До Василя Чапленка{240}

Київ, Леніна, 82/7

4. XII. 1928

Вельмишановний товаришу!

Збирання українських сонетів — праця, як на мій погляд, і вдячна, і потрібна. А надто як Ви маєте на оці, хоч би в далекій перспективі, написати спеціальну про український сонет розвідку, подібну до праць Гроссмана про російських сонетистів або Євг. Боричевського про білоруських. Без спеціальної довідки, на жаль, не можу сказати, хто саме з «Молодої музи» писав сонети; але, навівши справки, дуже радий буду повідомляти Вас про окремі свої спостереження. Оскільки пригадую собі взагалі, молодомузці не були сонетарями; навіть найталановитіший із них, Карманський, був невільником найбанальніших чотирирядкових строф. Хороші сонети (з погляду побудування) можете знайти у Михайла Івановича Рудницького (Lw?w, Cetnerowska 9, Dr. Micha? Rudnicki) — цього епігона «Молодої музи» чи, може, краще: її Веніаміна (нар. 1889). Дещо можна знайти і в созвучного молодомузцям Мелетія Кічури (нині член «Західного Плуга» і живе в Києві). Ранні книжки його недоступні і для киян — нема їх і в автора, — але дещо є виписане у мене із рецензій «Української хати». Кічура — прихильник сонета «вільновідпущеного» і на цій підставі не зберігає строгої послідовності рим чоловіцьких та жіночих, що, здається, я й відзначив у своїй рецензії на його останню книжку в «Ж. й р.» за цей рік.

Із давніх українських авторів-галичан хороші сонети, хоч по-грінченківськи бліді змістом, писав Микола Устиянович (1811—1885).

В додатку посилаю Вам два сонети М. Рудницького, видрукувані в «Новій українській поезії», моїй книжечці 1920 року, і один свій із останніх^{241}.

Щиро бажаю Вам успіху в Вашій роботі — вона може бути дуже цікава і несподівана результатами.

Ваш Мик. Зеров

Отчество моє: Константинович.

Київ, 12. XII. 1928

Вельмишановний товаришу!

Посилаю Вам ще три свої сонети^{242}. Дуже радий знайти аматора цієї непопулярної у нас строфи. Крім посланих Вам зразків сонетної творчості М. Рудницького, у мене єсть іще скілька його сонетів — недрукованих, силабічних теж, але не таких яскравих. Якщо Ваша охота мати їх, — перепишу і пошлю.

Чи звернули Ви увагу, що я в сонеті про Іванів гай даю останній рядок шестистоповий? Це не випадок (я робив те саме в «Князі Ігорі» і в «Олександрії»). Мені здавалося, що при конденсуванні змісту в останньому рядку видовження його так само законне, як і в Спенсеровій строфі. Досі ніхто, оскільки мені відомо, мого відступу від канону не зауважив.

Ваш Мик. Зеров

Вельмишановний Василю Кириловичу,

Вашого листа — дата 29. X. 34 — я одержав тільки вчора, 14 листопада: кілька день пройшло, поки він перейшов з університету до мене на помешкання.

Ви не помилились, заадресувавши його в Київ. Я тим часом ще тут, хоч не знаю і не можу поручитись, що, скажімо, року 35-го не опинюся десь інде, в пошуканці душевного спокою.

Два тижні тому у мене вмер од скарлатини єдиний син, десятилітній хлопчик, обдарований інтелектуально і сердечно. За день перед його смертю заразилася тим самим дружина. Тепер вона в лікарні — довідалась про малого і, самотна, серед чужих людей, тяжко все те переживає. Через місяць ми з нею побачимось, і хто знає: може, доведеться «зміняти обстановку».

Проте до Вас і до Ваших «Пиворізів» це не має жодного стосунку. Тим часом — я в Києві, не можна сказати, щоб «не при собі» (sic!). Листи з Ашхабада доходять — правда, не без ушкоджень (так, напр., вложеного Вами в конверт сонета я не дістав) — але все-таки не в астрономічні реченці. Отже, «Пиворізів» присилайте — я їх прочитаю з приємністю: вісімнадцятим віком я колись займався і донині ще люблю його, хоч знаю не так добре, як би хотів.

Сонети свої Вам посилаю при цьому. Трохи, бо не маю путнього паперу — писати ж на чортзна-чому, де літери не випишеш, щоб вона тобі не розпливлася, — то є, як на мене, мука нестерпна. Сонети я пишу досі: маю їх, ориґінальних, 79, перекладних 26. Щоб мав якісь досягнення в техніці, по совісті не можу сказати — навпаки, мені здається, що синтаксична одноманітність, обмеженість лексики, вимушеність і повторність рим скоро покладуть край моєму сонетофікаторству.

Щодо перекладних речей, — то, безперечно, над перекладним сонетом я ще попрацюю. Маю добрий намір зробити антологію класиків сонета — дати дещо з Vita nova Данте, кілька речей Петрарки, можливо, Тассо. Із французів у мене вже є десять речей Ронсара і дю Белле, вісім сонетів Ередія — треба ще Банвіля, Ж. Делорма (Сент-Бева). Із німців думаю перекласти дещо з «Опанцерованих сонетів» Ріккерта і з «Венеціанського циклу» фон Платтена. Потім підуть англійці — Сідней, Спенсер, Шекспір, Вордсворт, Баррет-Броунінґ, Суїнберн, — росіяни, поляки — всього має бути до 30 авторів і близько 120 речей. Дещо з того вже зроблено (Міцкевич, наприклад) — дещо за «пределами досягаемости», як Камоенс. Де дістати португальський текст і хто поможе у ньому розібратись? А як без Камоенса в антології сонета? «Им скорбну мысль Камоэнс облекал».

Поки що прощавайте. «Пиворізів» жду. На всякий випадок через два-три дні після цього листа шлю одкритку. З двох щось одно повинно ж прийти.

Київ, ул. Леніна, 82/7 Ваш М. Зеров

15 ноября 1934

Вельмишановний Василю Кириловичу,

Одповідаю на Вашого листа коротко і по пунктах — на прозі взагалі не розуміюся і не знаю, як про неї писати: сам за все своє життя не написав ні одної навіть новели.

Отже, 1) Чи до речі Козку іменувати паном? Думаю, що до речі, оскільки самі дяки себе так іменували. Як Лукію — не знаю! Може б, добродійкою, господинею чи як інакше. Чи варт замість Козка писати Кізка? Думаю, не варт. Старшина в 20—40-х рр. свої прізвища полонізувала, духівництво мусило їх наближати до книжної мови, отже, і такі фонетичні з’явища живої мови, як ікання, мабуть, було не властиве їх прізвищам. Приклади Вам знані з правописних словників: Котляревський, а не Котлярівський; Артем?вський, хоча тепер говоримо: Арт?мівська округа.

2) Чи не вульґаризуєте Ви мови? Думаю, що ні. Але я заперечував би проти надто великої печаті етнографічних замилувань, що лежить на ній. Я би намагався бути стислішим, систематично перекреслюючи зайві слова: «як ото бузувір отой» — надто там, де Ви, як автор, говорите від себе. Я проти і таких конструкцій, як «Розбивши вітер чорні хмари ліг біля моря відпочить». Я їх знаходив у Державіна і в Котляревського — очевидно, це жива риса розмовної синтакси XVIII віку і в російській мові, і в українській: в російській мові од цієї синтаксичної «фігури» одмовились, чому держатися її в українській, коли логіка в ній замулюється, а не розпрозорюється?

Менше я давав би і цитат. Чому Козка в «Хроніці свого життя» пише конче словами і фразами Турчиновського? Чи не наводить це на думку, що автор не має достатньої кількості джерел і не свобідно розпоряджається матеріалом?

3) Щодо непристойних натяків — що ж! їх не так і багато у Вас. До того ж, коли Ви не хотіли цілком одходити од Гоголя, то вони цілком на місці.

4) Варіант з щасливим закінченням повісті гірший. Мотря, яка годиться утікати з Кал., неприродна: надто легко соціальні грані в XVIII в. не переступалися, і навряд чи були в старосвітських старшинських родинах такі романтичні історії з викраданням за звичай, як то повелося в кінці XVIII, початку XIX в. в дворянському товаристві. Мотря Кочубей чи не виняток? І Мотря Кочубей все-таки не «товща» старшини козацької, не провінціальна гуща класу.

Далі — чи не здається Вам, що зустрічі Мотрі і приймака надто ідилічні — навіть у саду відстань межи ними повинна бути більша. Чи не надто близьким до міщанського звичаю виглядає у Вас хатня обстановка Борсуків?

5) Переходжу до мотивування.

Ясно, що Ви спочатку мали написати ідилію — і через те, коли реалістичні риси в остаточному варіанті згустили, то не все з старого ідилічного письма було вичищене і зосталося як протиріччя новому фабульному розвиткові. Каленик спочатку цяця, а потім нараз вказується чортзна-чим — чи не треба спочатку характер його причорнити, запідозривши його добре ставлення до Купер’яна-Лукії, показавши панського «прихлебателя» в епізоді з курохватами і т. д. Так само Лукія — чи умотивована внутрішно її зрада спочатку Купер’янові (sic!) і дякові — потім. Може, і її характер треба було б з самого початку не давати в таких світлих тонах. Чи не надто фраґментарно подано інтриґу дяка-супротивника? Полковник-титар міг священикові наказати взяти героя до причту — але чи достатньо для того піклування самої Лукії? Де парафія, яка договорювалася з дяком? Де боротьба в громаді, що привела до розриву з одним дяком і договору з другим? А потім, чи не могли два дяки умоститися в одному причті, і боротьба межи суперниками бути спричинена хоч би тим, що Ваш герой-пиворіз освітою, кунштами, роботою в школі і більшою звичайністю («обхождением») здобув перше місце в приході, відсунувши супротивника, що, скажімо, знав тільки хавтури та хазяйство?

6) Ви часто посилаєтесь на пізніші мемуари героя. Чи не вважали б Ви за потрібне підкреслити, що його покріпачення було тільки епізодом, який завершився потім поворотом до «первобытного состояния» — про це можна було б натякнути десь раз або два в самій повісті. Тоді б драматичне закінчення не вимагало такої перечистки характерів, і тон неспішної, в світлих тонах даної характеристики цілого життєвого порядку був би виправданий (одночасно не замазуючи рис реалістичного, соціального малярства). І Ваша позиція повідача була б позиція побутового коментатора власноручно написаної героєм хроніки свого життя.

7) Взагалі про стиль. Чи не надто багато у Вас від Нечуя і Ореста Левицького? Чи не варт було б модернізувати якось пейзажі, int?rieur’и, характеристики? Давати їх не конче прямо від автора, а посередньо і коротше, конденсуючи вирази.

8) Нарешті про останнє — постать Вашого героя. Ваша трактовка пиворіза, розуміється, екземплярна і навряд чи може бути узагальнена на всю цю професійну групу — але вона не є нереальна. І в цікавості їй не можна одмовити. Це філософ-споглядач, гармонійна людина, якій усе приступно, що нічим у благості своїй не гидує, якийсь Франциск Ассизький з скандальною славою та сумнівною репутацією. Як художній образ він досить повний і зусюди, з усіх боків обмальований.

На тім, даруйте, хочу урвати. Очевидно, біда не ходить одна: маю ускладнення по громадсько-академічній лінії — хто знає, може, здибаємося ще в Ашхабаді, тяжко мені в Києві з нервово-пригнобленою дружиною, з тяжкими споминами і переживаннями. Якось тяжче вийшло з літературними розмовами, аніж я сам сподівався.

Привіт дружині і малому.

14. XII. 1934 Ваш М. З.

Вельмишановний Василю Кириловичу,

Ваш лист знайшов мене у Москві, в гуртожитку «Дома ученых», куди мені його переслала Людмила Василівна Кошова, давня моя і всієї нашої родини приятелька. Її адресою (Київ, вул. Воровського 8^б, Горплан) Ви можете ще скористатися раз або два, коли захочете мене знайти. Бо я стою на роздоріжжі і сам не знаю, де ще отаборюсь.

Радий, що моя рецензія припала Вам до вподоби. Автори бувають здебільшого дуже дражливі, і я тепер боюся їх зачіпати. Хто його знає, може, образиш чим.

Ви нагадуєте мені, що я забув про Ваш гумор. Можливо. Я не люблю українського гумору — він якийсь фізіономічний, мімічний, нелітературний з самої своєї природи. Мені здалося, що він і у Вас своїм поворотом до етнографічної стихії таїть небезпеку перетворитися у щось подібне до народної гумористики… Припускаю, що я суджу помилково: для того треба було б ще раз перечитати повість, щоб мати право виносити під тим поглядом певний вирок.

Найцікавішим у Вашій повісті мені видається герой. Я розказував про Вашого пиворіза Сергію Івановичу Маслову — і він старанно, звичаєм своїм наніс Вас на картку, щоб не загубилась пам’ять ще про одну трактовку дяківської фігури.

Про мої сонети Ви судите надто ласкаво. На мій погляд, ні про яке мистецтво слова говорить не доводиться. Все те сухарі, «сухарна продукція»; вірш ніде не пливе, а скрізь і завжди підганяється, приладжується. Поезія для хатнього вжитку. Втім, коли хочете дещо одержати — я до Ваших послуг. Тільки напишіть, щ? Ви маєте уже з моєї продукції, крім «Камени» з 16 її сонетами, щоб я не прислав Вам чогось зайвого. Знаєте Ви «Верґілія» («Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий»), «Близнят», «Водника»? Скільки сонетів Вам відомо з циклу «Завжди перечитувані» etc?

А тепер, коли охота, читайте.

[Початок 1935 р.]^{243}

Дорогой Василий Кириллович,

Ваши ноябрьско-декабрьские письма получены мною в такую пору, когда я был на отлете из Киева и никаких перспектив перед собою не видел. Это, вероятно, отразилось и на моих письмах Вам. Мне было бы, однако, очень неприятно, если бы их краткость и сухость Вы сочли за доказательство моего нежелания поддерживать с Вами переписку. Сонет, его теория и практика, как и вопросы историко-литературные (кроме современной украинской литературы, которой я не занимаюсь — неинтересно!) сохраняют для меня прежнее очарование, и писать Вам на эти темы я буду очень рад.

Из штемпеля и нижеписанного адреса Вы заключаете, что я в Москве и, видимо, решил остаться здесь подольше. Это так и есть. Я даже заручился кое-какой литературной работой — перевожу (по-русски) «De arte po?tica» Горация для сборника «Эстетика древних», который выходит под редакцией, возможно, известного Вам В. Ф. Асмуса.

Виделся я здесь в Москве и с Александром Ивановичем Белецким. Он, как всегда, мил, саркастичен и деятелен. Подписал договор на сборник об европейских сатириках, взял 2000 аванса и укатил в Харьков.

Сонеты свои я Вам готов присылать, только не все сразу. Этого я выдержать не могу.

Итак, вот Вам мой адрес — не удивляйтесь языку письма (так говорят кругом, а я пишу не дома) и пишите.

Ваш Мик. Зеров

Москва, 9, ул. Станкевича 17, кв. 9, Борису Ивановичу Роскошному, для Н. К., или же: Пушкино Яросл. ж.д., Гоголевская ул., д. 1, Федору Андреевичу Гривину, для Ник. Конст.

Москва, 26 февраля 1935

Дорогий Василю Кириловичу,

Спасибі за листа, він прийшов дуже до речі, саме коли я збирався писати Вам вдруге.

Рада бути стоїком, на жаль, не для мене: не з того людського матеріалу зліплений.

Київські літературні і літературознавчі справи в цілому мало мене хвилюють. Обтято, обрізано — і нехай там хоч світ валиться. Зрештою, вони тратять більше, ніж я. Розуміється, прикро трохи, коли подумаєш, що в Москві я рядовий літературознавець, а в Києві найсильніший, тобто найбагатший органічним знанням процесу і хистом до синтезу фахівець української літератури і з погляду саме марксистського літературознавства корисніший од Коряка з Колесником — але мало од чого не буває людині прикро. Тут аби не втратити творчого хисту — а писати на українські теми можна і в Москві.

А ти, Марку, грай! — девіз непоганий. Особливо, коли Маркові нічого іншого не зостається і коли це є єдине, що він може робити.

Ваші практичні поради — перекладати «De arte po?tica» і по-українськи — приходили в голову і мені. Буде час — зроблю неодмінно, тим більше, що моя «Антологія римської поезії» може розростатися ad infinitum: ніхто її тепер не друкуватиме, отже, рамок ніяких передо мною нема.

D’inachev? у мене взагалі не менше, як у Кузьми Пруткова: «Енеїда» Верґілієва, не доведена до половини (4 ? пісень з 12-ти), «Балладина» Словацького, покинута на 2-му акті, «Борис Годунов», зроблений начорно і ще остаточно не перебілений. Взагалі ж маю програму-maximum і, аби тільки хто взявся мене годувати, працював би над нею, не одриваючись од стола. Там і хрестоматія класиків сонета, уже розпочата, і «Зимова казка» Шекспіра, і «Іфігенія» Ґете. Не кажу уже про історично-літературні задуми, яких стане не на один десяток друкованих аркушів.

Але кому це тепер потрібне? Крім мене самого та ще двох-трьох десятків приятелів, розкиданих острівцями «по лицу земли русской»?

Про статтю в «Літературній газеті» на Якубського — знаю (6—10. III був у Києві, бачився з Якубським і говорив про автора статті). Це — один із найбездарніших аспірантів Київського університету, давній сільський учитель Парфеса. Торік він лизався до мене, співчував і говорив різні щирі слова — на Якубського він сердитий, як на декана, що засвідчив його нездатність — inde ira! Якубський, проте, устояв, а Парфеси в аспірантурі тим часом не поновили, — дарма палив світло і вимучував з себе статтю. Словом, звичайне характерне явище хохлацького «коварства» і «малороссийской шатости».

Але годі про Київ. Тим часом я туди з доброї волі повертатися не хочу і не мислю. Попробую осідати тут. За обіцянку літніх одвідин дуже вдячний. Побачимось — поговоримо —

о бурных днях Кавказа,

о Шиллере, о славе, о любви.

Тим часом пишіть. Адресу Ви маєте, листи доходять сюди акуратніше, як доходили в Київ. Будемо держатися одно одного.

18. III. 1935 Ваш М. З.

Дорогий друже,

Разом з цим листом посилаю Вам свій сонетарій, майже у повному його вигляді, № № 1—100. Нема тільки шести речей (двоє про Київ — «З лівого берега» і «Традиція», «Incognito» із циклу «Cor anxium», «Чернишевського» із циклу «Культуртреґери», «Pro domo» («Яка ж гірка, о Господи, ця чаша») із «Ars po?tica» і «Присвята» — із «Tarde venientia»).

Неестетичний вигляд прошу мені ласкаво подарувати: препоганий папір і чорнило з дефектами (роз’їдає дуже скоро перо, і тоді перо починає на кожному слові зачіпатися за папір). Отже, коли Ви не надто великий охотник збирати літературні документи і якщо в Ашхабаді є добрі машиністки, Ви можете заспокоїти моє сумління, оддавши мій сонетарій переписати, а тоді знищивши рукопис.

Коментарі я дав під деякими поезіями, а тепер шкодую — їх треба або не давати зовсім, або дати трохи більше, щоб увести Вас у своє сухарне виробництво. Отже, прийміть до уваги ще кілька відомостей про приводи до написання окремих речей.

Крим. «Чатирдаг 1—2». Враження од першого погляду на масив із станційного ресторану «Таушан-базар» по дорозі з Сімферополя до Алушти. 3. «Партеніт» — епіграф із Бориса Коваленка. «Біля джерел Качі» — альбомна дурничка, написана одній товаришці подорожі в Козьмодем’янівський монастир.

Мотиви Одіссеї. 1. «Лотофаги» і 2. «Лестригони». Поезії, які я в свій час мало кому й читав. Наші критики можуть доглянути в першій апологію примусової українізації, а в другій під лестригонами побачити себе самих. 3. «Kapnos t?s gai?s» — заадресований до приятеля авторового, що покидає Київ і всю київську околицю, дорогу різними спогадами («старосвітський дах» і т. д.). 4—5. «Телемах у Спарті». IV пісня «Одіссеї» причарувала мене здавна, ще в гімназії. Образ Єлени в ній справді знаменитий, нічого схожого з «Іліадою»: дозріла краса, гієратична повага, матірня добрість — і втаємничення в єгипетську науку…

Книжки і автори. «Леґенда однієї садиби». Поправте ласкаво «Історія» на «Леґенда». Повість існує і в українському перекладі, явно не з ориґіналу — в ЛНВ, під назвою «Інґрид».

Poor Yorick. «Kosmos». Образ світу — лотоса над темною тонею ріки — взятий з J. Lahora (Казаліса), французького парнасця (див. Гіляров, «Предсмертные мысли XIX в.»).

Cor anxium. 1. «Сон Святослава» дійсно приснився мені. Остання терцетка — зарисовка пейзажу, — те, що видко з мого вікна. Я прокинувся і підійшов до балкона, щоб прогнати владу сну. Взагалі весь цикл про «щемлячі» настрої — неврастенічний.

Дніпро. Приглянувшись до дат, Ви розрізните два поклади, що виникли після подорожей 1930 і 1934 году. Замикаються вони сонетом 5-м («Відповідь»). Образ Івана в цьому сонеті взятий з Довженкового фільму (знаменитого фільму, на мій погляд). Сонет 4, з яким він перекликається, є переказаний своїми словами докір Коряка, що наші поети, пишучи про Дніпрельстан, починають з минулого.

Tarde venientia. 1. «В травні». Сонетом цим автор ушанував улюблений свій кленок, що справді як кров буває на світлі ліхтарному, коли листя молоде. Назва «чорноклен» умовна. Це не чорноклен — він зветься якось інакше, іменем ботаніка з німецьким прізвищем. 2. «Щасливий, хто не знає», 3. «Визволення» і 4. «Чорніє лід біля трамвайних колій» — написані зумисне зниженою лексикою, щоб дати враження безпосередньої, невимушеної розмови з друзями.

Будівництво. «Брама Заборовського» (1—2) навіяна «Будівлями» Бажана.

Культуртреґери. 3. «Куліш». Відомість, що Куліш, умираючи, рвався писати і робив відповідні рухи, — взято з біографії Шенрокової («К. ст.», 1901). 4. «Горленко» спрямований проти статті Дорошкевича, в основі справедливої, але сумарної, грубої, позбавленої справжнього історизму (сенс літературного з’явища різний на різних етапах).

Зодіак. Не треба думати, що цей цикл матиме коли-небудь 12 поезій: назва умовна, аби тільки об’єднати якось ліричні переживання, навіяні зоряним небом (автор його картиною захоплюється майже так, як Вороний або Кант). 3. «Близнята». Фоном поезії є пейзаж, садиба С. Ф. Фещенка в Баришівці. Точкою зору взято одно місце, з якого я брав меридіан, щоб точно визначити час по зорях. О. Ф. Б., який знає садибу, — коли я прочитав йому сонет, — сказав зразу: «Так це ж Ваш сад у Баришівці, взятий з астрономічного пункту». 4. «Водолій» — враження ночі 11/12. VIII. 1900 р., коли мати везла мене з Охтирки в Зіньків, щоб я перебув дома кілька день перед заняттями в гімназії, куди я поступив допіру —

— и я, как первый житель рая,

лицом к лицу увидел ночь.

Поети Плеяди. Жоакен дю Белле (1525—1560), приятель Ронсара і теоретик його школи, автор «Оборони і висвітлення французької мови». Із його книги «Regrets» я взяв одну лише поезію — патріотичну, що мотивом «дыма отечества» перекликається з Гомером — і де цей мотив ще не пішов по стежці княжнінсько-грибоєдовської інтерпретації. «Antiquit?s de Rome» — досить велика книга, поезії звідти взято без додержання принципу логічної послідовності, отже, їх можна читати і в іншому порядку: II, III, І, IV.

Diversorum po?tarum hisus. «Ave vita» Зенона Пшесмицького (p. 1861) вибраний з міркувань, аби не пропустити ні одного сонетиста польського. Взагалі ж найкращий з них Міцкевич, є прегарні речі у Асника, Тетмаєра. Ридель зовнішній, а Стафф, хоч і пише сонети, але специфіки змісту в ньому не шукає.

Пейзажі. 2. «В Донбасі». Ст. Ниркове, село Миколаївка, 20 верст од Лисичанська. 4. «Дороги степові» — Побиванка і Шведська могила під Полтавою. В «кучах» возять здебільшого по Зіньківському шляху опішнянські горщики.

Образи і віки. Всупереч загальній думці, я вважаю, що більшість цих поезій наскрізь сучасна. Це спроби знайти світоглядні позиції в революцію — для прийняття її. Теми: 1) Сенс життя («Гільгамеш»), не шукаймо його в релігійній догмі, в старих казках; 2) «Хірон». Тема його: перемога культури над стихією, 3) Тема цінності почуття («Тезей»), 4) Тема здорової молодості («Саломея», «Навзікая»), 5) Тема цінності технічних здобутків («Олександрія»).

Ars po?tica. 2. «Данте». Поезія, якої я не розумію: подібно до «Сну Святослава» («Cor anxium»), ця річ мені приснилась. 4. «Читаючи поета» — катрени, перекладені з Фофанова, терцети містять полеміку з його романтичними обносками.

Програма дальшого сонетописання передбачає — а) доведення числа перекладних сонетів до 100 (єсть їх приблизно 25) і б) перегляд і остаточне вишліфування ориґінальних — з погляду фонетики і синтакси. Синтакса особливо страшна: структура сонета може повести до найнуднішої одноманітності, коли за тим спеціально не стежити.

Перша частина буде надрукована, принаймні готуватиметься до друку. Друга частина надбання сонетного, як надто інтимна, існуватиме тільки для кількох авторових приятелів і ніколи не вийде з тісного кругу споживачів. Я каюсь тепер, що включив кілька ориґінальних поезій в «Камену» і тим дав привід несумлінним людям ? la Колесник тлумачити їх криво і навскіс. Наші мудреці не розуміють, що коли мати трохи більше дотепу, як вони мають, то кожен твір можна витлумачити як підозрілу алегорію — чи то алегорію доброякісну.

Щ?, наприклад, зробили з «Лісовою піснею» Василенко і Коряк — жутко! Взявши їх за зразок і трохи підшаржувавши — при добрій дозі смальцю в голові, — можна довести цей засіб інтерпретації до цілковитого абсурду.

Однак пора кінчати. Тепер Ви матимете повний образ мого сонетарства. Правда, він трохи ослабить ту високу характеристику, яку Ви зложили в своїй книжечці про сонет — але дасть матеріал для справедливішого судження, підкресливши моменти інтимні, особисті. З тим прощайте. Привіт Вашій родині. Пишіть.

30. III. 1935, Ваш М.

Москва

Дорогий Василю Кириловичу,

Посилаю Вам початок «De arte po?tica». Щоб Ви бачили, як тут працюється, і могли висловитись про перспективи перекладу тієї ж речі на іншу мову.

Мені здається, що невимушений тон розмови являє небезпеку — як би не навульґарити трохи, не збитися на грубу гутірку. Втім, думаю попробувати.

Позавчора послав Вам Sonnetarium, а третій день тому — коментаря до нього.

Будьте здорові і напишіть, чи одержали?

2 апреля 1935 Ваш М. З.

Дорогий Василю Кириловичу,

Листа Вашого одержав, повернувшися з Москви, і дуже Вам за нього вдячний. Бо добрі і бадьорі настрої тримаються у мене недовгий час — приходять години зневіри і депресії, і тоді такі листи, як Ваш, бувають дуже помічні.

Збірник сонетів Вам уже посланий, і, можливо, в цю хвилину Ви вже тримаєте його в руках. Що сонетів там поганеньких аж занадто багато, то мене обходить якнайменше — мені прикро головне те, що він (збірник) погано переписаний. Але дарма: буде папір і змога, віддасте його перебити на машинці… А ні — обійдеться і так. Важно, що перед Вами майже вся моя сонетна продукція, і Ви можете винести про неї присуд на матеріалі повнішому, як у свій час, коли писалася книжечка про сонет.

Що Вам робити з Мотрею, я, хоч убийте, не знаю. Про мене хоч і уводьте її в півчу — нехай буде прообразом пізніших дівчат, що співали у церковних хорах. А надто, коли це потрібно для фабули: фабула в даному разі ніби ultima ratio… Втім, не забудьте — я Вам про це пишу не вперше, — що я повістями ніколи не грішив, і мої ради повинно брати з великою пересторогою.

«Марини» Рильського я не люблю. Мені здається, що не можна писати епічних творів: 1) не попрацювавши над епохою і 2) не знайшовши якихось нових принципів епічного оформлення. Про форму пишу тут як про елемент змісту. Справді, як можна тепер, пишучи про кріпаччину, напирати переважно на прелюбодійний гріх і повторяти блаженної пам’яті Шевченкові поеми. В свій час вони були ефектовні, — але тепер хочеться чогось реалістичного і глибшого, од чого б пахло економікою і соціологією, на зразок «Пошехонської старини»…

Не до вподоби мені і назва. Перший варіант був щасливіший — «Марко і Марина» (анафора на м і імена звучать узагальненіше, «символічніше»).

Проте окремих інтересних епізодів у поемі не одкидаю. Єсть прехороші абзаци, не кажучи про окремі рядки і рими.

Про Коряка не пам’ятаю, в якому я писав розрізі. Забув. Взагалі, чого я пригадав його? Не може бути, щоб якось нарочито, а не принагідно… Чи в фаворі він, Ви питаєте? Не знаю. Але що, не вважаючи на те, що це неук і халтурщик, його тримають у видавництві як редактора класиків — це я знаю. А як він видає класиків, досить однієї «Енеїди» Котляревського з його передмовою. Це якийся гопак невігластва. Там він пробує чимось і проти мене поорудувати — між іншим, не подобається йому, що я назвав Дашкевича академіком. «Зеров не пише про те, що це був академік духовної академії» і т. п. Ідіотина наколотив колоту, а того не знає: а) що професори духовної академії академіками не звалися, б) що Дашкевич був обраний членом Всеросійської академії за рік до смерті, отже, на титул має право, в) що ніколи Дашкевич у духовній академії не викладав, г) що, правда, є один персонаж (в повісті Нечуя-Левицького), що викладає в духовній академії і має подібне прізвище, але повної тотожності у прізвищі немає — Дашкович не те, що Дашкевич. Крім того, Нечуїв Дашкович списаний (невдало) з Памфила Юркевича (1827—1874) і за нього ні Дашкевич, ні я відповідати не можемо.

І це не тільки з Дашкевичем. Все, що він не напише, однаково геніальне.

З якого приводу Ви згадали про мій переклад «Енеїди»? Він стоїть на місці, бідолаха: І, VI, VII і VIII пісні перекладені цілком, а IX дійшла до половини епізода про Ніза з Евріалом, та так і замерзла.

Велика антологія, де даний Лукрецій, Катулл, Верґілій і pseudo-vergiliana, Горацій, Тібулл (і preudotibulliana), Проперцій, Овідій, Персій, Лукан (уривки з «Фарсалії»), Стацій (чудовий вірш про безсоння із його «Silvae»), Марціал, Ювенал (III і IV сатири), поети антології, Клавдіан, Авзоній, Рутилій Намаціан — всього до 100 поезій — так само лежить без найменших перспектив на майбутнє видання.

А робити все те «мишам на снідання» нема охоти… Язик розвивається. Коли захтять мої переклади видавати, можливо, вони уже будуть старі і кумедні, як для нас переклади Кулішеві або Старицького.

Російський переклад «De arte po?tica» іде незле. На сьогодні маю уже опрацьованих 250 рядків. Здається, буде не гірше, як у Дмитрієва.

На доказ посилаю Вам 135 рядків, які хоч і тяжко, а можна розібрати — в рукопису, який я хотів зробити остаточним, а потім став знову переробляти.

Бувайте здорові і пишіть.

[Середина квітня 1935 р.] Ваш М. З.

Дорогий Василю Кириловичу,

Уявляю, як Ви дивуєтесь в Ашхабаді, одержуючи од мене листа за листом. Не дивуйтесь, а зрозумійте. Листи для мене перепочинок. Беруся я за них, коли цілоденна втома не дає робити нічого іншого, і пишу їх з великою радістю, бо розмова з далекими друзями відриває од прикрих думок про свій життєвий крах.

Думаю, що скоро одержу од Вас листа про Sonnetarium. Радий був би зауваженням про продукти свого сухарного ремества. Я не дуже великий прихильник власного хисту поетичного і уважаю, що коли і мав десь на початку 20-х рр. якусь його тінь, то тепер уже рішуче нічого з того не зосталось. Моє враження, що мої речі останніх літ слабші від сонетів «Камени», хоча технічно, можливо, ніякого занепаду (крім «повторності» синтаксичних заходів) тим часом іще не видно. Мої читачі (подібні до Вашого збірники дістали 2 особи, а менші, поезій на 35—50, четверо) запевняють мене, що моє враження дійсності не відповідає, але мені здається, що вони просто або компліментарять, або не хотять сказати правду.

Втім — дарма. Це не має ваги. Все одно: слави добувати сонетами не збираюсь, а свій обов’язок бути сторінками з інтимного щоденника, рефлексами читання і думок щоденних вони виконують, отже, для домашнього вжитку годяться. Можливо, писатиму колись мемуари: от і готова канва: хронологічні дати і записи головніших вражень.

А тепер ще кілька слів про їх графічний вигляд. Уявіть, я ще й досі побиваюся, що послав їх Вам на такому папері. Але тоді по цілій Москві не можна було дістати нічого подібного — ну хоча би до цього паперу, на якому пишу до Вас зараз.

В додатку посилаю Вам ще два вірші — один давніший, з грудня місяця, писаний під враженням споминів Пантелєєва (Л. Ф.) — проект казки Салтикова, в основу якої, очевидно, лягла доля Чернишевського, казки, що так і не була скомпонована; другий новітній, всього кілька день переписаний із нотатки. Беріть їх до своєї колекції.

Будете писати, розкажіть принагідно, як Вам у Ашхабаді працюється; що таке той Сад Кеші, що я раз у раз позначаю на конверті, справді сад чи, може, якийся саманний базар, який люд у Туркменії і клімат… останнє, очевидно, в суб’єктивному аспекті.

Вашій родині привіт од далекого приятеля.

[Середина квітня 1935 р.] Ваш М. Зеров

Дорогий Василю Кириловичу,

Вашого листа з повідомленням про сонети нарешті одержав: я боявся, що мій збірник прийде з великим запізненням або не прийде зовсім. Тепер я готовий сказати: «Нині відпущаєши».

Компліменти залишаю на Вашій совісті. Що Вам так подобається у тих сухарях, правду кажучи, не розумію. Коректність і стислість вислову, на жаль, є не що інше, як брак ліричної енергії, невміння дати належний розвиток і належні варіації ліричній чи ліро-епічній темі.

Ваші міркування, що таке сонет, строфа чи жанр, — для мене розв’язуються так: і строфа, і жанр (вірніше, жанри). Хто Вам забороняє написати поему сонетами? Здається, хтось із чехів так і зробив^{244} — Челаковський чи Колар (не знаю я їх, ніколи жодного в очі не бачив, тому і плутаю). Тим часом сонет Ередія, безперечно, жанр — ліро-епічна мініатюра окремої схеми, особливого рисунка.

Можна взяти зворотний приклад. Візьміть строфу «Євгенія Онєгіна» — надайте їй значення відокремленого вірша, поряд з чотиристоповим ямбом допустіть п’ятистоповий хорей і п’ятистоповий ямб (навіть шестистоповий) — і матимете жанр «сонетоїда». Колись межи 1920—1923 я зробив кілька таких спроб — і в шуканні канонічних форм, може, іще наважусь такі сонетоїди писати.

З списку речей, на Вашу думку, кращих, бачу, що ми з Вами розходимось в оцінці. Для мене такі речі, як «Лотофаги», «Лестригони», «Kosmos», «Сон Святослава», «Водник», «Близнята», «Чорніє лід біля трамвайних колій» — кращі од портретів і од античних тем.

Сонети полемічні дані ради композиції збірника. До того ж вони мають значення спроби: якою мірою можна розпрозаїчувати сонетну форму.

Із циклу «Дніпро» мені найбільше подобаються: «Двері у стіні». Решта — так собі!

Посилаю разом з цим іще шість поезій — в дистихах. Один із московських приятелів одкидає їх цілком, як речі наскрізь умовні, — а я — нічого, батьківської уваги їх не позбавляю.

Таким чином, зостається Вас познайомити ще з олександрійськими строфами в 12 рядків. Частина їх увійшла до «Камени», частина не опублікована.

До «Літературного критика» зайду і спитаю.

З тим бувайте здорові і пишіть.

25. IV. 1935 Ваш М. Зеров