Музаґет{85}

Місячник літератури і мистецтва. Січень — лютий — березень. 1—3. 1919. Київ. Стор. 168 + 4 ненумерован. Ціна 60 грив. Вид. «Сяйво»

Перед нами перше — потрійне — число нового часопису. Великий формат, прегарний — особливо для нашого убогого часу — папір і ціла плеяда молодих, свіжих імен, з якими [читач] привик зв’язувати надії на дальший розвиток української літератури та мистецтва!

Всіх відділів у новому журналі чотири: І. Поезія. II. Проза. III. Статті (теоретичні) і IV. Критика та бібліографія.

Перш за все — поезія. В цьому досить поважному щодо кількості сторінок відділі знаходимо вірші: Тичини, Загула, Ярошенка, Терещенка, Зорева-Филиповича (нове ім’я в українській поезії!), Клима Поліщука, Мих. Жука, О. Слісаренка, В. Кобилянського. Найяскравіші з них три поезії Тичини, особливо середня — «Плуг» — з її ґрандіозними образами: вітер… блискавка… на обрії кривава заграва, а на передньому плані «мільйони мільйонів мускулястих рук», які «врізають» в землю велетенського плуга. Ритм поезії — рухливий, хвилюючий:

…Були такі, що тікали.

В печери, озера, ліси.

— Що ти за сила єси? —

Питали.

І ніхто з них не радів, не співав.

(Огняного коня вітер гнав —

Огняного коня —

Вн?чі).

І тільки їх мертві розплющені очі

Одбили всю красу нового дня! —

Очі.

Остання з поезій Тичини «І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв» сама по собі значно слабша, але вона має інтерес як відповідь українського поета на ідеологічну роботу поезії російської, з її апофезами «сермяжной Руси»:

Всю тебя, страна родная,

В рабском виде Царь Небесный

Исходил, благословляя.

Інтересна спроба поглянути на «святую Русь» з тих обсерваційних пунктів, які відкрились нам в январських подіях минулого року. Тут не блоківські образи і настрої —

Живую душу укачала

Русь, на своих просторах ты,

И вот она не потеряла

Первоначальной чистоты —

виповнюють душу! Перед очима в поета картина глибокого противенства між смиренною ідеологією і суворою великодержавною практикою:

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

…Стоїть сто-розтерзаний Київ

І двісті-розіп’ятий я.

З других поезій зазначимо прегарну «Черничку» О. Слісаренка і сильний «Вороногривий кінь» Д. Загула. Ефектовні вірші В. Кобилянського, але весь ефект їх, здається, полягає в дзвінких алітераціях. Як ориґінальний лірик, Кобилянський поки що виразного обличчя не має. Не вповні виразна і індивідуальність В. Ярошенка. В його віршах є широкий розмашистий ритм, почуваються перспективи дальшого розвитку, але форма його поки що од викінченості далека, а мова кострубата і не завше правильна. Безумовно, слабенькі обидві поезії Поліщука. Тут все негаразд: і взяті напрокат образи («Ярили очі закликають спалить в серцях мінорні жалі»), і настирливі алітерації, і несмаковиті неологізми:

Весняних панн огнем вітайте.

… Віщуйте день солодкодарний.

Як спить краса в кривавім краю,

Так є мотив огненножарний.

І техніка у автора невисока. Надто щедро розставляє він по тезисах стоп повно наголошені слова:

Наше тіло пульсує злу кров.

І виходить — какофонія!

Художня проза репрезентована в «Музаґеті» трьома доволі інтересними мініатюрами П. Вірина (знову ім’я, яке з’являється чи не вперше!), «акварельними плямами» Ігн. Михайлича («Чуже свічадо»), двома етюдами Мих. Жука і дуже милою новелою д. Галини Журби — «Казка про Смарагд». Се єдина більша розміром річ в одділі прози: для потрійного числа поважного часопису ніби трохи замало!

В одділі «Статті» звертають на себе увагу дві розправи Ю. О. Іванова-Меженка: перша — «Творчість індивідуума і колектив» — з легенькою іронією вказує на безнадійність модних шукань гуртової творчості, друга — «Павло Тичина. Сонячні кларнети» дає інтересну спробу аналізу слухових образів та асоціацій поета. Стаття Ів. Майдана «Поезія як мистецтво» видається, власне, не статтею, а скоріше розділом з так зв. «теорії словесності». Написано її авторитетно і дуже догматично. І потім — чи не здається авторові, що деякі його твердження, з таким ефектом виголошені, звучать трюїзмом? Стаття проф. Бурачека — «Мистецтво у Києві» — дає короткий огляд київської малярської продукції і на її безнадійному тлі — кілька портретів репрезентантів українського малярства. Інформаційна замітка Л. Курбаса знайомить нас з новими здобутками драматичної творчості в Німеччині.

В одділі бібліографії, крім огляду українських журналів — «Вісника», «Шляху» і «Нашого минулого», знаходимо рецензії на всі видатніші появи нашої поезії («На грані» Загула, «Світотінь» Ярошенка, «На березі Кастальському» О. Слісаренка, «Під осінніми зорями» Рильського).

Серія уміщених в книзі портретів роботи М. Жука (Тичина, Загул, Меженко) в цілому справляє приємне враження. Найкраще вдався авторові портрет Загула, зроблений в стилі дерев’яної ґравюри.

Слабе місце журналу — хроніка. В «місячнику мистецтва й літератури» бажалося б докладніших заміток та інформацій з нашого артистичного життя, а не похапливих, уривчастих заміток на газетярський лад.

І ще одне побажання. Добре було б, коли б редакція «Музаґета» внесла в свій журнал більше життя й руху — завела огляди нового мистецтва, польського та російського, дала побільше заміток та статей про нові художні змагання на Заході, означила своє відношення до видатніших представників нового українського мистецтва. Такі статті та огляди, з одного боку, позбавили б «Музаґет» його тяжкої альманатної вдачі, з другого — вияснили б власні позиції керівників журналу, а нам — читачам — дали певність, що ми маємо перед собою виразну літературну течію, а не просто випадкове коло літературних діячів, нічим, крім критичного відношення до традиційної української творчості, не зв’язаних між собою.

1919