§ 6. Вірш і мова «Енеїди»

Віршова форма «Енеїди» на той час, коли поема з’явилась у світ, була для українського письменства великою новиною. Десятирядкова строфа з правильним і строгим чергуванням рим, чотиристоповий ямб, легкий та дзвінкий, — нічого спільного не мають з силабічним у своїй основі, не вповні тонізованим віршем Некрашевича та анонімних авторів бурлескної літератури. Це пересаджений на український ґрунт російський вірш допушкінської, добатюшковської доби, хоч, правда, взятий не у видатних, як Державін або Капніст, але середніх, «пересічних» літературних діячів. Для нас фактура цього вірша видається тяженькою; такою стала вона з часів Шевченка, що прищепив нашому письменству легкий зреформований ямб пушкінської пори, — але для сучасників Котляревського це було справжнє версифікаційне диво.

У вірші «Енеїди» нам одразу впадають в око дві характерні особливості: 1) незручне, неприродне і немелодійне розміщення слів, що так утрудняє часом читання — особливо заважають злучники в середині рядка: «До лясу мов ляхи шатнулись», «Анхіза щоб не прогуляти», «Пером в папері як писнеш», «Ізгину без води мов рак» — і 2) повільний, немов затриманий темп його вірша. Залежить цей темп од характерного для всіх тогочасних поетів прийому — не робити ритмічного наголосу на другій стопі, напр., «Прокинувшися весь трусився», «Завзятіший од всіх бурлак», «Путівочку Венері дав». Схема:

Крім цього ритмічного ходу, Котляревський частенько користується і другим, ще більш затримуючим ритм. Він практикує одночасову заміну другого і третього ямба стопами без наголосу, т. зв. пірихіями[18] — напр., «Яга ця і заговорила», «Іскорчившуюся в дугу», «О пуцьвірінку Купідоне!»[19]. Схема цих рядків така:

Здебільшого рядки з пірихіями в другій і третій стопі бувають важкі і немузичні; але Котляревський уже вміє надати їм легкості та мелодійності. Він підбирає в рядок двоє слів, довгих, але з однаковою або приблизно однаковою кількістю складів, іноді з тими самими звуками на початку кожного слова, і немилого враження уже немає. Такі рядки, як: «Розжеврілось і загорілось», «Поплакавши і поридавши», «Посватались і покумались», або: «З обстриженими голов?ми, / З підрізаними пелен?ми» — читаються так само легко, як лермонтовські «Кочующие караваны / В пространстве брошенных светил» або Жуковського: «Как облачко при ясном дне / Затерянное в вышине / И в солнечных его лучах / Ненужное на небесах»[20].

Взагалі, в ритмічному відношенні вірш Котляревського багатий і різноманітний. Позичивши у росіян їх чотиристоповий ямб, він одразу дорівнявся їм технічною досконалістю свого ямбу і своєї «децими». В «Енеїді» можна вказати цілу низку прекрасно збудованих, бездоганних щодо ритму строф. Такі в III пісні строфи 79, 80, 82, в IV — 101, 114 («Гуде в Латії дзвін віщовий»), 118 («Були златії дні Астреї»), 122 («Не хмара сонце заступила»). Трохи гірше стоїть з евфонією: в «Енеїді» не виїмок зустріти сполучення звуків, які з великим трудом надаються до вимови («К чортам і щоб і дух не пах», І, 2, або «Як галич в время непогодне» IV, 28).

Мова «Енеїди», так само як і вірш її, були для свого часу величезної ваги придбанням. Давніші письменники, що послугувалися народною мовою в інтермедіях та побутового змісту віршах, брали цю мову в її північноукраїнських діалектичних формах. Звідси у Кониського, Довгалевського і в інших авторів такі форми як «плуд» зам. «плід», «віт» (війт) і «вуйт», «дуйдуть» зам. «дійдуть», «орюм» і «сіюм» зам. «оремо» і «сіємо», «кажють» зам. «кажуть», «пойшол» зам. «пішов» і т. п. У Котляревського українську мову ми чуємо в її центральній, полтавсько-київській говірці, яка з того часу і входить у літературний ужиток. Остаточно утвердив її, як основу літературної мови, Шевченко.

Українська народна мова у давніших авторів не визначалася чистотою словника. В ній повно було польських, слов’янських і навіть латинських слів. Лексичний матеріал Котляревського далеко чистіший, хоч і в нього трапляється досить старослов’янських, польських («цера», «прасунок», «ізвомпити») і особливо російських елементів («храбрий», «хвастун», «ісполін», «гонить ахінеї», «судеб по волі» etc.). Але не в чистоті справа, — найбільша заслуга мови Котляревського — це надзвичайне багатство її словника. «Енеїда» зафіксувала і донесла до нас силу прекрасних архаїзмів, провінціалізмів, технічних виразів. Котляревський знав ціну своїм скарбам і любив їх показувати. Осипов у своїй «Вывороченной наизнанку Энейде» часто пишається багатством своєї мови, пересипається синонімами, кохається в епітетах (порівн. характеристики Лавінії його і Котляревського на стор. 42—43). Але Котляревський ніде не хоче поступитися йому місцем. От характеристика його Дідони:

Розумна пані і моторна

Для неї трохи цих імен:

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита… (І, 21).

Або от опис тої муки, яку завдавала грішним у пеклі фурія Тизифона:

Вона без всякого обману

І щиро, без обиняків,

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла мов биків,

Кусала, гризла, бичувала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпигувала

І кров із тіла їх пила.

З художнього боку ця мова занадто конкретна, груба, хоча влучна й образна. От як, напр., «наочно» показано авторитет Турна в Італії:

Та й видно, що не був в зневазі,

Бо всі сусідні корольки

По просьбі, ніби по приказі,

Позапаляючи люльки,

Пішли в поход з своїм народом,

З начинням, потрухом і плодом…

Порівняння Котляревського прекрасно віддають народну психологію: їм властива промовиста лапідарність приказок. Море обридає троянцям, «як чумакам дощ восени». Еней, перелякавшись, труситься од страху, «мов сидя охляп на коні»; благодатна теплінь і щасливе дозвілля раю нагадують про сіряк і великодні свята:

Ні холодно було, ні душно,

А саме так як в сіряках;

Не весело і так не скушно,

На великодніх як святках.

А поява ранішньої зорі викликає образ пшеничної варениці:

Уже світовая зірниця

Була на небі, як п’ятак,

Або пшенична варяниця,

І небо рділося, як мак.

Ця конкретність виразу, що часто-густо переходить у вульґарність, прекрасно відповідала формі травестійної поеми, з її нахилом до карикатури, з її тяжінням у бік шаржовано-реалістичного відтворення життя. Котляревський був великим майстром «травестійної» мови і на довгий час утвердив її в українській літературі.