Примітки [до «Антології римської поезії»]{109}

Шість латинських поетів, зібраних в цій книжечці, обіймають великий протяг часу од перших десятиліть 1-го віку перед Хр. — до початків II століття по Хр., коло двохсот років приблизно; маємо ми тут перед собою поезію останніх років республіки, страшних часів державної кризи, що привела до нових форм правління, і, нарешті, поезію Римської імперії в добу Цезарів і Флавіїв. Складаючись в один суцільний образ римської поезії, всі ці поети разом з тим репрезентують різні фази в житті римського суспільства, різні етапи в розвою латинського поетичного стилю.

Найстарший з них — Валерій Катулл (84?—54 перед Хр.) жив і помер ще до початків горожанської війни; обертався він серед римської молодіжі, що живу участь приймала в тогочасній боротьбі, а часом і сам озивався в політичній злобі дня яскравою і сміливою епіграмою на Цезаря та цезаріанців. В більших поемах наслідував вишуканих і вчених грецьких поетів олександрійської доби, в дрібних поезіях часто й густо був митцем цілком ориґінальним. Мова і вірш Катулла ще не мають тієї викінченості й досконалості, що в пізнішого покоління, але коли взяти під увагу багатство настроїв, безпосередність чуття, повну відсутність всякої риторики, то в цьому розумінні з Катулла, безперечно, найбільший лірик Риму.

Далі йдуть Верґілій Марон (70—19 перед Хр.) і Горацій Флакк (65—8 перед Хр.). Мало чим молодші од Катулла, вони виростали вже серед інших обставин і по духу надзвичайно од нього далекі. Пригрітий новими господарями, дрібний землевласник Ломбардії — Верґілій, син визволеного раба і вигаслий республіканець — Горацій, обидва вірно служать новому режимові: Верґілій, утворюючи династичний і патріотичний епос («Енеїда»); Горацій, воюючи за нього зброєю своєї сатири і патріотичної оди. Обидва прекрасні стилізатори; обидва додержуються грецьких зразків, майстерно їх на римський ґрунт пересаджують. Обидва, нарешті, незрівнянні майстри щодо форми: вони до найвищої досконалості доводять поетичний стиль, репрезентуючи собою золотий вік римської поезії.

В особі Проперція (47? — 15 перед Хр.) і Овідія Назона (43 перед Хр. — 17 по Хр.) перед нами знову нова ґенерація і нова школа літературна. Коли Горацій і Верґілій йшли в своїй творчості од Гомера і Сапфо, од грецького епосу і класичної лірики, то покоління Проперція та Овідія звертається до ученої й манерної поезії олександрійських поетів. Основною літературною формою стає так звана елегія, — це середнього розміру п’єса еротичного змісту, начинена всякою міфологічною вченістю. Елегії звичайно в’яжуться в цикли, присвячені улюбленій дамі (часом вигаданій, а часом реальній). Проперцій чистий лірик. Занадто, як на наш погляд, вишуканий і манерний, він в основі своїй завжди щирий і правдивий; вигаданих ситуацій у нього немає. У другого з наведених нами елегіків, у Овідія, літературщина вже переважає: «Елегія Овідія — тільки форма, що дісталась йому на спадок од попередніх поетів і первісний зміст уже втратила». Уступаючи Проперцію, як поет кохання, Овідій далеко переважає його як епік («Метаморфози», «Календар»), а як технік, як майстер вірша стоїть поряд з Горацієм та Верґілієм. Патріотичні мотиви — не чужі Овідієві (почасти й Проперцієві), але його патріотика — невисокого розбору. Коли Верґілій і Горацій, служивши монархії, зберігали певну гідність, Овідій не знає вже міри в своїх славословіях на честь римської могутності і самого Цезаря Авґуста.

Валерій Марціал (41?—104? по Хр.) одділений од Овідія цілим століттям. Він — сучасник імператора Доміціана, клієнт всесильних його улюбленців. Родом із Іспанії, людина незаможна й залежна, Марціал безбожно курить ладан перед Доміціаном і його камергерами, говорить іноді мовою раба. Немає в нього і твердих моральних принципів. Але зате в нього багато щиросердності, багато дотепу. І вірш його, надзвичайно влучний, стислий, з несподіваними поворотами, пересипаний каламбурами, показує в ньому визначного артиста. В історії римської літератури він має значення, як творець епіграми в широкому розумінні слова, тобто невеличкого вірша ліричного змісту, краса якого вся полягає у влучності стислого виразу.

Розуміється, всі перечислені поети не дають вичерпуючого поняття про римську поезію в цілому. В збірнику немає ні Лукреція, ні Тібулла, ні Ювенала, — а це все імена першорядні — але перекладчику хотілось би думати, що і в такому вигляді його книжечка матиме значення, як один з перших кроків на шляху засвоєння українським поетичним стилем великого спадку античних літератур.

Катулл, 11 (стор. 8)

Аврелій і Фурій — Катуллові друзі. Іронія: Аврелій і Фурій — знайомі Катулла; являються до нього з риторичними запевненнями своєї приязні і якимись дипломатичними дорученнями від бувшої коханої Катуллової — Клодії (Лесбії). Можливо, мають на оці помирити її з поетом.

На море Індійське і т. д. Непрошені друзі запевняють, що готові піти за Катуллом на край світу. — Саки, араби, парти (парф’яни) — народи, суміжні з найдальшими східними провінціями Римської держави. Араби ніжні — molles — звичайний їх епітет у римських поетів: з Аравії привозились пахучі масла й смоли.

В долини, де Цезар… Поезія написана коло 54 р. перед Хр., коли римське суспільство з великим інтересом стежило за експедиціями Цезаря за Райн і в невідому Британію.

Катулл, 26 (стор. 10)

Ні Австр, ні Апельйот… Фавоній і Борей… Австр (Австер) — сухий вітер з півдня, з африканських степів. Нині в Італії його звуть сироко. Порівняй: Горацій, Сатири, II, 6. Апельйот — східний вітер, Борей — північний, Фавоній (Зефір) — західний.

Наш дім заставлений за двісті тисяч — двісті тисяч сестерціїв. Сестерцій — дрібна монета, приблизно 5—6 коп. на срібло. Загальна сума 200 тисяч сестерціїв виносить коло 10—12 тисяч карбованців сріблом.

Катулл, 27 (стор. 11)

Давнього фалерну. Фалерн — одне з найкращих італійських вин. Давнє, видержане, воно було дуже міцне і трохи гіркувате на смак.

Постумії-цариці. Всі присутні на бенкеті звичайно обирали голову учти. На обов’язку такого magister convivii лежала повинність визначати пропорцію вина і води в чашах, з яких присутні черпали вино. Всупереч доброму звичаю, маґістра Постумія наказує пити чисте, не розведене водою вино. На вечірках старосвітських, провінціальних таких звичаїв часом не додержувались і особистого смаку гостей не зв’язували. Порівн.: Горацій, Сатири, II, в:

…П’ємо, та немає ніяких

Правил у нас божевільних, і кожен п’є по охоті.

Термін «маґістра» перекладаємо словом «цариця», по аналогії з таким виразом, як «цариця балу»… У Пушкіна, в його незрівнянному перекладі цієї п’єси, читаємо:

Так Постумия велела,

Председательница оргий.

Катулл, 46 (стор. 12)

Фригії ниви. Вірш цей написано Катуллом під час його пробування в Малій Азії. Фригія, Азія — малоазійські провінції; Нікея — головне місто одної з тих провінцій — Бітинії.

Український переклад п’єси — Т. Франко. З чужої левади. Львів, 1913.

Верґілій, І еклога (стор. 13)

Написав її Верґілій коло 41 р. перед Хр., в тривожні дні великої італійської революції, в часи упадку старого, республіканського Риму і тріумфу нового, цезаріанського з Октавіаном (Авґустом) на чолі.

Найбільшою опорою переможців були давні легіони Цезаря, що на своїх плечах винесли весь тягар його ґальської та цивільної війни. Тому — задовольнити ветеранів забитого диктатора, надгородити вірних спільників і друзів — стало першим завданням цезаріанського уряду. Спосіб задоволення був єдиний, підказаний традицією, — наділення землею. Але перевести таку величезну операцію земельну, та й перевести до того планово й мирно, у правительства жодної змоги не було: земельний фонд Італії був обмежений, ветеранів — багато, скуповувати ж ґрунти у землевласників за високі ціни — не ставало коштів. Довелось звернутися до методу конфіскацій — одібрати землю на території 18 найбагатших міст Італії і заснувати там колонії ветеранів. Налякана розпорядженнями урядових комісарів, тероризована сваволею жовнірства, хліборобська людність Італії доходить до правдивої розпуки: одна частина її шукає виходу в еміґрації, друга, зоставшись на місці, ув’язується в криваві сутички з новими власниками, третя — поповнює кадри бандитів та жебраків… Повсякчасні хвилювання й заколоти занепокоїли, зрештою, й правительство, і Октавіан мусив де в чому свої аграрні закони зм’якшити: разом з маєтками сенаторів він увільнив од конфіскати землі і тих дрібних господарів, що їх власність не перевищувала норми звичайного жовнірського наділу. «Ці льготи, — пише Фереро, — трохи потішили середні класи, і серед страшного заколоту ніжний та гармонійний голос поета заспівав пісню подяки, якій суджено було лунати на протязі віків. Верґілій, що сам був дрібним землевласником, наважився трактувати в буколічній поезії те, що ми назвали б нині злобою дня. Він висловив в першій еклозі свою подяку і подяку дрібних землевласників італійських молодому владарю, якого ще й сам гаразд не знав, примішуючи до неї дещо з тієї побожності, яка після апофеозу Цезаря мала тенденцію поширюватися з мертвого фундатора на живих ватажків народної партії…»

В еклозі проходить перед нами поетичний пейзаж рідної поетові Ломбардії і — на тлі його — розмова двох пастухів, Титира (самого поета) і Мелібея. Мелібей, вигнаний ветераном із свого власного маєтку, дивується товаришеві, що зумів серед такої страшної хуртовини оборонити свій хутір та худобу, а той, одповідаючи, починає прославляти молодого Цезаря (Октавіана), як бога, що подарував йому спокій, вернувши худобу і ґрунт. Він обіцяє приносити на олтар його найкращих ягнят, клянеться повік йому вірно служити. «Надто вчасний апофеоз на другий день після кривавих проскрипцій!» — заважає з цього приводу Ґ. Буасьє, а другий авторитетний дослідник римської старовини докидає: «От коли в літературі римській повіяло новим духом, от де початки римської поезії імператорської доби і остання межа старого, республіканського письменства».

Ці слова коротенько, але виразно окреслюють культурно-історичне та історично-літературне значення еклоги.

Що ж до літературної форми — ідилії, еклоги, то вона запозичена Верґілієм у грецького поета III в. перед Хр. — сицилійця Теокрита. Звідси і заклик поета до «сицилійських муз» (на початку IV еклоги), і грецькі імена його героїв — Дафніси, Ґалатеї, Амарілли і т. п., і та згадка про гіблейських бджіл (Гіблою звалось кілька міст в Сицилії), і той гнучкий та мелодійний, на короткі строфи розбитий, окрилений анафорами та алітераціями гекзаметр.

Верґілій, IV еклога (стор. 18)

В багатьох виданнях ця еклога має назву «Полліон», по імені видатного державного діяча часів Авґуста — Азинія Полліона, котрому присвячена.

В основі еклоги лежить вельми розповсюджений в тодішньому римському громадянстві погляд, нібито незабаром має наступити велика світова катастрофа: зорі мають незабаром скластися на ту саму констеляцію, що й на початку світу, і всі пережиті землею епохи мають повторитися наново. Після кривавих горожанських війн кінця республіки — останні тремтіння залізного віку! — настане (і то не в довгім часі) золота доба, щасливий вік Сатурна: знову повернуться на землю боги, і між ними Діва-Правда, що останньою полишила колись сплямованих гріхом людей.

Золотий вік змальовано згідно з традицією: земля одпочиває від оранки, на тернових кущах висять важкі китиці винограду, золотий мед виступає на дубовому листі…

Першим владикою нових часів, що по всьому світу «зростить золоте покоління», і буде той дивний хлопчик, якого народження вітає земля і небо. Хто був цей хлопчик, що йому таку світлу долю віщував Верґілій, напевно невідомо. На думку одних дослідників, це син Полліона Азиній Ґалл, на думку других — сподіваний син самого Авґуста від першої його дружини Скрибонії. Не бракує і інших гіпотез (див.: Проф. О. Зелинский. Первое светопреставление. Из жизни идей, т. І.) Християнські письменники IV—V в. (Лактанцій, бл. Авґустин) зрозуміли еклогу як пророцтво про народження Христа. В цьому їх переконали піднесений тон вірша, яскраві картини та урочисті обіцянки, це тремтіння радості, що пробігає по всій природі, а надто символіка, така подібна до символіки Святого Письма: Змій, що має загинути, згадки про первісний гріх; «потомок богів», посланий на землю.

Середні віки, ідучи за св. батьками, поставили Верґілія в один ряд з старозавітними пророками. Згідно з одною середньовічною леґендою, св. Павел, одвідавши у Неаполі могилу поета, окропив її росою святих своїх сліз і сказав: «Кого б я зробив з тебе, якби знайшов живого, найбільший з поетів!» Цитую з Буасьє — La r?ligion Romaine:

Ad Maronis mausoleum

Ductus, fudit super eum

Piae rorem lacrimae:

Quem te, in?uit, reddidissem,

Si te vivum invenissem,

Po?tarum maxime!

Горацій, Оди І, 32. До ліри (стор. 25)

На Лесбосі вперше озвався спів твій. Горацій дивиться на себе, як на спадкоємця лесбійських поетів Алкея (600 р. перед Хр.) і Сапфо. Вірш витримано в так званій сапфічній строфі, яка складається з трьох дев’ятискладових — сапфічних рядків і одного п’ятискладового versus Adonius.

Горацій, Оди І, 38. До хлопця-прислужника (стор. 26)

Розмір — сапфічна строфа.

Горацій, Оди II, 3. До Деллія (стор. 27)

Вірш цей адресований до Деллія, одного дрібного політичного діяча і публіциста часів Авґуста. Горацій проповідує йому ясність духу, далекого од тривог і принад буденного життя, — ae?uam mentem, рівновагу філософа. Порівняй українську травестію Гулака-Артемовського «До Пархома»:

Пархоме! В щасті не брикай.

Горацій, Оди III, 26. До Венери (стор. 29)

Всякий, хто зрікався привичних занять, посвячував відповідному богові знаряддя своєї роботи. Горацій покидає службу Венері і складає до ніг народженої з моря богині непотрібні йому інструменти.

Горацій, Оди IV, 7. До Торквата (стор. 30)

В темнім житлі, де владика Еней… Мисль поетова така: в темних селищах підземного царства будемо ми всі, без жодних винятків, навіть царі і герої. (Тулл) Гостилій і Анк (Марцій) — леґендарні царі Риму.

Не звільнила свого Іпполіта навіть Діана сама. Іпполіт — царевич Афін, син Тесея, мисливець і жононенависник, улюбленець богині Діани.

Мінос — владика Криту, по смерті — суддя в підземному царстві.

Піритой, царь лапітів, вірний товариш царя афінського Тесея. Сміливий і нестримний, «ненависник богів», цар лапітів намовив Тесея зійти до підземного царства і викрасти з царського палацу дружину самого Плутона, богиню Прозерпіну. Друзям не повезло, і обидва вони були прикуті до скелі. Тесея визволив Геракл, вертаючись з Тартара з триголовим псом Цербером, а Піритой так прикутий і зостався, бо в Тесея не стало сили розірвати на ньому кайдани.

Горацій, Сатири II, 6 (стор. 32)

Коло 35 р. перед Хр., ще на початку літературної слави Горація, Меценат подарував йому невеликий маєток в Сабінських горах, недалеко від Рима. Кількома роками пізніше, восени 31 р. поет написав там найкращу з своїх сатир, присвячену радощам сільського життя.

…І приязнь Геракла здобувши… В Італії Геракла шановано, як бога — викажчика прихованих скарбів.

Щоб худоба моя (аби тільки не розум!) сита була… Ситий, налитий салом розум (pingue ingenium) — означення тупої, обмеженої людини.

Та тільки зійду я на Есквілін… Горацій, вставши з ліжка, біжить спочатку ручитись за свого приятеля на форум, а звідти на Есквілінську гору, де жив Меценат. Це ранішній, обов’язковий для кожного клієнта візит.

Скріби на збори тебе закликають. Горацій один час займав посаду в квесторській канцелярії. Хтось з його товаришів, зустрівшись з ним в Меценатовій господі, нагадує йому про засідання в якійсь спільній справі.

Запрошати до власної реди. Реда — легка коляска.

Що там чувати про даків. Даки в нинішнім Семигороді та Румунії. В 31 році перед Хр. боялись їхнього походу в північну Італію.

…Родичів Піфагора — боби я побачу. Піфагор (математик, філософ, релігійний реформатор) забороняв своїм учням їсти боби. Вигадано було й пояснення, — нібито він твердив, що люди й боби одного походження.

Я й мої гості їмо перед ларом. Вечеря одбувається, згідно з старовинним звичаєм, перед ларами (статуями родових богів) — тобто в великій світлиці, в атрії, а не в спеціально оборудуваній їдальні, триклінії.

Ареллій — невідомий ближче негоціант, що мав, очевидно, немало клопоту через своє багатство.

Ніби той раб підперезаний. Сільське мишеня, хоч і вбоге, але приймає свого гостя з почуттям власної гідності, по-хазяйськи; міське, в багатому домі, поводиться, як проворний і пронирливий раб в підперезаній (в інтересах більшої свободи рухів) туніці. Цікава паралель сільського господаря і міського паразита.

Проперцій, Елегії III, 2 (стор. 38)

Скелі з гірських верховин… Відома леґенда про будування міської стіни в Фівах. Цар фіванський Амфіон збудував її, користаючись виключно своїм музичним хистом. Цей самий мотив знаходимо в Лесі Українки, в її драматичній поемі «Орфеєве чудо» (Ювілейний збірник, присвячений Франкові, в 40-ліття його діяльності).

Навіть на голос твоїх, Поліфеме, пісень. Поліфем — циклоп, Ґалатея — німфа. Закоханий Поліфем — сюжет одної з ідилій самого законодавця ідилії — Теокрита, грецького поета III віку перед Хр.

Сад мій не рівня гаям феакійським… На острові феаків, що привітали Одіссея на путі до рідного краю, був величезний сад. Його опис в 7-й пісні Гомерової «Одіссеї»:

Сад превеликий за двором од самих воріт починався.

Він навкруги парканом обгороджений був; по тім саду

Різна росла деревина, зелена та рясна й пахуча:

Яблуні, груші, гранати, одне од другого смачніші,

Смокви з солодшим од меду плодом і товстії маслини.

Овочі родять на них цілий рік — і зимою, і літом.

Западовець, що там віє раз в раз, їх зрошає по черзі:

Інше то тільки ростить ще, а інше то вже наливає.

                                       (Перекл. П. Ніщинського)

Калліопа — одна з дев’яти муз.

Намогильного дому Мавзола. Надгробок карійського царя Мавзола (мавзолей) уважали одним з семи див всесвітніх.

Овідій, На смерть Тібулла (стор. 40)

Альбій Тібулл (54—19 перед Хр.) — найстарший з римських елегіків (майстрів любовної лірики), твори яких дійшли до нас: наймолодший — Овідій; середнє місце належить Проперцію.

Мати Ахілла й Мемнона. Ахілл — син богині Фетіди; Мемнон — син Аврори (Зорі).

Син Афродіти — Ерот (Амур).

Як брата Енея ховали. Еней — так само син Венери (Афродіти); отже, Еротові він доводиться братом. Іул — син Енея.

Любий юнак, вепром поранений… — Пастух Адоніс, улюбленець Венери.

В нетрях загинув і Лін. Лін — леґендарний співець, друг Орфея, що перейняв поетичний дар од самих богів. Пор. Верґілієву IV еклогу.

Меонід — Гомер.

Пієриди — музи.

В чорнім Аверні… Аверн — багниста місцевість в середній Італії, недалечко од Кум, де жила знаменита Сивіла, в Кампанській рівнині. Авернське озеро уважали входом до підземного царства.

Делія і Немезиса — героїні любовних елегій Тібулла.

Єгипетських систрів. Систр — музичний інструмент єгипетського походження, брязкало.

Марціал, Епіграми VIII, 1 (стор. 42)

Надгробок Мессали. Валерій Мессала — державний діяч і літературний патрон часів Авґуста.

Мармур Ліцина. Ліцин, визволений раб імператора Авґуста, був якийсь час намісником Ґаллії. На протязі свого управління провінцією набув собі неправедні, але великі маєтки. Пізніше всі скарби його було сконфісковано; дещо, проте, йому вдалось урятувати. На ті рештки колишнього багатства він наказав поставити собі розкішний пам’ятник, що нарівні з мавзолеєм Мессали увійшов в оборот щоденної розмови.

Дев’ята з сестер — одна з дев’яти муз.

Марціал, Епіграми IX, 29 (стор. 44)

Нестора шлях життьовий. Нестор — найстаріший з героїв гомерівських поем, що пережив три покоління людські.

Марціал, Епіграми IX, 60 (стор. 45)

…В Тибурі розкішнім зростали. Тибур, Пренеста, Пестум — італійські міста, славетні своїми квітниками.

…З мого Номентану. Номентан — місто в середній Італії, в околиці якого була невелика вілла Марціалова.

1920