Євг. Маланюк. Стилет і стилос{136}

Вірші 1923–1924. В-во «Київ». Подебради (Чехія), 1925. Стор. 47

Євг. Маланюк — безперечно, найталановитіший з молодих поетів української еміґрації. Виступив він уперше, коли не помиляємось (а при відсутності тривалих зв’язків з закордонням це дуже легко), на сторінках «Веселки», невеличкого журналу, що видавався р. 1923 у Каліші, і якого співробітники комплектувалися здебільшого чи не з інтернованих по таборах старшин УНР-івської армії. Потім ім’я його з’явилось, поруч двох інших, в альманахові «Озимина» (Каліш, 1923)… Виступав Маланюк і як критик, то проповідуючи раннього Тичину з доби «Сонячних кларнетів», то вихваляючи невдатного таборового наслідувача Тичини — Михайла Осику.

Нема поезії більш протилежної ідеологічно нашим настроям і темам, як поезія Маланюка. Почати хоч би з її «класового обличчя». Маланюкові безмірно дорогі його родові, козацько-чумацькі традиції. В поезії з епіграфом із Вергарна je suis un fils de cette race («Я син цього племені») він пише:

Внук кремезн?го чумака,

Січовика блідий праправнук, —

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,

Крізь лак культури, богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана

                        (стор. 42).

Поет відчуває в собі кров тих, «чия упевнена рука зміцняла сивого Мазепу», і тих, що в урагані майбутніх подій скинуть ярмо Москви і «московський лапоть» не пустять на «паркети українських саль». Розуміється, наша радянська дійсність має в Маланюкові великого ворога. В ній йому бачаться образи, підказані російською поезією і почасти інвективами Куліша. «Жовте сонце Азії» і «жорстокі кроки орд», «непроглядні хащі» і дикі «печеніги». В азіатський ренесанс Маланюк не вірить, і тому для нього ці «жорстокі кроки» не початок нового дня, нової славної доби, а національна катастрофа, Калка: староруське військо розбито, і на грудях князів бенкетує татарва:

Не вбито нас. О стокрот — ні!

Чом не прийняли смерть в борні?

На груди нам кладуть помости,

І на помості — ханські гості

                               (стор. 28).

В Тичині йому дорога чутливість до староукраїнської традиції:

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр…

(Воно характерне, це кулішівське: староруський!)… Але Тичина нинішній, поет соціальної революції і «Вітру з України», йому ненависний. «Від кларнета твого», говорить Маланюк Тичині,

                        пофарбована дудка зосталась,

в окривавлений Жовтень ясна обернулась Весна

                                                    (стор. 18).

Нерадісне враження справляє цей круг ідей і образів: задушлива атмосфера еміґрантської кав’ярні в нім відчувається. Одірваність од ґрунту. Обертання все в тому ж колі настирливих дум.

Як ідеологія, — так до певної міри архаїчними з’являються для нас і стилістичні засоби Маланюка. Літературна очитаність поета широка і впливи на нього різноманітні. Він добре сприйняв Вергарна, залюбки цитує молодого польського поета Подгорського-Околова. Інколи в ньому відгукнеться Тичина:

…Протупотів в туман,

                     притискаючи палко…

І знову: тьма.

І знову: Калка.

Пор.: «Вечір, ніч» («На майдані коло церкви»). Інколи — незаметений слід, незамаскована ремінісценція з Блока:

Жовтень (кесарю багрянородний!)

Ніс весну на лезі золотім…

Пор.:

Тебе, несущему из сечи

На острие меча Весну.

Але всі ті символи, порівняння, синтакса по суті не виходять за межі поетичного стилю наддніпрянської України 1919 року. Загальний тон Маланюка, афектований, декламаційний, досить близько підходить до декламацій Я. Савченка з його «Землі». Справді, хіба це не Савченко:

Спливають дні, як вічна теча,

За сірий обрій мертвих літ…

Коли ж прийде? І хто — Предтеча?

І де шукать огненний слід?

                («Вересень», стор. 36).

Від Савченка він, проте, різниться більшою впорядкованістю фрази і ритму:

Крізь легкий дим хмільного ладану

Знов бачу синяву ясну

І далину, ланами латану,

І не сподівану весну.

      («Травень», стор. 46).

Різьбленістю епіграматичного стилю:

От: розуму уважний стилос

І серця вогняний стилет.

           («Епілог», стор. 47).

Мова Маланюка справляє подвійне враження. З одного боку, їй не можна відмовити певної витонченості, добірності, з другого — вона вражає якоюсь сухістю, законсервованістю, відсутністю живих соків, творчої сили. Подекуди в ній — орієнтація на галицьку лексику, неоправданий поворот на російську морфологію.

Дзвенкий цей воздух, воздух висі.

І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

Над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

«Воскреснувший» — чому не «воскреслий»? «Над мощами» — чому не над «останками»?

Всі ці мовні риси, проте, спільні Маланюкові з усіма українськими поетами еміґрації.

1925