В. Самійленко. Вибрані твори{154}

З переднім словом, примітками і за редакцією Ол. Дорошкевича. «Книгоспілка». Літературна бібліотека, 1926. Стор. 56—256. Ц. 1 крб. 20 коп.

Читач має якнайщиріше повітати це видання «Вибраних творів» Волод. Самійленка, пам’ятаючи про цілковиту і давню відсутність на книжковому торзі будь-якої збірки поета. Має воно завдання, як і інші числа «Літературної бібліотеки», дати, головним чином, українській школі талановитого автора, що ні на хвилину не повинен би зникати з її обрію, як матеріал вивчення та читання. Але, задумане і виконане «над свіжою могилою письменника», воно неминуче прийняло поминальний характер. Вважаючи, що повного збірника ми дочекаємось іще не скоро, а тим часом новому читачеві треба подати Самійленка, репрезентованого по можливості всебічно, «справжнього, невтятого Самійленка», — редактор видання О. К. Дорошкевич, крім Самійленкових поезій, завів до збірника і зразки газетних прозових його фейлетонів, і водевіль «Драма без горілки», і два—три листи авторові, і спеціально написані для видання спогади Г. П. Житецького та М. М. Могилянського. Не всі ці речі служать задачам виділення найкращих здобутків Самійленкової творчості (його прозові фейлетони малохудожні, його «Драма без горілки» зовсім слабенька), — але їх історично-літературного значення, певна річ, відкидати не можна. Всі вони характеризують обставини, серед яких довелось жити і працювати поетові, — «безрадісну добу та безідейне оточення», що стількох робітників «вивели з українського активу», — і таким чином в’яжуться з вступною статтею редактора.

Вибір поезій можна визнати цілком задовольняючим: в книзі знайшло місце все, що становить славу Самійленка, як поета. Дещо заперечити можна хіба проти тематичного, як зве його редактор, розподілу віршового матеріалу. Одержавши в свій час пропозицію видавництва, пок. Самійленко уложив, як каже О. К. Дорошкевич, «план своєрідної антології з своїх поетичних творів, розподіливши їх на вісім груп і акуратно перенумерувавши» (цей план подано в примітках, стор. 221—222 рецензованої книжки). Завданням автора тут було «підійти з старим запасом до нового читача», тому й назви для різних груп поезій він підшукав «бойові», «ударні»: «Україна за царизму», «Царизм і бюрократія» і т. п. Цей розподіл О. К. Дорошкевич і залишив у редактованій книзі, відкинувши одну лише рубрику «Ямби» і трохи змінивши назви інших. От цей поділ: І. На загальні теми. Антологія, лірика. II. Україна за царизму. III. Царизм і бюрократизм. IV. Українські патріоти, галицькі москалефіли. V. Сатиричні поезії на різні мотиви. VI. Поезії, присвячені громадським діячам. VII. Переспіви з чужих поетів. Не можемо цей розподіл назвати цілком щасливим: не кажучи про невиразність деяких назв (що промовляє, напр., така: «На загальні мотиви»?), про зайву дріб’язковість групування поезій, — в книзі слабо виділяються справді характерні для Самійленкової творчості жанри. Гадаємо, далеко краще було б, коли б редактор книги відмовився від плану, що залишився йому від автора (тим більше, що автор не так уже добре орієнтувався в потребах нового читача, як це визнав сам О. К. Дорошкевич), — і розбив весь поетичний набуток Самійленка приблизно на такі характерні та чіткі, що самі собою напрошуються, відділи: І. Лірика (елегії, медитації). II. Ямби (залічуючи сюди всю творчість «музы пламенной сатиры»). III. Легка сатира (віршові фейлетони, куплети, поезії під Беранже з рефренами). IV. Переклади з чужих поетів.

Стаття О. К. Дорошкевича, приложена до книжки, широко закроєна і оперта на розмаїтому, ґрунтовно розглянутому матеріалі. В ній знаходимо ряд цікавих біографічних деталей, докладне, хоч інколи, може, засуворе, змалювання шарів української молоді 80-х рр. і нарешті цікаві літературні зіставлення, здебільшого нові й свіжі, що з’ясовують генезу Самійленкової манери (Лєрмонтов, фейлетони Некрасова, російська громадська поезія 60—70-х рр. і т. д.). З дрібних огріхів принотуємо три: і) ім’я Олексія Толстого в списку російських «парнасців» 30-х рр. (ум. р. 1875 і від «Парнасу» був досить-таки далекий), 2) трактування восьмистопових хореїв Самійленкової «Шкоди», як пародії на «зміст» і «метрику поважного гекзаметра», і, нарешті, 3) характеристику Барб’є і Беранже, як сатириків імперії, що, може, й вірно деякою мірою відносно Беранже, сучасника Наполеона і реставрованих Бурбонів, але зовсім не вірно відносно Барб’є, що, як поет сатиричний, належить сливе виключно 30-м рр. XIX століття.

Наприкінці слід відзначити старанну роботу редактора над текстом, примітками та доданим до приміток бібліографічним покажчиком.

1926