Примітки [до книги «Байка і притча в українській літературі XIX—XX вв.]{202}

Автори, репрезентовані в хрестоматії

1. П. П. Білецький-Носенко

Павло Павлович Білецький-Носенко народився 16.VIII.1774; походив з козацького старшинського роду і служив спочатку у війську. Р. 1794-го брав участь у військових операціях проти Польщі. Вийшовши в відставку з ранґою капітана, оселився в Прилуках. Служив у суді; потім став за штатного смотрителя Прилуцької повітової школи. Після реформи школи на трикласову був її почесним смотрителем, мав приватний пансіон, де викладав сам давні і нові мови, історію, географію, математику, риторику і поезію, навіть «съемку планов» і фортифікацію. Першою літературною його працею М. І. Петров уважає переклад французького роману Авґ. Ла Фонтена «Семейство фон Гальден» (рос. мовою). Літературна діяльність Білецького-Носенка була дуже розмаїта: він писав історичні романи, байки, балади, історично-літературні розвідки, сільськогосподарські та економічні трактати, популярні роботи з медицини і т. д. До української літературної роботи ставився спочатку неґативно, але потім захопився «духом малороссиянизма», «когда увидел на западе и юго-западе движение всех славянских племен возродить свою письменность». Умер 1856 р.

Література про П. П. Білецького-Носенка незначна. Головним джерелом все ще є стаття М. І. Петрова в його «Очерках укр. литературы XIX столетия». Деякі відомості про нього можна знайти в стороженківському архіві та «Малор. родословнику» Модзалевського. Так, напр., відомо, що він справляв враження «внушительным громким голосом, в особенности когда по педагогической привычке принимался экзаменовать… Его очень уважали, как писателя». (Из воспом. В. Ан. Стороженко. Стороженки, т. VIII, ч. 2, стор. 48).

Як байкар, відомий він великою збіркою «Приказки в чотирьох частях», надрукованою по смерті автора — Київ, в друкарні Е. Я. Федорова, 1871, стор. (V+123+142+X) та (132+133+VIII).

Приказки свої Білецький-Носенко попереджає цікавою передмовою (віршованою), яку подаємо нижче.

ПЕРЕДМОВА ДО МОЇХ КАЗОК

А доки вам, мої казки, нидіть, —

    Ідіть лиш- ін в великий світ

    Жартуючи людей учіть!

    Гень, геть я кинув грім гармати,

    Прудкої кулі різкий свист,

Каліцтво й стогн, убравсь до дідовської хати

    (Так мні звелів погожий рік),

    Повісив шаблю на гаплик,

Щоб з думкой-дівонькой латвіше пустувати,

Або в глуші ладнать косу і діда плуг

    І вас компонувати.

А гірш, як злий Борей, з юрмою злючих хуг

Вигонить із степу полезну працю й жарти, —

    Нидіти під стріхой!

Тоді то, в кожушок вгорнувшись біля груби,

При світлі каганця, змагаяся з нудьгой,

    За люлькой тютюну вас, казки любі.

    Як лізли в глузд до мене нашвидку,

        Я вас писав д’безділля,

    Щоб Хрону розправляти крилля,

Піддати швидкості сварливому дідку.

Чи латво слалися у мене на папіру,

То й він із смішками казав горливість щиру.

Я вас писав, щоб гірш чого не нарядить:

Безділля, бач, з нудьгой тихеє зло плодить!

Спасибі вам за те, — блукайте же по миру!

Зате ж, як бачите, я в грубку вас не впер…

З казками жмуд Езоп і досі не умер,

Та й вічно житиме. А може, й я не згину,

Коли на добрий шлях ісправлю Україну?

                   ---------

Глядіть, казки, во всі втирайтеся кутки!

        У досвітки, в веселії хатки.

    Учіть дівчат, моторних парубків;

В будинки панськії, з мальованою баней

(Чи впустять?) розважайть з подагрою панів

І нишком в подушки вкрадайтесь млісних паній.

Як їм в охізний день нудьга нажме зморшків

        Та буде їх тягти зіхотой,

        Ви розженіть оте пуст?той.

                   ---------

        Колись один письмак книжок

        (Чудний Михал Монтан) боявся,

Щоб як його казань до хлопців-лежебок

    В прихожі панські не забгався.

А я того байдуж! Ще був би дуже рад,

        Коли б вомісто звад

        Не тільки дармоїди

Вас слухали, казки. Всі ті, що роблять біди,

Нехай би в день святний забралися в шинок

Під свиткой, в пазусі, — до вольниці в скиток,

        Лиш до людей попались,

Щоб, з вас побачивши завітний свій грішок,

        Та нишком ісправлялись.

Скажу, я був би рад, коли би косарі,

    Покинувши в степу роботи,

        В полуденні жари

Під грушею в тіні, за ваганком — у поті —

Як чуб просяється од шумної чар?,

Глузуючи, мої розказували казки;

Щоб грізний у войні плечистий кірасир,

Який хоробрістю добув царської ласки,

Та гарнотой вдивляв престольне місто й мир

І щирой вірністю вкрашав царські будинки,

Придибав з милицей на родину до жінки,

Онуків від синів на старості дожив,

Із люлечкой в зубах перед вечерей сів,

При світлі каганця їх слухав за новинки,

Свій грізний з усом вид усмішкой одогрів.

                   ---------

Тобі, народ блаженной України,

Під міцною стріх?й Росії добрий, вірний,

        Як твій слухняний віл,

        Так працьовитий, мирний!

    Народ, колись страшний її врагам

        На полі битви,

Як розтрощив ярмо (ти носа втер ляхам)

Безбожної Орди і беззаконной Литви, —

        Тобі, твоїм синам

    Ці казки, мов діток моїх, ввіряю.

Нехай розходяться в твоїм родючім краю,

        Щоб жодний те чував

        На дідовської мові,

Що Дмитрієв, Крилов, Хемніцер москальові,

А Геллерт німцеві так гарно розказав,

Що Флоріан, Фонтен, з’єднавши жваву музу,

Пустуя, крутячись, всіх краще написав

        Жартливому Французу.

У них, що латвеє — признаюсь — я те взяв

Та й злицював в плахти, та підголив чуприни…

А інші — жарт моїх безвиннії дитини.

Коли вдалось мені усмішку ісхопить,

Простацький глузд к добру хоч трохи зворушить,

    Я діла важного зложив початки.

Цур-пек тобі, Зоїл, я об тобі ні гадки!

Сичи хоч гаспидом, зжуй прикреє перо;

А правда за мене преко тебе горой.

Джерло московськеє, як бач, тут ні до чого.

За ним не квапивсь я ганять на ваш Парнас, —

        Він не для нас.

Задля Вкраїни річ з колодця дідовського

Я мусив черпати, щоб тямили мій глас.

Мене поймуть в землі веселій і плодючій

Од гір Хорватських до рівнин,

Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручой,

Під кельями святих; пливе де тихий Дін,

        Де чумаки гуляють

І по-українськи народи розмовляють…

Га! сила знайдеться очіпків і чуприн,

Що на діла дядьків, сусіди з лиха строгі,

Та й вчнуть на самоті з кумою кепкувать,

А об собі байдуж, не здумають небогі!

    А як самих розкопирсать

Гай, гай! — у казці й є, мов ніби на кунштині!

        Я нишком вам,

    Мов панотцю, признаюся і сам:

Хоч часом бачу й я в чужім зрачку пилини,

Частенько муляє в моєму оці сук.

Такий наш Євин рід! Хто ж бабі не онук!

Ой, я не раз свої в них бачив образини.

        Зате, кажу, ідіть,

        Казки, людей учіть!

2. П. П. Гулак-Артемовський

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 16.І.1790 р. в м. Городищі Черкаського повіту на Київщині. Батько його — священик, і освіта, яку дістав майбутній письменник, була духовна — Київська Академія (ще до її реформи). Питання, чи закінчив Гулак повний її курс, нові біографи залишають відкритим (див.: Айзеншток. Матеріали до біографії та істор. літерат. оцінки. Гулак-Артемовський. Твори. ДВУ, 1928). Відомо, що 25 листопада 1814-го його «звільнено» з духовного стану в світський, і Гулак скоро потому почав учителювати по приватних домах та пансіонах Правобережжя (коли на Правобережжі ще переважала польська мова й культура). Подвійною життьовою школою мемуаристи з’ясовують і деякі риси Гулакового характеру. «Человек он был весьма ловкий: как униженный польский шляхтич, умел он угодить сильному; как бурсак, умел и поработать, и пролезть куда нужно. Став на ноги, Артемовский вдруг явился с осанкой и важностью настоящего польского магната, чему благоприятствовали и его наружность, и фигура, и приемы» (Ф. Неслуховский. Из воспоминаний. Историч. вестник, 1890, IV, стр. 127). В Харкові Гулак з’явився 1817 р. і прийнятий був на словесний факультет університету; 4.XII.1818 він став за викладача польської мови. 1820 р. він був уже кандидатом університету, 1821 р. — маґістром. З 1823 р. почав викладати російську історію, географію та статистику, спочатку як ад’юнкт, потім як екстраординарний і нарешті — як ординарний (з 1828 р.) професор. Професорська діяльність Гулака знайшла оцінку у численних мемуаристів (про них див. названу вище статтю І. Я. Айзенштока). Перед нами вимальовується постать людини талановитої, з неабияким даром слова і дотепом, але без солідної наукової підготовки. Риторичність його лекцій відштовхувала найобдарованіших із його слухачів (М. Ф. де Пуле, М. І. Костомаров). Не подобався і офіціальний тон його викладів, і його зв’язаність «Историею государства Российского» Карамзіна (виклади свої Гулак звичайно закінчував, як Карамзін, на 1613 р.). Літературна діяльність Гулакова розпочалася на сторінках «Украинского вестника», харківського журналу, що виходив 1816—1819 рр. Релігійно-дидактичні поезії Гулака, друковані у «Вестнике», були, на думку І. Я. Айзенштока, «кар’єрним залицянням», «лише даниною часові, одним із способів забезпечити і зміцнити вдало розпочату кар’єру». Гулак-Артемовський «не был, что называется, литературным человеком» і на думку де Пуле (Вестн. Европы, 1874, 1, стор. 83—88). Далеко щирішим і талановитішим він був, на загальну думку, в українських своїх творах. Костомаров твердить, наприклад, що вдома Артемовський був людиною іншого порядку, як на університетській кафедрі (Автобиография, ст. 165); іншим був він і в своїй українській творчості. Корсун відзначає, що він часом підкреслював свої симпатії до українського слова (Рус. арх., 1890 р., X). А. Шиманов нотує те саме, але з застереженням: «Гулак-Артемовский, видимо, был одним человеком pro domo sua и другим pro foro, притом с летами этот другой человек, видимо, осилил первого и под конец, может быть, остался уже главным хозяином» (К. стар., 1889, II, 499 дд). Службова кар’єра Гулакова в ці останні роки така: з 1838 по 1841 р. він був деканом словесного факультету, з 1841 по 1849 ректором. Вийшовши на вислугу, виконував обов’язки екзаменатора-ревізора дівочих інститутів. Умер 1. X. 1865 р.

Солопій та Хівря, або Горох при дорозі

В основі цієї «казки» Гулака-Артемовського лежить байка І. Красицького Groch przy drodze (Bajki i przypowie?ci, III, 22)

Oszukany gospodarz turbowa? si? srodze;

Zjedli mu przechodz?cy groch zesz?y przy drodze.

Chc?c w?towa? i pewnym si? cieszy? profitem,

Drugiego roku wszystek groch posia? za ?ytem.

Przysz?o zbiera?; gdy mniema? mie? korzy?? obfit?,

Znalaz? i groch zjedzony i st?aczone ?yto.

Niech si? miary trzymaj? i starzy i m?odzi:

I ostro?no?? zbyteczna cz?stokro? zaszkodzi.

В українському перекладі це значить приблизно:

Розпука пойняла господаря старого,

Що весь йому горох поїли край дороги.

Як мати з того гріш? Людина не без тями.

Надумавсь він горох посіять за житами,

Розважив все як слід… Та от жнива наспіли:

Горох поїли знов, ще й жито столочили.

Старі і молоді, розважте цю пригоду:

Надмірні хитрощі бувають нам на шкоду.

Ця коротенька байка у Гулака-Артемовського поширена тими ж засобами, що й «Пан та Собака» — переважно докладно розгорненим діалогом. Проте щодо художності задуму й виконання вона значно поступається першій, як те зауважив ще Куліш: «В этой растянутой пьесе, — пише він, — Артемовский-Гулак не похож на самого себя». Мораль байки, звернена до «всіх Солопіїв», що знають мудрувати,

Як локшину кришить для війська із паперу.

Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,

Як борошно молоть без жорнів — язиком,

Як бджоли годувать без меду — часником, —

на думку М. І. Петрова, має на увазі заходи «Филотехнического общества домоводства», що існувало в Харкові протягом 1817—1818 рр.

3. С. Писаревський (Стецько Шереперя)

Степан Писаревський народився наприкінці XVIII століття на Слобожанщині, учився в Харківськім колеґіумі (пізніше зреформованім на семінарію). Був священиком у слободі Дворічній Куп’янського повіту на Харківщині, 1824 р. дістав стан протоієрея. 1831—1833 рр. попував у Харкові. Однак скоро за «неповздержливе життя» був переведений на провінцію — спершу в Богодухів, а потім у Вовчу (Вовчанське), де й умер 22. І. 1839 р. В літературі відомий оперетою «Купала на Йвана» та кількома поезіями.

Свиня і Трояндник. Текст байки взятий із статті Л. М. Перетца «Матеріали з української літератури та співробітники «Снопа» (Зап. іст.-філ. відд. ВУАН, кн. XIX, стор. 210—211).

В рукописі ця байка називається казкою — означення, звичайне в українській літературі 20—40-х рр. Слово Трояндник поясняється, як рожевий кущ; Балісадник зам. палісадник, квазінародне осмислення слова, засіб, якого часто уживали приналежні до «котляревщини» автори.

Цю ж фабулу використано і в відомому оповіданні (російському) В. М. Дорошевича — «О пользе наук» (див.: Легенды и сказки Востока. Москва, 1902, стор. 139). Байку про Корову серед квітів у нього розказує (з іншим висновком) поет My-Сі богдиханові Цзан-Лі-О, що прийшов до думки про марність і непотрібність наук. От текст байки в перекладі: «Був у одного з твоїх предків, сину неба, такий чудовий сад, і росли в ньому такі дивні запахущі квіти, що не тільки бджоли зліталися з усієї округи, але й люди за милю й більше спинялись, нюхали повітря і говорили: «Либонь, двері раю сьогодні покинуто незачиненими». І забралася якось до цього саду Корова. Побачивши, що з землі багато дечого росте дивовижного, вона почала їсти квіти. Пожувала троянди, але покинула, бо наколола язика. Пожувала лілій, поскубла трави, левкоїв, взяла в рот жасмину і виплюнула. «Аніякісінького смаку! — сказала Корова. — Зовсім не розумію, для чого це люди розводять квіти». По-моєму, сину неба, Корові краще б і не задавати собі такого питання».

4. Є. П. Рудиковський

Рудиковський Євстафій (Остап) Петрович (1784—1851), син священика с. Ольшанки колишнього Васильківського повіту. Учився в Київській Академії за ректорства Іринея Фальківського (до реформи), а потім у медично-хірургічній академії в Петербурзі. Випущений штаб-лікарем у Томський полк, був під Бородіном (24—26 серпня 1812 р.), брав участь в наполеонівських походах 1813—1815 рр., а повернувшись з-за кордону, служив по військових госпіталях та при штабах дивізій. 1825 р. покинув службу в армії і, оселившись в Києві, був лікарем у Кирилівській лікарні, а потім ординатором у воєнному госпіталі. Писати почав іще в академії 1805—1806 рр.; відгукувався патріотичними поезіями на політичну злобу дня в 1830—1831 та 1848 рр., але найкращими своїми творами уважав українські казки та байки. Російські його поезії «написаны, — як свідчить біограф, — в строго консервативном духе и представляют отголосок того настроения, которое вызвано было восстанием 1830 г. и нашло себе выражение в известном стихотворении Пушкина «Клеветникам России». Українські поезії написані в дусі «котляревщини». Рудиковський іронічно ставиться до романтизму, добачаючи в ньому «мяуканье поэзии пустой». Не до вподоби йому і «Наталка Полтавка» Котляревського своїми вокальними номерами та «маркотністю до сліз». Поезії Єв. Рудиковського видрукувані в статті В. І. Щербини: «Из семейного архива» (К. старина, 1892, V, стор. 193—224; VI, 363—398; VII, 55—84).

5. Л. I. Боровиковський

Лев Іванович Боровиковський народився 10. II. 1806 року в с. Мелюшках Хорольського повіту на Полтавщині, в родині дрібномаєтного дідича. Учився в Полтавській гімназії та на словеснім факультеті Харківського університету. Скінчивши курс з відзначенням, учителював у гімназіях Курській та Полтавській, викладаючи історію та латинську мову. Був інспектором гімназії у Полтаві. Умер 14. XII. 1889 р.

Літературну діяльність розпочав на університетській лаві. Перша його річ, що з’явилася друком, була балада російською мовою «Пир Петра Великого» — в «Вестн. Европы» за 1828 р. Трохи згодом у тому ж журналі видрукувано його українську переробку «Светланы» Жуковського — баладу «Маруся» (1829). Про байкарську діяльність Боровиковського дізнаємося з його листа до М. Максимовича в «Истор. вестн.» (1881, V, стор. 190—192). Перечисляючи свої етнографічні та літературні праці, Боровиковський згадує «басенки на малороссийском языке, числом 250. Из них более 200 оригинальных, прочие подражание Красинскому». Число 250, можна думати, взяте приблизно. Пізніше, говорячи про свої байки в листі до Кониського з 6. IV. 1876, він показує загальне число їх коло 400 (200 крім надрукованих). П’ять байок з’явилося в Гребінчиній «Ластівці» (1841). 177 було надруковано 1852 р. у збірнику «Байки і прибаютки», вид. Амвросія Метлинського. Друге видання вийшло 1918 р. під редакцією Г. О. Коваленка у вид. «Сіяч». Спробу зібрати літературну спадщину Боровиковського бачимо у виданні його творів під ред. Б. М. Шевелева («Сяйво», 1929).

Літературу про Боровиковського якнайдокладніше вказано в статті Б. Шевелева. Крім загальних курсів та вступних статей при виданнях, треба зазначити: 1) О. Дорошкевич. 20–40 роки в українській літературі, І, стор. 65—98; 2) М. Возняк. До письменницької діяльності Левка Боровиковського. Зап. Наук. т. ім. Шевченка у Львові, т. CXXXVI—CXXXVII, стор. 225—237; 3) А. Шамрай. Л. Боровиковський як поет-романтик — в книзі «Харківська школа романтиків». ДВУ, Харків, 1930, стор. 84—124.

Свій дім, своя воля. Байка має фольклорну основу, зачерпнену з широкої ділянки народного анекдоту. Порівн. у Руданського відомого «Господаря хати» («Мужик лиха наробив, — а жінки боявся»). Цей же анекдот знаходимо серед записів російського байкаря Ізмайлова: «Трусливый муж спрятался от сердитой жены под кровать. Приходит жена с палкою. — Выдь, голубчик, выдь: я с тобою разделаюсь. — Не выйду. — Как смеешь не слушаться меня? Выдь, говорю тебе, приказываю. — Не выйду. Покажу, что я хозяин в доме». (Полное собрание сочинений А. Е. Измайлова, изд. Русск. книжн. маг. М., 1890, т. II, стор. 438).

6. Порфир Кореницький

Порфир Кореницький, родом попович, учився в Харківській духовній семінарії наприкінці 30-х рр. Курсу не закінчив через сатиричні вірші, що ходили межи учнями семінарії. Серед них найпопулярніша була поема «Куряж», де змальовано побут підгородного харківського монастиря. На початку 40-х рр. Кореницький був сільським дияконом. Костомаров згадує про нього, як про наслідувача Котляревського і автора сатирицької поеми «Вечерниці» (в альманаху «Сніп», 1841). Байка його «Панько і верства» друкувалася в «Ластівці». Умер Кореницький зимою 1853—1854 р. (замерз, пішовши по горілку), як про те згадується в листі Г. П. Данилевського (історичного романіста) до Соханської-Кохановської (К. стар., 1903).

З листів Кореницького до Корсуна, надрукованих І. Айзенштоком (Науковий збірник за рік 1926, стор. 161), дізнаємося про його російські повісті та про дванадцять «малороссийских басен». З тих же листів видко, що Кореницький збирався свої твори видавати.

Література про Кореницького невелика; обмежується вона загальними курсами та оглядами. Твори Кореницького видав М. Сумцов (вид. «Рух», X., 1919). Із статей про нього найбільше біографічного матеріалу дають названа вгорі публікація І. Айзенштока та стаття В. П. Науменка: Порфирий Кореницкий, забытый малорусский писатель. К. стар., 1899, X, відд. «Документы и заметки».

Панько і верства. М. I. Петров в «Очерках украинской литературы XIX ст.» уважає цю байку сатирою на сільське духовенство (ст. 148). Він же гадає, що «это стихотворение Кореницкого Л. Боровиковский воспроизвел в своей басне «Дорожній стовп». Це твердження дуже сумнівне, як з огляду на хронологію (байка Боровиковського написана, можливо, ще до 1836 року), так і з огляду на самий характер «прибаютки» останнього. Віршик Боровиковського має всього чотири рядки:

Стовп на шляху другим показує дорогу.

        «А ходить сам?»

        Ніколи, єй же Богу!

        Мовчи, язичку, каші дам.

7. Є. П. Гребінка

Євген Павлович Гребінка, син дрібномаєтного дідича, штабс-ротмістра в одставці і земського комісара Пирятинського повіту, народився в хуторі «Убежище» біля с. Короваїв Пирятинського повіту на Полтавщині. Освіту дістав у Ніжинській гімназії вищих наук кн. Безбородька. Скінчивши її дійсним студентом, почав службу, спершу військову, а потім цивільну, як канцелярський урядовець у Комісії духовних шкіл; з 1838 р. був старшим учителем російської мови та словесності в Дворянськім полку; з 1841-го — учителем у 2-му кадетському корпусі. Потім викладав словесність в Корпусі цивільних інженерів та в офіцерських класах Морського корпусу. Умер від запалення легенів 3. XII. 1848 р.

Українські твори почав друкувати з 1831 року — уривки з перекладу пушкінської «Полтави» — в «Москов. телеграфе». 1834 р. вийшли його «Малороссийские приказки» (байки) з посвятою «добрым землякам и любителям малороссийского слова». Через два роки з’явилася повністю його переробка («вольный перевод») «Полтави». Із російських його творів найбільшою популярністю користувалися «Рассказы пирятинца» та історична повість «Чайковский». Повні збірки Гребінчиних творів виходили кілька разів: 1847—1848 рр. (Романы, повести и рассказы); 1862 р. — Сочинения, вид. Литова; 1902 р. — Полное собрание сочинений, вид. Мертца. Спб., 1902 і А. Ф. Иогансона (в двох томах, К. — СПб. — X., 1902 р.).

Як організатор українського літературного життя, Гребінка відіграв певну ролю своїм збірником «Ластівка» (1841 р.). Спершу він гадав друкувати українські додатки при періодичних виданнях Краєвського; коли ж з цим не пощастило, видав зібраний матеріал книжечкою невеличкого формату, де видрукувані були твори Квітки, Боровиковського, Забіли, Чужбинського, Писаревських, батька і сина, Кореницького, Шевченка, Куліша, уривки з «Москаля-чарівника» Котляревського і т. д.

Література про Гребінку докладно зазначена в «Хрестоматії» нової української літератури М. А. Плевака (Х., 1926, т. І). Вкажемо тут дещо з найголовнішого: 1) Н. В. Гербель. Гребенка, биографич. очерк, в І т. «Сочинений», вид. 1862 р.; 2) Михайлов. Е. П. Гребенка — в книзі: Лицей кн. Безбородка, СПб., 1881; 3) Вільхівський Б. (Грінченко). Гребінчини байки — «Правда», 1890, 1 (жовтень); 4) Кучинский А. Жизнь и деятельность Гребенки. К., 1890; 5) Лесевич В. В. Евгений Павлович Гребенка, опыт характеристики. Русская мысль, 1904, I—II; 6) Дорошенко В. Євген Гребінка. ЛНВ, 1912, VII—VIII і в книзі «Життя і слово», Львів, 1918. Докладно розроблено розділ про Гребінку в кн. О. Дорошкевича «20—40 роки в українській літературі». К., 1922, стор. 101—142.

8. П. С. Писаревський

Петро Степанович Писаревський — син Степана Писаревського (Стецька Шерепері) і, як твердить М. А. Плевако (Хрестом. нов. укр. літератури, І, стор. 135), поетеси Марти Писаревської. М. І. Петров, а за ним слідом і Л. М. Перетц (Зап. іст.-філ. відд. ВУАН., XIX, стор. 211) уважають його братом Степана. Костомаров у своїй автобіографії згадує про нього, як про Степанового сина. В пору «Снопа» і «Ластівки» Петро Писаревський був харківським семінаристом. «Этот молодой человек, — пише Костомаров, — владел хорошо языком, стих его был правилен и звучен, но большого творческого таланта он не показывал». Йому належать поема («можебилиця» «Стецько» і кілька байок. Про дальшу його долю нічого не відомо. Щодо матері П. Писаревського — Марти, то називати її поетесою нема підстав. П. І. Зайцев у своїй статті «Перші українські поетеси XIX в.» цитує на доказ статтю Н. Тихорського («Маяк», 1842), не звертаючи уваги на відповідь Квітки-Основ’яненка в тому ж таки «Маяку» (1843, т. Х, стор. 35—36): «Не во гнів тобі сказано, розреготався від твоєї похвальби пані Писаревській… Возьми ж і ти, братику, усе, що написав про неї, возьми та заховай далеко, буцім і не було те написано. Коли не віриш, прийди сюди і спитай про г-жу Писаревську, так тоді й знатимеш».

9. П. М. Огієвський-Охоцький

Петро Миколайович Огієвський-Охоцький (сам автор звичайно писав тільки першу частину прізвища) народився 1814 р. Був священиком у с. Данині Ніжинського повіту, в Ніжині, а під кінець життя у Чернігові, де здобув стан протоієрея. Писання його, переважно етнографічного характеру, з’являлися на сторінках «Черн. губернских ведомостей» з 1852—1853 р. («Народные приметы», «Местные народные пословицы и поговорки» і т. п.). Окремо з’явилися його «Думки на могилі» (Чернігів, 1856), елегії з приводу смерті 16-літньої дочки Орини. Біографічні відомості про нього подають О. Кониський («Ватра», альманах, у Стрию, 1887, ст. 105—118) і Т. Стефановський (Черн. епарх. вед., 1888, ч. 5). Остання замітка переказана в журнальному огляді «К. стар.». В статті Стефановського згадується, що автор «переложил» на малороссийский язык более 10 басен Крылова с нравоучениями для читателей». Нам відомо із того числа тільки дві байки, які й подаємо за «Черн. губ. ведомостями».

Дата смерті Огієвського нам не відома (1888 р. він справляв 50-літній ювілей служби).

Пані і дві челядки. Текст байки подаємо за «Черн. губ. ведомостями» (1853, ч. 26, стор. 287—288), виправивши тільки деякі написання, що зраджують північно-українську говірку, напр.: у Панейки, лениві, на припечку, зодме, прошнеться і т. п. Текст у «Ватрі» (1887) видрукуваний непоправно, з цілим рядом змін. Напр., в «Ч. г. в.» читаємо:

Сидять бідняки, аж їм очі

Червоні стануть так, як рак.

У «Ватрі» замість того:

Сплять бідняги, аж їсть очі,

Червоні стануть — наче рак.

Зовсім відсутній у «Ватрі» висновок. До останніх слів висновку в «Ч. г. в.» читаємо примітку автора: «Хрін в Малороссии часто употребляется в разговорах вместо злого духа».

Лисиця і мужик. «Ч. г. в.», 1853, ч. 30, стор. 313. Дата: 26 июня 1853, с. Данина Нежинского уезда.

10. Р. П. Вітавський

Родіон Петрович Вітавський народився на початку XIX в., умер наприкінці 70-х рр. Скінчив повітову школу; учителював, служив в управлінні державних маєтків, а потім у державному контролі. В «Основі» видрукував чотири байки: «Доля» (1861, І, стор. 99—100), «Жаба й Віл» (1861, VI, стор. 61) «Мірошник» (1861, IV, 62) та «Лисиця і Бабак» (1861, VII, ст. 118—119).

Звістку про нього подає В. Станіславський — в статті «Непомітні діячі»; Ювілейний збірник на пошану М. С. Грушевському, частина історико-літературна, стор. 344.

11. Н. Петров

Під цим іменем з’явилася байка «Обід у Ведмедя» в «Основі» (1861, VIII, стор. 50).

12. Л. І. Глібов

Леонід Іванович Глібов — найпопулярніший із українських байкарів— народився, за власними відомостями, 19. II. 1827 (в метричній книзі датою народження показане інше число: 21. II. 1827) в с. Веселому Подолі на Хорольщині, де його батько служив управителем у маєтку дідича Гаврила Родзянка. Дитинство прожив у с. Горбах Кременчуцького повіту, в маєтку Порфира Родзянка, де оселився його батько по розподілові родзянківських дібр. Учився Глібов у Полтавській гімназії, до якої вступив 1840 р. і з якої вийшов 1848 р., не скінчивши курсу. Ще під час перебування Глібова в гімназії вийшла невелика книжечка його російських поезій, гладеньких, милозвучних, але малоориґінальних, повних ремінісценціями з Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова. 1849 р. Глібов вписався до ніжинського ліцею, де пробув цілих 6 років. До ніжинського періоду його життя відноситься одруження з П. Ф. Бордонос та початки літературної роботи українською мовою (перші його байки — переклади з Крилова — друковано 1853 р. в «Чернігівських губернських відомостях», чч. 8, 11, 12, 16, 18, 19, 20, 21, 22, 25, 28, 29, 35, 36). Скінчивши ліцей, Глібов учителював спочатку в Чорнім Острові, на північнім Поділлі, а потім в Чернігові, де викладав у гімназії історію та географію (1858—1863). В Чернігові видавав він і присвячений місцевому життю тижневик «Черниговский листок», де містив багато творів і українською мовою («Черниговскому листку» присвячено статтю Б. М. Шевелева в збірнику «Чернігів і північне Лівобережжя». К., 1928, стор. 443—462). Року 1863-го, в зв’язку з справою землеміра Андрущенка, члена революційної організації «Земля і воля», та лікаря С. Д. Носа, відомого етнографа, — Глібова відставлено від служби і взято під догляд поліції (див.: Бор. Шевелев. Л. Глібов і тижневик «Черн. листок» у процесі Носа, Андрущенка та інш. За сто літ, збірн. IV, 25—47; В. Білий. Глібов і III отделение. «Зоря», Дніпропетровське, 1925, ч. 7). Тільки 1867 року Глібову пощастило, за допомогою декого із зичливців та приятелів, дістати посаду управителя земської друкарні, на якій він зоставався до смерті, хоч, осліпши на старість, фактично передав свої обов’язки синові. Підтримання й поради приятелів повернули його наприкінці 80-х рр. до літературної роботи, зосібна до писання байок, що друкувалися на той час у дитячому журналі «Дзвінок» та «Зорі». Ці байки останніх літ і здобули дідусеві Кенирові (так підписувався під ними Глібов) велику популярність серед галицьких читачів. Про Глібова та його байки знаходимо ряд статей по галицьких часописах (В.  Лукича — «Зоря», 1891, Ол. Тищинського — «Дзвінок», 1891, Ол. Кониського — «Зоря», 1893). Тоді ж заходами його приятелів з’являються друком і видання його байок: перше — 1863, друге — 1872, третє — 1882, четверте — посмертне, впорядковане Грінченком р. 1895-го. Повну збірку творів видав «Вік» — 1904 р. Нині виходить видання творів Глібова академічного типу, під редакцією І. Н. Капустянського та М. А. Плевака. Вийшло поки що 2 томи, що обіймають його українські та російські художні твори (ДВУ, 1927).

Література про Глібова невелика. Із біографічних праць треба відзначити: 1) К. Е. Троцина. Л. И. Глебов — у книзі: «Гимназия высших наук и Лицей кн. Безбородко», 1881; 2) М. Загирня и Б. Гринченко. Л. И. Глебов. Чернигов.

Трохи оживили інтерес до Глібова столітні роковини його народження (в 1927) та тридцять п’яті смерті (в 1928). Із новіших публікацій слід згадати: 1) К-ий. До життєпису Куліша (листування Куліша з П. Ф. Глібовою); 2) Б. М. Шевелев. Забуті вірші поета Леоніда Глібова. Зап. Ніжинського ІНО, 1926, кн. VI; 3) Михайло Бужинський. Деякі матеріали з біографії Глібова. «Україна», 1927, І—II; 4) Михайло Возняк. З життя чернігівської громади в 1861—1863 рр. «Україна», 1927, VI, ст. 114—124; 5) Б. М. Шевелів. Поезії Л. Глібова в перекладі на російську мову. «Україна», 1927, VI, стор. 124—126, і ряд інших.

Сила. У творах Глібова, під ред. проф. М. А. Плевака (ДВУ, І, стор. 459), читаємо: «Байка ця ставить питання (даючи вкупі з тим сатиру) про те, яку часом силу мають гроші і як деякі людці через свої гроші робляться необхідними в товаристві. Але, крім того, байка ця натякає і на реальних осіб в якійсь українській справі, громадській чи, може, літературній, в обставинах чернігівського життя… Неважко вгадати, що Панько Небреха — це, мабуть, Куліш, що його мали запрохати до участі в якійсь літературній збірці. Вовчок та Мирний — це, очевидно, письменники Марія Олександрівна Маркевич (Марко Вовчок) та Панас Рудченко (Панас Мирний), Нечуй — Іван Нечуй-Левицький, а Сліпченко Данило — Данило Мордовець, у якого був псевдонім Сліпченко. Невідомо тільки, хто це Свистуненко Сила. Можливо, що це якийсь меценат місцевий або й всеукраїнський, що його хоч і не бажано інціатором притягати до своєї справи, але треба притягати, бо в його є гроші, а «гроші — сила».

До цього ще можна додати, що Кум, якому належить ідея запросити «грошовиту кишеню», Силу Свистуненка, — є Олександр Амф. Тищинський (1835—1896), приятель Глібова, один із діячів чернігівської громади. Тищинського в Чернігові взагалі звано «Кумом». Панько Небреха є псевдонім Куліша, яким він підписав свою поему «Куліш у пеклі». Поему цю присвячено «пренепорочному нашому поетові Леонідові Івановичеві Глібову» «в юбілейному його році» (у вересні 1891 р. відсвятковано було п’ятдесятилітній ювілей літературної діяльності Глібова). Кулішева присвята має дату: місяць лютий 1891 р., отже, збігається з датою написання байки.

Скоробагатько. М. А. Плевако (Л. Глібов. Твори, ДВУ, І, стор. 462—463) зі слів сина байкаревого О. Л. Глібова розповідає, що канвою для байки послужила історія чернігівського підрядчика Богданова, про якого розказувано, ніби він забагатів на «нечисті гроші». Чернігівський Скоробагатько, бувши візником, присвоїв собі шкіряну торбину з грішми, яку забув в його екіпажі офіцер-ремонтер. Офіцер застрелився після даремного розшуку візника (він забув його номер), а візник змінив професію і став підозріло швидко багатіти. В оповіданні О. Л. Глібова єсть деякі неправдоподібні риси, і взагалі все воно дуже подібне до звичайної собі провінціальної «історії».

Мальований стовп. На думку проф. М. А. Плевака, ориґінальний твір Глібова. «В основу байки покладено справжню подію»; згідно з відомостями сина байкаревого О. Л. Глібова, «історію якогось селянина, що відцурався оточення, покинув своїх земляків і друзів, проміняв свою незалежність і волю на посаду чиновника, зробився віцмундирником (у байці — Мальований стовп), а потім каявся і журився». Проф. М. А. Плевако здогадується, що це «була якась близька поетові людина», і тим з’ясовує зворушливий ліризм поезії. Єсть і інше пояснення. Його наводить О. О. Тулуб у збірнику «Література» (вид. ВУАН, 1928, стор. 152). О. Тулуб розповідає, що бачив байку, разом з листом Глібова, в руках О. Я. Кониського: в рукописі Глібова її присвячено було П. Кулішеві, очевидно, з огляду на його тодішню ізольованість від українського літературного життя. В «Правді» за 1894 р. байка з’явилася уже без присвяти.

13. П. О. Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш, історик, етнограф, літературний критик, повістяр і поет (1819—1897), формою байки скористався всього кілька раз: в «Основі» (за 1861 р., кн. X) надрукував «Гоголя і Ворону», та ще кілька байок умістив у збірці своїх поезій «Дзвін» (1893).

Із цих байок найбільший інтерес становить перша — «Гоголь і Ворона», написана під час найгострішої полеміки межи Кулішем та М. О. Максимовичем з приводу Гоголя, як автора українських повістей.

Замолоду Куліш був багато чим зобов’язаний Максимовичу. Збірник українських пісень останнього у виданні 1834 р. вперше навернув його на етнографічні студії та літературні роботи; Максимович допоміг йому улаштуватися в Києві і здобув йому зв’язки, що такою швидкою та блискучою зробили Кулішеву кар’єру — аж до Кирило-Мефодіївської катастрофи 1847 року. В п’ятдесяті роки ці добрі стосунки, видимо, почали холонути. В листі до О. М. Бодянського з 16. IX. 55 р. Куліш в’їдливо запитував одного свого кореспондента, чи не думає той мірятися «в быстроте своих намерений с Максимовичем, который прославился своей мешкотностью». Глузує він і з приводу Максимовичевого одруження (див.: Петров В. П. Куліш у п’ятдесяті роки. К., 1929, стор. 152, 156). Загострилися ці відносини після Кулішевого «Епілога до «Чорної ради», де Куліш закинув Гоголеві незнання «демократической Малороссии и необыкновенный дар пророчества в прошедшем». Там же він протиставляв «Тараса Бульбу» — твір «эффектный, но лишь потешающий воображение» — «Чорній раді», — романові, якого автор «всего себя подчинил минувшему». Максимович вступився за Гоголя і вказав Кулішеві на його розходження з історією, щоправда, дрібні, — у «Русской беседе», 1858, І (передр. в «Сочинениях Максимовича», І, 515—547). Викликала досить гострі заперечення з боку Максимовича і стаття Кулішева про Квітку («Квітка-Основ’яненко і його повісті», 1858), і його передмова до «Хати» (1860). Ці заперечення під заголовком «Трезвон о Квиткиной «Марусе» надрукував Науменко в ювілейній, присвяченій Квітці-Основ’яненкові книжці «Киевской старины» (1893, VIII).

Наново полеміка розгорілася 1861 р., коли П. О. Куліш виступив з своїми статтями про Гоголя, як автора повістей з українського життя та історії (Основа, 1861, IV, V, IX, XII). В першій же із цих статей Куліш зачепив Максимовича. «Русской беседе» він закинув «детское простодушие», а статтю Максимовича назвав «очень странной». Він підняв обвинувачення, ніби він принизив «Тараса Бульбу» тільки тому, щоб прокидати стежку своїй «Чорній раді». «По мнению Максимовича, — писав він, — личные виды могли заставить покривить искренним судом о Гоголе даже и того, кто употребил столько трудов на собирание материалов для биографии Гоголя, кто еще недавно издал, со всевозможной кропотливой проверкой «Сочинения и письма» этого поэта, и вменяет себе в особенную честь такое дело, радуясь, что холодная рука издателя-спекулянта не прикоснулась к бумагам его земляка, умершего вдали от родины». Слідом за міркуванням загального характеру Куліш подав докладну характеристику «Сорочинской ярмарки» та інших повістей з погляду етнографічної точності.

Максимович озвався на те своєю Обороною гоголівських повістей в газеті «День» — і дістав нову одповідь в четвертій статті про Гоголя (Основа, 1861, XII). На запевнення Максимовича, що Гоголь українське життя знав, Куліш відповідав: «У нас по обеим сторонам Днепра такой Украины нет, разве отыщет ее собственно для московских читателей г. Максимович». Навівши зразки української розмови у Гоголя, він пускає нову стрілу: «Так говорят только на страницах украинских повестей, написанных для таких читателей и судей, каким является через 30 лет г. Максимович». За Гоголем він признає, при певній «нелепости в изображении нравов», «прекрасные описания природы да комической стороны жизни».

В зв’язку з цим легко розшифровується і байка про Гоголя та Ворону: Гоголь — є Гоголь, Ворона — Максимович, а дощик із хмари — Кулішева критика, що, по суті, обіляє, очищає Гоголя і, в кожному разі, далека від того, щоб його розвінчувати.

Максимовичеву епіграму у відповідь на цю байку опублікував С. І. Пономарьов:

Брехня, що Гоголя в тебе

Із хмари дрібний дощик миє, —

На біле пір’ячко його

Ти з хати ллєш тільки помиї.

Оттим-то треба нам його

Дніпровою водою змити

І од твоїх нечистих рук

        Його оборонити.

В листах Кулішевих до Ол. Барвінського, з приводу хрестоматії українського письменства, яку той складав наприкінці 60-х рр., читаємо: «Мого Гоголя і Ворони не печатайте: без коментарія не буде розумно нікому».

14. Степан Руданський

Руданський Степан Васильович народився 1833 р. в с. Хомутинцях Вінницького повіту. Учився в Кам’янецькій семінарії та Медико-Хірургічній академії в Петербурзі. Умер у Ялті, де був городовим лікарем, 1873 р.

За життя свого надрукував кілька поезій в «Основі»; його поеми і лірика («співомовки», тобто: поезії), його перевіршовані народні анекдоти («Приказки») та переклади чужомовних поетів опубліковано пізніше, переважно в галицьких журналах та альманахах 1870—1880-х рр. — «Правді», «Ватрі» 1887 р. Першим виданням «Співомовок» на Україні було видання Н. Г. Волинського (Ол. Пчілки) 1880 р. До історії байки Руданський має деяке відношення, як автор «Приказок».

Література про Руданського вся зібрана (вказівки і передруки) в книзі акад. А. Кримського та М. Левченка: Знадоби для життєпису С. Руданського, вид. ВУАН. У Києві, 1926.

15. Павлін Свєнціцький

Відомий діяч-«хлопоман». Народився 1841 р., умер 1876 р. Байки свої видавав під псевдонімом: Павло Свій (другий його псевдонім — П. Стахурський). Байки Свєнціцького вийшли «коштом і заходом товариства Просвіта у Львові» 1874 р. Перевидані в рік смерті автора (Свій Павло. «Байки в науку молодим і старим». У Львові, 1876, стор. 57+7). Були улюбленим навчальним матеріалом по галицьких читанках 70—80-х рр.

16. В. С. Олександрів

Олександрів Володимир Степанович народився у слободі Бугаївці на Харківщині 20. VI. 1825 р. Учився у Куп’янській духовній школі, Харківському духовному колеґіумі та на медичному факультеті Харківського університету. Служив військовим лікарем у Чугуєві, Харкові, Керчі й Полтаві. Умер 29. XII. 1893 р.

В українській літературі відомий п’єсами «За Неман іду» та «Не ходи, Грицю, на вечорниці». Організував в 80-х рр. альманах «Складка» (випустив 2 томи).

Байка Олександрова «Звіряча рада» опублікована в «Зорі» за 1894 р. (стор. 30).

17. Ю. Федькович

Йосип-Домінік Гординський-Федькович, що підписував свої твори Юрій Федькович — відомий буковинський поет. Народився 8.VIII.1834 р. в а Путилові-Сторонці Вижницького повіту. Умер у Чернівцях 31.ХІІ.1887 р. (11.І.1888 р. нового стилю).

Байки його, числом 13, знаходимо в І томі «Поезій Осипа-Юрія Федьковича», під редакцією Івана Франка. Львів, 1902 р., стор. 529—538. В «Дзвінку» передруковано байку «Заяць» (1890, стор. 7).

18. Сидір Воробкевич

Псевдонім — Данило Млака. Буковинець родом, священик — разом з братом своїм Григорієм (псевдонім: Наум Шрам) репрезентував ранній український рух у Буковині. Його байки — припадкові, як і в творчості Федьковича, друкувалися в «Дзвінку». Народився Воробкевич 5.V.1836, умер 19. IX. 1903 р. Поезії його вийшли 1900 р. під назвою «Над Прутом» з передмовою Івана Франка.

19. М. П. Старицький

Михайло Петрович Старицький народився 1840 р. в поміщицькій сім’ї в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині. Учився в Харківському університеті, а потім у Київському, куди перейшов разом зі своїм родичем і щирим приятелем композитором М. В. Лисенком. Друкуватися почав 1865 р. в галицькому журналі «Нива». Байки Крилова заходився перекладати ще в 60-х рр. («Гуси», «Наймит та хазяїн» друковані у «Ниві») і видав їх уперше 1874 р. поряд з «Казками Андерсена» та «Сербськими народними піснями та думами». То були перші здобутки перекладницької роботи Старицького, що потім спричинилася до його слави літературного новатора. В 80-х рр. Старицький віддався переважно театрові: один час мав у своїх руках театральну антрепризу і незмінно постачав репертуарний матеріал. Умер на хворобу серця 14. IV. 1904 р.

Література: автобіографічні статті в «Новій громаді» за 1906 р. та «Киев. стар.» за 1903. Біографія — Збірник «Корифеи украинской сцены». К., 1901. Літературні характеристики: 1) Іван Франко. Михайло Петрович Старицький. ЛНВ, 1902, V—VIII; 2) Ол. Пчілка. Пам’яті товариша. К. стар., 1904, V; 3) I. М. Стешенко. М. Старицький. ЛНВ, 1914, IV; 4) В. О’Коннор-Вілінська. Деякі риси в творчості Старицького. ЛНВ, 1914, IV; 5) В. Коряк. Етапи. Див.: Організація жовтневої літератури; 6) П. Рулін. М. Старицький та П. Куліш. Ж. й р. 1926, XII; 7) М. Зеров. Літературна позиція Старицького. Ж. й р., 1929, VI.

Тексти взято з доповненого видання: К., 1910, ст. 85+3 нен.

20. Іван Франко

Франко Іван Якович, відомий повістяр і поет, учений і критик літературний, народився 3(15).VIII.1856 р. в сім’ї сільського коваля на галицькому Підгір’ї в с. Нагуєвичах Дрогобицького повіту. Учився в Дрогобицькій гімназії та Львівському університеті. Докторат слов’янської філології набув у Відні, як учень проф. Ватрослава Ягича. Спеціально працював у галузі давньої літератури (старохристиянський роман «Варлаам і Йоасаф», апокрифи, Іван Вишенський — от головніші предмети його студій). Для історії нового письменства найбільше прислужився прекрасною роботою «З останніх десятиліть XIX в.» (в ЛНВ та в книзі «Молода Україна», Львів, 1910). Байки в стислому розумінні слова в творчості Франка не знайти, але його поезія дуже часто тяжить до засобу алегорії, і притча — один із улюблених його жанрів. В збірці «З вершин і низин», що була першою великою книгою його поезій, знаходимо: «Гримить, благодатна пора наступає», «Човен», «Христос і хрест», «Ідеалісти» («Під пнем перегнилим, в болоті гнилому») — вірші, що їх можна розглядати як притчі. Притча про терен, біблейського походження, введена в поему «Мойсей», причому набула розшифрування новочасного. Особливо багато притчевого матеріалу вніс Франко в книгу «Мій Ізмарагд» (1898).

Умер 28.V.1916 р.

21. Іван Верхратський

Верхратський Іван Григорович народився 1846 р. Природознавець з фаху, педагог за професією — відомий серією популярних статей та підручників. Науково працював найбільше над збиранням народної номенклатури з свого фаху. Цей інтерес спричинився і до діалектологічного вивчення західноукраїнських говірок, що зробило його ім’я відомим і в лінґвістиці. Як поет, виступив р. 1874-го збіркою «Калина» і р. 1876-го — збіркою «Байки, приказки і повісті» (рец.: «Друг», 1876, № 9). Переклав з чеської «Короледвірський рукопис» (Львів, 1879). Текст байки «Два приятелі» взято з «Дзвінка», 1893, ч. 23—24. Помер Верхратський 21. XI. 1919 р.

22. Василь Ріленко

Під цим підписом з’явилося кілька байок в «Зорі» (1894) і «Дзвінку» (1898). Найцікавіша з них «Вовк та овеча рада», що має явно політичний сенс, натякаючи на спроби польсько-українських порозумінь.

23. Олена Пчілка

Псевдонім Ольги Петрівни Косач. Народилася в м. Гадячі в дрібнодворянській сім’ї 17. VI. 1849 року (умерла 4. X. 1930). Училася в Києві під доглядом свого брата М. П. Драгоманова. Писати почала в 70-х рр. під впливом М. П. Старицького, як сама про те розповіла в статті «Пам’яті товариша» (К. ст., 1904, V). Після революції 1905 р. видавала в Полтаві часопис «Рідний край», який незабаром перенесла до Києва, і при ньому журнальчик для дітей «Молода Україна». В зв’язку з цією літературною роботою для дітей стоять і її байки, що з’явилися і окремою книжечкою: «Байки Олени Пчілки для сім’ї і школи». Тексти взято з другого видання, Катеринослав, 1918, вид. «Слово», стор. 32 (17 байок).

Миша-городянка й миша-хуторянка. Байка належить Езопові. Докладно розроблена у Лафонтена, з якого на українську мову її переклав Білецький-Носенко («Дві миші — одна міськая, а другая — хуторная»). Крім Лафонтена, обробляв цю байку ще Горацій в одній із своїх сатир, II, 6. На думку коментаторів, його опрацювання переважає своїм мистецтвом навіть Лафонтенове.

Раз мишенятко сільське, повідають, приймало міського

Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало.

Завжди ощадне, скупе, воно порішило цим разом

Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого

Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху,

Витягло навіть родзинки і сала шматочок маленький,

Різноманітністю страв догодити бажаючи гостю,

Що, гордовитий, ледве доторкався тих ласощів сільських.

Гість гидував, а господар, на свіжій полові прилігши,

Ввічливо сам споживав лиш кукіль лихий та, голодний,

Зрештою, гість не втримався: «Скажи, що тебе спокушає,

Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах?

Чи ти волієш звірів лісових, як міське товариство?

Слухай, ходімо зо мною: наш вік, само знаєш, короткий

І нічому земнородному не врятуватись од смерті.

Тож хоч живімо як слід: поки нашого віку, втішаймось

Скороминущим життям, пам’ятаймо, що далі — могила».

Ці красномовні слова прийшлись до вподоби сільському;

Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу

Путь перейшли вони, поки, захоплені, раді, спинились

Перед міською стіною. Вже ночі тьмяна колесниця

Стала якраз на середині неба, коли мишенята

Розташувались в заможному домі, де килими пишні

Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кості.

Сила недоїдків там од вечері лишилась по мисках,

Що оддалік визирали з кошів так ласкаво і смачно.

Посадовивши сільське мишеня на червленім покрові,

Ніби той раб підперезаний, заметушився господар,

Страви без краю почав подавати, і, зовсім як слуги,

Навіть прилизував їх крадькома, несучи до їдальні.

Тішиться наше село, що дізналося щастя такого;

Весело й чемно сидить, мов на справжнім бенкеті, — як раптом

Скрип: одчинилися двері, і миші летять на підлогу.

Жах їх несвітський пойняв: забігали скрізь по покою

І… як умерли нараз: у дворі обізвались вівчарки.

Ледве прийшовши до тямки, сільське мишенятко сказало:

«Ні, не для мене цей дім і життя… Прощавай! Я волію

Жити в безпечній норі і злиденним живитись горохом».

24. І. І. Манжура

Манжура Іван Іванович, поет і етнограф, народився 19. X. 1851 р. в родині урядовця. Про своє життя в дитячі та юнацькі роки розповів сам у листі до проф. М. Ф. Сумцова (див.: «Памяти Манжуры». К. ст., 1893, X). Відомий став як першорядний фольклорист-збирач: великою мірою фольклорним матеріалом підказана і поетична його робота. На фольклорному матеріалі заснована і його байка про Пана-брехуна, надрукована вперше у «Дзвінку», 1893, ч. 17. Умер Манжура від наслідків алкоголізму 3 травня 1893 р.

25. Трохим Зіньківський

Народився 23 липня 1861 р. в м. Бердянському. Учився в церковно-приходській, а потім у повітовій школі; якийсь час був друкарським робітником у Харкові. Вісімнадцяти років пішов у військову службу «вольноопределяющимся», був посланий до Одеської юнкерської школи і р. 1883-го дістав офіцерську ранґу. Під час військової служби по різних містах України зав’язує стосунки з старшими громадянами, як Комаров та Кониський, з молодшими, як Грінченко; перекладає для «Зорі» казку Щедріна про «Зайця, що сам себе жертвує», а для історичної бібліотеки Львівського наукового товариства «Історію Литви» проф. В. Б. Антоновича; складає іспит на «атестат зрілості» (матуральне свідоцтво) і вступає р. 1887-го до військово-юридичної академії в Петербурзі. В петербурзький період свого життя Зіньківський пробує сил, як поет, повістяр і, головне, як публіцист (статті: «Штунда», «Молода Україна», «Шевченко в світлі європейської критики»). В травні 1890 р. він закінчує академію, але, занепавши на здоров’я, умирає від сухот 8 червня ст. ст. 1891 р., не проживши повних тридцяти літ.

Твори Зіньківського зібрані двома книжками (Львів, 1893, 1896), під редакцією і з біографічним нарисом В. Чайченка (Б. Грінченка).

В першій із них знаходимо 16 байок, писаних р. 1888-го (з 5 липня по 29 вересня) та 97 прозових перекладів із Езопа.

26. Б. Д. Грінченко

Грінченко Борис Дмитрович народився в Харківському повіті р. 1863-го, учився в Харківській реальній гімназії. Літературну діяльність розпочав р. 1881-го в часописі «Світ». Впливовий у свій час публіцист, етнограф, лексикограф, повістяр, педагог і поет, — Грінченко зацікавився байкою, головне, як навчальним матеріалом. Властивий йому і історично-літературний інтерес до старого байкарства українського: йому належить біографія Глібова, одна з найдокладніших розвідок про Гребінку, як байкаря (в «Правді» за р. 1890). Умер Грінченко від туберкульозу 23. IV. 1910 року. Його байки виходили окремими збірниками, вперше у Чернігові р. 1895-го. Тексти друкованих тут Грінченкових байок взято з третього видання (Київ, 1918, ст. 124+2; 77 байок. Перші з них мають датою р. 1888, остання — 1905).

Осли на Парнасі. Ця байка Грінченкова є доволі близький переклад криловського «Парнасу» (1, 8):

На думку Кеневича, Крилов у цій байці важив на ліберальних радників Олександра І, що на той час (байку було видрукувано р. 1808) втратили свій кредит. В. В. Каллаш за акад. Я. К. Ґротом уважає, що байка має на увазі Російську Академію, в якій тоді засідали такі нездари літературні, як всіма висміюваний граф Д. Хвостов, байкар і лірик.

27. Віталій Боровик

Боровик Віталій Гаврилович народився 1861 р. Один із фундаторів лівонародницького об’єднання тарасівців у 90-х рр., часто згадуваний у літературі про Коцюбинського. Байка його «Осел і воля» друкована в «Дзвінку». Нечисленні опубліковані його поезії характеризуються громадською тенденцією (одну з них, «Мати-українка», Франко передрукував у своїй антології «Акорди», Львів, 1903).

28. Павло Войславич

Один із авторів «Дзвінка». Байка «Деревце» друкована в цьому журналі за 1897 р. (ст. 255).

29. Дністровик

Псевдонім. Один із авторів «Дзвінка» («Лис та Збанок», 1898, ст. 104).

30. Любомир Селянський

Крім віршованих байок, друкованих у «Дзвінку» за 1898 р., з цим найменням на титулці з’явилися прозові: Іван де Лафонтен. Байки. На руську мову свобідно переклав Любомир Селянський. Коломия.

31. Одарка Романова

Романова Дарія Іванівна (?). Друкувалася в «Зорі», «Дзвінку», «Літературно-науковому віснику». В Києві р. 1896-го вийшла її невелика книжечка «Пісні, думки, леґенди» (стор. 56, друк Корчак-Новицького).

32. Я. В. Жарко

Яків Васильович Жарко — народився 13. II. 1861 р.; освіту дістав у Полтавській земській фельдшерській школі, яку скінчив р. 1880-го. Був якийсь час актором, переважно в трупах під орудою Саксаганського. На літературне поле виступив р. 1884-го, надрукувавши книжку «Перші ліричні твори». Нині живе в Краснодарі, де працює в музеї.

Байки Жарка друкувалися в «Дзвінку» і окремими збірками виходили двічі: 1) Я. Жарко. Байки. Спб., 1899, ст. 25 (27 байок); 2) Я. Жарко. Байки. У Києві, вид. друге, стор. 48 (40 байок).

33. В. І. Самійленко

Володимир Іванович Самійленко (1864—1925) переклав 5 байок французького поета Лашамбоді. З’явилися вони в збірнику поезій «Україні» (Львів, Українсько-руська видавнича спілка, 1906), в супроводі такої примітки від «перекладчика»:

«П’єр Лашамбоді (Pierre Lachembeaudie), французький байкар, уродився р. 1807-го; син убогого селянина, він був спершу бухгалтером у одному торговельному домі в Ліоні. Його перша літературна проба, збірка віршів під заголовком «Essais po?tiques» (1829) не мала поводження. Пізніше він дістав посаду при залізниці й рівночасно редаґував «Echos de Loire»; жив він нужденно, а до того ще подеколи терпів від психічної хороби. Літературну славу дали йому його байки. Його «Fables populaires» мали величезний успіх і відразу дали йому й славу, й матеріальне забезпечення. Умер біля Парижа р. 1872-го. Пізніші його твори: «Fables et po?sies diverses «(1839), «Fleurs de Ville sombre», «Fables et po?sies nouvelles» (1865), «Prose et vers» (1867). В своїх байках Лашамбоді виявляє гарячу любов до простого народу. Мораль його байок не завжди випливає з цілої картини, намальованої в байці, але вона завжди високогуманна і часто має політично соціальний характер. Мова Лашамбоді проста і поважна і часто підноситься до пафосу. Ориґінальність і висока вартість байок Лашамбоді ставить його поруч із найбільшими байкарями Франції — Лафонтеном і Флоріаном. Академія Французька двічі увінчувала байки Лашамбоді, але в нашій літературі він цілком не відомий; та й у сусідній російській літературі, здається, досі не було ні одного перекладу з його байок».

34. Леся Українка

Псевдонім Лариси Петрівни Косач. Народилася 1871 р., померла 19. VII. 1913. В літературі виступила р. 1884-го.

Твори її, уміщені в цій збірці, не вважаючи, що один із них, уривок «Saxifraga» (назва ця належить редакторові збірки), сама авторка називає байкою, по суті, є притчі. Леся Українка, як і Франко, любила засіб алегорії і раз у раз до нього зверталася. Особливість обох наведених тут притч та, що Леся Українка не розшифровує їх докладно, тільки натяком підкреслюючи їх інакомовність: в уривку «Saxifraga» словами: «Нам, поетам, годиться назвати її «Ломи-камінь», а в космологічній казці про велета — кінцевим куплетом: «Кохана стороно моя…» Цікаву паралель цій казці Лесі Українки становить «Вулкан» С. Пилипенка, що теж, з огляду на свою статичність, є притчею.

35. Сильвестр Яричевський

Народився р. 1871-го у м. Рогатині в Галичині, син міщанина. Учився на філологічному факультеті у Львові, а потім у Відні. Учителював по гімназіях у Галичині та Буковині. Йому належить кілька популярних брошур, збірок віршів, новел та драм. Його байки друковані були у «Дзвінку».

36. Віра Лебедова

Одна із співробітниць «Дзвінка», де містила байки і переклади («Три пальми» Лєрмонтова — 1897 р., «Казка о золотій рибці» 1897 р. тощо).

37. С. В. Пилипенко

Пилипенко Сергій Володимирович народився у м. Києві р. 1891-го. Учився в Київській 1-й гімназії та на філологічнім факультеті Київського університету. Висланий із Києва за революційну роботу (С. В. Пилипенко з шкільних років належав до с-рівських організацій), учителював у Бориспільській вищій початковій школі на Полтавщині. Покликаний до армії, зайнявся революційною роботою по фронтових комітетах. Р. 1917-го редаґував у Києві газету «Народна воля»; в часі вступу до Києва червоного війська, р. 1918-го, належав уже до КП(б)У. З 1921—22 рр. цілком віддався видавничій та літературній роботі, працюючи по видавництвах («Черв. шлях», «Книгоспілка», ДВУ), організовуючи спілку селянських письменників «Плуг», редактуючи її видання тощо. Нині, крім того, працює в Шевченківському інституті.

Як байкар, Пилипенко виступив уперше р. 1922-го, видавши свою «Байківницю» — «чверть копи байок» (писати почав з р. 1918-го). Потім ці байки з додатками були перевидані р. 1927-го. Нові байки Пилипенка, як ориґінальні, так і перекладні з Крапиви, Янки Купали, Батрака, друкуються на сторінках «Плугу». Кілька перекладів з польського байкаря Красицького надруковано в збірнику творів Гулака-Артемовського (ред. Айзенштока, вид. 2-е й 3-є). Свої погляди на сучасну ролю байки, на потребу змодернізувати її форму та відсвіжити засоби Пилипенко висловив у статті «Іван Батрак та його байки» — «Плуг», 1929, VI, ст. 76 дд., а також у передмові до свого перекладу байок Крапиви — «Кропивині байки», переказав С. Пилипенко (ДВУ, стор. 48).

38. Василь Еллан

Псевдонім Василя Михайловича Елланського. Народився в с. Козел, недалеко від Чернігова, учився в Чернігівській семінарії, а потім у Київськім комерційнім інституті. Революційну кар’єру свою розпочав з юнацьких років. На початку революції працював у Чернігові, як член української партії с.-р. Пізніше став на чолі с.-рів-боротьбистів, увійшов до ЦК цієї партії, а р. 1920-го перевів сполучення боротьбистів з КП(б)У. Був редактором «Вістей ВУЦВК», зорганізував спілку пролетарських письменників «Гарт» і до самої смерті стояв на чолі організації. Помер 4 грудня 1925 р. на хворобу серця, що сталася в результаті загальної перевтоми.

Байки Василя Еллана всі з’явилися в результаті його діяльності публіциста: всі вони зв’язані з подіями дня і мають виразний сатиричний характер. Окремо зібрані вони не були, але увійшли в книгу: В. Блакитний (Еллан). Твори (повне зібрання). Уклав Г. Коцюба, за редакцією і з передмовою А. Хвилі. ДВУ, 1929, де становлять розділ: Сатири, байки, жарти.

39. В. Ярошенко

Володимир Мойсейович Ярошенко — син учителя, — народився в с. Яхниках Лохвицького повіту р. 1898-го. Літературну роботу свою розпочав російськими віршами під час війни, першу українську книгу його «Світотінь» випустило видавництво «Сяйво» р. 1918-го. Байки Ярошенка вийшли першим накладом р. 1924-го в «Бібліотеці селянина» під назвою «Що й до чого». Вдруге — р. 1926-го під назвою «Байки».

40. М. І. Терещенко

Терещенко Микола Іванович народився в селянській сім’ї 14 вересня 1898 р. в с. Щербинівці Золотоніського повіту на Полтавщині. Учився в Золотоніській гімназії і потім у Київській політехніці. Перший твір свій видрукував 1918 р. в «Літерат.-науков. віснику». Нині належить до ВУСПП’у і редаґує журнал «Життя й революція».

Байка, як літературний жанр, цікавить Терещенка, здається, тільки в плані перекладної роботи. Із перекладів Дем’яна Бєдного Терещенко зложив книжечку «Колись і тепер», що другим, доповненим виданням вийшла 1925 р. в «Бібліотеці селянина» (ДВУ).

41. М. П. Годованець

Годованець Микита Павлович вперше виступив з байками в поточній пресі в «Новій громаді» за 1923—1924 рр., «Пролетарській правді» за 1926 р., «Червоному краї» та ін., нині друкується в «Плузі».

Окремо байки його вийшли 1927 р. накладом газети «Червоний край» під назвою «Незаможник Клим» (ст. 30). Пізніше вийшли збірки: «Парася на парастасі» (ст. 32, вид-во «Плужанин», X., 1929), «Будяки» (ст. 54., ДВУ, Харків—Київ, 1930), «У колектив» (ст. 62, «Книгоспілка», X., 1930).

Автори, не заведені до вибору

1. Тихон Олександрович (Александрович)

Очевидно, ієродиякон Тихон Олександрович II, що 1743 р. за ректорства Сильвестра Кулябки був учителем піїтики в Київській Академії (на той час Тихон Олександрович І був викладачем філософії і префектом). В 1746 р. ієромонах Тихон Олександрович II названий учителем риторики (піїтику викладає уже відомий Георгій Кониський). Умер, за відомостями О. Левицького, 21. X. 1746 р. Після нього залишився рукописний підручник піїтики латинською мовою — Praecepta de arte poetica ad usum Roxolanae juventutis in alma orthodoxa ac celeberrima Kijovo-Mohylo-Zaborowsciana Academia tradita et explicata anno 1743 ad nobiles poeseos auditores reverendissimo patre T. Alexandrowicz. (Правила поетичного мистецтва на вжиток російської молоді у благодатній, православній і славетній Академії Києво-Могило-Заборовській, подані і пояснені 1743 р. шляхетним поезії слухачам від превелебного отця Т. Александровича). Підручник характеризується багатством прикладів, що подаються латинською, російською, польською та староукраїнською мовами. Як зразок байки, наведена Fabu?a de Cicada et Formica, переказана в дуже непоганих, як на той час, силабічних віршах, з чималою домішкою «простих» народних виразів.

Во сицево бідство лінивий впадаєт,

Яко сам о себі Коник ізвіщаєт.

Како, рече, поля везді зеленіли,

Яко древа сінним листвієм шуміли,

Ряснимо тяжелі гроздом виногради,

Како гобзовала овощ вертогради,

На нивах снопов со множеством класов

Боліє било, главнихъ неже власов,

І словом сказати, єгда бил час златий

Всякому о кормі себі промишляти, —

Аз, бідний Коник, во толь плодноє время

О собі небрег, безумноє племя,

Только по полях і траві зеленій

Скача безділено, акиби скаженій.

Опосля вітр стал полунощний дути

И вслід же мрази наступили люти,

Во оних же сніги запали великі,

От коїх замерзли скоротечні ріки,

Купно же и весь сінокос і поле

(Уви мні, біда, злополучна доле!).

Сніги заміти силними покрили.

Кої сталися яко алявастр біли.

Я, бідній, видя, что уже дні злії,

Скакну по полях в той край і другії,

Зерна не вижду на них ні єдина

І пищі ниже бі тогда крохтина.

Мні лихо, мятеж, смерть гладна приходит.

Мишлю: что ділать? Се мисль мні приводит:

Ко трудолюбной біжи, окаянний,

Мравії, — от нея будет ти корм данний.

Я тако і зділал, пойшол к єя дому,

Кой был никогда несвідом никому,

Где она зиму мирно провождаєт.

Толку во двері — ничто отвіщаєт;

Толкал во окно, но знать утружденна

Мрава, негли от сна возбужденна,

Мало випусти гласа так своєго:

«Кто се толкаєт до дому моєго?» —

«Мравія, аз есм Коник, — рекл аз, — хладній.

К тебі толкаю нині же і гладній.

Аз молбу к тебі слезну простираю;

Не даждь умріти гладом, умоляю!»

Она ж, уви! виді немилості нікій

Ко мні являєт на посміх великій:

«Со коего ж путі нині, гостю драгій,

Наши гобзиши(?) нищетнії праги?

Знать, ти в далеку подводу загнанній,

Что аж по снігу воспять отосланній!» —

«Пожалуй, Мравя, не смійся мні нині;

Множає скорблю, не множи кручини.

Не бил я нігде нікому в подводі,

Но живу собі в любезной свободі». —

«На каковой же тогда бил работі,

Како люде в кровавом пребивали поті:

День і нощ в полях з серпами бивали,

На гладну зиму пищу собирали?» —

«Бил і я з ними не сходя на ниві,

І чтоби били в трудах не ліниві,

Сладчайшим гласом співал утружденним,

Сидя в покої под листом зеленим». —

«А хто піть, тот же скакать уміваєт;

(Уви! как мене Мравя осміваєт!)

Піл єси в літі гласом пріятнійшим,

Пляши ж зимою по снігу мягчишим!»

Сіє лінивих бідство постигаєт,

Яко сам о собі Коник днесь віщаєт.

Див.: «К. ст.», 1902, X. Відд. «Документы, известия, заметки», ст. 1—4.

2. Г. С. Сковорода

Григорій Сковорода (1722—1794), відомий філософ XVIII в., любив звертатися до засобу байки (притчі) в своїх діалогах, на зразок свого учителя Платона (наприклад, «Пустынник и друг его». Собр. сочин., ст. 255—256). Крім того, він залишив спеціальну збірку «Басни Харьковские», №№ 30, всі писані прозою, де коротке оповідання супроводиться досить докладним філософічним коментарем (там же, стор. 151—174. Віршованих байок Сковорода залишив три: 1) «Старичок нікій Филарет в пустині» — ibid., ст. 288; 2) Fabu?a de Tantalo — ibid., 294—295, і 3) байка про Фалеса-мудреця, яку наводимо нижче, як зразок його манери.

FABU?A

Как только солнце в вечеру запало

І везді небо темнозрачно стало,

На тверді звізди блеснули прекрасни,

Как дорогіє каменья алмазни, —

Фалес закричал: «Старухо драгая!» —

«Чего ти кричиш, мудрость ти глупая?» —

«Полно мні уже сидіть на сем місті:

Поведи мене смотріти на звізди».

Пошла перед ним старуха драгая,

А за нею вслід і мудрость глупая.

Пошли туди, гді холм високомістной,

Отколь способно смотріть на круг звіздной.

«Ой, — мудрец крикнул, — пропал я, старухо!»

Впав бідній в яму, одбил себі ухо.

«Не впал би ти в ров, безтолковий діду,

Чему моєго не держишся сліду?

Как ти, не видя перед носом рова,

Можеш знать звізди, главо безтолкова?»

З сих спекуляцій повела старуха

Назад додому мудреца без уха.

Сочинения Гр. Савв. Сковороды, собранные и редактированные проф. Д. И. Багалеем, Х., 1894, ст. 294.

3. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко

В газеті «Молва» (1833, ч. 120) опублікував «Шпигачки, або по-московському Епіграми». Деякі з них є «приказки», тобто епіграми-апологи (напр., «Жіноча натура»). Див.: В. Каллаш. Из истории малорусской литературы. К. стар., 1900, V, ст. 157 дл.

4. Й. М. Бодянський

Відомий професор слов’янознавства у Московському університеті, многолітній секретар Московського «Общества истории и древностей российских», Йосип Максимович Бодянський народився 31. X. 1808 р. у м. Варві, на Полтавщині (звідси його псевдонім Бода-Варвинець). Учився у Полтавській семінарії та Московському університеті, де з 1842 р. зайняв кафедру слов’янської історії та словесності і лишався на ній до смерті своєї 1877 р. (з короткою перервою 1848—1849 рр.). Українською мовою писав поезії, друковані в «Молве» 1833 р. (перші твори його датовані 1828 р.), а 1835 р. в московській університетській друкарні з’явилась його книжечка «Наські українські казки» Іська Материнки (стор. 47, in 16°). Тоді ж таки, 1834 р. опублікував під ім’ям І. Мастака в «Ученых зап. Московского университета» статтю про Квітчині повісті. В 40-х рр. видав «Літопис Романа Ракушки-Романовського» (т. зв. «Самовидця») та «Историю Русов» Псевдо-Кониського — дві найвизначніші пам’ятки старої української історіографії.

Головніша література про нього: Пыпин А. Н. История русской этнографии, т. III, стор. 104–113; Франко Ів. — Передмова до львівського видання «Наських українських казок», 1903; Василенко Н. — О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. К. ст., 1903, І, III, V, X—XII. Літературні твори Бодянського передрукував з рукописів (переважно ліричні поезії) М. Василенко у своїй статті — О. М. Бодянський і його поетична творчість («Україна», 1914, IV, ст. 25—41). Байки О. М. Бодянського передав мені з ласки своєї Ф. Я. Савченко, що нині працює над архівом цього приятеля Шевченкового і Кулішевого та одного з найвизначніших у свій час репрезентантів славістики. Всіх байок мені відомо 10: «Жаби», «Лев при смерті», «Драка», «Кравці і Паненя», «Супрін та Овсій», «Суддя», «Орел і Черепаха», «Вороння», «Соколи», «Хлоп’я». З художнього боку великого інтересу вони не становлять, цікаві лише, як одні з перших спроб цього жанру в українській літературі XIX в. (всі вони мають на собі датою 1831 та 1832 рік). На зразок подаємо тут байку:

ОРЕЛ І ЧЕРЕПАХА

Орел десь Черепаху раз злапав.

От кажуть, що Орли — розумна птиця.

Мені ж це все здається небилиця:

    Який він розум мав,

        Коли не знав,

    Що з нею ізробити,

        Щоб в пельку вбити?

    То ніжками дригне,

    То крилами шмагне,

        То погодя

    Оп’ять, сердега, за роботу:

    Вовтузиться, небіж, до поту,

        А все нема пуття!

Тоді Ворона ік йому — сусід!

        «Хліб — сіль,

    Ясневельможний пане

        Гетьмане!» —

    Йому сказала

    І пособляти стала:

    «Щоб Черепаху розчавить,

То треба з нею перш підняться вгору

    І відтіля пустить

        Додолу:

    Вона од цього розіб’ється,

    І пай — Орлові достанеться».

Послухав мій Орел; хватив, піднявся

    У хмари не забрався

    І розмахавши зразу — бурх!

        Ворона за куски

    І в гай мерщій шушурх…

А пай — Орлу зостались… черепки!

Отак нестеменно і між людьми буває:

    Орел собі посіє-попахає,

А глянь — яка-небудь Ворона пожинає…

5. О. Мазюкевич

Під цим найменням у Києві 1853 р. з’явилася книжка: Басни Крылова, переложенные на малороссийское наречие О. Мазюкевичем, в типографии И. К. Вальнера, стор. 50+1 ненум. В ній уміщені переклади таких чотирнадцяти байок російського автора: 1. Музыканты, 2. Собачья дружба, 3. Демьянова уха («Дем’янів куліш»), 4. Лжец, 5. Разборчивая невеста, 6. Пустынник и Медведь («Бурлака і Ведмідь»), 7. Тень и Человек, 8. Два мужика, 9. Троеженец, 10. Любопытный, 11. Крестьянин и Работник, 12. Вельможа («Гетьман»), 13. Осел и Соловей, 14. Прохожие и Собаки.

Переклади Мазюкевича не визначаються художністю; не завжди уловлюєш у них ритм (спричиняється до цього почасти орфографія автора) — але російський дослідник Драганов у статті «Международное значение Крылова и новые сведения о переводах его басен на иностранные языки и наречия» розглядає їх поряд з перекладами Старицького та Глібова. Тому наводимо тут, як зразок, Мазюкевичів переклад «Вельможі».

ГЕТЬМАН

Не можемо сказать, як то давно було,

А можна думати, що за царя Горошка

Був Гетьман — так собі, не гріх сказать: мурло,

І вмер він (оттуди давно йому дорожка).

І тільки що явивсь, сердега, на той світ,

Як там покликали у волість на одвіт;

А в волості тоді зібрали головою

    Юпітера з сідою бородою,

    А старостой Меркурій тогді був,

І більше деякі, да я вже їх забув.

От Гетьман як явивсь, низенько поклонився.

«Ну, братику, скажи: чим був ти, де родився?» —

        Юпітер став питати:

    «Що добре, що ледачеє зробив,

        Щоб зараз все те об’яснив

    І щоб не смів на волосок збрехати». —

    «Де, грішний, я родивсь, того вам не скажу —

А був я Гетьманом, так се я добре знаю,

Ніколи я, було, на раду не ходжу,

        А тільки, знай, хвораю —

    Горілку так як воду попиваю.

        То їв, то спав;

А як, бувало, нам що писар піднесе,

        То власною рукою

    Підписували теє все, —

І більш не знаємо гріха ми за собою». —

«Ну, буде… Гей, мерщій у рай його беріть!» —

Юпітер закричав на всіх десятників.

        «Як, що се він велить!» —

        Меркурій тут завив:

    «А правда де? Чи чуєте, громада:

    Так от яка поміж богами рада!» —

    «Ну, ну, мовчи, не дуже гомони!» —

        Юпітер заворчав:

«Се діло розсудить приходиться мені!»

        А потім так начав:

«Або ти Гетьмана ні трохи не поняв,

    Або речей його не чув.

    Чи бач, він чим на світі був:

    Він жив — не жив, а тільки спав.

    Ну що, якби, на лихо козакам,

    Він забавлявся булавою,

    Тогді б, сказать по правді вам,

Ніхто б з них не прийшов на суд наш з головою.

    Ну бач, Меркурію, і знай,

Що Гетьман дурень був, за булаву не брався

    І до народу не касався,

    І без гріха попався в рай».

6. О. В. Шишацький-Ілліч

Поет і етнограф. Редактор неофіційної частини «Черн. губ. ведомостей» в 50-х рр. Відома його байка — «Шкодливий Цап» («Ч.г.в.», 1853, ч. 17).

7. О. П. Стороженко

Олекса Петрович Стороженко (1806—1874), відомий прозаїк 60-х рр., написав дві байки: «Кури та Собака» і «Чоловік та Жито», обидві невисокої якості літературної. Текст обох байок дано у книзі: О. Стороженко. Твори, т. II, стор. 273—277 (вид. ДВУ, 1928, під редакцією А. П. Шамрая).

8. Тарас Шевченко

У «Кобзарі», видання Кожанчикова (1867 р.), уміщений вперше вірш «Сичі», що формою і тоном є байкою. Доманицький уважає його за автентичний Шевченків вірш і, як про такий, згадує в «Критичному розсліді над текстом «Кобзаря» (ст. 247). М. Новицький в своєму виданні (Поезії, т. І—II, Книгоспілка, «Літ. бібліотека», К., 1927) робить примітку: «Догадуються, що… поет мав на думці польське повстання 1846 р. в Західній Галичині, коли селяни самі ловили повстанців, побивали їх або віддавали до рук поліції». Вірш писаний на засланні 1848 р. В книгоспілчанському виданні (Поезії, т. І—II) «Сичі» уміщені в «Додатку» серед текстів, не опрацьованих остаточно.

9. О. О. Навроцький

Олександр Олександрович Навроцький народився 28. VII. 1823 р. в с. Антонівці Золотоніського повіту на Полтавщині. Скінчивши курс у Полтавській гімназії, вписався до Київського університету. За участь в Кирило-Мефодіївському братстві висланий у Вятку. Потім служив у Єлабузі, потім у Курському. 1853 р. визволений від поліцейського догляду; з 1859 р. був у Темір-Хан-Шурі радником губернського правління; 1870 р. перейшов на ту саму посаду в Ерівань. Умер в Темір-Хан-Шурі 10. X. 1892 р.

Велика літературна спадщина Навроцького майже вся лишилася в рукописі. Про неї відомості — в статтях В. П. Науменка (К. стар., 1902, X, стор. 157—169) та А. Шр-ка (Шрамченка) — К. стар., 1902, ХІІ, стор. 351—381.

Із байок О. О. Навроцького відомі нам бібліографічно такі, перекладені з Міцкевича речі: 1) Жаби і їх царі, 2) Лисиця і козел, 3) Дзвін і дзвінки, 4) Приятелі, 5) Осел і Пес, 6) Тхір на раді, 7) Звірина рада.

10. Я. І. Щоголів

Яків Іванович Щоголів (1823—1898) — поет-лірик. Йому належить один твір, що нагадує собою байку: «Баба». Текст його видрукувано у виданні творів Щоголева під ред. М. Ф. Сумцова (в-во «Рух», Харків, 1919, стор. 258—259).

11. Олександр Кониський

Байки друкував під псевдонімом Ф. В. Верниволя в «Галичанині» за 1862 р.

12. Ксенофонт Климкович

Народився у Галичині в Хотимирі Станіславівського повіту р. 1835-го. На полі літературнім виступив р. 1855-го, на шпальтах «Зорі галицької», був учасником «Вечерниць» і редактором «Мети» — народовецьких видань 60-х рр. Як перекладач, відомий перекладом «Іліади» (уривки). В формі байки написав одну річ: «Мужик і Сова». Умер р. 1881-го.

13. О. Д. Твердохлібов

Учитель повітової школи в м. Охтирці на Харківщині, співробітник «Киевской старины» (автор статей «К литературной истории рассказа «Вуси» — 1890, X, 148—151; «Остатки старины в Зеньковском уезде» — 1905, VII—VIII, 59—74, та ін. Умер р. 1918-го, влітку. Див. його некролог, що належить акад. Д. І. Багалію, — «Наше минуле», 1918, II, стор. 162—165. До байкарства причетний перекладом криловського «Парнаса», наведеним у некролозі.

14. О. Філаретів

Орест Філаретів — ліричний поет 80—90-х рр., родом галичанин. Його байки друкувалися у «Дзвінку»: «Непослушні мишенята» (1890, ч. 11, стор. 87), «Трут» (1890, ч. 12, стор. 89).

15. Наколесник

Під цим псевдонімом у «Дзвінку» з’явилася байка «Лис та їж» (1890, ч. 3, стор. 23).

16. Микола Вороний

У формі байки написав сатиру: «Мишача сварка». Вперше надрукована у «Дзвінку», 1895, стор. 313. Потім увійшла в збірники творів Вороного, починаючи зі збірки «Ліричні поезії». К., 1911, ст. 141—142.

1931