А. Музичка. Марко Черемшина (Іван Семанюк){172}

ДВУ, 1928. Ст. 200. Ц. 2 крб.

Задумана як критична характеристика «корифеїв сучасної української прози» (Стефаника й Черемшини), робота А. В. Музички розрослася в цілу історично-літературну монографію, що дає звід всього досі відомого про Семанюка-Черемшину, подекуди ставлячи нові питання й намічаючи нові оцінки. Після вступного розділу, де схарактеризовано головнішу літературу про покійного письменника і накидано план власної розвідки, іде те, що А. Музичка називає — загальний огляд, а саме: а) характеристика соціально-економічних обставин, в яких виростали галицькі письменники 90—900-х рр. (причому значну спільність тем А. Музичка добачає не тільки у трьох покутян — Мартовича, Стефаника, Семанюка, — але і в ближчих до модернізму Б. Лепного та Д. Лукіяновича); b) характеристика літературних поглядів та мистецької техніки, якими переймалися молоді письменники того часу (імпресіонізм, «секундовий стиль»); с) реєстрація літературних зв’язків, що мала найбільшу вагу для Стефаника й Черемшини. По загальному оглядові знаходимо частину спеціальну, тобто спеціально Черемшині присвячену. Тут маємо дбайливо злажений життєпис письменника та огляд його літературної спадщини, причому особливо цікавими показуються сторінки, присвячені нотатковій творчості Черемшини, коли він писав поезії у прозі, ще не знаючи, яким майстром виявить він себе у гуцульських оповіданнях; цікавий і докладний розгляд Черемшининої стилістики та ритміки на тлі народних голосінь і колядок. І така шкода, що автор розвідки не розглянув таких інтересних з цього погляду перекладів Черемшини з чужих авторів, передекорованих на гуцульський лад.

Розроблення матеріалу старанне, хоч не завжди однаково заглиблене, що, правда, цілком зрозуміле в роботі, де авторові доводиться братись за питання різного порядку: характеризувати суспільне тло творчості і особливості її технічних засобів. Дуже цікавим, хоч і спірним є твердження про Стефаника, як «продовжника наукового психологічного реалізму», далекого від сутого імпресіонізму, до якого стосується, напр., Черемшинине писання. А. Музичка говорить про відсутність у Стефаника «естетики чи навіть естетизації мови». Від імпресіоністів, на його думку, Стефаник узяв тільки якоюсь мірою свою тематику та ще «свій спосіб давати в коротеньких нарисах, ніби в екстрактах, поодинокі життєві з’явища, в дуже стислому стилі, щоб ними викликати якнайсильніше враження», — але зостався чужий їх манері «класти вагу на мелодії і гармонії». Доводячи цю свою тезу, А. Музичка посилається на листи Стефаника до його видавців на Радянській Україні з дозволом «переписати оповідання на літературну українську мову». «Справжні митці почувань, — завважає з цього приводу дослідник — кричать, щоб говірки плекати, щоб їх культивізувати, щоб їх не змішувати, — тим часом Стефаник приходить сьогодні до того, щоб його говірку заміняти літературною мовою». Але чи не те саме говорив і Черемшина, справжній, на думку А. Музички, імпресіоніст? Принаймні в одному із листів до своїх видавців він пропонував визволити його оповідання від діалекту і на ролю такого редактора мови висував того самого, що й Стефаник, проф. В. Сімовича, який «дуже добре знається і на питаннях літературної нашої мови, і на гуцульському жарґоні». Гадаю, що тут важить не так літературна конфесія письменника, скільки його природне бажання бути приступним якнайширшому колу українських читачів і побоювання, що діалект може стати тому на перешкоді. Та й взагалі навряд чи можна пристати на те протиставлення натураліста-протоколіста Стефаника та імпресіоніста Черемшини, яке уперто обстоює дослідник.

Зате багатьом твердженням А. Музички треба визнати безперечну слушність. Так, напр., він дуже влучно заперечує проти мого зіставлення знаменитого початку «Скону» («Як глуха осінь настала, як з дерев усе листя опало»…) з хронологічними означеннями Черемшини в «Карбах». На думку дослідника, тут замало матеріалу, щоб говорити про вплив Стефаника та учеництво Семанюка (Черемшини) — спільність засобу має джерело в народному датуванні долішніх покутян та верховинців-гуцулів.

Має цінність і бібліографічний покажчик літератури про письменника в кінці книжки. Здається, з важніших статей та заміток про Черемшину не використаною у проф. Музички зосталася тільки одна: Михайло Лозинський. «Карби» Йвана Семанюка, критична оцінка («Діло», 13/26.IV.1902, ч. 84, додаток), — стаття справді не дуже приступна. Підбиваючи підсумок, скажемо, що українське літературознавство з гідністю відзначило недалекі вже другі роковини смерті письменника.

1929