§ 2. Котляревський і Осипов

Ми вже стрівалися з твердженням, що творчість Котляревського найкраще з’ясовується з погляду психології читача. І це в великій мірі так. Котляревський не належав до письменників з покликання, для яких все життя полягає в їх літературній праці; непереможна потреба ділитися своїми думками з широким світом не була йому відома, принаймні в тій мірі, як її знали Шевченко, Франко, Леся Українка. Його твори всі постали немов випадково, не з внутрішньої потреби вислову, але з якогось зовнішнього підгону, і являють собою коректив, а то і простий відгук на відповідні твори російські. «Мирный обыватель», «любимец публики», «веселый рассказчик, душа дружеских компаний, остроумный балагур, чтимый… за свою приветливость и хлебосольство», — Котляревський писав помалу, в хвилини відпочинку од службових та товариських обов’язків, писав для розваги, не надаючи своїй праці якогось більшого значення, не поспішаючи з друком, задоволений аудиторією кількох приятелів та знайомих.

Все це в достатній мірі з’ясовує, чому найбільший його твір — «Перелицьована Енеїда» — писалася на протязі цілих тридцяти літ. Існує переказ, ніби Котляревський розпочав її ще на семінарській лаві, отже, перед 1789 роком, і що саме за неї дістав він од шкільних своїх товаришів назву «рифмача». Але текстові порівняння[6] дають нам підстави гадати, що «Енеїду» до правди було розпочато пізніше, десь коло 1794—95 рр., уже після того, як з’явилися в світ перші частини російської «Энейды, вывороченной наизнанку» Осипова та Котельницького. З цією датою сходиться і твердження біографа, що, живучи на селі по виході з семінарії, Котляревський ще тільки «готувався до майбутньої праці». Закінчено «Енеїду» на початку 20-х років[7].

З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, що це твір не цілком ориґінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энейда» Осипова, твір не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і незле, як на свій час, виконаний. Як і оскільки Котляревський користується Осиповим, яке справжнє взаємовідношення обох «Енеїд» — це питання ще не вирішене остаточно. Акад. Петров[8] гадав, що Котляревський запозичив у Осипова «самую идею перелицованной Энеиды»; а його критик, київський проф. Дашкевич, вагався, чи не слід навіть Осипова вважати наслідувачем Котляревського, і, коли кінець кінцем не пристав на те, то тільки зважаючи на «более раннее появление Осипова в печати», при повній неможливості припустити його знайомство з рукописом Котляревського. Не бракує й інших, більш складних і плутаних поглядів. Але досить поверховного розгляду, щоби установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського від російської — Осипова та Котельницького. Перше — що торкається плану поеми. Як відомо, Осипов, відкинувши славнозвісний вступ Верґілія з його «Arma virumque сапо» («співаю, славлю») та «Музою» («Musa, mihi causas memera»), розпочинає свою поему, як і його зразок, німецький травеститор Блюмауер, безпосередньо з характеристики героя:

Эней был удалой детина

И самой хватской молодец.

Крок за кроком він іде за Верґілієм, на свій копил переробляючи кожен його епізод, обертає його «погудку» на жарт, повертає її «на русской лад», не пропускаючи нічого більш-менш важливого, не минаючи «ні титла, ніже тії коми». Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова, слідом за ним він починає своє оповідання характеристикою Енея:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак.

І далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». Юнона та Еол, буря на морі, роман Енея й Дідони, посольство Меркурія, втеча Енея, прощальна сцена, докори та смерть Дідони — в І частині; поминки Анхіза в Сицилії, поєдинок Ентелла й Дареса, пожар троянської флоти, промова Енея до богів, смерть Палінура — в частині II; зустріч з Сивілою, сцени в підземному царстві, картини пекла і раю, висадка в Лації, троянське посольство в Латина, розрив дипломатичних зносин між народами через хатнього цуцика, що належить «царской мызнице» чи то царській «няньці», — все це Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик: «не плоху» Дідону, її сестру й порадницю Ганну («навсправжки дівку хоть куди»), олімпійського гінця Меркурія, такого подібного своїм виглядом на російського поштаря, «балагура» й гуляку Палінура-«поромщика», перевізника Харона, засмальцьованого, але зарозумілого («раздутой, будто бы павлин»), миролюбивого царя Латина, що знав одну тільки війну — «со вздорливой своей женою», і Латинову дочку Лавінію, «девку, отменную от прочих всех», що стала яблуком незгоди поміж Енеєм і Турном[9]. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова. В російській «Енеїді» знайдемо ми і характерне, глибоко сухопутне міркування троянців про те, що «в бурю морем їхать слизько, човнів ніхто не підкує»[10], і цей образ попутного вітру, вітру — «в потилицю» («А вітри ззаду все трубили / В потилицю його човнам»)[11], і жарґонний вступ до IV частини — «Борщів як три не поденькуєш»[12] — і такі навіть дрібненькі рисочки, як плач «гуртових» дітей у пеклі, що кричать і репетують, нарікаючи на своїх паньматок[13].

Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський ніде не стає слугою свого літературного зразка. Він поводиться з ним, як рівний з рівним. В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його і з 5—б строф робить щонайбільше три-чотири — порівн. строфи, присвячені першим враженням троянців від Тибра та латинської землі (Осипов, ч. ІІІ, 19—26; Котляревський, IV, 16—18). У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він залюбки поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих, конкретних подробиць[14]. У третіх — на жаль, це трапляється нечасто — він цілком покидає свій зразок, а з ним і традиційні, Верґілієві або з Верґілієм зв’язані образи, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. До них, безперечно, належать описи пекельних мук — у третій частині (строфи 69—80, 83—101) і почасти — воєнних зборів у латинській землі (IV, 101—122). Тут матеріал Котляревському дали його юнацькі етнографічні студії, його широке й докладне знайомство з народним світоглядом.

Взагалі виклад у Котляревського яскравіший, ніж у Осипова. У нього єсть мистецтво згустити враження, підкреслити думку, ретушувати готовий уже неґатив. Пам’ятаєте муку невдатних піїтів у підземному царстві? Про неї докладно говорить Осипов, але як слабо:

Писатели стихов негодных,

Которы в свете живучи,

Всех слушателей благородных,

Как ночью мерзкие сычи,

Всегда стихами заглушали

И до зарезу досаждали

Читанием парнасских дел, —

От всех здесь во презреньи были

И никого не находили,

Кто бы послушать их хотел.

Котляревський додає до рисунку всього дві-три лінії: злегенька зітхає на початку, трохи іншу, суворішу, кару добирає та ще в кінці ледве-ледве, півнатяком, торкається себе самого — і як оживає, як міниться від того весь образок.

Гай, гай!.. та нігде правди діти,

Брехня ж наробить лиха більш:

Сиділи там скучні піїти,

Писарчуки поганих вірш.

Великії терпіли муки:

Їм зв'язані були і руки, —

Мов у татар терпіли плін.

От так і наш брат попадеться,

Що пише… Не остережеться —

Який же втерпить його хрін!

Котляревський взагалі переважає свого російського попередника літературним хистом. Але хист у нього своєрідний. Він не вільний од деякої грубості: його «Енеїда» сміється часом занадто голосно і безпардонно. Він не вміє або лінується власноручно розробляти сюжет: план його «Енеїди» запозичений, і художні засоби, мотиви, більшість картин — чужі, взяті напрокат, але зате в чужих рамках і по чужому контуру він уміє покласти густі фарби, дати живі й теплі кольори. Котляревський яскравіший од Осипова в побутових картинах, багатший на живі деталі в оповіданні, правдивіший у психології; майстерно і дотепно зумів він переповісти свій літературний зразок. Такий уже був у нього дар — спеціально до лицювання та переробки.