Іван Бєлоусов, російський перекладач «Кобзаря»{190}

1

7 січня 1930 р., на шістдесят сьомому році життя помер у Москві Іван Олексійович Бєлоусов, поет, драматург, літературознавець (мемуарист), многолітній перекладач Шевченка[319]. Російський літературознавець пом’яне його, певно, як одного з поетів-самородків та самоуків, що свого часу виступав навіть у ролі організатора поетів-селян, поетів-«суриковців». Для літературознавця українського найцікавішою видасться, мабуть, його пильна праця над перекладом та популяризацією Шевченка. Відоме порівняння біографа з середньовічним васалом, що «з предковічного ленного права» повинен незмінно і при кожній нагоді носити за своїм сюзереном зброю і віддавати йому належні знаки пошани; це порівняння легко може бути перенесене і на деяких перекладачів. Таким вірним васалом Шевченка був і Бєлоусов, протягом мало не всієї літературної діяльності своєї, почавши з р. 1887-го, коли в Києві з’явилася перша його книжечка «Из «Кобзаря» Шевченко (украинские мотивы)», і кінчаючи р. 1919-м, коли йому пощастило дати Шевченкову спадщину репрезентованою, так мовити б, пропорціонально, без пропуску революційних поезій, без цензурних купюр.

Основні факти життя Бєлоусова подано в його автобіографічних замітках та мемуарах. Народився він 8 грудня 1863 р. в Москві, в родині кравця, із селян Подольського повіту Московської губернії; учився в першій городській школі, де захопився поетами як старими — пушкінської пори, так і новішими, часів поетичного ослаблення та занепаду: Майковим, Полонським, Плещеєвим і серед них Суриковим, що справив на нього велике враження своїми «простыми, задушевными стихами-песнями»[320]. Закінчивши школу, він мусив узятися до батьківського ремества і став ділити свій час межи кравецтвом і поезією.

Важливою датою в своїм житті Бєлоусов уважав р. 1880-й, коли він, випускний учень городської школи, був свідком урочистого відкриття пам’ятника Пушкіну на Тверськім бульварі, а потім, по закінченні іспитів, поїхав до родичів у Київ. Київ справив на нього величезне враження своєю природою та етнографічним колоритом. «Я бродил по окрестностям, — розповідає Бєлоусов, — по ярмаркам, по базарам, заслушивался слепцов-лирников, сидящих со своими поводырями-мальчиками у пыльных дорог; подолгу засиживался на берегу Днепра, любуясь степными синими далями за Днепром»[321]. Старці-лірники, з їх незрозумілими словами («я не понимал слов, но чувствовал, что они вдохновенны»[322]), навіяли початкуючому авторові образ Січі, уявлюваної, очевидно, за Гоголем:

Снилась мне былая Сеча:

Словно волны за грозой,

Славных вольных запорожцев

Выступал за строем строй.

Набекрень надвинув шапки,

И свободны, и легки,

Каждый с длинной, острой саблей

Едут степью козаки.

Впереди, с гетманом батькой… і т. д.

Згодом, прислухаючись до живої розмови, молодий поет почав розуміти український текст, заходився купувати українські книжки і в першу чергу придбав «Кобзаря» (в дешевому йогансонівському виданні), сприйнявши його як виявлення народно-поетичної традиції. «И вот, когда я начал читать «Кобзаря», я вспомнил, о чем пел лирник; передо мною все шире и шире стала раздвигаться история украинского народа, я понял его душу, перелитую в творения Шевченко»…

За читанням прийшла охота перекладати. «Когда струны лиры Тарасовой зазвучали в моей душе и нашли в ней отзвук, я попробовал переводить стихи Тараса Григорьевича на русский язык»… «С тех пор — вот уже около 35 лет — у меня на письменном столе лежит «Кобзарь»[323].

Із власних признань І. О. Бєлоусова видко, як поетичний геній Шевченка полонив відданого перекладача. В книзі «Литературная среда» він пригадує, напр. (і навіть кладе на тому наголос), що перша поява друком його віршованих речей (26 лютого 1882 р.) спалася з двадцять першими роковинами Шевченкової смерті. Трохи нижче читаємо звістку, що певним циклом бєлоусовські переклади із «Кобзаря» з’явилися р. 1886 — «а этот год отмечал двадцатипятилетие со дня смерти Шевченко». Отже, ім’я великого поета «связалось с первым днем моего вступления в литературу»… «каким-то непонятным, странным образом вплелось в мою жизнь».

Перша пора перекладницької роботи Бєлоусова обіймає кінець 80-х і 90-і роки. Репрезентована збірником «Украинских мотивов» (Київ, 1887), вона завершається «Кобзарем» в переводе русских писателей», виданим р. 1900 у «книгопродавца Клюкина». Це вже велика, на 365 сторінок книга, з пожанровим розпологом матеріалу: І — Думи, II — Пісні, III — Балади (серед них багато речей, дуже далеких від баладної форми, напр., пісня «Ой чого ж ти почорніло, зеленеє поле») і IV — Поеми. Редакторові тут належить вступна стаття, що обмежується, правда, переказом головних біографічних фактів, та 43 поезії, не рахуючи уривків із «Гайдамаків», доданих до давнішого перекладу Голованова. Все це переважно пісні з побутовим забарвленням (10 №№), ліричні медитації, здебільшого далекі від громадянської ноти (19 №№, серед них «Думы», «Промчались годы молодые», «Порой и старику седому») та ще півтора десятка «балад», до яких віднесений і «Заповіт», поданий, розуміється, з цензурними скороченнями, що відбирають всю його гостроту[324]. На підставі цього добору можна здогадуватись, що Шевченко спочатку мислився Бєлоусову якимсь спеціально «крестьянским поэтом», на зразок безпосереднього Сурикова[325], якого він шанував і пам’яті якого присвятив організований потім московський товариський «кружок писателей из народа» («Суриковский литературно-музыкальный кружок»)[326].

Значно відрізняється від цього клюкінського «Кобзаря» 1900 р. друге видання, випущене товариством «Знание» (р. 1906). Тут серед перекладних речей знаходимо «Послание» (переклад самого редактора), жанровий розподіл матеріалу замінено на хронологічний; загальне число бєлоусовських речей в ньому доходить шістдесяти. А головне, в редакційній передмові, крім біографічних фактів, знаходимо кілька сторінок, присвячених громадському та літературному значенню Шевченкової поезії. Зрозуміння поета стало у Бєлоусова органічніше, з’явилося зацікавлення його громадськими мотивами.

Разом з тим і культ Шевченка у його російського перекладача набирає форм, дуже подібних до українських народницьких.

Так, 1902 р. йому спадає на думку відправити в Москві демонстративну панахиду по Шевченкові. Він вибирає «літературну» церкву «Большого Вознесения на Никитской» («літературну», бо в ній вінчався Пушкін), умовляється з причтом та співаками, а потім повідомляє про все те письменників та артистів, в тому числі й українську трупу, з Кропивницьким на чолі, що ґастролювала тоді в Москві. «Панихида была отслужена более или менее торжественно, так как духовенство заметило, что публики было много и публика была какая-то особенная, необычная»[327]. Після відправи ініціатор і одвідувачі збираються в ресторані й поминають, як пише Бєлоусов, «батьку Тараса» «незлим тихим словом» та декламаціями Кропивницького.

Невдовзі по панахиді Бєлоусов відвідує могилу Шевченкову і лишає про те спеціальний (досить скупий та фактичний) нарис[328].

1911 р. він учасник московського комітету «по чествованию памяти Шевченко» — з нагоди п’ятдесятилітніх роковин смерті[329]. З його ж ініціативи «О-во любителей российской словесности» випускає новим виданням «Кобзарь в переводе русских писателей». В передмові до книжки читаємо: «Настоящий сборник произведений Т. Г. Шевченко издается по постановлению Общества любителей р. словесности, вызванному инициативой И. А. Белоусова. Он составляет как бы 2-й том «Кобзаря», изданного в 1906 г. фирмой «Знание», в переводе под редакцией И. А. Белоусова. Сюда вошли переводы большей части отдельных произведений Шевченко, не находящихся в упомянутом издании, причем многие переводы появляются впервые в печати… Не претендуя на исчерпывающую полноту, настоящий сборник, тем не менее, расширяет значительно знакомство русского общества с творчеством великого украинского поэта… Все… переводы собраны И. А. Белоусовым. Ближайшее участие в редактировании сборника принимали члены общества: И. А. Белоусов, А. Е. Грузинский, А. И. Калишевский и Н. А. Янчук».

До цього третього видання увійшли переклади двадцяти дев’яти нових речей, між іншим «Кавказ», «Суботів», «Холодний Яр», «Три літа», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Коли б ви знали, паничі» — одно слово, все те, що давало вже певний образ громадянської, політичної поезії Шевченка. І що найцікавіше: «Кавказ» пішов з пропуском всього-на-всього одного рядка, і сталося те в пору суворого напосідання на т. зв. яковенківський «Кобзар»[330]. Проте не все, приготоване до друку, і тут побачило світ. Редакції довелось відмовитись від 16 поезій, — таких, як «Сон», «Марія», «Великий льох», «Царі», «Саул», «Псалми Давидові», «Швачка», «Невольник», не рахуючи кількох дрібних віршів. З’явилися вони тільки в четвертому збірнику, випущеному Бєлоусовим — «Кобзар», вид. Моссовета. М., 1919[331].

Такий зовнішній образ перекладницької роботи Бєлоусова. Серед російських перекладачів Шевченка, організаторів окремих перекладних збірників, йому належить одно з найпочесніших місць. Після російського «Кобзаря» Гербеля, що вийшов уперше р. 1860 (а потім був чотири рази перевиданий[332]), після «Кобзаря» в перекладі М. А. Чмирьова (М., 1874), Бєлоусов стає головним постачальником перекладного Шевченка на російському книжковому торзі. З виходом у світ найповнішого збірника російських перекладів із Шевченка під редакцією М. А. Славинського (СПб., 1911, одночасно з вид. «О-ва любителей русской словесности») його становище захиталося — в новому виданні Шевченко був репрезентований докладніше (195 п’єс із загального числа 215) і без тої стилістичної «розбіжності», що помічалася в обох бєлоусовських збірниках, надто у першому 1906 р. На той час, як Бєлоусов використовував переклади різних авторів і різної дати, для нового збірника величезна більшість речей, 154 із 195, зроблена була наново, двома перекладачами, М. А. Славинським та А. Колтоновським, що приблизно погодили між собою свій спосіб віддання ориґіналу. Проте Бєлоусов доробив свою роботу «до с?мого сам?го краю». 1918 р. він видав невеличку збірочку забороненого Шевченка; р. 1922-го повторив її у виданні «Земли и фабрики». Р. 1919-го він озвався брошуркою про Шевченка в серії — «Кому пролетариат ставит памятники», а р. 1924-го — такою ж книжечкою в серії «Сборники по устройству общеобразовательных экскурсий». Біобібліографічний збірник «Писатели современной эпохи» нараховує йому межи 1887 і 1919 рр. 11 книжок перекладів із Шевченка, і навіть більш прихильний до перекладів М. Славинського О. В. Багрій зазначає, що «Белоусову принадлежит огромная заслуга в деле почти тридцатилетней (власне, «почти сорокалетней». — М. З.) пропаганды творчества украинского поэта в России».

2

Як же стоїть справа з внутрішньою вартістю бєлоусовських перекладів, яка художня їх вага? Як справляється він з труднощами завдання?

А ці труднощі є. Вони великі й безперечні, хоч, може, й не зразу впадають в око. Загострюються вони тими підвищеними вимогами, які мимоволі ставиш до перекладу з близької мови, а надто, коли перекладеним бачиш добре знаний, заучений текст. Явище добре відоме. Хоч якою добірною мовою перекладете ви елегію Ленського «Куда, куда вы удалились», російському читачеві ваш переклад здаватиметься «недостаточным». І знов же: хоч би як вишукано досвідчений і знаний поет переклав Шевченкову «Думу», український читач незмінно вважатиме, що якась частина букету розвіялась безслідно. Відомий приклад, як старий Квітка був невдоволений російським перекладом своєї «Марусі» і запрошував Плетньова «вникнуть в видимую разницу наших языков — русского и малороссийского». На його (Квітчину) думку, «что на одном сильно, звучно, гладко, то на другом не произведет никакого действия, холодно, сухо». В його російській «Марусі» «положение лиц привлекает участие, а рассказ ни то ни се… напротив, малороссийская («Маруся») берет рассказом, игрою слов, оборотами, краткостию выражений, имеющих силу… «Ні, мамо!» — «Атож» — «Але», у места сказанное, в русское это не оденешь»[333].

Першу трудність перекладу Шевченка становить його синтакса та фразеологія, що безпосередньо виростають на народно-поетичному ґрунті. «Поет золотої пори, що прийшов раніш од школи та традицій», Шевченко не має в складі фрази ані тіні книжності. Звідси перед перекладачем намічаються два виходи, про які говорить А. Є. Грузинський в рецензії на російський «Кобзарь» «Знания»… «Переводчику грозит несколько опасностей. Слишком уйдя в область литературного языка, он рискует обезличить оригинал; если же он захочет сохранить живые краски национально-бытовые, ему надобно столько же остерегаться невразумительности от излишней близости к подлиннику, сколько «обмоскаливания» текста, если он не разборчиво будет прибегать к народной великорусской фразеологии»[334].

Друга трудність перекладу полягає в незрівнянній майстерності Шевченкового вірша, в його міцній, прегарно зладженій евфонічності. Довгий час цього не помічали зовсім; Драгоманов мав нахил уважати Шевченка поетом, навіть неохайним щодо форми, маючи здебільша на увазі неточну інколи риму. Тільки 1914 р. відомий білоруський поет М. Богданович у своїй статті «Краса і сила» прийшов до висновку, що це далеко не так, що ті, на загальну думку, докази технічної невправності Шевченка є справді «неотъемлемый элемент его своеобразного художественного стиля»[335]. Та й не тільки про риму мова. Зауважено було тонкість Шевченкових алітерацій та асонанцій (вперше — К. Чуковський р. 1911 — побіжно; ґрунтовно — Б. Якубський р. 1921). Не дивно, що й давні перекладачі, не відчуваючи в «Кобзареві» тонкого, сильного майстра, тільки випадково відбивали в своїх роботах його повне та розмаїте звучання. Так, видимо, випадково віддав В. Крестовський знамениті алітерації «Утопленої» — «Хто се, хто се над водою»…

Кто здесь косу холит, чешет,

Бродит по откосу.

Кто там, кто там за рекою

Рвет и треплет косу.

Інші перекладачі, як, напр., Пушкарьов[336], зовсім не звернули на них увагу.

Нарешті, не так легко російським перекладачам, призвичаєним до тонічного віршоскладання, передавати ритміку Шевченка (О. В. Багрій говорить про органічне їхнє нерозуміння українського народного вірша та нівелювання його); вихованим здебільшого в пору занепаду віршової техніки, їм нелегко зважити вимовність Шевченкових «переступів» (enjambements). Не завжди щастить їм управлятися і з лексичними даними, надто в тих випадках, коли українські слова вони тлумачать за аналогією з однозвучними російськими (зразковий в цьому розумінні переклад: «пішла луна гаєм» — «пошел месяц по лесу»).

По всіх цих рубриках, з кінця почавши, і розгляньмо переклади І. О. Бєлоусова.

1. Щодо розуміння українського тексту, то воно в нього цілком достатнє. Вдумливий і повсякчасний читач «Кобзаря», він помиляється далеко менше, як перекладачі 60-х рр., і тому не завжди можна пристати на характеристики О. В. Багрія, коли він зазначає: «Белоусов допустил ряд неточностей при передаче ритма и содержания», або: «в переводе Белоусова много неверного понимания текста». Коли перекладач слова первотвору: «Ой на горі ромен цвіте, / Долиною козак іде» перекладає: «На горе то мак цветет», то це ще не свідчить про нерозуміння тексту і перекладу не псує (паралелізм образів: квітка на горі, козак у долині — витримано). Далеко прикріше, коли вози з ножами, залізною таранею, перетворюються на «запасы пушечных снарядов». Помилок останнього ґатунку у Бєлоусова небагато, хоч без них і не обійшлося. Напр., у присвяті «Єретика» Шафарикові слова:

Наше море

Слов’янськеє, н?ве

Зат?го вже буде повне —

він перекладає:… «Наше море — вечно будет полно». У Шевченка думка інакша: наше море от-от (незабаром) виповниться. Не менш прикра помилка в назві поезії — «Моим союзникам», — Шевченко пише: «Моїм соузникам»; або ж відоме місце «Холодного яру»: «…А згадаєш, / то була й дорога / з монастиря Мотриного / до Яру страшного», що звучить у перекладі так:

А как вспомнить, был когда-то

Торный путь широкой

От обители Мотр?на

Прямо в яр глубокий.

Бєлоусов, видимо, зовсім не усвідомив назви монастиря — Мотрин, тобто Мотронин, Мотронинський. Тут він, безперечно, поступається перекладачам петербурзького «Кобзаря» 1911 р. — А. Колтоновському та М. Славинському. У них подібних помилок не буває.

2. В справі відчуття та уміння відтворювати чотирнадцятискладовий, коломийковий розмір Шевченка Бєлоусов мало чим відрізняється від усіх давніх і новіших перекладачів Шевченкових, як же й відходить часом, то скоріше на користь собі. Силабічний, дуже своєрідно і неповно тонізований чотирнадцятискладовий вірш Шевченка російські перекладачі, на тонічному віршуванні виховані, зрозуміли простолінійно, як звичайний собі семистоповий хорей, розбитий на два рядки. Таким хореєм перекладають його Мей і Гербель (в 60-і рр.), М. Славинський і А. Колтоновський (в 900-і рр.).

Чому це так у перекладачів-росіян, прегарно з'ясував О. В. Багрій: їхнє нерозуміння українського народного віршування з'ясовується «отношением русской литературы к русскому народному стиху. Уже начиная с середины XVIII в. начались переделки на литературный лад русских народных стихов (Тредьяковский, Востоков, Карамзин, Львов), причем в творчестве Кольцова эти переделки приняли особенно строго метризованный характер»[337].

Звідки ж хореїзація шевченківського чотирнадцятискладника у Славинського, перекладача, не чужого українській народно-поетичній стихії, досить очитаного, щоб відчути ту стихію у первотворові? Можна думати, що ця практика чотирнадцятискладового (коломийкового) вірша у нього підказана почасти попередніми російськими перекладачами, почасти трактуванням цього вірша у багатьох українських поетів.

Як дає цей вірш Шевченко, ми знаємо. Для непаристих рядків у нього характерний поділ цезурою на два піврядки (4+4), причому кожен піврядок підлягає одному сильному наголосові, місце якого не фіксоване (Тече вода в с?нє море). Для рядків паристих у нього два способи тонізації — хореїчна та амфібрахічна. Римуються, як правило, тільки паристі рядки; широко допускається асонанція та внутрішня рима:

«І день не день, і йде не йде (цезура, асонанси, повторення слів).

«А літ? стрілою» (хореїчна тонізація: U U ? U ? U)

«Пролітають, забирають (внутрішня рима)

«Все добре з собою» (амфібр. тонізація).

Зовсім інакше виглядає цей самий вірш у інших українських поетів, у тих, що більше корилися вказівкам шкільних схем — у Афанасьєва-Чужбинського, М. Макаровського, П. Куліша[338], пошевченківців 70-х та 80-х рр. У них хореїчний ритм виступає дуже виразно; цезура в непаристих рядках згладжена, римування часто перехрещене. От зразок із присвяченого Шевченкові вірша Афанасьєва-Чужбинського:

Гарно твоя кобза грає (а),

Любий мій земляче (b),

Вона голосно співає (а),

Голосно і плаче (Ь).

Так Шевченків вірш розумів тонкий поет М. Богданович, визначаючи його, як семистоповий хорей з відступленнями від схеми і замінами хорея іншими стопами[339]; так приблизно зрозумів його і сучасний російський поет Е. Багрицький у своїй «Думе про Опанаса»[340].

Не дивно, що й Бєлоусов, вихований на тонічній версифікації епігонів Кольцова та Нікітіна, пішов тією самою стежкою віддавання Шевченка. Хореїчною його інтерпретацією чотирнадцятискладового народного вірша з’ясовується і легкий перехід його на чоловічі закінчення в паристих рядках («Все дороги на Украйну / Заросли терн?м» або в другому місці: «Злые люди у соседа / Хату подожгли»[341], і видовжування паристих рядків, що перетворює всю поезію на чотиристопово-хореїчну («Бандурист! Орел наш сизый / Хорошо тебе, родной» — «Маркевичу»), і, нарешті, неправильні наголоси, розставлені на власних іменах («Стоит в селе Субот?ве»).

Зате у Бєлоусова можна вказати і такі випадки, коли, мимоволі піддавшися первотворові, він забуває про принципи своєї передачі й дає рядки, що наближаються побудуванням до Шевченкових (Огня искра великого», «И не угасает», «Ана давнем пож?рище»). Помітно це і в практиці перекладу шевченківського дванадцятискладового вірша. Інші перекладачі дають його або в шестистоповому хореї, або в чотиристопових амфібрахіях: у Бєлоусова в перекладі «Кавказу» («І тебе загнали, мій друже єдиний») протягом одного абзацу зустрічаємо і ту, і іншу тонізацію («И тебя загнали, друг ты мой единый», — хорей; «Живи же в отчизне бессмертной душой» — амфібрахій).

3. Віддання евфонії Шевченкової у Бєлоусова таке ж випадкове, як і в інших перекладачів. Він не намагається будь-що-будь зберігати ні порядку рим, ні звукових, ні лексичних повторів, характерних для ориґіналу. Відоме місце вступної поезії Шевченкової до поетичного журналу 1850 р. («Лічу в неволі дні і ночі») він тільки переказує блідо і мляво:

Від великої більшості Шевченкових анафор, алітерацій (каламутними, смутно; комори, море), внутрішніх рим (болот?ми-бур’ян?ми) та інших повторень не залишилося нічого; вся звукова сторона перекладу збіднена вкрай. Проте в перекладі «Кавказу» знамениті алітерації на р («і ставники, і мірри дим» і т. д.) збережено.

Надто не пощастило нашому перекладачеві з відтворенням звукової (як і ритмічної) сторони елегії «Минули літа молодії». В його немудро вигладженім, попарно зримованім:

Промчались годы молодые,

Мечты не сбылись дорогие,

И от надежды золотой

Уже повеяло зимой.

Сиди один в избе холодной,

И слова некому сказать…—

не можна пізнати шевченківського звучання:

Минули літа молодії…

Холодним вітром від надії

Уже повіяло… Зима…[342]

4. Але єсть у Бєлоусова і певна перевага над іншими перекладачами, в першу чергу над Славинським, якому таку безперечну звичайно віддають у нас перевагу. Бєлоусов майже ніде не западається в книжковість та розхожу, недорогу літературність. В його перекладі «Заповіту» («Злою вражескою кровью / Волю окропите») нема такої банальності, як «яркий светоч свободы», що єсть у Колтоновського («Ярким светочем свободы / врагов ослепите»); в його перекладі «Холодного яру» нема наскрізь літературних «шакалів», як у Славинського («Вы разбойники, шакалы / жадные вороны»). Коли зіставимо переклади «Трьох літ» Славинського і Бєлоусова —

безперечно, більше шевченківського ми відчуємо у другого, що зумів уникнути запорошеної фразеології, краще зберіг народно-пісенну синтаксу первотвору.

Більша наївність вислову вберегла Бєлоусова і від численних прозаїзмів Славинського («Но они так много / причинили зла мне», «…если на дорогу / Вышел с злобной целью / Человек лихой»), і від пустопорожньої заокругленості, яка трапляється часом у компетентнішого, здавалося б, перекладача («Все те незримые скрижали / Что их незримое перо / Незримые мечты писали»).

Перекладаючи пісні Шевченкові, він далеко не так рішуче набиває їх на літературну колодку, як хоча б той же Славинський. Наприклад, пісня «У неділеньку та ранесенько» під пером останнього перетворюється на романс з незаглушеним одзвуком Конопницької: «Как король шел на войну» (в рос. перекладі) —

И копали для него…

Для Ивася моего

Чумаки могилу братскую

Всей ватагою чумацкою.

Бєлоусов у таких випадках міцніше стоїть на ґрунті народно-поетичного вислову. Із двох стилістичних тенденцій — великорусизації тексту чи невільничого наслідування первотвору, він скоріше причетний до другої. О. В. Багрій відзначає: «Стремление к текстуальной близости, вообще являющееся положительной стороной переводчика, привело его к употреблению в переводах ряда непереведенных слов, форм и выражений, неудобных с точки зрения чистоты русского языка». Такі його українізми: лексичні («подпал», «батька», «грошей»), синтаксичні (управління прийменників на український лад), фразеологічні («не прикличу себе доли»).

Поетичний хист, мистецька індивідуальність Бєлоусова не сильні. І тому, перекладаючи Шевченка, що був найсильнішою його літературною любов’ю замолоду, він не може супроти нього витримати якоїсь певної стилістичної лінії, втягується в його орбіту, стаючи сателітом великого поетичного світила. Але є щось зворушливе в його сп’янілості Шевченком, в його многолітній пропаґанді «Кобзаря». І тому так доречно пом’янути його щиру та віддану роботу в день шевченківських роковин.

1930