звідси їх ліричне піднесення. Розверставши свої «Дороги моїх днів» на різні довжиною рядки (характерні для багатьох наших поетів quasi-верлібри), В. Поліщук з повним правом міг би включити їх до збірника своїх поем.

Тон автобіографії — найодвертіший, який може бути, тон гордого своїми перемогами провінціального jeune-premier, тон молодого олімпійського бога, одного з тих, що, по слову Гайне, «виповнювали світ веселими скандалами і ходили без… панталон». Розказуючи про свої натхнення, Валеріян Поліщук не забуває навіть таких інтимних подробиць, що «максимум» його «творчої діяльності — під осінь і на початку зими» і що сходиться у нього «цей період з найвищою половою потенцією». І далі, що в години найбільшої творчої гарячки у нього «кров приливає до голови, температура підвищується (я міряв до писання і після писання), стан, як у coitus’i» і т. д.

Кінець статті присвячений вихваткам проти «безграмотно-провінціальних критиків, як Дорошкевич чи Зеров». Валеріянові Поліщукові неприємно, що критики кладуть ноту на карб «многописання», і він виправдує себе, посилаючись на приклади Пушкіна та Лєрмонтова, що «ледве перевалили за тридцять літ (хронологія, хронологія!), а встигли дати таку силу матеріалу»; закінчує він подібним окликом: «Хай живе теплокровна праця і кількість, яка навіть і без особливих прикмет обертається в якість!» Яка неприємність! «Провінціально безграмотні критики» мусять констатувати, що досить велика кількість сторінок у праці Капустянського—Поліщука анітрохи не підвищує їх якості.

Загальне враження від книжки — веселе і разом прикре (занадто вже безцеремонно!); якось дивно робиться, коли знаходиш на ній солідну марку «Науково-дослідчої кафедри».

1925