Гр. Чупринка{74}
(З приводу нового видання творів)
Перші спроби Чупринки в області української поезії зустрінуто було у нас щирим признанням, — але треба бути справедливим: спричинився до того не стільки хист автора, скільки відсталість української поетичної творчості і примітивність літературного смаку нашої широкої публіки… В 1900—1910 рр. в нашій поезії ще неподільно панували патріотичні настрої і трафарети Старицького, Грабовського та Грінченка. Впливу їх підпадали і природжені, так мовити б, майстри чистої лірики, як Кримський (цикл: «Сам своє щастя розбив»), і признані протестанти, що прагнули свіжішого повітря, нових тем і форм, — наприкл., М. Вороний, що не одну нагінку дістав за своє шукання нібито «нової краси» і котрий, проте, раз у раз збивається на патріотичну ноту: «Мій друже, я Красу люблю, як рідну Україну». Навіть молодше покоління, що виступило в літературі уже в дев’ятисотих роках, і те, в особі Олеся, складало рядки, де поет заявляв:
Покину співи про красу,
Забуду власні жалі
І з гір високих понесу
Народові скрижалі.
Так говорили поети, те саме повторювали читачі і критика. Франко визнавався, головним чином, як автор «Панських жартів», Леся Українка як авторка «Роберта Брюса, короля Шотландського», і поруч з тим в «Кассандрі» добачувано тільки химерну гонитву за ефектовним сюжетом, а в «Зів’ялому листі» — ознаки декадентства.
І тільки коло 1910 р. зайшли деякі зміни в настроях: став народжуватись новий читач і новий критик, організувався протест проти попередніх літературних традицій, і вислів цього протесту прийняла на себе запальна, хоч не завше влучна «Українська хата». В гуртку «Української хати» з’явився і Чупринка. В зв’язку з настроями «хатян» стоять і його гострі motto, звернені проти літературних противників: «З громадського багна багно літературне зробили ви», і завзяті тиради «я не співець свого народу, — він сам співець своїх страждань», і культ краси, і шукання словесних ефектів, в яких добачувано оту жадану красу слова, і навіть яскраві назви книжок, що одна по одній летіли в публіку: «Огнецвіти» і «Метеори», «Контрасти» і «Урагани»…
Репутація Чупринки установилася спочатку — як віртуоза форми. Його тріскучі рими, рвачкий і бистрий ритм проложили йому стежку і на сторінки поважнішого «Літературно-наукового вісника», і тут не одна тільки молодь, а й старший читач, зачарований з непривички його веселим ритмом, прийшов помалу до висновку, що має перед собою не кого іншого, як «українського Бальмонта».
Розуміється, Чупринка не був Бальмонтом — «изысканностью… медлительной речи», піонером нових течій в українській поезії, — таким він міг тільки здаватися українському читачеві, для якого архітворами поезії були досі «Поклик до братів-слов’ян» Старицького або вірші П. Я., переспівані Грабовським. Але тут знову треба бути справедливим. Хоч і не бозна-які нові були улюблені образи поетові, хоч і не завше вдатно було їх висловлено, проте в українській поезії деякі ідеї і мотиви вперше прозвучали в такій популярній, такій загальнодоступній формі.
Перша з цих ідей — піднесення ролі поета. Чупринка майже ніде не говорить про поета як про слугу народові. Співець «Давньої казки» Л. Українки, що розважає горе народне, будить в серцях одвагу перед битвою, стає опорою масам в часі повстання, або другий співець, чия пісня під час облоги чарує ворогів «і будить на мурах обачну сторожу, заснуть не дає до зорі» — обидва далекі од уяви Чупринки. Його поет — владар, «пророк і новатор», «світлий геній», «блискучий метеор», «дивний чаруючий маг», «могутній король», перед яким ниць лягає «сліпцями витворена влада». «Втішний сам собою», носячи в собі «мир майбутній і колишній», він прокладає сліди «в царство казки, в царство вроди». Пал його «всевладного хотіння» витворює нове життя. Його праці «не затримають ні гори, ні терни, ні бур’яни», а його пісні немає впину, «як буйному вітру, як льоту орла». «Щирий син природи», «свавільний», «нестримний», він «подає гімни» просто «до блакитного простору». Знає стежки в «зоряну далечінь», переходить «Рубікони», не творить кумирів, «в бурі має матір», батька в квітчастому степу, і, син простору та бурі, «огнем неспокійним уяву дратує, як вихор шалений, над морем летить». Він — «підручник (?) бурі, глашатай тривоги»; взірець для нього пророк Самуїл, якого тіні навіть «боявся гордий цар Саул», його символ — смереки, що стоять «край поснулого саду» і мріють «в боротьбі з непрозорою ніччю дотягтися до сяєва зір».
І бузок, і пахущі троянди
Похилили верхів’я на діл, —
Але горді смереки-гіганти
Простяглися гіллям в небосхил.
Поруч з культом творця-поета, артиста — зустрічаємо у Чупринки страшенне презирство до «юрби». Творчі одиниці зусюди оточені темною масою, тупою, глухою, в якій жодного відгомону не пробуджують ані поетів «жаль глибокий», ані його «високий ідеал».
На пекучім тротуарі,
В нерозлучній вічній парі,
Похилилось,
Зажурилось
двоє співців з старчачими лірами в руках. От правдивий образ поета в юрбі — занедбані людьми лірники, що вже не хотять звертатись до камінної байдужості людей, бо ясно відчули,
Що не має натовп тями
До натхненних лір співучих,
До нудьги сердець горючих…
Та ж сама ідея захована в поезії «Артист». Артист на естраді натхненням захоплює «постаті мляві», хвилює серця, щоби потім в «хвилину остуди», коли «позгасають огні» і «натовп посуне в нудну темноту», лишитися самотнім, з нерозв’язаним питанням в душі:
Нащо вимагати огню від юрби?
Бути самотнім в натовпі — неминуча доля поета. Його аудиторія — темна юрба,
Цей байдужий натовп туш,
Натовп постатів без душ.
Культ особи і презирство до юрби — тема не нова навіть в українській літературі, як не бідна вона на індивідуалістичні настрої. Досить виразно звучить вона у Куліша, а у Лесі Українки маємо навіть прегарну драматичну поему «У пущі», де ту саму ідею втілено в образи упертої боротьби межи скульптором Річардом Айроном і пуританською громадою, що переселилась в праліси Америки. Навіть Богд. Лепкий, поет «гораздо тихий», співець синіх очей, що блукають, як те «сонце по долині», не раз ставав у войовничу позу і з «усього серця погорджував суспільністю».
Нехай і так! Се ваша річ, краяни,
А моя річ невпинно далі йти.
Розуміється, індивідуалізм Куліша, що мав глибоку психологічну основу в його надзвичайному самолюбстві і зріс на ґрунті його трудного становища серед українського громадянства, індивідуалізм Л. Українки, в якому теж можна віднайти сліди глибоких роздумувань над своєю творчістю, що ніколи не була популярною, навіть презирство і зневажливі слова Лепкого — це все-таки досить тонкий продукт. Настрої і ідеї Чупринки далеко простіші, примітивніші, це щось пристосоване для розуміння слухачів підготовчих курсів і передплатників блаженної пам’яті «Вестника знания». Та і взагалі, нащо, мовляв, притягати англійських пуритан та праліси Америки, коли подібний настрій можна висказати від першої особи і при тім в такій ефектовній і приступній формі:
В темну далеч міжпланетну
Я, мов демон, полечу
І відтіль юрбу бешкетну
Блиском ночі освічу.
З почуття глибокого антагонізму межи творцем і масою у Чупринки розвиваються дві низки настроїв: перша з них — настрої протесту і визову. Раніше поет тільки одмежовувався од «бешкетного» натовпу:
Я до мрійної святині
Ні в юрбі, ні в самотині
В час екстази не схилюсь:
В мене є святині власні,
Незрадливі, довгочасні, —
Їм самотно я молюсь, —
але тепер він уже не хоче «безкарно» дарувати юрбі своїх страждань. Поет лаштується до походу. Не знаходячи ніде ні нового ґрунту, що прийняв би його ідеї, ні «животворної роси», що допомогла б їх зростити, він запалюється гнівом проти людей:
Я кину їм отруйні зерна,
Я всім оддячу злом за зло,
Щоб їх самих життя мізерне
Довічне полум’я пекло.
Поет стає бунтівником, прославляє урагани, буревії, буреломи, обіцяє з громом пронестися над сонним краєм, «завихрувати», «над миром диким виром прошуміти», зворухнути «всі устої, всі підпори».
Бризки золота розкину
З гнівом, кров’ю і плачем,
Бахну, трахну й сам загину,
Мов під молотом-мечем (?).
Кидаючи людям в душу «отруйні зерна», починає поет прославляти смерть, «самозгубу», всяке бунтарство з «найвищим його лозунгом»: «бунт для бунту» і гріх. В одній поезії він заявляє: «гріх землі моя стихія», в другій — «я натхненно возвеличу тую душу чоловічу, що прилюдно впала в гріх»; в третій дає цілу низку «отруйних» образів:
Хвилі струнної музики.
П’яний чад. Пахучий дим.
Хтось незнаний, хтось великий
Б’є по струнам золотим…
Регіт смерті. Білі зуби.
Лине в душу синій дим.
Чорний вихор самозгуби
Віє шалом степовим.
З болем, з кров’ю рвуться крики!
Взяв смертельну ноту сміх.
Хтось незнаний, хтось великий
Проявив могутній гріх.
Захоплений новими настроями, поет не пізнає своєї Музи. Богиня радісних пісень, якої образ він ловив спершу «в вечірніх зірницях» і «краплях чистої роси», об’являється йому тепер сумною постаттю «худою, блідою, простоволосою, як та примара, безголосою». «Найсвятішу утіху», поет водить її тепер по «гріховних вертепах» та по «диких орґіях», садовить її попліч себе «для глуму й ганебного сміху» і слухає, як його Муза «тяжко ридає» і «страшно нервово сміється».
Не можна сказати, щоб поетична вартість всіх цих образів завше була високою: переважає риторика, мелодраматичні ефекти, істеричні вигуки. Далеко цінніша друга низка настроїв, цілком протилежна першій — настрої вічної любові, всепрощення і жертви. Одрікаючись од «аравійського урагану» і «смертного» подиху чуми», поет складає хвалу всім силам будівничим,
що нам життя і міць дають,
любить свої страждання і «страждання тих людей, що тримають до сконання прапор страдницьких ідей». Його власне горіння, «пожежа», в якій «попелищем» стає душа поетова, страждання і смерть увижаються йому законом життя. «Геній могутній» завше повинен стати «жертвою людей», бо тільки
З силою віри,
З кров’ю офіри
Сяє полум’я ідей.
Доля Христа, таким чином, є долею кожного обранця. А творчість поета — вінком, сплетеним з квіток, яких первоцвіт зацвів в Гефсиманськім саду. В «життя божественній поемі» поет є страдник, що кров’ю своєю повинен завінчати свій життьовий подвиг, його путь од Кани до Ґолґофи, його життя — облога, біда, «нерівний жорстокий бій безподібний», а найбільша його чеснота — всепрощення:
Що робити? Світ жорстокий,
Тільки все йому пробач.
Наслідуй природі, де після бурі і зливи усміхається сонце і «сипле золото наниз». Таким оптимістичним настроєм перейняті Чупринчина «Епітафія» (II, 55) і «Останній звук ліри», взагалі одна з кращих його поезій.
Останній звук моєї ліри
Не буде криком безпорадним,
Не буде стогоном зневіри,
А гімном радісно-принадним
Того співця, що лине в ирій
Перед морозом повновладним.
От, власне, і всі мотиви, які являються найбільш характеристичними для Чупринки і які здобули йому славу. В свій час його демонстративне відчуження від громадських лозунгів, препишні фрази про величність поета і мізерію юрби, його «бунт для бунту» могли здаватися декому сміливими, і навіть новими, але тепер, коли на наших очах «мертвопетлює» Семенко, а Я. Савченко акліматизує ґномів і іншу нечисту силу, Чупринка втратив давніший інтерес. Ми перейшли (наскільки органічно — це друге питання) на другу ступінь нашого літературного розвитку: наша поезія не тільки протестує проти традиції, але силкується засвоїти собі нові напрямки, не уникаючи навіть футуризму. Як поет, Чупринка втеряв уже свою, так мовити б, актуальність. Недурно ж так ганьбить його Семенко, а з ним і всі наші пародисти.
Розуміється, він міг би своє значення до певної міри зберегти, коли б уважніше ставився до тої форми, в яку виливає свої настрої, коли б дав зразки хорошої поетичної мови. Але якраз цього у Чупринки і нема. Як не погано орудують мовою наші новітні поети, але ніхто з них не допускає такої сили невдатних неологізмів, прозаїчних виразів і москалізмів. Ніхто не пише так, як він: величезний зам. величний, надземелъний зам. надземний, валуни зам. хвилі, поміха зам. перешкода, ніхто не утворює (за винятком Семенка) такої кількості потворних слів на зразок смертоборчий, тонкоспівний, підручник (в значенні помічник), ніхто не споруджає таких прозаїзмів: плаче мати, висловляючи одчай; ти умри, співець, фізично, або: будем вживати ми засоби чисті, щоб поважали нас люди побочні.
Всі ці недоладні слова і незугарні вислови (про знущання над граматичним складом української мови я не здіймаю й питання) є тільки один з проявів надзвичайної нечутливості Чупринки до стилю взагалі. В нього нема почуття міри. Бажаючи говорити красиво, він раз у раз впадає в несмачну манірність. Задля ефекту він називає сльозу квінтесенцією страждання, рослини — то творами натхненної флори, то дітьми ніжної фауни, свою кохану — об’єктом для споглядання; не маючи дару стислого виразу, він пускає сентенції і афоризми на зразок: «Моє кохання не залежить од форм твоєї красоти», або «восени чи навесні дві істоти не самотні», або: «ми з життям не маєм зв’язку, як перейдем Рубікон». А поруч з усіма тими Рубіконами і Летами, квінтесенціями і атомами, процесами і іншими козирями — страшенна нечутливість до чужої думки, коли вона хоч трохи тонша за власні примітиви. В одному місці (II, 73) зустрічаємо в епіграфі цитату із Тютчева:
О, вещая душа моя!
О, сердце, полное тревоги!
О как ты бьешся на пороге
Как бы двойного бытия.
Чупринка перекладає: «О, як ти б’єшся край порогу, край переходу в небуття», і глибоку тютчевську думку про подвійне буття робить плоскою і нерозумною. Правдивий варвар, він може передати враження ранішнього пробудження природи в таких словах:
Птаство, прокинувшись, дзенькнуло, ахнуло…
Сонце пожежею жарко спалахнуло…—
і після цього заявити претензію на титул «естета» (III, с. 16).
Така ж сама нечутливість вражає нас і в області метру та ритму. На перший погляд, вірш Чупринки справляє враження. Бадьорий, веселий, окрилений внутрішньою римою —
Гей на весла, щоб понесла
Буря човен на простір,
Де свавільний вітер вільний
Гонить хвилі вздовж і вшир —
він прегарно підходить до деяких настроїв його поезій. Звертають на себе увагу сполучення рядків, писаних різними розмірами (дактилем і хореєм, І, 109, І, 154, амфібрахієм, анапестом і пеоном — «Мої квіти» І, 116), трапляються подекуди інтересні спроби чистих пеонів («Переходи», III, 33, «З глибини», III, 54, «Співи ночі», III, 107—108), нові і влучні рими (натомість — нерухомість, теплими — стеблами), деякі цікаві licentiae poeticae (римування: золотий — висоти, кори — старий, голови — вартовий, скалки — палкий). Але згодом в око впадає цілий ряд дефектів. По-перше, оказується, що Чупринка зовсім не так уже багатий на розміри. Не менш 9/10 всіх його поезій написано хореями, рядки або чотиристопові, або комбінації одної, двох, трьох і чотирьох стоп; інші розміри так само ніколи більше чотирьох стоп не нараховують. Рими дуже часто штучні, притягнуті за волосся, і справляють гумористичне враження:
Стій! Ні звука. Сльози витри!
Мить яка величная!
Гордо носиться в повітрі
Пам’ять вічная. (II, 89).
Збіг звуків часами дуже негармонійний:
Все навколо захололо,
Все заснуло,
Гостро в серці закололо,
Дух запнуло.
Але, що найгірше — це невміння володіти ритмом. Ритм у Чупринки має свою течію і своє життя і ніяк не хоче рахуватися з настроєм вірша. І що б не писав поет, яку б не складав він елегію «на тон сумовитий», його неспокійний ритм так само тріумфує і скаче, одбиваючи найвеселіший хореїчний такт. Зразком такого непорозуміння може бути поезія «Шлях квітчастий».
Ніжне світло на дороги
Кинув серп золоторогий,
Освітив мої путі.
Я по їх ходжу, кружляю,
І нудьгую, і гуляю
В безутішній самоті. (II, 60—61).
Трудно вірити в безутішну самоту «без віри і без Бога», коли так бадьоро і весело ллється вірш.
Сказаного, здається, досить, щоби побачити, як мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта. Теми його далеко не нові навіть в українській поезії, оброблення їх доволі примітивне і поверхове, правдиве поетичне захоплення заступається здебільшого риторикою. Бадьорий настрій його поезій — всупереч невпинному квилінню українських версифікаторів, відчуження від патріотичних трафаретів в свій час мали значення як протест проти літературної традиції, але це значення було явищем часовим. Для української ж поетичної мови Чупринка наробив великого лиха, засмітивши її варваризмами і прозовими виразами, од яких одгонить газетним жарґоном. Що ж до його вірша, то, заснований на зовнішніх ефектах, головним чином на римах посередині рядка, часто штучних і силуваних, часто невідповідний до змісту поезії, він, можливо, «і хитрий, і мудрий», але, кінець кінцем, не дуже «дорогого кошту».
1919