Брати-близнята{186}

(Історія й побут у Стороженковій повісті)

1

Семен Семенович Бульбашка, герой Стороженкової повісті «Брати-близнята» — бойовий сподвижник Румянцева з турецької війни 1768—1774 рр., ретельний служака, середньої руки великобудищанський, на Полтавщині дідич. На образ це — людина міцно збудована, благодушна, спокійна до флегматичності, з гастрономічними нахилами та літературними інтересами. Так само виглядає і його син, теж Семен на ймення, з яким ми зустрічаємось в епілозі роману. «С левой стороны, ближайшей к нам, — розповідає Стороженко, — сидел плотный мужчина, в соломенной шляпе и черном сюртуке, с георгиевским крестом в петлице… Поравнявшись с нами, он снял шляпу, и я увидел его добродушное, благородное и серьезное лицо». «Вылитый отец!» — говорить авторові його супутник, будищанський панотець, що береже в своїй пам’яті всю родову хроніку Бульбашок. Подібно до батька, цей Семен Семенович молодший «славно служил» у війську, а дійшовши середніх літ, подався на відставку, оселився у маєтку, і, як людина доброї душі, «всеми любим и уважаем». Тепер візьмем у руки перше (одеське) видання «Марка Проклятого» 1879 р., із першої вставної його сторінки на нас гляне сильна, міцно збудована постать, кругле добродушне обличчя, з сивиною на скронях і живими чорними очима, в петельці чорного сурдута — георгіївський хрест[292]. Це є портрет (слабо в пізніших виданнях репродукований) автора «Братів-близнят» і «Марка Проклятого», кавалериста замолоду, берестейського маршалка на старості Олекси Петровича Стороженка.

Далі. Дія Стороженкового роману відбувається здебільшого у Великих Будищах, в родовому гнізді Бульбашок: там народилися брати-близнята 174… р., там же року 179… і уривається їх життьова путь. Великі Будища, Диканька, Кучугурівщина з млинами на Ворсклі, величезний лісовий масив над крутоберегою річкою, що й тепер од нього залишилося кілька тисяч десятин Диканьського лісу; а з другого боку — розлогий та родючий степ, де Бульбашки виводять коней і курять горілку — от пейзаж, на тлі якого проходять постаті і події роману. Знов беремо IV том «Малороссийского родословника» В. Л. Модзалевського[293] і щось дуже подібне читаємо про самого автора. Дитячі і юнацькі роки О. П. Стороженко проводить у м. Будищах, на Зіньківщині. Там Стороженкам належать 103 душі в самому містечку та 12 — на степу, у х. Криворотченковій Балці. Такі відомості 1817 р.; через 10 літ це число виростає до 137 кріпацьких душ при 984 десятинах землі (із них 284 лісу). До цього треба додати винокурний та кінський заводи і дерев’яний дім у самих Будищах.

Аналогію можна ще продовжити. Батько письменника Петро Данилович Стороженко розпочав свою службу, подібно до Семенка та Івася Бульбашок, під началом Румянцева (правда, реґістратором у штабній канцелярії); подібно до Бульбашок, брав участь у турецьких походах (тільки під час т. зв. другої турецької війни 1787—1791 рр.) і, відслуживши своє «вірою і правдою», пішов на вислугу з чином поручика. Від нього міг почути письменник і про Румянцева-Задунайського, якого називає в своїй повісті «великим полководцем». Подібно до Бульбашок, і Стороженки «в мінливих обставинах XVIII віку» перетворюються з козацьких старшин на вірнопідданих і благородних малоросійських дворян, вимінюють свої традиційні ранґи — сотників, полковників, військових товаришів на російські табельні — поручників, майорів та асесорів, дістаючи в нагороду за службу і прикуповуючи ґрунта та угіддя, округляючи свої маєтки.

Старий будищанський обиватель, батько наших братів-близнят, досить типова фігура для старої панської України. Він має справи у генеральнім суді, позивається із своїм сусідом Покришкою. В скринях у нього поприховувано чимало старих батьківських карбованців та дукатів, на його добро важить розбійник Гаркуша, і, можливо, тільки хоробрість сина Семенка урятовує його від розбишацької сорочки та червоних чобітків. Діти його, осівши на батьківщині, ще збільшують старовинний родовий добробут. Стороженко уважно нотує в романі, що Івана Семеновича «трудно было оторвать от хозяйства, которым он деятельно занимался». Він «увеличил хлебопашество, усилил винокурение» і «на столбовой дороге», що йшла через поля Бульбашок, «устроил в выгодных местах шинки и заезжие дворы и такими действиями почти удвоил доход с имения». В ту пору натурального господарства, коли багато було «простого продукта» і мало грошей, срібло у Бульбашок не виводиться: «Куда девать эти гроши? — часто говорила Марфа Ивановна. — Полная скринька карбованцев и битком набита дукатами жестяная сахарница. Если бы поблизу продавался небольшой хуторок, то можно бы купить». На ці лежалі гроші Бульбашки купують дорогі речі та хутра (дуже цікаві сторінки, присвячені описові Ільїнського ярмарку в Ромні), а також і великий хутір Кучугурівщину, з 250 душами, добре впорядкованими млинами на Ворсклі та великою кількістю землі.

Хазяйновитість Бульбашок уособлена в родині Семена Семеновича його дружиною Любинькою, в родині Івана Семеновича — самим Іваном Семеновичем. Автор докладно втаємничує нас у всі господарські операції останнього. Іван Семенович купує Кучугурівщину на риск; він позичає грошей у місцевого будищанського багача Дудки, проти якого усе околишнє шляхетство має недобре упередження і боїться попасти до нього в руки. Він не відступає і перед тим, щоб віддати в заставу частину шинків на великім шляху. Але, не вважаючи на дорожнечу кредиту та трудність збувати сільськогосподарський продукт, він перемагає всі труднощі. Він розвиває колосальну енергію, звертає увагу на виробництво і все, що тільки можна, переводить на гроші:

«Иван Семенович… действовал по заранее составленному плану. Заметивши, что в Кучугуровке много запасных бурт и изобилие лесу, он устроил там селитряный завод и сделал подряд на большую пропорцию; значительный запас хлеба в будищском имении употребил на винокурение и водку запродал евреям. Рассортировал, уменьшил конный завод и брак продал очень сходно. Не прошло трех месяцев, как Дудка, к величайшему удивлению своему и сокрушению, получил свои три тысячи, не извлекши из находящихся у него в залоге шинков никакой пользы, потому что главный доход давали они в июле месяце, во время Роменской ярмарки.

— Смотри, как распоряжается! — опять заговорили практики. — Славную штуку удрал: Дудку одурил!»

Ця риса матеріального «преуспеяния» випукло виступає перед нами і з фамільного архіву Стороженків. Рід прилуцького полковника Івана, сучасника Самойловича і Мазепи, розгалужується тільки в третьому поколінні, десь у 20-х рр. XVIII століття. Проте і розбившися на чотири-п’ять ліній, він уміє зберегти і округлити маєтності. Тільки одна-дві сім’ї сходять на дрібне, непоказне становище; всі інші уміють зібрати, умножити, придбати. Так в руках одної із галузей стороженківського роду (чернігівської) наприкінці XVIII, в початку XIX вв. збираються величезні багатства Полуботків, і тільки бездітне вигасання цієї галузі віддало її скарби Милорадовичам. Батько письменника, крім маєтку в Будищах, володіє ще 4000 десятин і двомастами душ на Катеринославщині. Сам письменник на схилі свого віку осідає непоганим хутором під Берестям-Литовським. Досить великі добра збирає і прилуцька лінія Стороженків, і лохвицька, з якої виходить відомий шекспіролог та біограф Шевченка, популярний професор Московського університету М. І. Стороженко, постать досить виїмкова серед свого практичного, наскрізь становою свідомістю перейнятого роду.

Цей наведений у нас ряд аналогій межи Бульбашками та Стороженками висвітлює нам і місце «Братів-близнят» в літературній творчості Олекси Стороженка. І портрети дійових осіб, і надворсклянський пейзаж, і середньопанський побут з елементами буколізму, і службова кар’єра братів, і економічна характеристика їх життєдіяльності — все це наводить нам на пам’ять самого письменника, характерні риси його життя та історію його роду. Перед нами не так роман, як дещо замаскована родинна хроніка[294]. І написала цю хроніку людина, що не відірвалася цілком від тих соціальних інтересів, від того кругу понять, в якому обертались її служилі предки. Написала з тим же замилуванням старовиною, що і росіянин С. Аксаков, але наївніше, без тої пайки критицизму, яку можна знайти у російського епіка, що часом уміє показати і зворотний бік старосвітської ідилії.

2

В українській літературі О. Стороженко виступив р. 1861-го на сторінках «Основи». До того часу він видрукував тільки дві російські повісті — «Братья-близнецы» (в «Библиотеке для чтения» за р. 1857), «Сотник Петро Серп» та кілька оповідань «из крестьянского быта малороссиян». Доти це був совісний і дотепний урядовець особливих доручень при київському генерал-губернаторі та при міністрі внутрішніх справ. Пізній виступ його в літературі, як справедливо відзначає А. Шамрай, ще більше підкреслює його дилетантизм та аматорське ставлення до свого писання: «Точнісенько як Квітка, що після довгого блукання в російській літературі прибився нарешті до українського письменства, маючи за плечими 50 років».

Справді, варт приглянутись до головніших етапів Стороженкового життя, щоб відчути в ньому архаїчну постать серед літератів-основ’ян.

Походженням своїм Стороженко належить до служилого дворянства; дитячі роки проводить він у своїх благословенних Будищах, дістаючи, подібно до Квітки, так зване «домашнє виховання». Для завершення цієї нетяжкої науки, звичайної для панських дітей, що вчаться у ґувернерів, віддано його в харківський пансіон Робуша, де він пробув два роки, 1821—1823. В споминах Стороженка про Гоголя, такого ж середньомаєтного дворянина, як живий устає перед нами панський побут рідної обом Полтавщини 20-х рр. Ці роз’їзди по родинних святах, по храмах та іменинах, що розтягаються часом на кілька день; цілування рук у знайомих і незнайомих дам, у всіх підряд, від чого болить голова і людина тупіє; докладні розмови про службові успіхи дітей у війську та в канцеляріях, — літературні та художні уподобання, підказані фольклором та історією, такою ефектною в молодій уяві… «Что б вы нарисовали на этом фоне?» — питає у Стороженка Гоголь-ліцеїст, показуючи йому на лісову доріжку, затінену деревами. — «Німфу», — відповідає Стороженко. — «А я бы лешего или запорожского казака в красном жупане»…

Але в тому оточенні, серед якого виростають Гоголь і Стороженко, мистецтво ставиться невисоко, і найкращою життьовою стежкою уважається служба. Пробувши два роки в пансіоні надвірного радника Робуша, діставши якісь відомості з латинської, французької та німецької мови, математики та фізики, історії, географії та «ситуації», дворянський недоросль Олексій Петрів син Стороженко просить прийняти його «вольноопределяющимся» до Ніжинського кінно-єгерського полку 31 грудня 1824 р. Його приймають, і починається повільне підвищення з ранґу в ранґ. Р. 1828-го він уже прапорщик; р. 1829-го бере участь у турецькому поході і, перейшовши через Прут, дістає контузію під Журжею, якій, між іншим, приписував пізніше і свою сердечну хворобу, що отруїла йому берестейські роки. Р. 1831-го він бере участь у польськім поході, б’ється під Ожаровим і таким чином розпочинає свою знайомість з поляками, якою любив хвалитись по урядовецькому. «Прослужив в крае, — писав він Краєвському, рекомендуючи свій роман «Былое не минувшее», — с самого начала мятежа (1863 р.) и до окончания, я был посвящен во все таинства польской интриги и имел возможность собрать все факты, относящиеся к мятежу. Кроме того, 40 лет изучая шляхту, я, признаюсь, вызубрил польскую натуру в совершенстве»[295]. Р. 1834-го він поручник, 1838 — капітан, а р. 1846-го дістає ранґ майора. Р. 1849-го, «во время войны против мятежных венгров», переходить через кордон, але весь час зостається по цей бік Карпат у львівській та самборській околиці. Нарешті, міняє шаблю на каламар і по весні 1851-го височайшим наказом приставлений урядовцем особливих доручень до київського генерал-губернатора, знаменитого в свій час Бібікова. Через кілька років він уже на особливих дорученнях при міністерстві внутрішніх справ; йому доручають різні ревізійні та слідчі діла, «изъявляют благоволения», дають чини аж до «действительного статского советника» включно. Під час польського повстання 1863 р. він відряджений до генерал-губернатора «Північно-західного краю» і нарешті р. 1868 призначений берестейським повітовим маршалком і головою мирового з’їзду. На цій посаді він пробув до смерті, не вважаючи на безсоння та хвороби, заклопотаний рекрутчиною, роз’їздами та візитами до начальства.

В таких умовах, віддаючи художнім своїм інтересам тільки короткі відпочинки, він був дилетантом в історичних своїх заняттях, у музичних та різьбярських вправах, в літературі і в садівництві. За все брався і, видимо, ніде не порівнявся з своїм часом ні щодо методу, ні щодо техніки. В листах до В. І. Білого він розповідає, що замолоду мав «призвание к составлению описания «Последние дни Запорожской Сечи», но, служа в военной службе и не имея под рукой материалов, не в силах был осуществить своего желания». Він мав інтерес до фольклору, любив стежити, як проростає в народній уяві «насіння поезії і чар»; збирав оповідання бувалих людей про старовину, слухав оповідань запорожця Коржа, милувався історичним та побутовим анекдотом. Пишався, що історію немирівської різанини він знає з народної традиції, яка не встигла ще сильно переінакшити фактів, перейшовши тільки через двох оповідачів. Але в своєму ставленні до тих матеріалів він не додержував точності ученого дослідника, якою пишався, напр., Куліш, протиставляючи свою «Чорну раду» «Тарасові Бульбі». І той же Куліш відзначав у всіх його оповіданнях: «це є споминка про старовину», «дитячі помилки», «золото перемішане з сміттям: ні єдина річ не видержує знавецького розбору». Безперечний був його літературний хист і його дар співрозмовника[296]. Військова служба, роз’їзди, походи, слідчі обов’язки дали йому чималий життьовий досвід. Спостережливість у нього була величезна, — але те, що він виступив пізно «за недосугом по должности», питаннями літературного мистецтва не цікавився і своєю манерою, заснованою на давніших зразках, був людиною старомодною, — принесло йому чимало розчарувань та прикростей від нового читача, що вимагав від письменника перш за все уміння підіймати і ставити проблеми. Ці розчарування і були причиною того, що Стороженко відійшов від українського письменства і взагалі охолов до письменницької праці. Р. 1863-го в «Современнике» з’явилась рецензія на його українські оповідання»[297]. Авторові рецензії (Пипін, як дехто здогадується) Стороженко видається людиною з заказним обуренням та співчуттям; його образ України, що постає з оповідань, позбавленим усякої реальної основи. Це якась казкова сторона, «где люди живут по своей властной (sic!) воле, не зная ни горя, ни труда, живут себе, кушают арбузы, пьют наливки, собирают карбованцы, поют песни да кохаются с чернобровыми красотками». На Стороженка рецензія справила тяжке враження. Але тим прикріші видались йому «ругня и наглая ложь рецензента», що «наші», тобто критики та публіцисти «Основи», не зняли голосу в оборону автора: «Кулиш, Костомаров, Белозерский и tutti quanti» вихваляли на той час Марка Вовчка, «а за меня не наершилась ни одна украинская душа»[298]. Для молодшого покоління Стороженко був письменником безідейним, голосом віджитої доби[299].

Якою мірою Стороженко був чужим не тільки молодшим сучасникам, але й старшим діячам 60-х рр., романтичним народникам, як Куліш, нам покаже зіставлення двох цитат із Кулішевого листування. Р. 1884-го, відповідаючи М. В. Стороженкові, що збирався написати біографію «свого знаменитого родича», він зазначає, що покійний письменник визначався гумором, майстерно розповідав українські анекдоти, що, талановитий у багатьох речах, він був здібним урядовцем, «дорожившим своим знаменем». Між іншим: «Когда я жил в Варшаве, — пише Куліш, — он явился ко мне во фраке со звездой, только что полученной, и придал некоторую торжественность моему обеду, к которому я пригласил его запросто». А. П. Шамрай, що передрукував ці листи в IV томі «Творів», вид. ДВУ, цілком справедливо розцінює ці слова, як загальну фразу, що за нею не тяжко побачити повну нецікавість до Стороженка як людини й письменника. І справді: там, де Кулішеві нема чого критися з своїм справжнім ставленням, він освітлює Стороженкову постать і вчинки по-іншому: «Стороженко вродивсь у Херсонщині (помилка. — М. З.), служив спершу військовим офіцером, потім чиновником при міністрі вн. діл. За чиновництвом нічого не читав, навіть із того, що писав Костомаров. Останнім разом прийшов до мене у звізді, і скільки я йому ні натякав про галицьку нужду, не догадавсь і рубляку подарувати, а багатир з діда-прадіда, та й служивши знав, де зимують раки. Душа ледача!»

Крізь цю літературну нехіть виразно знати ще й чужість громадську та соціальну. Кулішеві чуже панство Стороженкове, його службовий пафос, його казенні погляди. Навіть віддаючи свої сили російській «окраїнній» політиці, змагаючись з поляками, вони роблять це по-різному. Куліш, допомагаючи заходам ліберальних Миколи Мілютіна та кн. В. Черкаського, виправдує свою діяльність патріотичними стремліннями: він хоче прокопати рів межи Польщею та українською Холмщиною, запроваджуючи в останній російську школу, викликаючи туди уніатів-галичан, аж поки широкими своїми жестами не накликає на себе обвинувачень урядової та консервативної преси. Стороженко простіший: він служить, як служили всі Бульбашки: виконує накази, «не рассуждая», зустрічає і проводжає начальство, підтримує престиж російської адміністрації і ні в які конфлікти з офіціальним курсом не вступає. Навпаки, з свого боку він ладен би скоріше його підсилити, загострити проти «общей массы юродивых», як він погордливо іменує часом польське громадянство.

Перечитуючи його повісті та його листи до В. Білого, ми бачимо, що його серце лежить найбільше до старих українських авторів. Він любить Основ’яненка, що «з своїх повістей збив такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті». Він шанує Гулака-Артемовського. Гулакові вірші, навіть такі, як «Упадок века», незграбна травестія лермонтовської «Думи», можуть, на його думку, прикрасити сторінки українського альманаху 70-х рр.; посланіє до Куліша («Не слинь, Паньку») він уважає «золотою страницею для сборника». В його українському патріотизмі виникають естетичні моменти, як і в Гоголя, до якого він ставився з великим пієтетом:

Була гарна наша мати,

Значна, сановита.

Синім небом заквітчалась,

З степу сукню мала,

Лісами вбиралась

І стьожкою блакитною

В коси Дніпр вплітала.

Коротко сказати, в українській літературі часів «Основи» був він гість із попередньої доби, служака дворянин, без великого, так мовити б, ідеологічного рельєфу в своїй українській програмі, з офіціальними поглядами та консервативними настроями. Живий нащадок перших малоросійських дворян, що пильністю в службі пробивали собі стежку «до чинов» і разом з тим, подібно до Трощинського, з слізьми на очах слухали «Пісню про чайку». Своєрідним актом історичного самопізнання, плодом досить гострого відчуття свого класового коріння, любовно-уважним розгляданням старих фамільних портретів був для нього і цей історичний роман, обережно і справедливо названий «Очерками Малороссии (додаймо: панської переважно) прошлого столетия».

3

З погляду архітектонічного «Брати-близнята» багато дечого залишають до побажання. В романі немає стабільного ядра, центральної «історії», до якої б «інші частини стягалися»; немає і центральної постаті, що стояла б весь час в осередку дії. Тільки до певної міри виконує цю ролю Марта Іванівна, в якій автор, видимо, хотів дати образ доброї жінки XVIII століття. Репрезентуючи принцип родинного спокою та злагоди, Марта Іванівна відводить усі нещастя, що грозять сім’ї, добирає жінок своїм синам-майорам, забезпечуючи якнайщасливіше продовження родові Бульбашок. Умирає вона, і всі справи захитуються. Лінія меншого із братів, Івана Семеновича, потрапляє в трудні обставини матеріальні, бо він нерозважно упорядкував свої особисті справи. Виживає і на давнім рівні зостається родина старшого із її синів Семена Семеновича, краще дібрана та економічно витриманіша. Ця різниця сформульована в епілозі. Син Семена Семеновича їде в хорошому повозі, у нього добре впорядкований хутір, на ньому сурдут з георгіївським хрестом, ознака його службових успіхів, поруч його дочка-красуня, живе свідчення його родинного щастя. Тим часом про кучугурівських Бульбашок «слухи идут не совсем хорошие»: «дочь без воли матери вышла замуж, а сын (Івана Сем.) нигде не служил и теперь только за зайцами гоняется да поля толочит. Так уж, верно, нет благословения Божьего над этим семейством!» — підсумовує оповідач.

Але і Марта Іванівна, не вважаючи на таке її значення для роду, занадто, як на героїню, пасивна. Вона — геній-охоронець своїх нащадків: корячись вказівкам гарячого материнського серця, вона вгадує людей і влучно справляє дітей на шлях природного добору. В романі взагалі немає великих пристрастей, що висували б героїв діячів, даючи «Братам-близнятам» драматичне напруження. «Правда, пристрасті з’являються в Стороженковім романі, — пише А. Шамрай, — але вони мають відповідний до загального тону цього буколічного життя масштаб», тобто — їх немає. Перед нами роман-хроніка, що змальовує історію двох поколінь Бульбашок, низка рівнорядно сполучених епізодів, що показують «нехитре існування дрібномаєтного і середнього панства XVIII в., з його скромними інтересами, з його рослинним побутом»… «Головними подіями, на яких спиняється автор, є органічні процеси цього нехитрого існування — народження, одруження, смерть, а в перервах — тиха заводь нічим не збаламученого мирного перебування»[300].

Приглядаючись до Стороженкового роману уважніше, ми виразно розрізняємо в нім три частини. Одна з них — перша і основна — це побутова хроніка, широко, хоч, може, не скрізь чітко вимальована картина шляхетського господарства другої половини XVIII в. (говоримо: не скрізь чітко тому, що з самого роману так-таки і не видно, напр., на якому економічному та правному ґрунті укладаються стосунки молодих Бульбашок та приставленого до них Захарка і т. і.). В цій хроніці багато місця уділено поняттям старих людей та їх звичаям; в описові весілля Івана Семеновича докладно розказано про всі етапи ритуалу, вимальовуються деталі, цитуються пісні. Отже, бачимо ми те саме перетворення художньої речі на етнографічну студію, приклади якого рясно показує нам Квітка. Особливо багато етнографічних даних в другій частині, в розділах II (Возвращение), III (Сватовство) і IV (Свадьба). Стягнувши братів-близнят з поля воєнних дій, на затишні плеса провінціального животіння, серед господарчого клопоту та вісту, автор зовсім майже нехтує елементами фабули. Навіть в кінці, де розказано обставини фатальної сварки обох братів, він залишається кроткий, стриманий, хоч цей епізод і не належить до другорядних. Смерть братів показано конспективно, схематично і не досить переконально. Коли заглиблений у собі Семенко з його ніжним вразливим серцем і повинен був зів’янути, як мімоза, то, здається, інакше мусив би реагувати на сварку Іван Семенович, діяльний, енергійний господар-практик. Картина не має повноти, деталей. Ось перед нами накиданий олівцем, схудлий Семенко, кількома рисами ледве позначені фігури домашніх слуг і жовтаво-синій, згорблений Захарко з його резонерським підсумком: «каких чудес не бывает на свете…» і т. д. Бурсака, що відзивається на репліку Захарка, не видко зовсім. Цей шістдесятилітній дід немов і досі зостався тим незграбним парубком, яким був під час Гаркушиного нападу та в турецьку кампанію 1768—1770 рр., в перших розділах повісті.

Друга частина роману — це докладно розвинений епізод, героєм якого виступає розбійник Гаркуша (част. І, розд. 2 і 3). Третя частина обіймає п’ять розділів: «Юношество братьев» (1, 4), «Проводы» (1, 5), «Поход» (1, 6), «Война» (1, 7) і почасти — «Горесть матери» (II част., 1). Вона досить далека своїм тоном і від побутово-описової рамки, і від ефектного «романтичного» епізоду про Гаркушу. Сухувата, тільки де-не-де пересипана жанровими сценками, вона становить собою немовби бойовий журнал, ведений рукою ретельного служаки із малоросійських дворян. Батальні картини накидані досить умовно, героїзм російського війська змальований в стилі реляцій та офіціальних повідомлень; зате дбайливо відзначені всі бойові переходи, військові диспозиції, і все перейняте тим самим офіцерським поглядом на речі, який закидав Куліш Котляревському. Сюди ж вставлений і епізод про Чигирин і Мелхіседека Значко-Яворського.

Перейдімо до першої великої вставки — до повісті про Гаркушу.

Гаркуша у Стороженковій повісті з’являється не зразу. Спочатку ідуть перекази про нього, імпонуючі та фантастичні. Леґенду про страшного розбійника ми чуємо з уст Флора Юліановича Сопілки, правдивої Шехерезади будищанських вечорів. Гаркуша фігурує в ній як бандурист і композитор. Він складає пісні та думи, «покровительствует влюбленным, оказывает уважение старым ветеранам и вообще щадит людей смелых, с душою твердою и стоическою». До всього того з нього великий майстер зводити з розуму жінок. Так малює його оповідання Флора Юліановича про сотничиху, оповідання, яке Стороженко розвинув і в драматичній формі. Подібно до всіх справжніх лицарів, Гаркуша наперед повідомляє про свої напади. До Бульбашок Гаркуша з’являється приблизно в 1763—1764 р. Має він на той час років 30. Він має ґрунтовно пограбувати Бульбашок, але наступає відомий конфлікт межи розбійником і малим Семенком, що замахується на нього шаблею. Гаркуша зводить на малого пістолю, але не стріляє: одвага Семенка, краса і горе матері справляють на нього враження. Він братається з Мартою Іванівною, ласкаво поводиться з Семенком, співає під бандуру своїх пісень і від’їздить безпосередньо перед приходом містечкової самооборони. На всі Будища постраждав від нападу тільки непопулярний пан Дудка. Потім у Кагульській битві він разом з Захарком рятує братів-близнят від смерті.

Історія Гаркуші кілька разів розказана в історичних статтях, і то на підставі документальних даних; отже, не так тяжко розглянутись в цій оброслій леґендою постаті. Гаркуша, що появляється в Стороженковій повісті не знать звідки, як порождіння ще не зовсім погамованого російською державністю стихійного народного руїнництва, був з’явищем, виразно зумовленим соціальними обставинами свого часу. На думку К. Кошовика[301], він породжений тими труднощами, що настали для лівобережного селянства в другій половині XVIII в. (і про які нічого не каже Стороженко). Лінія форпостів, виведена на степовій границі, відняла змогу протестуючим елементам поспільства утікати за пороги та на Чорне море. Запорозьке козацтво сильно притиснено новими колоністами, а невдовзі і зовсім розігнане. Користуючись тим, козацька старшина прибирає до рук ґрунта і щораз більше зв’язує посполитих. В свою чергу, невдоволені елементи селянства під проводом бувалих людей нападають на великих землевласників, особливо на менш популярних серед людності і, безсилі боротися проти пануючого ладу, мстяться на поодиноких його представниках. Одним із виразників цього лівобережного розбишацтва, що особливо помітне стало з 70-х рр. XVIII в., і був Гаркуша Семен, а не Тарас, як зветься він у Стороженка, людина справді енергійна, що справила враження на сучасників і лишила слід у народній творчості. В «Енеїді» Котляревського Семен Гаркуша фігурує поряд з французом Картушем і Ванькою Каїном, героєм російського розбійницького роману XVIII в. Зацікавив він і Наріжного, і Квітку, що зробив із нього сентиментального героя на свій кшталт[302].

Біографія Гаркуші досить характерна. Народжений р. 1739 (отже, мало не на десять років молодший, як у Стороженка), він покинув рідне йому Полісся (Мозирщину) і подався на Запорожжя, як приймак козака Легкоступа. По смерті ж старого запорожця ліквідував господарство, бо ж сербська колонізація почала тіснити запорожців, прийшов на Запорожжя, вписався в курінь і став жити торгом, вимінюючи сіль та рибу на українські вироби по лівобережних ярмарках (Ніжин, Конотоп, Глухів). Разом з іншими запорожцями брав участь у турецькій війні, але під Кагулом не бився, оперуючи під Очаковом та Гаджибеєм. По війні невдача однієї торговельної операції заприязнила його з кількома такими ж невдахами, як він сам, і штовхнула на шлях розбишацтва, досить сміливого та продуманого, що тривало з перервами десь коло 13—14 літ і закінчилося «поимкою» та засланням Гаркуші до каторжної тюрми в Херсон[303]. Сталося це під час заходів самого ватажка та його товаришів осісти на постійне життя в Хорольському повіті.

Із приміток Стороженка до повісті видко, що деякі риси реального образу розбійника не затратились і в його часи, не вважаючи на многолітнє діяння леґенди. Так, наприклад, нашому письменникові відомо, що діяльність Гаркуші розгорнулася, власне, після турецької війни, і то переважно «в черниговских дебрях». Але йому не хочеться вірити цьому. Наслухавшись оповідань запорожця Коржа, приймаючи участь Гаркуші в турецькій війні не за початок, а за кінець його кар’єри, Стороженко відмахується від історичної дійсності. Він ладен вірити, що «разбойник, появившийся после турецкой войны, был не Гаркуша, а его самозванец». Ніщо не повинно перешкоджати мелодраматичній постаті шляхетного розбійника з блискучим поглядом і широкими рубцями на чолі (у історичного Гаркуші були тільки тавра на обличчі та вирвані ніздрі), з величавою постаттю і чарівним голосом. Не розминається у Стороженка з історичною правдою тільки убрання Гаркуші: жупан і червоні чоботи.

До речі, Стороженків образ Гаркуші (правда, не так з «Братів-близнят», як із драматичних сцен) підказав Кулішеві його характеристику Стороженка, як письменника антиісторичного, що «не розуміє і не поважає історії». В листах до О. Барвінського читаємо: «Гаркуша» (Стороженків) нікчемність (брехня!)»[304]. На думку А. Шамрая, Стороженків Гаркуша є просто данина романтичній літературній моді — «уславлений тип благородного розбійника у всій пишноті його декоративної краси»[305].

За ефектною повістю про Гаркушу Стороженко переходить до оповідання про турецький похід та про кампанію 1769—1770 рр. На протилежність до попередніх розділів, тут майже нічого нема романтично прикрашеного. В оповіданні сплітаються, либонь, власні спомини Стороженкові про свої військові роки (Губанов, Бірюлькін, брати Мінаєви, обов’язкові обіди у майора з іспитом із артикула, нарешті, історія Семенкових грошей) з досить сухуватими відомостями про бої та маршрути російського війська. Але єсть і тут місця, де Стороженкові уявлення про старовину свідчать про деяку довільність його фантазії. Так, напр., ми читаємо, як, перейшовши через Дніпро і ставши в Чигирині, військо слухає молебень, що його править архімандрит Кирилівського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський. До речі, Мелхіседек був ігуменом не Кирилівського, а Мотронинського монастиря і, починаючи з літа 1766 р., ні в Чигирині, ні в околиці його не жив. Джерелом Стороженкових відомостей була, як видко з авторської примітки до цих сторінок, «История Малороссии» Маркевича, книга, виповнена фантазіями і ненадійна. Повстання гайдамаків 1768 р. з’ясовується в ній релігійними переслідуваннями з боку єзуїтів. Повстання благословляє архієпископ Переяславський Гервасій Лінцевський, що відає православними парафіями Правобережжя, а його помічник, ігумен Мелхіседек на Зелені свята 1766 року (?) передав Залізнякові «золоту грамоту цариці Катерини». Він же роздає гайдамакам і свячені ножі.

Кілька довідок із спеціальних історичних праць з’ясують нам співвідношення вигадки та правди і в цьому образі. «Первый резник и бунтовщик», на думку польської адміністрації, Мелхіседек Значко-Яворський був людиною дуже від того далекою. Р. 1761-го призначений на управителя задніпрянської частини Переяславської єпархії, він намагався вибороти права дисидентів цілком леґальним шляхом. Через єпархіальне начальство він звертається до Синоду. Використовуючи фактичну силу російської дипломатії у Польщі, він просить у польського короля підтвердження давніх прав та привілеїв «о вольном содержании греко-российского благочестия». Його подорожі до Петербурґа (1765) та Варшави (1766) настроїли проти нього місцеву польську владу та уніатське правління церковне і повели до ув’язнення Мелхіседека. З ув’язнення він утік у жовтні 1766 р. і більше до Мотронинського монастиря не вертався. Розуміється, цього дуже мало, щоб уявляти його на зразок шевченківського благочинного із «Гайдамаків» з його аґітаційним казанням: «Молітесь, братія»[306]… Уже передбачаючи повстання, угадуючи, що воно ставатиме під прапор боротьби релігійної, він писав до людності Сміли й Черкас: «Болше терпіли, еще потерпіте. Ховайтеся, утікайте, а до гайдамак не приставайте. Наше діло судом доходить да терпініем. Лучше безвинно пострадати, нежели виноватым жити».

Стороженко справді мало відчував позицію православного духовенства на Правобережній Україні і додав ще своїх фантазій до відомостей Маркевича. Він утворив неймовірну картину підземелля в монастирі, завішаного шаблями, пістолями, рушницями та свяченими ножами. Прощаючись з архімандритом, Захарко говорить: «Что за диковинка? Этакого попа мне в жизни не приходилось видеть: настоящим полковником смотрит». Відповідно до цього характеру воїна-священика виписана і мальовнича зовнішність Мелхіседекова. Архімандритові вже біля 70 літ. «На стоїчному його обличчі, виснаженому працею і постом чернечого життя, вражали великі чорні блискучі очі. В них було ще стільки юнацького запалу, енергії, проникливості, що, здавалося, він бачив все в душі кожного, на кого дивився. Череп його, правильної форми, був зовсім голий, а широка біла борода сягала мало не до пояса». Це все дуже ефектно, але це зовсім не той Мелхіседек, яким він був у рік Коліївщини. Мотронинському ігуменові (архімандритом він став пізніше) було на той час 51 рік, і нічого виснаженого не було в його міцній постаті та простацькому обличчі з ріденькою рослинністю та невеликими, хоч і енергійними очима. Стороженко написав свого «ревнителя веры», не справляючись з справжніми портретами Мелхіседека.

Такою ж мірою довільний і опис монастиря, в якому ігуменствує Мелхіседек. Ось як вимальовує його Стороженко: «штукатурка во многих местах обвалилась, иконостас почернел, каменный пол вытоптался, ризы были сделаны из бумажной материи, а церковные сосуды оловянные». Насправді діло було не таке погане. Всього за чотири роки перед одвідинами братів Бульбашок, у липні 1765 року, Мелхіседек, добившись аудієнції у Катерини II, дістав од неї ризницю, «остатки которой, — пише р. 1864-го Ф. Лебединцев, — хранятся и доныне в Мотронинском монастыре». Дістав він і 15 000 крб. асигнаціями на допомогу біднішим парафіям Правобережжя.

Цікаве місце в історичних образках Стороженка посідають епізоди української лояльності та доброї згоди обох руських племен. Катерининська Росія боронить права України, віддаючи належне не тільки «українському нектару» — наливкам усіх ґатунків, але і українській одвазі. За те Україна платить їй вірнопідданством, своїм щирим пориванням послужити батьківщині і цариці. Так, розпочинається Барська конфедерація, і Росія «не може не прийняти діяльної участі» в польських справах задля відновлення прав дисидентів, тобто української людності Правобережжя. У відповідь на те, розповідає Стороженко, і «Малороссия сильно ополчается: казаки десятками тысяч собирались, как бы выростая из земли: молодежь рвалась, и все, что могло носить оружие, приставало к полкам и неслось на защиту братьев и веры православной». Цей рух захоплює і молодих Бульбашок, а надто Семенка, всім серцем відданого воїнському «артикулу». Стороженко знаходить у собі не одну нотку ліризму, виряджаючи обох своїх недорослів на війну: «Идите и вы, мои милые птенцы, чутко оперившиеся, по этому пути исполинов — настали для вас дедовские времена. Будьте, как они, верны своим священным обязанностям защищать веру православную и безопасность отечества. Явите себя достойными сынами Украйны, принесите нам мир, а для воспоминания на вечные времена славные деяния ваши, а если Богу угодно будет включить вас в число немалых жертв, умрите героями, чтобы жить и после смерти». Таким чином участь Семенка та Івася в турецькім поході є природне і безпосереднє продовження козацьких походів, козацької слави. Нічим іншим не може дорівнятися український шляхтич кінця XVIII в. ділам своїх велетнів предків, як службою у російській регулярній армії. Перед нами справжній погляд українського дворянства тих часів, коли український вояцький патріотизм зчеплявся із російським царелюбством. Перейнятий у Стороженка цими поглядами і «великий полководец» Румянцев. Коли після великого бою на берегах Ларги Захарко, вояка нерегулярний, «та до війни самий злий гад», з’являється перед наметом Румянцева з «допотопним ратищем» і двома татарами-бранцями, знаменитий генерал хоче дати йому в нагороду два червінці. Захарко відмовляється. Тоді Румянцев говорить: «Если деньги для тебя не награда, так вот тебе мое спасибо!» — і простягає йому руку, «которую Захарко без всякого замешательства пожал, низко кланяясь». На наших очах відбувається своєрідна «змичка» старовинної козацької відваги з новочасною російською мужністю і «табельним» воєнним мистецтвом.

Український дворянин з діда-батька на російській службі, нащадок старшинського роду, Стороженко весь час кладе наголос на українських симпатіях до Росії та росіян. Ще військо не стало по квартирах, як офіцери скрізь уже мають славу «превежливых и преучтивых». Побачивши батальйон під час переходу, молодий Семенко зачарований «силою и могуществом» «стройной воинственной массы людей». Йому здається, що старий Прохор Савич Драбина, що передав йому перед смертю шаблю Богдана Хмельницького — символ старожитної української слави, — апробував би москалів: «Ну, москали! Если бы покойник Прохор Савич увидел их, то, верно, сказал бы, что настоящие собаки». Стороженко немовби не помічає, що безцеремонність доброго майора Красноскулова та подвиги симпатичних підпрапорщиків, обмальовані у нього в реалістичних тонах, різко суперечать його власній характеристиці офіцерства, як «преучтивого и прелюбезного».

Але до справжнього пафосу доходить він, пишучи про Румянцева. Кампанія розвивається мляво, поки нитки керівництва зібрано в інших руках; досить перших звісток про призначення Задунайського, що ще не досяг тоді, застерігає Стороженко, вершків своєї слави і, власне, не був ще Задунайським, щоб у війську з’явився бойовий дух. «Достаточно было одного имени великого полководца, чтобы вывести войска из апатического состояния, в котором они находились». З’являється Румянцев на оглядини армії, і «громкое ура войск» відповідає «на ласковые и ободрительные слова обожаемого военачальника». Румянцев пізнає своїх давніх бойових товаришів. Він обходить поранених після бою, маючи для кожного ласкаве слово і обіцянку нового ранґу. При кожній появі його на сторінках роману Стороженко супроводить його епітетом «великого полководца». Семенко, пишучи додому про Кагульську перемогу, подає ті прикрашені дані, що увійшли потім до підручників «отечественной истории»: «Семнадцать тысяч наших разбили двести тысяч турок». Коротко сказати, характеристики військових операцій у Стороженка потрапляють в русло офіціальної версії про те, як

…во дни Екатерины

Славен стал наш русский штык,

И Кагульские дружины,

И суворовский Рымник.

Для Стороженка немов не існує тих потомків козацької старшини, що дорожили «умоначертанием прежних времен» і що проривалися часом гарячими тирадами «Истории Русов» або елегійними скаргами на зразок «Так вічной пам’яті бувало» Котляревського. Повертаючись додому по закінченні турецької війни, Івась та Семенко зостають новий порядок речей. «После восьмилетнего отсутствия братьев в Малороссии произошло много преобразований. Все пространство между рр. Орелью и Десной приняло название Киевской губернии, а полки переименованы в поветы. Почтовые дороги проложены по всем главным направлениям, так что братья, продав своих лошадей в Киеве, продолжали путь не останавливаясь». Проте всі ці зміни до їх свідомості якось не доходять. Вони нічого не помічають, крім весни. «Все было прекрасно, обворожительно, роскошно; все обновлялось, цвело, благоухало, и им казалось, что вся природа радостно приветствовала их возвращение, что вьющиеся над ними жаворонки заливались веселою песнею, что придорожное дерево для них трепетало своими листьями, а стаи пролетавших перед ними скворцов спешили радостными вестниками об их возвращении». Почуття братів у романі визначаються якимсь дуже молодим емоціональним тоном: це не тридцятилітні люди, обстріляні в боях, запорошені в походах, це школярі на вакаціях; ніякі зміни в політично-соціальнім побуті краю їх не обходять.

Такі історичні трактування в Стороженковій повісті-хроніці. Аматорсько-дворянські, вони не визначаються науковою сумлінністю у фіксації фактів, а освітлюють їх однобічно, з погляду тих шарів дворянства, для яких інтереси служби великою мірою заступили

       прадедов деянья,

Завет, поверья старины

И самобытные преданья

Народной мстительной войны —

тобто урвали політичну традицію XVIII в. Коли дозволимо собі характеризувати настрої українського шляхетства часів Катерини, як настрої полетиківські і настрої безбородьківські (р. 1767-го Безбородько провів у Чернігові шляхетського наказа в дусі «предначертаний» цариці), — то Стороженки причетні були до других. Отже, і їх потомок тримається в своєму романі тих патріотичних ноток, що й українські оди часів Котляревського, Квітчині «Листи до любезних земляків», Гулакові вірші під час Кримської війни. Якогось глибшого і об’єктивного показу історичних фактів од нього нема чого й сподіватись.

4

Не маючи великої цінності своїм освітленням історичних постатей та подій, показуючи тільки, як сприймала їх служила дворянська верства XIX в., що один час постачала творців і споживачів українського письменства, чи не зберігають для нас «Брати-близнята» свій інтерес іншими сторонами, зосібна своїм типажем та побутовим письмом, — як картина життьового звичаю 2-ї половини XVIII в.?

Як таку картину, оцінив повість М. І. Петров у своїх «Очерках истории укр. литературы», але з художнього боку високо її не поставив. На його думку, «Брати-близнята» визначаються епізодичністю та відступами від головного предмета, а ці хиби архітектоніки є результат вагання авторового межи двома основними його джерелами: усною традицією (що підказала постаті Гаркуші, Захарка) та літературними зразками, як повісті Гоголя. На останніх Петров робить особливо сильний наголос. Для нього «следы подражания Гоголю» безперечні. «Старики Бульбашки живут такою же патриархальною жизнью, как Афанасий Иванович и Пульхерия Ивановна в «Старосветских помещиках» Гоголя. Воспитатель молодых Бульбашек, бурсак Галушка описывается такими чертами, какими бурсак в повести Гоголя «Вий». Соседи Бульбашек — Дудка, Передерин, Кныши, Малинки и проч. напоминают нам типы мелкопоместных дворян в поэме Гоголя «Мертвые души». Скряга Ховайлиха есть не что иное, как гоголевский Плюшкин в юбке. Наконец, ссора братьев Бульбашек и смерть их довольно точно воспроизводят повесть Гоголя о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем»[307].

Останніми часами питанням про Гоголя і Стороженка зацікавився А. П. Шамрай[308]. За браком місця не будем наводити усіх міркувань цього автора, тонких, спостережливих, — спинимося тільки на головніших його висновках. На думку А. П. Шамрая, Гоголь, як автор повістей із українського побуту, сильно заімпонував Стороженкові, повів його своєю стежкою. Подібно до Гоголя, український романтик основ’янських часів, «єдиний викінчений наш романтик у прозі», тягнеться в своїх оповіданнях (укр. мовою) до зображення ірраціонального (напр., надлюдські почуття «Марка Проклятого») та до декоративного і ґротескового його відтворення; подібний він до Гоголя і своєю мальовничістю та гумором. «Суть гумористичного у романтиків типу молодого Гоголя чи то Стороженка полягає не так у площині психологічних контрастів, як у втручанні ірраціонального в людське життя. «Потойбічна сила, ірраціональне скоряється людським бажанням, терпить і страждає від людей, і ця невідповідність із звичайним уявленням про необмежену силу ірраціонального викликає по контрасту почуття комізму («Жонатий чорт» Стороженка, «Ночь под Рождество» Гоголя). Але при всій тій подібності Стороженко значно поступається Гоголеві хистом: він не вміє «так уміло поєднати реальне та ірреальне»; «його фантазії примітивніші і «більше залежать від народно-поетичних джерел». Без порівняння менша у Стороженка і здібність дати велике полотно, перемішуючи в ньому чудесне і реальне, зворушливе і комічне: окремі куски літературного матеріалу поєднуються механічно, і широко задумана епопея виявляється мозаїкою, зложеною із недоопрацьованого матеріалу, пофарбованою «в фантастически кричащие, неестественные цвета», твором «сомнительной идейности и художественной ценности».

Ці слова цитованого в статті А. Шамрая Г. П. Житецького[309], сказані про «Марка Проклятого», можна, трохи зм’якшивши їх, застосувати і до «Братів-близнят». Як ми уже бачили вище, це досить-таки розмаїта мозаїка із камінців різного кольору і різної цінності. Є в цій повісті-хроніці і фольклорні матеріали, і історичні перекази; є дещо і від Гоголя, як у людських образах, так і в їх взаємному ставленні, в їх розміщенні. Але, як скрізь у Стороженка, його спільні з Гоголем образи подані ескізно і спрощено, без характерної гоголівської яскравості в патетичному підсиленні чи то в карикатурі; а подібні ситуації, в залежності від авторського наставлення, зовсім по-іншому освітлені.

Подружжя старих Бульбашок справді дечим нагадує гоголівських Товстогубів. Семен Семенович так само прив’язаний до Марти Іванівни, як і Афанасій Іванович до Пульхерії Іванівни і разом з тим ввесь час її піддражнює.

«Бывало, подведет ее к стене, на которой висело дедовское оружие, укажет на саблю, залитую в серебро и осыпанную дорогими каменьями, да и промолвит необыкновенно серьезным голосом:

— Вот эту саблю подарю Семенку.

— А Ивасю какую? — спросит Марфа Ивановна.

— Вот эту, — да и покажет на какую-нибудь старую, у которой торчат лубки из прогнившей кожи ножен.

— Что это вы выдумываете? разве Ивась не ваше дитя, а какой-нибудь подкидыш…»

Ці розмови дуже близько нагадують розмови Афанасія Івановича про війну та про пожежу і ведуться так само в дусі старосвітської ввічливості на ви. Але на цім схожість і обмежується. Подружжя Бульбашок живе іншими інтересами: будучністю дітей, життьовими їх успіхами, тривогою за них. Що ж до загального колориту їх життя (господарчі турботи, наготовляння запасів тощо), то не конче цю спільність з’ясовувати впливом Гоголя…

Безперечне і те, що в образі старої Ховайлихи багато плюшкінського: загальне враження худорлявої зігнутої постави, залізні речі, навішані коло пояса, і т. д. Так само підкреслюється контраст поміж убогим виглядом села і величезними запасами дідича. У Стороженка про Ховайлиху читаємо: «К току, наполненному скирдами хлеба, шла целая улица амбаров и кладовых, засыпанных зерном. Далее тянулась деревенька; полуразрушенные избы торчали одиноко и свидетельствовали о совершенной нищете крестьян». Гоголь про Плюшкіна розповідає: «Какую-то особенную ветхость заметил он (Чичиков) на всех деревенских строениях: бревно на избах было темно и старо, многие крыши сквозили, как решето; на иных оставался только конек вверху да жерди по сторонам в виде ребер». І далі: «У этого помещика была с лишком тысяча душ, и попробовал бы кто найти у кого другого столько хлеба зерном, мукою и просто в кладях, у кого кладовые, амбары и сушилы загромождены были таким множеством холстов, сукон, овчин». Проте у Стороженка єсть і свої подробиці, дуже яскраво виписані: це щокобитна дощечка Ховайлихи та другий її винахід — пускання крові призначеним на продаж свиням, щоб із тої крові наробити економних ковбас дворовим людям. На відмінність од Гоголя, постать Ховайлихи намічена тільки в головних рисах.

Щодо останнього із указаних у М. І. Петрова моментів — сварки братів, то тут ми б занотували не стільки подібності, як відмінності. Щоправда, брати сваряться за таку ж дрібницю, як і славнозвісний гоголівський гусак, що був causa belli межи Іваном Івановичем та Іваном Никифоровичем, — але сварка братів Бульбашок у Стороженка трактується в інакшому тоні. Сварку «двох Іванів» у Гоголя показано, як один із прикладів «бессмертной пошлости людской», обставлено низкою веселих жанрових сцен. У Стороженка, який співчуває своїм героям, сварку братів змальовано в психологічному плані; автор умотивовує і грубість Івася за картами, і непримиренність Семенка після конфлікту, а поворотні пункти в історії конфлікту супроводить ефектами мелодраматичного характеру (напр., сцена на кладовищі).

Знаходимо ми в літературі іще зіставлення Стороженкової повісті з такою широкою річчю, як «Пан Халявский», з його побутовим тлом та «певною перевагою культурно-етнографічного матеріалу над інтриґою». Справді, в обох творах багато спільного. Квітка сам розповів, що його «Пан Халявский» «начат по поручению Василия Андреевича Жуковского», «чтобы описать старинный быт малороссиян, род жизни, воспитание, занятия и все до последнего». Автор обіцяє показати нам молодість пана Халявського, як типової для свого середовища людини, «службу, домашнюю жизнь и занятия… процессы, женитьбу, воспитание детей». Але повісті Квітки-Основ’яненка властивий сатиричний ухил. Трушко Халявський людина нерозумна і тривіальна, і повість про нього раз у раз збивається на оповідання про дурня. Побутові картини Квітчині викривлено, карикатурно віддзеркалюють старий побут. І навіть Горленко, реабілітуючи в «Русском архиве» російські писання Основ’яненка, мусив признатися, що мало що «можна сказати» «в защиту пресловутого «Пана Халявского», і, серед нечисленних живих та значущих місць, всього-на-всього один епізод уважав у повісті «замечательным» — «старинный банкет последних времен гетманщины, гомерическое угощение, задаваемое знатному полковнику стариками Халявскими»[310].

Ці сатиричні тенденції зовсім чужі Стороженкові: коло бульбашківської хроніки він ходить любовно й обережно. Він любить цю «старовинну казку», що відходить у безповоротність, немов провалюється крізь землю, і тому більше щастить йому змалювати непохопливе життя українських дідичів тої пори, коли хати їхні були вкриті очеретом, «в гостиных стояли лавки, покрытые коврами, а за столом служили девки в белых сорочках, пестрых исподницах и червоных черевичках»[311]. Перед читачем проходять опуклі, рельєфні образи домашньої науки Івася та Семена, парафіальний диякон і іспити з букваря (порівняй відповідну сцену з «Пана Халявского»); приїзд полкового судді і перші зустрічі старого побуту з новим, освіченим; військова служба братів, деталі господарства (уже розглянуті у нас операції Івана Семеновича з купівлею Кучугурівщини), докладні і теплі згадки про колишні веселі забави, що їх витіснив заглиблений і похмуро-зосереджений віст; сватання, гастрономічні таємниці (опис вечері, що її виготувала Любинька під час перебування будищан на роменському ярмарку); нарешті, весільний ритуал (одруження Івана Семеновича з Галею), що відрізнявся так від селянського, «народного» тільки більшою деталізованістю та ширшим розмахом. І все те рекомендується нам з найкращого боку — «як щирая старовина, в злиднях багата і в горі ясна». Скрізь підкреслюються елементи моральної тривалості, сердечної щирості, монументального спокою старих людей. Панський побут показаний не в тривіальному приниженні, як у «Пане Халявском», а, так би мовити, в вищесередньому своєму виявленні, і освітлено його м’яко і часом не без гумору, але без жодного жарту та карикатури.

В цьому спокійному і детальному змалюванні старих життєвих форм і полягає значення Стороженкового роману для сучасного читача. Не задовольняючи нас архітектурною своєю стороною (не зовсім зладжений і диспропорційний), перейнятий старими, ще 20—30-х рр. XIX в. поглядами на українську минувшину, — тут, у побутописних начерках, він і досі ще цікавий, свіжий, цінний, бо, як вірно зазначив іще Лєсков, обсерватор сторонній, але вдумливий: «писатели малороссийского происхождения» давно чужалися здорового реалістичного спрямування, яке допомогло б їм належним способом показати старий дідичівський побут. «Жизнь малороссийского козырного барства, — писав Лєсков, — от нас скрыта романтизмом или крайним простонародничеством малороссийских писателей (простонародничеством, очевидно, в сенсі переважного тематичного тяжіння. — М. З.). Меж тем малороссийское барство имеет свою оригинальность, которая стоит изучения и которая в то же время способна проливать довольно яркий свет на те особенности малороссийского характера, какие… представляют (собою) славних прадідів великих правнуки погані»[312]. Не будемо говорити про те, якими саме «об’єктивними» причинами зумовлена ця простонародність української повісті. Самий факт спостережено вірно. І отут роман Стороженка і виділяється як рідкий для українського письменника приклад уваги до іншого, не селянського і не попівського побуту. Простонародності (в лєсковському розумінні слова) йому закинути не можна, навпаки, він грішить протилежним: шляхтичі Бульбашки представлені в ньому якось ізольовано, без виразно окресленого тла закріпачуваного на той саме час селянства. Правда, без «романтизму» в нього не обійшлося (чого вартий сам Гаркуша!), — але з-під романтичного оздоблення та грубуватих деколи ефектів у нього скрізь вибиваються реальні, правдиві риси панської старосвітчини, подаючи добрий внесок в характерологію українського напівкозирного і неповнокозирного панства.

Цим достатньою мірою і виправдується поява повісті в українському перекладі.

1929—1930