§ 1. Вступні уваги

Початковою датою нового українського письменства вважається, звичайно, р. 1798-й, коли в Петербурзі коштом конотопського дворянина Максима Парпури з’явилися на світ перші три частини «Перелицьованої Енеїди» Котляревського.

Але, розуміється, як усі подібні дати, цей рік має значення приблизне й умовне: характеристичні ознаки нової літературної доби почали намічатися за кілька десятиліть перед Котляревським та Парпурою. По-перше, стала виразно змінятися соціальна база українського культурного життя. Старе українське духовенство і старшина козацька, що були творцями і споживачами літературних цінностей у XVII і в першій половині XVIII в., мало-помалу починають втрачати своє національне обличчя. Київ губить своє значення «руського Парижа» і розсадника архієреїв; реґламентуються і забороняються українські церковні друки; обмежується спеціальними штатами дяківство, виводиться дяківське й школярське мандрування, зникають старі відносини серед духовенства, а натомість запроваджуються звичаї і побут російської церкви. Старшина козацька, що нещодавно додержувалась автономічних поглядів і мріяла про набуття шляхетських привілеїв на польський кшталт, тобто певної дози самоурядування і політичних прав, щодалі, то все частіш починає оглядатися на «вольності» російського дворянства, а з часів Румянцева, «главного малороссийского командира» в 60—80-х рр. XVIII ст., бере остаточну орієнтацію на Росію, посуваючись до повного злиття з привілейованими групами російськими. По-друге, занепадає літературний центр, старе огнище української культури — Київська Академія. Патріархальна обстановкою, схоластична напрямком, вона перестає задовольняти духовні запити української молоді, що хвилею відтоді розливається по закордонних університетах, по петербурзьких та московських школах. Разом з Академією занепадає і стара, слов'яно-українська книжна мова. Георгій Кониський, архієпископ Білоруський (1717—1795) у своїх духовних драмах, писаних у середині XVIII століття, ще не далеко одходить од мови Феофана Прокоповича. Але Сковорода, молодший од нього всього на кілька років (1722—1794), розгортає перед нами картину певного розкладу старокнижної мови: він перемішує слов’яно-українські вирази та звороти з великоруськими та українськими народними, і то в найхимерніших, часом потворних сполученнях. Щодо третього видатного на той час вихованця Академії — Самуїла Миславського, то цей талановитий і гнучкий князь церкви знаменує собою вже повний занепад старої мови. Попрощавшися в 60-х рр. з Києвом задля духовної кар’єри в Великоросії, він узяв там участь у роботі над утворенням літературної мови російської, став письменником, «изобильным в знании русского слова», а коли повернувся р. 1783 до Києва на митрополичу кафедру, то перш за все наказав студентам і професорам Академії «изучать российский язык и произношение». Біограф і панегірист Самуїла в солодких словах, під якими не тяжко розпізнати сувору і шорстку правду, зазначає: «Самые дети не были оставлены без внимания ревнительным архипастырем. Он учредил особого репетитора в бурсе… для обучения живущих там мальчиков русской грамоте, подтвердив и ему как можно стараться о правильном выговоре. Настойчивость Самуила была так велика, что некоторые наставники откровенно отнеслись к нему с представлением о своей неспособности строго исполнить его волю, извиняясь тем, что они никак не в состоянии переменить своего малороссийского выговора»[1].

В таких рисах обмальовується перед нами друга половина XVIII ст. Це є доба рішучої, невільної і доброю волею русифікації привілейованих українських груп. Усе, що було на Україні видатного й талановитого, все те, здавалося, потягло до столиць, дослужуючись там до високих становищ (міністри Завадовський, Кочубей, Трощинський, канцлер Безбородько) або пристаючи до російського літературного та наукового життя, як літератори Емін та Рубан, архівіст Бантиш-Каменський, учений медик Амбодик-Максимович. Слідом за старшинськими дітьми йдуть діти духовенства та козацтва. Русифікація переходить з вихованців петербурзьких та московських шкіл на академічну молодь провінції — Харкова та Києва. П. Житецький у своїй розправі про «Енеїду» Котляревського та її зв’язки з літературою XVIII в. наводить назви двох книжок, що мали спеціальним завданням полегшити вихованцям місцевих шкіл важку науку російського правопису й вимови. Одна з цих книжок з’явилась в 1772 році; зветься вона: «Правила о произношении русских букв и об исправном тех же в новейшем гражданском письме употреблении, или о правописании, собранные из российских грамматик». Її автор перелічує в ній низку помилок — фонетичних, морфологічних та стилістичних, якими грішать, орудуючи російською мовою, українці, і особливо рекомендує їм, в інтересах хорошої вимови, ознайомитися «с московским нежным выговором». Другу таку книжку видано десятьма роками пізніше в Харкові. Її назва: «Краткие правила российского правописания, из разных грамматик выбранные и по свойству малороссийского диалекта для употребления малороссиянам дополненные».

Поруч такого роду підручників на українській провінції поширювалась зневага до української мови — старої літературної і живої народної, — а разом з тим і до всієї народно-поетичної традиції, як до чогось дикого, варварського, не позначеного «чистим смаком». В одній провінціальній епіграмі, — коли тільки можна незугарний вірш у двадцять важких рядків назвати епіграмою, — писаній з приводу провінціальної ж оди на смерть Румянцева, автор епіграми так звертається до автора оди:

Ах, если б ты не пел героев,

Но славу пел одних ослов

И был правитель кобзы строев,

Изобретатель грубых слов!..

Ты б лучше пел в шинке мещанам

Козацки подвиги и труд,

Вознес бы в них любовь к стаканам, —

То шаг тебе за то дадут.

«Кобза» трактується тут, як щось безмірно нижче від солодкомовної класичної ліри, а «грубые слова», якими можна писати хіба тільки про «козацки подвиги», на міщанські копійки рахуючи, — це, очевидно, українська старолітературна і народна мова.

З усім тим, на Україні деякі особи і навіть групи зосталися осторонь од цього потужного русифікаційного руху. Це люди, що їх виховання проходило, а життєва обстановка складалася в затишних старосвітських закутках, далеко від новочасних впливів; люди, для яких не втратили ще свого чару «грубі слова» і «козацькі подвиги», одбиті в колоритній пісні народній: сільські священики, для яких непереможні труднощі становило «великороссийское произношение», дрібновласницьке дворянство, провінціальне чиновництво. Недарма ж Некрашевич — не єпископ, як попередні Барановичі та Кониські, а священик, — і армійський офіцер, потім дрібний губернський урядовець Котляревський займають тепер передній кін літературний.

Іван Некрашевич, академічний витія за ректорства Самуїла Миславського, «вицвічоний» в латинських та слов’яно-українських ораціях, починав іще творами схоластичного змісту, писаними старою книжною мовою (діалог «Спор душі з тілом»), але, переходячи до сюжетів, як тоді говорилося, «підлих» — з селянського побуту, він звертається до народної мови північноукраїнського типу, але значно чистішої, ніж мова інтермедій Кониського. Що ж до Котляревського, то для нього, що зріс в добу повного занепаду старої літературної мови, ніяких хитань межи мовою книжною і народною не могло бути. Перед ним лежав один шлях — шлях пристосування до літературної творчості живої української говірки.

Але це був крок занадто сміливий. Народна мова дуже далека була од високих і тонких матерій, які трактувала тогочасна класична література. Українська традиція давала тільки один зразок використання «підлої» мови — інтермедію, чи то інтерлюдію до поважної, «високого стилю» релігійної або історичної драми. Тільки на інтермедії та ще на примітивній півнародній творчості різдвяних та великодніх віршів і могли спертися Котляревський та його сучасники[2] в своїх літературних планах. Безперечно, вони почували певну ніяковість на саму думку про живу народну мову, як орган «високої» літератури, і тому у власній творчості спинялися на формі жартівливої, перелицьованої поеми, що не так гостро різнила з традицією. На той самий шлях навертала українського письменника і російська література, що мала на той час кілька творів стилю burlesque, де широко використовувала народну мову і давала зразки грубого побутового писання.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. визначилися всі характерні риси нової літературної доби: 1) русифікація вищих верств української суспільності, внаслідок якої продуцентом української літератури і споживачем її стали середні верстви — дрібне поміщицтво, провінціальне чиновництво та духовенство; 2) занепад давнішої літературної мови, слов’яно-української, занепад, що, з одного боку, одкривав певний простір для мови російської, а з другого, підказував бажання використати народне просторіччя, очистивши його фонетично та удосконаливши стилістично; 3) деяка несміливість літературного почину, що, спинившися вибором на живій народній розмові, не наважився, проте, розірвати з традицією, обмежився «підлим стилем» і бурлескною формою, єдиними, де народна мова припускалася тогочасними теоріями, і 4) безперечний вплив російської культури, що з середини XVIII в. все виразніше починає одбиватися на українськім житті й творчості[3].

Першим літературним твором, що з’явився за описаних обставин і носить на собі всі перелічені вище ознаки, є для нас — покіль не знайдено «Пастухів» Лобисевича та писання інших діячів «во вкусе площадном» — розпочата виданням наприкінці XVIII віку «Енеїда» Котляревського.