Анатоль Франс, член Французької академії. Повстання ангелів{90}

(La revolte des anges). Переклав з французької мови Остап Нитка. Видавниче т-во «Криниця». Світова бібліотека, ч. 4. Київ, 1919. Стор. 278. Ц. 50 гривень

Здається, ні одного з новочасних французьких письменників не перекладали на українську мову так часто і з такою охотою, як Анатоля Франса. В «Новій громаді» і в «Літ.-наук. віснику» постійно з’являлись переклади його оповідань, «казок», а то й більших речей, як той нещасливий «Острів пінгвінів», що був викликав в свій час судове переслідування журналу.

Нині маємо в українському перекладі останню, видану в 1914 р., повість Франса — блискучу й витончену, як взагалі всі його писання.

Фабула її смілива і незвичайна, як незвичайна вже сама її назва — «Повстання ангелів». Небо і земля, люди і ангели помінялися у Франса своїми, одвіку призначеними їм в літературі, ролями: маємо людей — вірних слуг небесного владики, і ангелів — богохульників та революціонерів, що творять собою цілі кадри небесних повстанців.

В перших розділах оповідається історія типової французької родини баронів д’Еспарв’є. Родоначальником цієї сім’ї був Роман Бюсар, тверезий і грубий селянин, що розбагатів, скупивши за дурничку церковні маєтки за часів Великої Революції. Його внуки і правнуки вже барони і консерватори, опора Третьої республіки і вірні сини католицької церкви.

Між іншим, сім’я д’Еспарв’є володіє величезною бібліотекою, що містить багаті колекції книжок з богословія та філософії на всіх мовах. Матеріал її остільки багатий, що його вистачило б «на кількох Фом Аквінських і кількох Аріїв»… Але дух людський здрібнів і «втратив свою давню пожадливість до добра і зла». Принаймні остання парость славного роду Моріс д’Еспарв’є в двадцять п’ять років має «мудрість Еклезіаста» і воліє займатись грішним жіночим коханням, ніж сушити собі голову наукою. Зате бібліотекою починає інтересуватися його ангел-охоронець — Абдіель, що не потрапив встерегти чистоти й непорочності свого вихованця і тому рано зостався без роботи. Читання впливає на ангела надто сильно. Разом з величезною ерудицією в богословських питаннях доходить він до переконання, що християнсько-жидівський Бог «Ялдабаоф», як він зневажливо його узиває, є справді «чванькуватий та неосвічений деміург». Абдіель постановляє підняти проти нього повстання, — і для цього приймає людський вигляд і оселяється в Парижі під найменням Аркадія.

Оказується, що в Парижі повно небесних духів. Перед читачем проходять постаті архангелиці Зіти (на небі — Ітуріеля), завзятої революціонерки, що весь успіх небесної революції покладає на антагонізм межи нижчими та вищими ангелами; князя Істара, хіміка з фаху і керівника оружної справи, що для заробітку має служити на заводі штучних угноєнь; Теофіля Бельє, музики з ніжним серцем, котрий «все забув з того часу, як покинув службу Богові» і ради насущного хліба «вдень учить малих дітей музики, а вночі грає на скрипку по кафешантанах. До речі, цей Теофіль свято береже свої ангельські крила, як реліквію, посипає їх перцем, щоб оборонить од мотилів, і од ідеї повстання стоїть на боці. «Я не гадаю, — говорить він, — щоби артистові було добре встрявати в політику». Далі перед нами Макс Евендинґен (на небі — Сафар), багатий банкір, що з головою пірнув в земні справи і співає гімни тому, «що робить землю кращою за небо — фінансовому капіталу». Він страшенно боїться революції на землі; що ж до неба, то це річ інша, і він охоче приймає всі військові замовлення для штурму небесного Єрусалиму… Нарешті, Нектарій.

Ця постать особливо інтересна і, безперечно, являється центральною. Устами Нектарія (розділи XVIII—XXI) промовляє м’який і світлий гуманізм самого Анатоля Франса. Нектарій — бідний садівник; живе він на городі, в околиці Парижа, і під прикру годину розважає товаришів дивним голосом своєї флейти, в якій «чуєш одночасно і солов’я, і муз, і всю природу, і кожну людську душу…» Далі виявляється, що під ім’ям Нектарія на передмісті Парижа переховується — «між блискучими шибами оранжерей та великими порепаними гарбузами» сам Великий Пан античного світу. Під час першого повстання ангелів він належав до найближчого почту Люцифера, разом з ним був скинутий до геєни, а коли великий архангел розпочав боротися з Богом на землі, став найближчим його співробітником. І далі устами Нектарія викладає Франс свою антихристиянську філософію історії. Культура, і цивілізація, і все, що найкращого витворила людина, все те об’явлення і вияв диявола… Біль і рани кинених в огонь ангелів були першим пізнанням природи, викликали в них жадобу знаття; спільність гіркої долі збудила в покараних ангелах любов до людини, згори засудженої законом Ягве. І ангели несуть їй потіху й науку. Люцифер-Сатана, в образі бога творчості Діоніса, і Нектарій-Пан урочистим походом скоряють землі, сіючи зерна високої і ясної цивілізації. Але перші віки нашої ери приносять страшний удар їх творчій праці. «Мудрість, мистецтво і краса засинають летаргічним сном». «Нове марновірство» (християнство) нищить пам’ятки давньої культури; веселі боги тікають на села, де ще живе в простій душі культ природи і почуття безпосереднього зв’язку з землею. Вони знову набувають сили в часи Відродження, переживають часи упадку в добу Реформації та католицької реакції, але знають, що в людській душі ще має статися остання рішуча боротьба межи ними і Ялдабаофом, межи елінізмом та іудаїзмом… «Зберігши до людей прихильність, трохи подиву і багато жалю», Нектарій замикається на своєму городі (так само як Франс в Епікуровому саду своєї творчості) і там спокійно дожидає «того ще далекого дня, коли прийде великий Діоніс з своїми фавнами і вакханками, навчить знову шанувати радість і красу, і знову запанує на землі золотий вік». «Радість і краса» — в цих двох словах весь закон і пророки Анатоля Франса, і в цім своїм культі краси і втіхи, в глибокій пошані перед античністю, в цих сподіваннях нового відродження він уявляється нам немов уламком давнього гуманізму, — дарма, що оповідання Нектарія він закінчує словами невіри в людську природу: «Хто знає, чи прийме тільки участь в останньому тріумфі Діоніса задурене й виснажене людське плем’я і… чи не доведеться добрим демонам учити мистецтв і втіх расу птахів»… А проте, може, не треба цих останніх слів брати поважно? Може, це просто данина привичній літературній манері, навична ґримаса великого іроніста?

Останній розділ оповідає про сон Сатани. Великий архангел, якому запропоновано взяти провід над повстанським військом, в нічному видовищі бачить свою перемогу і упадок небесного Єрусалиму. Старий Деміург скинутий до геєни, Сатана стає Богом, «коронується на Бога», залюбки починає приймати хвалу ангелів і молебні людей, стає ворогом вільної думки. Йому, що «посадив уперше виноградну лозу і склав перші хори трагедій», «туманить тепер мозок груба теологія». Тим часом Ялдабаоф, скинений в огонь, очищений стражданням, переповнюється милосердям до людей, і «велетенська тінь його» вже несе «нещасній планеті приємний, ніби ніч кохання, холодок»… Сатана зрікається запропонованого йому проводу над повстанням. Війна-бо «родить війну, і перемога — поразку». «Переможений Бог має стати Сатаною», а переможець Сатана — низькооким і жорстоким Богом. А тому не в небі, а «в собі самих повинно заатакувати і знищити Ялдабаофа».

Цією наукою і кінчиться Франсова повість, в якій так тонко і химерно переплелися елементи громадської сатири і ноти глибокого внутрішнього ліризму, повість, що звучить як гімн античному «поганству». Невблаганний скептик Франс показав нам краєчки своєї віри, яку так довго таїв од нас в іронічній концепції своїх художніх творів… Чи не відчув він на старості літ невідхильної потреби висказатися до краю і хоч жартома скласти свій заповіт митця і філософа?..

Переклад О. Нитки зроблено взагалі добре. Псують враження тільки деякі невдатні неологізми, як, напр., почережно (зам. по черзі), грубі вирази («дикого Істара було скинуто в безодню догори раком») і невдатні транскрипції грецьких та латинських імен — Архілок (Архилох), Сіммак (Симмах), Амбруаз (очевидно, Амвросій Медіоланський) і т. п.

1919