Леся Українка{83}
З нагоди нового видання творів [60]
П’ята річниця смерті Л. Українки (в липні 1918 р.) пройшла якось дуже непомітно: без публічних відчитів, без концертів, без поминальних докладів та статей. З усієї української преси, здається, один тільки «Літ.-наук. вісник» озвався на неї патетичною заміткою Дм. Донцова, повною слушних спостережень і гіперболічних оцінок. Другий відгук, трохи запізнений і спокійніший, але не менш цінний, становить І том творів поетеси, що на початку цього року з’явився в виданні «Друкаря» по вітринах міських книгарень. Прегарно і дбайливо виданий, в хорошім форматі і навіть без того minimum’у друкарських помилок, який став нині прикметою хорошого видання, він, безперечно, дійде до рук широкому читачеві і, маємо надію, не лишиться разом з цим і останнім, як І том колишнього видання «Дзвону». Нема-бо сумніву, що для Л. Українки читач уже народився. Коли вісім-десять років тому її драматичні твори на загальнолюдські сюжети могли здаватися екзотичними, вишуканими, занадто літературними, далекими від інтересів і гомону живого життя, то тепер відношення до них ґрунтовно змінилось. І це не зовсім тому, що, як пояснює Д. Донцов[61], «поезія Лесі Українки та її пристрасна проповідь проти національного недолузтва стала бойовим прапором, коло якого гуртується молодша ґенерація народу», що «напоєні сльозами слова прокляття, кидані поеткою своїм оспалим сучасникам, звучать тепер як дзвін алярму, як заклик до великих діл…». Головна причина дещо простіша. Загальні умовини минулого року повернули українській культурно-національній праці багатьох одірваних од ґрунту робітників і багатьом розкрили очі, показавши, що не тільки російська культура та російське письменство можуть відповісти на їх духовні запити. Український з походження і московський з виховання інтеліґент масами починає звертатись до українського слова, звертається до української літератури, знаходить в ній інтересні проблеми і ориґінальне часом трактування світових сюжетів, — і отут поема Лесі Українки «У пущі» набуває значення, як цікаве pendant до ібсенівського д-ра Штокмана, «Лісова пісня» ціниться як відгук деяких мотивів і прийомів «Затопленого дзвону», а «Камінний господар» — як певна антитеза традиційному освітленню образу Дон Жуана. Літературний смак міняється: старі українські прозаїки, великі майстри побутової манери, робляться поволі предметом історично-літературних студій в школі, тоді як Леся Українка стає прообразом дальшого розвою українського письменства, а її творчість нібито програмом для кожного українського письменника, коли він хоче бути гідним нових завдань, що стають нині перед українською літературою і культурою.
Ім’я Лесі Українки, таким чином, з’являється для нас символом найуспішніших змагань засвоїти українській поезії загальнолюдський, або, як часто тепер почали у нас говорити, — європейський зміст.
З цього погляду нове, розпочате «Друкарем» видання набуває особливого інтересу. Позбиравши докупи розкидані по різних виданнях, здебільшого мало відомі широким колам читачів твори, воно дасть змогу виразніше уявити шлях розвитку, перейдений поеткою.
На думку Дм. Донцова, Леся Українка з самого початку поривала зв’язки з традиціями давнішого українського письменства, і «струни, що зачепила вона своєю спершу несміливо-дитячою рукою, не дзвеніли так звиклим у нас солодкавим сентименталізмом «вишневого садочку», ані грубуватістю «малоросійського гумору». Це не зовсім так — і в «Давній казці», і в ранніх ліричних речах подекуди з’являються відгомони старих прийомів, але вже в поезіях на громадські теми, починаючи приблизно з 1895—96 рр. (цикл «Невольничі пісні»), дуже мало спільного з наївною елементарністю українських наслідувачів Некрасова, Надсона і П. Я. В них почувається своя власна ориґінальність і сила. Думка поетки спиняється, головним чином, над нещастям рідного краю — «До тебе, Україно, наша бездольная мати, струна моя перша озветься», «І все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю», але в її звертаннях до рідного краю мало сентиментальних плачів:
Що сльози там, де навіть крові мало?
В її рядках раз у раз почувається розпач живої душі, що томиться і задихається у темниці:
О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Каміння сіре, вогкий мур цвілий!
Їм сірим здасться все, як небо у негоду,
І світ немов тюремний двір малий.
Вся свідома частина нації уявляється їй натовпом рабів, найнещасливіших у світі, «великих духом, силою малих», нащадками Титана (Прометея) з невигаслим огнем у грудях, але прикутими до землі кайданами.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе відкрите в нас тюремним ключарям;
Не нам, невольникам обідраним, казати
Речення гордеє: мій дім — мій храм.
Але до повної розпуки ще далеко. Настане хвилина, яка з нещасних рабів, говорячи словом Франка, «люд героїв сотворить»; поетеса знає, що не ким іншим, як рабами були
ті вояки одважні,
Що їх зібрав під прапор свій Спартак.
Треба знайти тільки й роздмухати в собі оту Прометеєву іскру, присипану попелом дріб'язкового існування:
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, —
Бридкі гадюки в серце уп'ялись.
Ви не приковані на тій Кавказькій кручі,
Що здалека сіяє гордим чолом,
Про в'язня звістку людям даючи!
Ні! ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чути брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…
(«Fiat пох»).
Герой Л. Українки — Ієремія, що спокійно дивився, як здійснювалося його слово, як вороги обступали рідне місто і на якого кришталевому серці «ламалися навіть ворожії стріли»; а по війні зостався один на руїнах міста і так тужив за колишньою його славою, що найдальшим нащадкам докинув луну своєї туги…
В тих статтях, що з'явилися в українській пресі з приводу смерті Л. Українки[62] знаходимо її характеристику (в перші роки діяльності), як «молоденької, хворої і слабосилої, але міцної духом дівчини, одної з тих прекрасних жіночих душ, що здатні, раз загорівшися святим огнем мрії, горіти нею все життя» — характеристику людини з надзвичайною енергією духу, і разом з тим — ніжним, чутливим серцем, повним жалісливого співчуття до всіх пригнічених і ображених. Цей дуалізм — надзвичайної енергії духовної, сили й міці переживань з одного боку і ніжного серця з другого — виразно позначається на всій поетичній її творчості. Поруч пристрасних, жагучих, перейнятих справжнім Прометеєвим огнем п’єс, як «Fiat пох» або «Грішниця» із її апофеозом любові-ненависті, у Лесі Українки зустрічаємо й такі поезії, як «Забута тінь», прославлення жіночого героїзму терпеливості і саможертви. Глибока і тужлива поезія покірності переймає і найкращі витвори її, так мовити б, інтимної лірики: «Ритми» («Хотіла б я уплисти за водою»), «Талого снігу платочки…» з останніми рядками, присвяченими смутній зустрічі власної осені:
Що ж? хай надходить, — мене навіть радує
Душного літа завчасний кінець, —
і особливо чудову п’єсу: «То була тиха ніч-чарівниця», де картина душної літньої ночі, зірниці, що нагадують сплески лебединих крил над ставом, навівають такі сумовиті міркування:
Я змаганням втомилась кривавим,
І мені проспівати хотілось
Лебединую пісню собі.
Така в загальних рисах молодеча поезія Лесі Українки, її громадська лірика, така не подібна своїм змістом і тоном до традиційних «плачів» і традиційного переспівування Шевченка, зворушуюча і глибока лірика інтимна, така далека своїми розмірами і строфічним поділом (спроби сонета й рондо) од привичних форм української пісні! І, одначе, до повного розвитку поетичного хисту ще далеко. Вірш ллється мляво, позбавлений (це особливо торкається п’яти- і шести-стопових ямбів) зручної і легкої цезури і видається доволі одноманітним з боку рим, в великій більшості жіночих. Деякі поезії, навіть ті, що належать до найкращих, часто-густо терплять од непомірної розтягнутості. Порівн. «Contra spem spero», або «Товаришці на спомин» («Так, ми раби, — немає гірших в світі») в первісній їх редакції, як увійшли вони до галицьких збірок «На крилах пісень» (Львів, 1893) та «Думи і мрії» (Львів, 1899).
Поетичний хист Л. Українки розвивався поволі. І цікава річ: що далі хист її поступав наперед, тим все рідшали в її творчості безпосередні ліричні відгуки і тим все частіше виявлявся в ній нахил до драматичної форми. Цей нахил знати вже в першім періоді її творчості (з початку 90-х рр.): поминаючи велику прозову драму «Блакитна троянда» (1896 р.), завважимо, що деякі ліричні її п’єси з «Відгуків» і «Невільничих пісень» («Fiat пох», «У пустині», «То be or not to be?») звучать як драматичні монологи, а деякі невеликі поеми раз у раз мають тенденцію переходити в діалоги («Грішниця», «Іфігенія в Тавриді», «Зимова ніч на чужині»). Але, починаючи приблизно з 1903—1904 і кінчаючи 1913 рр. (другий період творчості), Л. Українка до ліричних форм майже не звертається. Улюбленим способом поетичного вислову стають для неї діалоги, драматичні поеми і віршовані драми, що розростаються інколи на 3, 4 і 5 актів[63]. Сюжети їх надзвичайно різноманітні. Тут і давній Єгипет і Греція, Рим і Іудея, перші покоління християнства і європейське Середньовіччя, англійська Реформація і Французька революція. Рішуче, ніхто з українських поетів не панував так повно над сюжетом!
В пізнішій творчості Лесі Українки ми знаходимо всі знайомі вже нам мотиви її «Невільничих пісень». Та ж сама сміливість і гординя бунтівника дише на нас з невеличкої драматичної поеми «В катакомбах». Перед нами раб-неофіт, що приходить, шукаючи волі, на християнське зібрання в катакомби. З усієї християнської проповіді його привабила тільки ідея «царства Божого», де не буде «ні пана, ні раба». Він чекає, що християни от-от мають виступити з широким планом соціальної, так мовити б, революції, і сам хоче прийняти якнайдіяльнішу участь в здійсненні Царства Божого на землі. Але ясної громадської програми у християн він не знаходить. Замість неї йому повторюють старі, як світ, слова про покору, радять особисте самоудосконалення, терпеливість щодо сталих і непохитних нібито форм державного і громадського ладу. Виголошують навіть таке дике, неймовірне для неофіта припущення, що святий триєдиний Бог сотворив кесаря і владу
Преторіанську і патриціанську,
І владу над рабами багачів,
а слова християн: «ми боремось в терпінні і покорі» уявляються йому, що виріс в оточенні справжньої і ненастанної боротьби, блюзнірством над святим словом «боротьба». І конфлікт кінчається розривом. Неофіт говорить:
Доволі з мене рабства на цім світі.
Я честь віддам титану Прометєю,
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвітив не словом, а огнем,
І мучився не три дні, а без ліку, —
Та не назвав свого тирана батьком,
А деспотом всесвітнім і прокляв,
Усім богам віщуючи погибель. —
Я в слід його піду».
Давніші прометеївські тиради розгортаються таким чином в цілу релігію прометеїзму, що протиставляє християнському лицемірному опортунізму бунтарство, покорі — гордість, авторитету громади — сміливу людську індивідуальність.
Той самий конфлікт межи громадянством і одиницею бачимо і в другій пізнішій драмі — «У пущі». І тут Леся Українка так само воює во ім’я прометеїзму з християнською покорою, владою громади (общини), з цілим християнським світоглядом. Перед нами праліси Америки на початках XVII віку і гурт вигнаних з Англії кальвіністів-пуритан, що хотять на нових місцях відродити стару християнську громаду. Разом з громадою приїздить в Америку молодий і талановитий скульптор Річард Айрон. Духовно чужий своїм кревним, вихований під небом Італії, на найкращих зразках античного — поганського — мистецтва, він порішив розділити участь своїх родичів-пуритан: йому здалося, що високе піднесення, яке керує їх вчинками, одухотворить і його технічно високу вмілість. Але пуританам не треба Річардового мистецтва: вони ненавидять всяку подобу ідолів, вони вимагають од Річарда покори авторитету пастора і громади, забирають його віск на свічі для дому молитви, розбивають його твори, озброюють проти нього його друзів. Його зрікаються мати, сестра, закохана в нього Дженні Кембль, і Річард, проклятий всією громадою, покидає рідну оселю з девізом: fiat ars!.. На новому місці, ставши шкільним учителем в Род-Айленді, Річард живе, не бідуючи, але і тут ніхто його не розуміє. Намучений таким життям, артист тратить поволі свій великий хист, його фантазія «не б’є уже крилами» а нові художні його утвори наводять його на думки, що його хист «була мана одна» — «не іскра Божа, а вогник той, що над багном літає і зводить подорожнього на безвість». Але коли до Річарда приїздить друг його молодості, скульптор Джонатан, що в свій час, скоряючись громаді, закопав в землю свій хист, і приносить звістку, що давні конфлікти з громадою забуті і нині вся родина і все рідне місто бажає знову побачити Річарда в своєму колі, Річард пропозиції не приймає. Він згадує, що у нього є небіж Деві, талановитий художник, для якого його життя повинне зостатися «прикладом високим». Його поворот міг би пригасити «силу молодечу» тоді, як тепер Деві
пам’ятатиме довіку,
Що був колись у нього дядько Річард,
Одважний, вільний і непримиримий,
Покірний тільки правді і красі.
І Річард зостається.
Такий же конфлікт переживає пророчиця Тірца в драмі «На руїнах». Покірна вищому велінню, вона закликає народ, що плачеться на звалищах Єрусалиму, до нової творчої роботи, а коли слова її не знаходять співчуття, не вагається розбити арфу, що перейшла до неї як спадок Ієремії, і самотня йде в пустиню з словами:
Мене дух Божий знайде сам в пустині,
А вам ще довга путь лежить до нього.
І характеристична риса в усіх цих конфліктах: особа людська завжди виявляється діяльною, маса — лінивою, особа — правою, а маса — винною. Мимоволі пригадуються ібсенівські: «Більшість ніколи не буває правою» і «найсильніший той, хто зостається сам». Самотнім лишається межи християнами неофіт-раб, одинока Тірца — серед зневіреної людності вперше погромленого Єрусалиму, одинокий і Річард Айрон серед своїх сучасників.
У мене в грудях серце неспокійне,
І попалив його якийсь вогонь…
Він, може б, міг на олтарі великім
Палить великі жертви всепалення.
Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,
Що на чужій землі шанує Бога,
Нікому не відомого в країні.
І в більшості своїх драм Л. Українка з’являється поетом індивідуальних змагань, краси і сили прометеївськи настроєної одиниці. Недурно і Дм. Донцов в своїй давнішій статті назвав її поезію «поезією індивідуалізму»[64].
Індивідуалістичні настрої складаються у Лесі Українки і на ориґінальне трактування такої популярної у всесвітній творчості постаті, як постать Дон Жуана. Коли в більшості творів славетний іспанський ґранд все ще зостається великим грішником, яким змалювала його середньовічна леґенда, грішником, що за свої гріхи проти Божої правди і людського права або гине від забитого їм Командора, або приймає покуту в монастирі, навернений на правдиву путь таємничою візією власного похорону (ориґінальне використання цього моменту див. в «Похороні» Франка; до цієї версії леґенди належить і «Дон Жуан» Ол. Толстого), в «Камінному господарі» Л. Українки бачимо щось зовсім інше. Дон Жуан, проклятий королем вигнанець, позбавлений прав і привілеїв ґранда, щасливий, поки живе на березі моря коло Кадікса, дружить з піратами і знать не хоче впину своїм забаганкам і капризам. Аж ось, прибувши до одної з своїх коханок до Севільї, він закохується в донну Анну на її останнім дівочім балу. І це кохання стає тою камінною десницею, що вбиває його. Ради нього він, свавільний і щасливий, що не знав впину своїм примхам і завше в згоді був сам з собою, починає знов цінити ласку короля і привілеї ґранда, приймає жертву Долорес, що приносить йому прощення папи: прибувши в Мадрид і вбивши на поєдинку Командора, він лицемірно підтримує версію донни Анни, нібито Командора вбили розбійники; переймається амбітними планами донни Анни, що хоче поставити свого обранця на місце забитого чоловіка. Приміряючи до себе командорського плаща, він підходить до свічада і не пізнає себе, бачить, що проти нього стоїть камінна командорова статуя, — і кам’яніє сам: не великий грішник покараний вищою силою за гріхи і сваволю, а нестримна, горда індивідуальність людська гине, оплутана життям, за зраду собі самій.
В коротенькій замітці не маємо змоги спинитись на інших драматичних творах Л. Українки: на її поетичній «Лісовій пісні», на «Одержимій», де з такою силою розвинуто давню тему про любов-ненависть (пор. «Грішницю»), «Адвокаті Мартіанові», на її своєрідному освітленні образу Іуди («На полі крові»). Хочемо тільки зазначити, що і з боку форми останні твори поетеси високо підносяться над творчістю її першого періоду. Їм властива велика міць поетичної мови, стислої, позбавленої риторичних прикрас (родинна риса — в «аскетичній» і сильній мові Л. У. нам чуються відгуки драгомановської фрази!), зручне використання народного вірша («Лісова пісня»), майстерний діалог (зразком може бути розмова Перелесника і Мавки в «Лісовій пісні», де обидві дійові особи обмінюються стислими і сильними, в один рядок репліками, — ефект грецької трагедії) і надзвичайна чистота словника. Іноді надто почуваєш задум автора, завдання, яке він собі ставить, схему, в якій розвиває свою думку, але це стосується тільки до слабших поем. В кращих творах — перш за все «Лісовій пісні» — в повіні поетичних образів, що затоплюють душу читача, нема змоги розгледіти течію конструктивної мислі поетки. Бачиш високу і легку арку і мимоволі віриш, що вона повстала сама собою, без технічних хитрощів і приладів.
Давнішній український читач завше охітніше читав громадські поезії Л. Українки і недооцінював її драми. Йому здавалось, нібито поетеса одходить од сучасності, вишукує теми, «одривається од національного ґрунту» — од баби Параски і баби Палажки, Макарихи і «Жидівки-вихрестки», Марка Кравченка і Демида Гайденка — і чутливим літературним критикам доводилось немало покладати праці, щоби з’ясувати цей екзотизм сюжетів, довести, що драми Л. Українки — не літературна гра, не стилізація, що в них чується биття живої думки, життя сучасного українського інтеліґента, і що промови й репліки єврейських пророків і перших християн дуже близькі власним нашим шуканням і тривогам. Тепер, на певному віддаленні, все це стало ясно і, сподіваємось, уже ніхто не стане сперечатись, що в словах пророчиці Тірци («На руїнах»):
Розкуй меча на рало. Час настав,
Бо прийде ворог і розоре землю,
Насіє збіжжя, і збере жнива,
І буде хлібом люд сей годувати,
І вдруге завоює Палестину
Вже не мечем, самим блискучим ралом, —
промовляє не стара іудейська минувшина, а наша українська сучасність. Перебувши роки непорозуміння на «хранительних» сторінках українських часописів, твори Л. Українки з’являються в повному зібранні саме тепер, коли стали вповні зрозумілими, і коли, наслідком певної літературної і громадської еволюції, для них народився читач, і коли нове видання, розпочате «Друкарем», безперечно, стане фактом великого літературного значення.
1919